Роботи переможців та фіналістів конкурсу есе «Мій Олесь Гончар»
1 місце – Євгенія Замолотнєва – учениця 10 класу Херсонської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 37 ім. В. Дробота Херсонської міської ради
Я його собі уявила
П'ятнадцять хвилин на першу ночі. Зовсім не спиться. Щойно перегорнула останню сторінку вже не нової книжки: Олесь Гончар «Собор». Що сказати: не просто сподобалось, – я вражена. Вражена не тільки твором, а своїми думками, бажаннями, сподіваннями. Якими? А це вже ні, це моє, потаємне. Єдине, що просто кортить сказати – це те, яким я уявила собі нашого О.Гончара. Чесно сказати, я нічого про нього раніше не знала, не читала. Тільки загальні фрази. А зараз уявляю насамперед його портрет – погляд, посмішку, риси обличчя. Не дуже виходить, та все ж намагаюсь. Переосмислюю твір, уявляючи, ніби вибудовуючи , свого Олеся Терентійовича.
Сон. Нічого, до речі, цікавого. А зранку (добре, що субота) намагаюсь щось хаотично дізнатися про письменника. Болять очі, купа інформації, якась напруженість. Та нічого. Раптом, дивлячись на портрет Гончара, розумію, що так багато схожого з моїми уявленнями. Не вірю, мабуть все ж колись бачила портрет у школі, ось виринув у пам’яті. Ну це таке. Домисли. А головне – як важко виявляється пізнати людину.
Що ж вийшло? Самій цікаво. Розумію, що в літературі він живе і буде жити щодня, бо залишив такі міркування, які стосуються і всіх, і кожного. Те, що Гончар справді виполював своїми творами різну лободу (у його романі “Собор” є й персонаж із прізвищем Лобода), це правда. А крім Володьки Лободи, є в тому романі і “юшкоїди”, і “батькопродавці” (на кшталт “христопродавців”), і інші персонажі з негативним присмаком (скажемо так). Сильна людина, справді непереможна писала цей твір. А чому ж ми згадуємо про нього тільки на чергові роковини? Для мене він не просто знавець людських душ, а психолог, психотерапевт, що лікує душі словами власних творів. Митець, який крокує степовими просторами і передбачає майбутнє, аналізуючи минуле і сучасне. Геній мого краю, моїх просторів, моєї держави.
Я не критик, не знавець людських душ. Але саме таким постав переді мною Олесь Терентійович Гончар. Він той «динаміт духовності», який потрібен сьогодні людству: гнаний, заборонений, колись не визнаний, але справді вибуховий, всеосяжний, прозорий, а головне – щирий, і разом із тим – простий, наш, рідний – ні, мій Олесь Гончар!
2 місце – Олена Філіпченко – учениця 11 класу Херсонського НВК «ЗОШ ІІ ступенів – ліцей журналістики, економіки та правознавства» Херсонської міської ради
Мій Олесь Гончар
Уперше я познайомилася із творчістю О.Т.Гончара під час подорожі до Асканії Нової, батьківщини моєї бабусі. Їдучи у переповненому автобусі, милувалася безкраїми полями, вкритими шовком степових трав, і слухала її розповіді. Вона згадувала свої студентські роки і якось між іншим - про те, як до них у педагогічний інститут приїздив відомий письменник Олесь Гончар, який у свої творах опоетизував ці простори Херсонщини. Бабуся захоплено пригадувала ту зустріч. Виявляється, що письменник родом із Полтавщини. Південна, степова її частина, стала колискою Олександра Терентійовича. Мати померла рано, зовсім молодою, і хлопця виховували її батьки. Любов і ласку виявила до свого внука бабуся Єфросинія Євтихіївна. Пізніше, коли я почала вивчати творчість Митця, знайшла цікаві записи у його спогадах :«... Без неї, певно, я не став би письменником. В її лагідній людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, правдивість, безмежна доброта, обдарованість...» Мабуть, саме тому улюблені герої Олеся Гончара — трудівники і воїни, мислителі й творці - люди з розвинутим почуттям прекрасного, люди високих духовних поривів і активного діяння.У них — працьовитих, чесних, мужніх, справедливих — живе любов до чистого неба і золотої пшениці в степах, до культури та глибинної історії нашого народу. Я прочитала багато творів свого улюбленого письменника. Серед них – «Людина і зброя», «Прапороносці». Думаю, що про війну дізналася більше з них, ніж із уроків історії.Олесь Гончар для мене — уособлення усіх людських чеснот, бо тільки дуже хороша людина може так писати про іншу людину: людину-воїна, людину-трудівника.
