Розлилась медово трепетна пора (про Валерія Кулика)

РОЗЛИЛАСЬ МЕДОВО ТРЕПЕТНА ПОРА

(про Валерія Кулика)

05.08.1948

ЗНАЙОМСТВО. ВІДКРИТТЯ

Поет, перекладач, член НСПУ та член НСПУ, заслужений діяч культури.
Український письменник Маркіян Шашкевич колись зазначав:«Література будь-якого народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі...»
Так само література певного регіону, якщо вона представлена творами талановитих майстрів, несе в собі потужний дух рідного, як вияв національної ментальності, здатна послужити неабияким виховним засобом формування громадянина-патріота.
Обговорюючи із спільчанами пережите і наболіле, прийшла до висновку, що варто в першу чергу розповідати учням про творчість тих майстрів слова таврійського краю, кого я знаю особисто... Йшов час, збирався матеріал, пильніше прочитувалися газети, уважніше переглядалися телепередачі, авторські програми наших журналістів.
Мені пощастило відкрити непересічну постать, поета, журналіста – Валерія Кулика. Пильно стежу за його творчим доробком, виходом нових книжок поезій, беру участь у їх презентаціях, висвітлюю матеріали про нього і його творчість не лише у місцевій періодиці, а й – на рівні всеукраїнському.
І сьогодні з впевненістю можу заявити – це знана людина не тільки в нашому краї, а й – на теренах України.

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

Валерій Павлович Кулик народився 05.08.1948 в селі Чаплинка на Херсонщині. Тієї славнозвісної, – як згадує сам В.Кулик, – що дала Україні Миколу Гуровича Куліша (видатного українського драматурга XX століття), тієї Чаплинки, яку Олесь Гончар назвав столицею Таврії, де народилися Володимир Пузиренко, Віктор і Анатолій Кичинський, Федір Волосковець, брати Кулики (Валерій та Олександр).
Батьки Валерія Павловича Кулика – сільські вчителі, тато 40 років учителював у Хрестівській середній школі. Ось як згадує сам поет про своїх батьків і край, де пройшло його дитинство: «Я пишаюся тим, що одна вода, одне степове повітря нас ростило. А батьків прадід – із Полтавщини, із бунтарських Турбаїв, що їх «покарали» Півднем. Декілька років тому я побував у Турбаях і у архівах знайшов прізвище Куликів...»
Отже, коріння роду сягає в сиву давнину і продовжує буяти розмаїтою веселковою барвою у славних нащадків.
Саме батьки наділили сина чутливою до краси навколишнього світу душею. Саме від них Валерій назавжди закохався в українську народну пісню, українське слово (це від мами), полюбив рідні степові простори, безмежні марева таврійського небокраю і запах стиглого колосу та духмяних паляниць...
Краю мій, погорда тополина,
Степе мій, безмежна далина...
Пригорни мене, як мати сина,
Райдужна таврійська сторона! Степова лірична
Поетичне обдарування Валерія виявилося дуже рано, ще за шкільною партою він почав писати вірші. Перший із них називався «У нашому радгоспі». То були «хрущовські» часи (1961 рік), і славити трударів було обов'язковим. Наступні ж твори, які друкувалися у районній газеті «Радянська Таврія», особливим пафосом не відзначалися: вони були більш земні, про кохання.
Відтоді тема інтимної лірики назавжди полонила серце юного поета. Будучи 17-літнім, він почав писати сонети, а в 1967 році в співавторстві із композитором В.Тюкавкіним створив свою першу пісню – до відкриття пам'ятника «Легендарна Тачанка» (у місті Нова Каховка).
У 1967-1971 роках навчався на українському відділенні філологічного факультету Херсонського державного педінституту, вів літературну студію, друкував свої поезії в обласній та всеукра-їнській пресі.
Трохи викладав українську мову та літературу, але привабила журналістика: працював у районних газетах, потім – в обласній, служив на Балтійському флоті. Ці роки збагатили життєвими вра-женнями, і дещо змінили його професійний вибір.
Маючи досвід військового кореспондента, по закінченні служби, він почав свою журналістську діяльність на Херсонщині. Був корес-пондентом, завідувачем відділу районних газет у Чаплинці, Білозерці, Цюрупинську, Новій Каховці, а згодом – головним редактором Білозерської районної газети «Придніпровська зірка», де керував літературною студією «Біле озеро».
У 1987 році доля занесла Валерія Кулика майже на край світу – на Чукотку, де працював заступником головного редактора газети «Огни Арктики».
Свою загінку на поетичних гонах української літературної ниви В.Кулик узяв ще у далекі 60-і, та так і веде її й по сьогодні.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