Півдневі Херсонщини у творчості О.Гончара судилося посісти особливе місце, і на те були свої причини і передумови: він неодноразово обирався депутатом до парламенту країни саме від трудівників Таврії. На тій зустрічі зі студентами, згадувала бабуся, Олесь Терентійович розповів, що з ранніх дитячих літ йому доводилося чути про Турбаї, про долю того мужнього села, зруйнованого царатом у кінці XVIII століття, про людей, заселених у колишні степові пустелі, що, можливо, й мама Тетяна ходила куряними шляхами в таврійську даль у пошуках кращої долі. Саме людям мого степового краю присвятив славетні твори «Таврія», «Перекоп», роман у новелах «Тронка».Олесь Терентійович стверджував, що українські степи для нас — це не просто географічне поняття:«Вони були протягом століть ареною нашої національної історії, тут гартувалась мужність нашого народу, зросла його слава, вирішувалось його майбутнє. Степи першими виставляли бойові заслони проти татар, захищаючи трудовий люд від їхніх розбійницьких нашесть. Запорозька Січ підтримувала в народі дух свободи, патріотичної лицарської доблесті».Дивлячись у вікно автобуса на ті степи, пригадала епізод з роману , коли із групою заробітчан з села Кринички на Полтавщині Вустя і Данько потрапляють у Нову Асканію. Скільки цікавих доль довелося зустріти — від тітки Варвари, що отаманує над стрижіями, до Нестора
Цимбала, доброго годувальника дивовижних асканійських тварин і птахів, від старшого асканійського садовода Мурашка до копача колодязів Оленчука. А переді мною, за вікном автобуса – сучасна Асканія Нова. І думалося, що десятиліття, що минули після появи романів О.Т.Гончара, аніскільки не зменшили актуальності порушених у них проблем, адже йдеться про найбільш вагомі турботи і тривоги, якими живемо сьогодні ми , українці нового століття, нової епохи. Повертаючись до розмови з бабусею, роблю висновок, що МІЙ Олесь Гончар – талант планетарного масштабу, людина , але скромна, стримана, шляхетна. А ще він мудрий правдолюб, еталон для сучасних творців художнього слова. І скільки б не минуло років, а твори МОГО Гончара будуть актуальними, бо людяність, яку ці твори пробуджують у читачів,— вічна категорія, без якої не може існувати жоден народ.
3 місце – Тетяна Піньожик – учениця 8 класу Гаврилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Каланчацької селищної ради Херсонської області
Мій Олесь Гончар
Що ми знаємо про Олеся Гончара? Що мені, тринадцятилітній людині, можна про нього сказати, якщо його, як мені сказали, вивчають в одинадцятому класі. А коли ж саме я з ним познайомилася. Усе по порядку.
Знаю, що 2018 року ми святкуємо сторіччя з дня народження Олеся Гончара (але цікаво: як було записано в паспорті – Олександр?). Із письменником я вперше познайомилася, певна річ, на уроці української літератури, було позакласне читання. Єдиний мною поки що прочитаний твір – «Бригантина». Сказати, що я вражена, – нічого не сказати. Я до цього подібних творів не читала. Мене автор зацікавив. Для мене Олесь Гончар відразу стає одним із улюблених прозаїків. Хочу ще його читати. Планую, вибираючи за обсягом, «Модри Камень» (назва зацікавила). Попросила у свого вчителя порекомендувати щось із Гончара. Сказав, що для моєї душі незабутніми будуть роман у новелах «Тронка», роман «Берег любові» та «Собор», я росту і світогляд мій розширюється. До речі, часто чуємо від учителя фразу «Собори душ своїх бережіть», – тепер я буду знати, кому вона належить. Його роман «Собор» перекладали і читали у багатьох країнах, але не в Україні. На Батьківщині книга була заборонена майже чверть століття. Учитель заінтригував історіями Тоні й Віталика, Інни – кураївської Марусі Чурай. Отже, з творами визначилася, тепер буде чим зайнятися, щоб не зависати в соцмережі.
Повернімося ж до постаті О. Гончара. Його життя нагадує сюжет роману. Свіжа робота журналістів – https://www.youtube.com/watch?v=x5FxsBYNNhg – рекомендую. Факти, які мене дивують, вражають, захоплюють (декількома словами): виховували дідусь із бабусею, вона ж, мабуть, і казала на хлопчика Лесик, а вже вчитель назвав Олесем; навчання в університеті обриває війна (на фронті був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) – згодом з’являється трилогія «Прапороносці»; писав (!) вíрші. Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав із трибун різноманітних демократичних з’їздів в останні роки життя. Це було, напевно, своєрідним благословенням землякам побудувати омріяну сотнями поколінь попередників незалежну державу, вибороти собі право гідно називатися нацією. Бог дав йому зовсім мало часу, щоб відчути повністю себе у незалежній країні. Український народ боляче сприйняв новину про втрату Олеся Гончара. Дивуюся керівникам влади, чому тільки після смерті аж у 2005 році присвоєно звання Герой України. Цікаво, як пан Олесь реагував би на сьогодення. Відчуваю, що до нього б прислухалися. Шкода, що зараз немає гончарів (маю на увазі не майстрів керамічних виробів)…
Микола Бажан зазначав: «Гончар – художник світла, його дослідник, зображувач і поет. Закохано й уважно простежує він промені, що пронизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос». Олесь Гончар – це письменник, який чудово поєднує лірику з епосом, романтизм із реалізмом; це людина, яка змогла стати вільною. От у повісті «Бригантина», у якій автор порушує проблеми виховання, «важких» підлітків (або, як казав директор Валерій Іванович, «кришталевий вік»), мене вразили слова Марисі Павлівни про те, що «... міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах – отам буде її справжність». Або Ганна Остапівна учила, з чого складаються людські чесноти: праці, правди, любові. Я, мабуть, належу до тих людей, які не вірять. Як і Тритузний Антон Герасимович, я не повірила у смужку нескошених диких ромашок. Я не вірила у те, що Порфир зміниться – повернеться. А вийшло так, що Олесь Гончар посіяв зерно віри у мені. Він допоміг розібратися в людях. Я в захваті від того, що вчителі-вихователі спецшколи зуміли підібрати ключики до сердець своїх шибайголів, хоч це їм давалося нелегко. Для себе й досі не можу повністю чітко визначити, що штовхає дитину, а тим паче, дорослу людину на якісь негативні вчинки. Хто ж винен? Одне я зрозуміла точно, що всі стосунки потрібно будувати на довірі, взаємодопомозі та повазі один до одного.
Ще мене дуже зацікавило: як життя Олеся Гончара пов’язане з таврійським краєм, Херсонщиною. Це питання, я вважаю, залишиться для мене не нерозгаданим. Адже хто шукає, той знаходить.
Вірю в те, що слово Гончара, як і багатьох інших майстрів Слова, не загубиться в часі, а знайде свого адресата. Вічним залишається висловлювання Олеся Терентійовича про те, що «маємо відродити в наших сучасних українцях і українську генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова.