1978 – побачила світ збірка «Відстані».
1981 – збірка «Озимина».
У них переважають інтимні поезії. Назва другої збірки дещо несподівана, але природна для уродженця й співця степу та хліборобів. Є там однойменна поезія з таким проникливим фіналом:
Не дай мені, міському чоловіку,
Забути, як співа озимина.
У своєму відгуку на появу цієї збірки, тодішній голова обласної організації Національної спілки письменників України Микола Братан зазначив: «Оце земне тяжіння має не лише геогра-фічну основу, а й історичну. Він ще змолоду оспівав свого прадіда, що шукав для односельців воду, сказав бентежне слово про батька-матір. У його віршах буяє природа рідного краю, зокрема чарівної Асканії-Нової, де він свого часу вчителював, а нині, як тележурна-ліст, витворює своєрідний кінолітопис цієї перлини півдня України».
1989 – зб. поезій «Дорога до тебе».
1994 – зб. поезій «Трояндове вино».
1995 – зб. поезій «Відлуння любові».
1997 – зб. поезій «Уста твої ніжніші за корали».
1997 – зб. пісень «Кришталева любов».
1998 – зб. сонетів «П'ятдесят сонетів різних літ».
1998 –зб. поезій «Сонце моєї матері».
1999 – зб. пісень «Калинові мости».
2000 – зб. перекладів сонетів із мов ближнього зарубіжжя «Світився гранями сонет».
2001 – зб. перекладів сонетів «Я зачарований сонетом».
2001 – зб. поезій «Свіча кохання».
2001 – зб. пісень «Повернення в юність», «Тобі несу любов свою», «Степові самоцвіти», «Зоря над покосами».
2002 – зб. поезій «Колодязь у степу».
2003 – зб. зб. сонетів і перекладів «Планета сонета».
2006 – зб. поезій, сонетів і перекладів «У мареві мальв».
Зараз Валерій Кулик готує книжку поем-легенд Криму «Квіти з чорноморського берега», переживає період творчого піднесення, розвитку нових жанрів. Сподіваємося на щедрі сходи і новий урожай на поетичній царині.
Пригубляймось земної науки,
Наслухаймо, як плаче роса... (Із вірша Валерія Кулика)
Поетичне слово лірики Валерія Кулика бере живодайну силуіз народнопісенної творчості, фольклору..
Напувай, коня, козаче,
Адже завтра знову в путь.
Та з собою взять одначе
Тютюн-люльку не забудь...
Знаю, дівчина заплаче –
Затремтить сльоза гірка.
Напувай коня, козаче,
Бо дорога нелегка... (Напувай коня, козаче)
Перед співцем стелиться багатотрудний життєвий шлях. Розливається медово трепетна пора...
До віршованої форми сонета поет звернувся ще в 1967 році. І назавжди «закохався» в англійську та італійську класику.
Це світлі хвилини спілкування з читачем. Зустрічі з прекрасним завжди запам'ятовуються надовго: одвічна тема любові до рідної землі, тремтливі миттєвості кохання, прекрасні мрії і сподівання, роздуми про день прийдешній – все це хвилює ліричного героя згаданих збірок ліричних творів.
Тож пригубімося до ніжної таїни поетичного слова, до чистої криниці творчості співця таврійського краю. Книга «Трояндове вино» відкривається громадянською лырикою «Бунтарська кров», «Колективізація», «Голод».
В ту ніч не спали Турбаї:
Покої панські так горіли,
Що все навкруг отетеріло –
Шляхи і ріки, і гаї...
У шибку бився сонний птах,
Недобра вість просилась в хату...
Несла жорстоких сил розплату
Й німе прокляття на устах.
Вовік пожежу не згасить!
Вона гуде в бунтарській крові,
Її заграви пурпурові –
То злої помсти ненасить...
Щоб захистити честь свою,
Нам треба вибратись з болота,
А поки пий-гуляй, голото,
В своєї долі на краю!..
Чорніли спалені снопи,
Де сивий попіл під ногами...
Прийшли злодюги з батогами,
Щоб гнати нас в курні степи.