Фіналіст крнкурсу – Юлія Анісімова – учениця 8 класу Херсонської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 24 з поглибленним вивченням математики, фізики та англійської мови
Є в українській літературі ХХ століття імена без яких її важко уявити. До них належить Олесь Гончар — митець високої совісті, чесний, безкомпромісний, мужній. Це письменник гуманістичної місії, у розкритті краси життя, твердженні життєлюбства і духовності.
Герої творів О. Гончара – духовно багаті люди, внутрішньо красиві, чисті, здатні творити красу. Саме такими я уявляю головних героїв мого найулюбленішого роману О.Гончара – ''Берег любові''. Цей роман мене вразив не тільки героями, а й сюжетом.
Роман розпочинається з опису місця, де вчиться одна з головних героїв –Інна Ягнич, її друзі, та й про те, що її оточує, її міркування, почуття. Інна –гордість медучилища, кругла відмінниця, ще й поетеса (її пісню виконує самодіяльний хор медичок). Коли всіх учениць вже було розподілено за місцем призначення, Інна вирішує поїхати у своє рідне село — Кураївку. Саме тут автор виражає усю силу патріотизму, любові до рідного краю. Адже дівчина мала багато можливостей поїхати у великі міста й будувати свою кар’єру. Чому Інна їде саме у своє рідне село? Село, де вона не має достатніх умов для розвитку, де їй буде важко працювати? Адже вона розуміє труднощі, з якими можна зіткнутися, там у Кураївці. Незважаючи на сумніви, які турбують героїню перед поїздкою, вона твердо стоїть на своєму рішенні. Дівчина рада, що поїде до свого рідного села, туди, де її чекають коханий, батьки, односельці. Автор втілює у Інну як би символ вірності й кохання, здатність до самопожертви, патріотизму. Адже зрозуміло, що Інна кохає Віктора і, незважаючи на усі складності його характеру й довгу розлуку, все-таки хотіла побачити його. Інна настільки любить юнака, що навіть присвятила йому пісню. Один із найважливіших моментів у творі – момент, коли археолог Росявський зізнається Інні в коханні. І це ще одна причина, завдяки котрій дівчина могла не поїхати в село. Адже вона розуміла, що з археологом буде її щастя, але все ж таки їде в своє рідне село. Ще одна риса головної героїні – рішучість, поглиблена в роздуми, вона все ж їде до Кураївки. На мою думку, символом кохання у творі є кохання Інни до Віктора. У них різні характери, інтереси, але, незважаючи на все це, вони кохають один одного. І їх кохання дуже щире, палке. Але потім, чи автор, чи доля мусили розлучити їх. Автор дуже влучно передає їх емоції, роздуми, взагалі підносить до читача це все максимально зрозуміло, влучно передає усі їх переживання. Провідним образом у творі є Андрон Ягнич – корабельний майстер, який впродовж вже багатьох років працює на кораблі «Оріон». Цей герой є символом любові й цілеспрямованості до своєї улюбленої справи. Адже Андрон Ягнич здається, готовий на все заради здійснення своєї мрії і досягнення поставленої мети.
На мою думку, автору вдалось поєднати у творі важливі для людини символи: кохання, патріотизм, любов до рідного краю і улюбленої справи. Саме це придає твору яскравості й правдоподібності, насиченості й цікавості. Досить важливою частиною у творі для мене є різноманітні описи південної частини України, а саме: Таврії. Мені здається, що навіть ті, хто ніколи не був на Півдні України, читаючи твір, можуть уявити простори і красу цього чарівного краю. Автор з великою любов’ю описує красу рідної Таврії. Читаючи твори Олеся Гончара, я відчуваю справжню гордість за наш рідний край.
Ознайомившись з творами О. Гончара, зрозуміла, що це людина великої душі – Людинолюб.
Фіналіст крнкурсу – Марія Яковина – учениця 11 класу Херсонського НВК № 48 Херсонської міської ради
Мій Олесь Гончар
Плекання духовних цінностей людиною сягає своїм корінням сивої давнини. Тоді життя приводилося у відповідність до законів Бога й природи. На жаль, протягом буття людства погляди на духовність та її значення у житті людини коригувалися.
Беззаперечним є той факт, що у всі часи майстри слова намагалися прищеплювати читачам духовність та любов до всього, що оточує людину. Яскравим взірцем є творчість українських письменників ХХ століття, зокрема Олеся Терентійовича Гончара.
Митець піднімає у творах теми вічні – всепланетного масштабу – «планетарністю художнього мислення» (А.Погрібний). Дійсно, проблеми, яких торкається майстер художнього слова, охоплюють багато аспектів буття людини. У будь-якому творі, який читаєш, лунає слово добра, щирості, правди, краси, людяності. Кожен рядок письменницького доробку пронизаний світлом. Саме зі сторінок поезії і прози О.Гончар закликає берегти «собори душ своїх» (роман «Собор»).
У всіх творах О.Т. Гончар піднімає питання збереження духовного обличчя людини. Не важливо, де і коли відбуваються події: чи на полі бою, під зливою куль, чи у післявоєнному житті, коли важливим було зберігати відвойований мир та піднімати країну з руїн. Головним є одне: людина у будь-якій ситуації повинна залишатися Людиною. І, проходячи через різні випробування, герої показують свою сутність, і те, які таємниці криються в їхній душі.
Так, роман «Прапороносці» – роман-епопея про війну, але яким дивним, на перший погляд, видається те, що таке страшне явище гартує душі Людей, чистих й незаплямованих, які залишаються такими завжди. Із захопленням автор говорить про Юрія Брянського, Євгенія Черниша, Шуру Ясногорську та багатьох побратимів-захисників. Велич цих героїв криється у простих речах: відкритості, щирості, у відносинах із оточуючими.
Мене найбільше вражає, особливо у творах на воєнну тематику, створена О.Т. Гончаром галерея неперевершених жіночих образів. Шура Ясногорська («Прапороносці»), Ілонка («Ілонка»), Тереза («Модри Камінь»), Ляля Убийвовк («Земля гуде»), Марта («Усман та Марта») – і цей перелік можна продовжувати.
На перший погляд, тендітні та беззахисні героїні відрізняються неабиякою силою духу. Не дивлячись на перепони, вони готові протистояти кривдникам Батьківщини; готові відстоювати справедливість навіть тоді, коли на шальках терезів опиняється власне життя.
Гине Шура Ясногорська. Гине від ворожого пострілу в спину в мить найвищого торжества – у День Перемоги – на фоні яскравої весняної природи, що, ніби разом із людьми, починає відроджуватися для нового життя.
До глибини душі вражає подвиг юної Лялі Убийвовк. Зверніть увагу на ім’я – Ляля, по-дитячому наївне (сама дівчина по суті дитина), та прізвище – Убийвовк, грізне, бойове. Незважаючи на те, що все ж героїню та її друзів чекає трагічний фінал, справа «Нескореної полтавчанки» не згине, бо ніхто не зламає тих, хто відстоює свободу рідної землі.
Самовіддано йде на смерть Тереза, не бажаючи проміняти своє життя на життя рятівників своєї країни.
Ми не знаємо, чи дочекається Марта з війни Усмана. Хочеться вірити у те, що доля має подарувати шанс на щастя, що з’явилося так несподівано.
Маленька Ілонка, не боячись підлого злочинця, не задумається над тим, що буде із нею і ризикує собою, бо знає: так треба для неї, для її родини, для цілої країни, яку боронили чужинці Лукич, Лошаков, що стали рідними для земляків дівчинки і для неї самої.