І ми на південь з дітьми йшли,
Пливли дощі й бридкі тумани...
Через доріг пекучі рани
Вростали в душу постоли.
І досі в жилах даль тече –
До болю рідна, солов'їна,
Забута Богом Україна
І незнищенна наша честь.
«Бунтарська кров»
Душу автора бентежить не лише сьогодення, а й історія роду-народу в сиву давнину, доля його далеких пращурів, гнаних злиден-ним життям і жорстокою дійсністю у світи, їхній нескорений бунтарський дух і прагнення волі.
Болем проймається серце поета, коли мова йде про жахливий голодомор 1932-1933 років, про нищення духовності, віри, усього того, на чому одвічно стояли народ, нація. Як колись Микола Куліш (до речі, також уродженець Чаплинки) у п'єсі «97» розповів сувору правду про українське село під час голоду 1921 року, подав колоритні сільські типи, а сюжет побудував на реальній основі, – так і Валерій Кулик правдиво передає картини вселюдського голоду:
В степу від горя пусто й голо,
Гірчак під сонцем і курай.
Здається й справді світу край –
Кінець всьому – всевишній голод...
Химерна, чорна бродить всюди
Під вікнами столика смерть.
І в цю скажену круговерть,
Мов на Голгофу, сходять люди...
... Так на знекровавленій планеті
Од голоду вмирав народ.
Тонули зорі в піні вод
В жорстокім літі тридцять третім... «Голод»
Процитована поезія була написана автором не просто на слуху спогадів односельчан (хоча вони ой як вражали юного поета!), а передусім під впливом зустрічей із людьми, котрі були спотворені цією нелюдською трагедією. Валерій Кулик часто згадує дідуся Гришка, напівбожевільного чоловіка, який втратив глузд, коли довідався, що його єдину доньку порубали «на м'ясо»... І це було в Чаплинці у лиху годину всенародного голоду...
Не може загоїтися душа митця, знаючи, що випало пережити його рідним та близьким, його народу...
Крім творів про історичну і духовну пам'ять до збірки входять глибоко інтимні поезії, які відтворюють розмаїту гаму ліричного світу поета.
Авторові вдається створити особливий поетичний настрій, одухотворити природу, невід'ємною частиною якого є ліричний герой (а, отже, і сам поет). Природа у віршах Валерія Кулика – то цілий дивосвіт, невмируща якість людської душі, за допомогою якої можна передати і гострі, і болючі теми – збереження національної свідомості, мови, любові до землі, батька-матері, культури...
* * *
Ще не зв'язано перший омріяний сніп,
А вже сонце дісталось екватора літа.
На священних земних рукотворних орбітах
- Наливається хліб... Наливається хліб...
Знаю, буде достаток у нас на столі,
Коли в рідному полі виспівує жито.
Коли кожна росинка сія оксамитом –
Наливається хліб... Наливається хліб...
Щоб ти, друже, в дорозі, бува, не осліп,
Не згубився в манливій високій отаві,
Лиш згадай небеса й колоски золотаві –
Наливається хліб... Наливається хліб...
Слово щире зустріти сьогодні мені б,
Я обняв би піснями врожаїсту ниву,
Де гойдається обрій рожевим огнивом –
Наливається хліб... Наливається хліб
Поет уславлює невтомну працю хлібодарів із святістю захоп-люється майбутнім урожаєм – запорукою достатку у кожній родині, державі. Такі вірші аж просяться, аби їх співали, як величальну пісню мозольним будням хліборобів.
Вагомі слова поета вчать цінувати працю, пшеничний колос, хліб, взаємовідносини людини і природи.
Для цієї збірки визначальним є поєднання тонкого ліризму з гро-мадянським пафосом. Автор замислюється над непростою долею людини XX століття, показує складний духовний світ своїх сучасників.
* * *
Тиха молитва до тебе лиш звернена,
Земле прекрасна ранкова моя.
Сплеском небес над твоїми озерами
Даль журавлина і в сні промовля...
Радий я стати сліпим твоїм лірником,
Тільки б не вмерла бунтарська струна,
Дай мені слова, щоб жити і вірити,
Сонце стрічати й любити сповна...
Світ мій світає в тобі, Українонько
* * *
Ріка, якій не випало здійснитись,
Живе в мені давно і так болить...
Вчорашнім днем не перестану снити,
Чекаючи на заповітну мить.
Було й минуло... Диво мерехтливе
Знов крає душу спогадом вночі;
Травневий день, пречистий після зливи,
Де розцвіли червоні паничі...
Ріка, якій не випало здійснитись
* * *
Бродять вічні тумани
Об осінній порі.
Яблук запах рум'яний
У саду відгорів.
Терпко жевріє спомин –
Цвіт прощальний жоржин.
Пізніх ягід оскома,
Синій шурхіт машин.
Торжествують базари,
Як завжди, восени
Кавунячим пожаром,
Виноградом рясним...
Бродять вічні тумани
* * *
Жайворонок в полі тішиться-шаліє,
Розсипа степами пристрасні пісні.
Отака розрада де ще на землі є?
Завтра буде свято – зв'яжем перший сніп.
А сьогодні сходить сонце над житами,
Розлилась медово трепетна пора.
За селом говіє хмарка золотава
І збіга стежина з кручі до Дніпра...
...Колоски дозрілі знов гайдає нива,
Співи жайворові линуть в небеса,
І душа німіє від такого дива:
Радість переджнивна – степова краса. (Жайворонок у полі)
Для віршів цієї збірки, різних за жанрами, видами, будовою, мотивами притаманний одвічний мотив — любов до рідної землі, роздуми про день прийдешній, про світлі й ніжні почуття до коханої, отчого дому...
Малювання при світлі мальв –
Милування липневим світом...
Ген хмаринок легка вуаль
Тополині торкає віти.
Поміж ніжних пташиних трель
Моє рідне село світає.
Недовершена акварель...
В ній невимушеність свята є...
...Золотіє моя печаль –
Пружно тягнеться вгору сонях.
Тут начало усіх начал,
Звідси – струни мого безсоння...
Малювання при світлі мальв
У розділі «То є незрима таїна...» – вміщені глибоко інтимні поезії: «На лоні на твоїм малюю ніч...», «Мої руки тебе голублять», «Ой, солодка сльоза...», «У човні», «Тебе я по краплині пізнаю...» та інші.
...Я до тебе горнусь, припадаю, свічусь пелюстково. Відчуваю, розсудок в стихії шаленій гублю. Теплим сяйвом долонь і розчулено – лагідним словом Обіймаю тебе, на розкутому вітрі люблю...
233
* * *
...Мої руки тебе голублять,
Мої губи твій трунок п'ють,
Мої очі тебе так люблять,
Що без тебе і путь – не путь.
Нахиляюся до криниці –
Пригортаю твій любий стан...
Мов дозрілі в маю суниці,
Твої ніжні п'янкі вуста...
Нас вражає ніжна таїна поетичного слова, невичерпне душевне і духовне тепло кожного знайденого слова.
«Поезії цієї збірки, – як відзначає літературознавець Ярослав Голобородько, – то переконливий і динамічний портрет повсякденного життя. Тут все переплелося: ліричне і побутове, філософське і очевидне, життєдайне і конкретно-образне. Але об'єднує всі вірші збірки символічний образ трояндового вина, який і дав їй назву, образ, що узагальнює осмислений поетом присмак життя. У ньому солодка надія і пристрасть любові, гіркота й бентежність, закоханість і розчарування, світле устремління і роздуми над швидкоплинністю буття...»
ВИНО З ТРОЯНД
Терпких надій вино...
У вашім слові ніжно золотіє.
Єдина радість в нашому житті є –
В квітневий сад розчахнуте вікно...
Чуттів солодких золоте руно І музика,
мов келих недопитий...
У квітні легко серце загубити –
Терпке вино, трояндове вино...