Відтак, виникає запитання: якщо ці дівчата виступили нарівні з чоловіками на смертний бій за волю Батьківщини, за її майбутнє, то чому ж ми не завжди готові берегти те, що такою ціною відвойовували? Чому з’являються такі мироїди та егоїсти, батькопродавці, як Володька Лобода, Семен Таратута («Собор») ?
Звертаючись до згаданого твору, зазначу, що собор є не тільки архітертурною спорудою, окрасою селища, а й своєрідним індикатором моральної чистоти та духовної краси людини. Саме через ставлення до собору розкриваються душі героїв. Але надія на достойне майбутнє не згасає, бо письменник твердо упевнений: таких Володьок, Семенів менше, аніж чесних та відкритих людей на зразок Миколи Баглая, Єльки та їхніх однодумців. І тут письменник закликає нас вірити у те, що не все втрачено, поки живуть на білому світі такі люди, які стають на захист не тільки Батьківщини та її історії, а й моралі людства.
Таким чином, якщо ми, нащадки славних предків, зуміємо зберегти те, що діставалося великою ціною, то мине загроза морального занепаду людства. Тільки усвідомлення значущості духовних потреб і устремлінь допоможе кожному хоч на крок наблизитися до збереження прекрасного й безсмертного собору власної душі.
Фіналіст крнкурсу – Христина Прядко – учениця Херсонського вищого професійного училища сервісу та дизайну
Олесь Гончар – письменник, близький читачеві
«Славний і справжній прозаїк Олесь Гончар»
(Михайло Шолохов)
Олесь Гончар одного разу сказав, що є такі твори, які світяться зсередини. З – поміж таких піднесених, огорнутих поетичним ореолом творів він називав «Землю» Довженка, книги Антуана де Сент - Екзюпері. До таких творів можна з певністю віднести і кращі книжки самого Олеся Гончара.
Творчість письменника жанрово різноманітна: монументальна проза, повісті, поетичні новели. Постійний неспокій, наполегливі пошуки, величезне творче напруження.
Художня манера Гончара настільки виразна і оригінальна, що його твори легко пізнати серед творів інших авторів. Саме для Гончара особливо притаманне майстерне використання символічної деталі, що пронизує і осяює його творчість.
Гончар – письменник, близький читачеві. Це світла, уважна і добра людина. Він завжди бажаний автор серед багатьох читачів. Не пориває зв’язків з півднем України. З херсонським краєм пов’язано чимало його новел, оповідань з цікавими сюжетами і людськими характерами.
Досліджуючи «Щоденники» Олеся Гончара у читальному залі обласної книгозбірні я дізналася, що автор цілими місяцями жив у нашому південному краї, зустрічався з прототипами своїх героїв, ґрунтовно вивчав історичні документи. Наслідками письменницьких спостережень і роздумів на Херсонщині є романи «Перекоп», «Таврія», а пізніше «Тронка».У героїв «Тронки» багате духовне життя, широкий погляд на дійсність. Критерієм оцінки людської діяльності для них є труд.
Саме зіставлення людей та їхнього оточення у романі дає мені, як читачеві, простір для роздумів: пасовисько і полігон, чабан і льотчик, герлига і ракета, чабанський дзвіночок – тронка і новітній радіолокатор.
«Тронка» відзначається багатством барв, різко відмінюваних, навіть контрастних. У цьому новелістичному романі Гончар поєднав піднесеність і трагізм.
Книги Гончара виходили великими тиражами в Україні та за її межами. Іноземними мовами книги Гончара видавались у багатьох країнах світу і мали там успіх. Його творчість користується попитом і серед сучасного читача.
Таврійці, життя яких письменник відобразив у своїх книжках вдячні Олесеві Гончару. Його ім’я носить Херсонська обласна книгозбірня. Особисті речі автора зберігаються у Гончарівській вітальні КЗ «Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара» ХОР, яка протягом багатьох років гостинно зустрічає гостей з різних регіонів України та іноземців.