ЗРОСТАННЯ

Кожна нова збірка Валерія Кулика свідчить про зростання поетичної майстерності. Книжкам «Сонце моєї матері» (1998), «Колодязь у степу» (2002) властива своєрідна притчевість, багатовимірність художнього слова і поетичне новаторство, пошуки ідеалу і оригінальне переосмислення «вічних тем», віднайдених у шедеврах світової літератури.
У вірші «Плач Ярославни» поет звертається до історичного минулого, до давньоруської пам'ятки «Слово о полку Ігоревім». Цей безсмертний твір надихнув і Валерія Кулика. Він доторкнувся до духовних витоків цього шедевра. Що може бути ціннішим за кохання, за вірність? Здається нічого! Тому і від образу Ярославни зі «Слова о полку Ігоревім» віє внутрішньою красою, цілісністю та глибиною. Бо в цій жінці поєдналося велике почуття до коханого з безмежною любов'ю до рідної землі. І здається, що Ярославна – це вся руська земля, яка плаче і тужить, стоячи на високій брамі надії.
... У Путивлі-граді спозарана,
Де вітри спочили коло брам,
Тужить-плаче в горі Ярославна,
Серце гоїть од пекучих ран.
Мов голубка біла, сизокрила,
Дивиться згорьовано в імлу,
Віщих слів здійма сумні вітрила
У Путівлі сивім на валу.
О всевладний побратиме-вітре,
Чом не спиниш клятих ворогів?
Чом до наших воїв непривітний
Носиш полем половецький гнів?
Дніпре любий, смутку мій досвітній,
Ти камінні кручі поборов.
Понеси ж гадання безпросвітне,
Як носив чужинця чорну кров...
...Сонце миле, у твоїм промінні
Я свого коханого знайду.
Змию рани вранці на камінні,
Утоплю непрохану біду...
Є у творчому доробку митця збірки поезії, де перевага надається головному мотиву – мотиву праці, материнства, рідної хати, отчої стежини. Це такі вірші, як «Степові села», «Хата моя, заколисана зеленню літньою», «Вогні в степу», «Наливається хліб», «Прощання з юністю», «Дорога додому».
МАМИНІ РУШНИКИ
Бува, зажурюся, і раптом думками полину,
Туди, де над полем ранкова зоря промовля.
Мене ти чекаєш, вдивляєшся в далеч полинну,
Моя найсвітліша, рідненька голубко моя...
Мамині рушники. Вишиті на світанні
Споминів дим гіркий
Знову на серці тане.
Мамині рушники –
Лебеді білокрилі
Ой не летіть, роки,
Ой зачекайте, милі!
Горять над степами вечірніх вогнів самоцвіти,
Знайома стежина до рідних воріт заверта.
Матусині очі.. У них стільки сонця і світу...
Матусині руки... Вони – моя пісня свята...
Немов у дитинстві, в глибоку криницю дивлюся.
І тішаться в ній, наче сон, голубі небеса.
Моя ж ти єдина... За тебе одну помолюсь я,
Хай день золотий на твоїх рушниках воскреси... Із збірки «Сонце моєї матері»
Ось як про цю книжку говорив Микола Братан: «В українській поезії від давнини і до сьогодення тема матері була, є і пребуде на чільному місці. Згадаймо, як опоетизовано цей священний образ у творах Тараса Шевченка, Лесі Українки, Максима Рильського, Андрія Малишка, Дмитра Павличка...Наш земляк, на мою думку, щасливо продовжив традицію, створивши низку глибоко ліричних віршів про ту, що «ночей недоспала... і рушник вишиваний на щастя, на долю дала...»
«Поетичний доробок Валерія Кулика, – як зазначає Олена Бондарева, – розмаїтий жанрово і тематично. Він співець багатогранний. Йому однаково підвладні пісня і романс («Весільна лірична», «Квітневий вальс», «Кришталева любов», «Думай про мене, думай», «Над осяйною гладдю голубою»), елегія і балади («Коню мій, не неси мене, друже, до осені...», «Голуба елегія», «Балада про скрипку»), ескізи, послання, тріолети, акровірші...»
Поезія Валерія Кулика насичена образами, які навіяні усною народною творчістю. Це образи степу, хліба, материнської хати, рушника, ластівки, вишні, за допомогою яких автор прагне утвердити в довколишньому світі високі ідеали добра та краси, гуманності й благородства.
Мова поезій митця напоєна буйними соками рідної землі, народної пісні, вишукана і проста, барвиста й прозора, емоційна й розважлива. Чимало віршованих рядків звучить афористично:
«Хто кохання не знав, той ніколи не звідає відчаю...»,
«Руйнується метал і камінь, Та не тьманіє лиш краса...»,
«Пригубляймось земної науки, Наслухаймо, як плаче роса...» тощо.
Майстру слова підвладні різні строфічні форми: катрени і сонети, двовірші і п'ятивірші, усічені та перевернуті сонети, мініатюри, білі вірші.
У 1997 році побачила світ збірка сонетів «Уста твої ніжніші за корали...», де Валерій Кулик виявив надзвичайно тонку і чутливу душу, яка постійно болить і завжди співає, бо поет пропус-кає через себе людський біль», «чиїсь негаразди», як свої; бо є найвище мірило у житті – Любов. Саме про це свідчать його численні сонети.
У вінку сонетів автор не лише пишається земною красою коханої жінки – адресата його поетичних сподівань та творчої наснаги. Земна краса та земна любов зображені на філософському тлі.
Серед пустелі без води й любові
Одного разу я собі наснивсь:
В палючім сонці, у безсилім слові,
Неначе й час навіки зупинивсь...
Міраж заобрійний здавався мені раєм,
І пеклом – в порох вижухла трава.
В очах темніло... Падав...І вставав...
І полем брів, знеможений до краю...
Ліричний герой цього сонета, знесилений, стомлений, позбутий надії, раптом знаходить ту, що дасть йому сили, що не лишить «серед пустелі без води й любові»:
Та раптом з марева явилась
Ти – Ішла собі неквапною ходою
Мені назустріч...
Ця мить зустрічі ліричного героя зі своєю мрією, зі своїм коханням кілька разів буде зустрічатися у різних сонетах: кохана – сяйливе молоде марення, що спускається з висоти, кохана – щаслива наречена, якій «небесна синь спадає на фату»; кохана – жінка, за яку «все на світі віддаси»...
Дійсно, багата уява поета відтворила незбаганений світ людських переживань. Глибока сива давнина нерозривно переплелась у його творах із світом нинішнім, де є місце «глибокому небу сподівань», світлій пам'яті батька і друзів, що відійшли у вічність, роздумам про кохання, даль і висоту, до якої прагне душа Майстра.

ПОЕЗІЯ СТАЛА ПІСНЕЮ

Поезія Валерія Кулика музична і мелодійна. Разом із компо-зитором Валентином Плаксєєвим поет створив понад 250 пісень.
1998 року виходить їхня перша книжка пісень «Кришталева любов». А в грудні 1999-го відбулася презентація другої збірки пісень «Калинові мости», куди увійшли пісні «Якби ж... я якби», «Білі за-метілі», «Ластівки над лиманом», «Юних літ вино» та інші.
У 2001 році з'явилася ще одна збірка ліричних пісень «Повернення в юність», де є такі пісні, як: «Пісня про Чаплинку», «Липовий гай», «Де ж ти, моя ластівко, зимувала...», «Прощання з літом», «Чарівні паничі», «Одцвіта калина» та інші вокальні твори.
Ці пісні до своїх творчих програм включили заслужені і народні артисти України Харіс Ширінський, Наталя Лелеко, Віктор Гурба, а також солісти Херсонської філармонії Зінаїда Колісниченко, Світлана Піщевська, ансамбль «Коло», аматорські ансамблі Херсонщини.
А ще Валерій Кулик любить поетів: американця – Роберта Фроста й шотландця – Роберта Бернса, із радянських – Едуарда Межелайтіса, Євгена Євтушенка та Ваана Тер'яна, із прозаїків – Артура Хейлі, Стефана Цвейга, грузинських новелістів. І Чехова.
Валерій Павлович Кулик – редактор обласного телебачення, ведучий авторської програми «Степова арфа». Поезія і журналістика – це дві музи, які надихають митця на нові пошуки і досягнення. Як тележурналіст, Валерій Кулик лауреат трьох телевізійних фестивалів, автор кількох фільмів про Асканію-Нову. Так, телепрограма «Асканійські пасторалі», нагороджена, на всеукраїнському фестивалі в Чернівцях (режисер Вацлав Мошинський), вся проілюстрована віршами поета.
Зовсім недавно розкрилася ще одна грань поета – здійснені переклади віршів Пастернака, Буніна, Фета, Максиміліана Волошина «Lunaria», які увійшли до збірки «Світився гранями сонет», готується до друку книжка для дітей «Загадковий вузлик» з ілюстраціями Ольги Кучерової.
Отже, ще раз переконуємося, що наша Таврія багата і щедра земля на таланти, на імена. Уважнішими будьмо! Поряд із нами живуть добрі, роботящі, талановиті люди, які люблять свою малу батьківщину і своєю творчістю додають їй слави.