Золоті еклоги (про Олеся Лупія)
ЗОЛОТІ ЕКЛОГИ
(про Олеся Лупія)
28.03.1938
Олесь (Олександр) Васильович Лупій- український поет, прозаїк, драматург, кіносценарист, культурно-громадський діяч, лауреат національної премії ім. Тараса Шевченка, ім.Д.Яворницького,Заслужений діяч мистецтв України.
МІСЦЕ ОЛЕСЯ ЛУПІЯ У КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА
Українське шістдесятництво ще називали «поколінням проти течії». Шістдесятництво – соціокультурний (літературно-мистецький, громадсько-політичний, світоглядно-філософський) рух опору підрадянської України, започаткований у 60-х рр. XX ст.; друге українське відродження XX ст.; регенерація національної еліти, винищеної сталінською репресивною машиною в 30-ті роки; духовна революція проти тоталітаризму.
Шістдесятники – покоління творчої молоді початку 60-х рр. XX ст., сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956-1964 рр.
Представники шістдесятництва:
поети (Д.Павличко, Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Б.Олійник, В.Стус, І.Калинець, О.Лупій…);
прозаїки (Гр.Тютюнник, Є.Гуцало, В.Дрозд, В.Шевчук, Р.Іваничук, Р.Федорів, Н.Бічуя…);
майстри художнього перекладу (М.Лукаш, Г.Кочур, А.Перепадя, А.Содомора…);
літературні критики (І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, М.Коцюбинська…);
малярі та графіки (О.Заливаха, А.Горська, В.Зарецький, Г.Севрук, Л.Семикіна, В.Кушнір, І.Марчук…);
кіномитці й театральні діячі (С.Параджанов, Ю.Ільєнко, Л.Осика, Л.Танюк, І.Миколайчук…);
композитори (В.Сильвестров, Л.Грабовський, Л.Дичко, М.Скорик, В.Івасюк…);
публіцисти та правозахисники (В.Чорновіл, Л.Лук'яненко, В.Марченко, В.Мороз, О.Тихий…).
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ
28.03.1938 – народився Олесь (Олександр) Васильович Лупій у селі Нова Кям'янка Жовківського району Львівської області.
1961 – закінчив Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, факультет філологічний (слов’янське відділення).
1960-1963 – працював у редакції республіканської газети «Молодь України» та «Літературна Україна», звідки був звільнений за статтю «Собори душ людських» про роман Олеся Гончара «Собор».
1984-1991 – Був редактором альманаху «Поезія», серії книг «Бібліотечка поета».
1991-1998 – відповідальний секретар НСП України.
1998-2002 – заступник голови Спілки письменників України.
1994 – лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка за історичні книжки «Падінння давньої столиці» та «Гетьманська булава». Лауреат премії ім.Д.Яворницького «Золотої відзнаки» за сценарій історичного фільму «Данило – князь Галицький» (Канада, 1989).
ТВОРЧИЙ НАБУТОК
Творчий набуток Олеся Лупія досить вагомий.За півстоліття роботи в літературі вийшло двадцять п’ять книжок поезій, драматичних поем, віршів для дітей.
1957 – «Вінки юності». Лірика. Вірші для дітей.
1960 – «Заграй, сопілко». Вірші для дітей.
1964 – книжка віршів «Майовість».
1969 – «Перевал». Лірика. Поеми.
1970 – «Голос». Вірші. Поеми. Переклади.
1972 – «Поезії». Поезії. Вибрані твори. Поема. Переклади.
1974 – «Люди всієї планети». Поезії. Переклади.
1977 – «Невпинність». Лірика. Цикл сонетів.
1981 – «Черемхова заметіль». Вибрані твори. Вірші. Драматична поема.
1982 – «Любов і лад». Вірші. Історична поема.
1984 – «Одна-єдина». Поезії. Переклади.
1985 – «Веселі музики». Вірші для дітей.
1987 – «Довголіття бджоли». Вірші. Драматичні поеми.
1988 – «Віра серця мого». Вибрані твори.
1991 – «Кольорами предків». Вірші. Історична поема.
1993 – «Повернення лицарів». Поезії. Історична поема.
1998 – «Птахи небесні». Вірші.
1998 – «Зелене весілля». Вірші. Поема.
1999 – «Золоті еклоги». Поезії. Поема.
1999 – «Сотня». Повстанські балади.
2003 – «Гармонія». Лірика. Публіцистична поезія.
2004 – «Родинний сад». Вибрані поезії.
2004 – «Березневі строфи». Поезії.
2006 – «Батьківщина». Нові поезії.
2009 – «Вічний рух». Поезії.
Видано вісім романів і повістей: «Милява», «Грань», «Відлуння осіннього грому», «Чоловіки не відчувають болю», «Нікому тебе не віддам», «Лицарі помсти», «Романа», «Час квітня», історичні романи «Падіння давньої столиці», «Гетьманська булава».
За його сценаріями поставлені телефільм «Малуша», художні фільми «Багряні береги», «Данило – князь Галицький», що здобув Золоту відзнаку на кінофестивалі в Торонто(1989).
Про збірки його поезій «Майовість», «Перевал», «Черемхова заметіль», «Довголіття бджоли», «Кольорами предків» писали критики В.Іванисенко, Ю.Бурляй, Л.Тарнашинська, Д.Чередниченко, О.Сливинський та інші.
Я ж поділюся думками про останні видання поета «Золоті еклоги», «Гармонія», «Березневі строфи», «Родинний сад», «Батьківщина».
Проблемно-тематичні обшири для поезій Олеся Лупія традиційні: природа, Батьківщина, народ, історична пам'ять, обов’язок перед нащадками, шанобливе відношення до коренів свого роду- народу, моральність, кохання, творчість і неспокійне сьогодення…Образний світ багатограннний: золоті еклоги, космічна роса, ніжні крони, дерево роду, каштанові вінки, святі дні, серпневі блавати, жовте сонце, немов булава, сині хмари, немов прапори…Експресивна лексика, високе напруження пристрасті, напнутої, немов тятива. Для прикладу наведу вірш:
Сьогодні ви перемогли,
Вам – гімни величаві,
Крилаті Марсові орли,
Вас на все небо славлять.
І тільки ми, розбиті вщент,
Спроможні оцінити
Поразки біль, ганьбу і смерть,
Яка то радість жити.
І тільки нам печуть вуста
Від довгого мовчання І зрозуміла люта мста
Й готовність до повстання.
Автор лишаеться вірним темі, що оспівує красу людини, їїдуховну велич, ратні і трудові звершення, всеосяйного поняття Батьківщина:
І нам судилося, рабам,
Дожити до тієї днини,
Коли блакитно-жовтий храм
Відкрився врешті до людини.
І нам, хто все своє життя
Не міг підвестися на ноги,
Явилась істина буття
І золоті святі еклоги…
Окремі його твори перекладені російською мовою і видані в Москві, а також – польською, білоруською, молдавською, ли-товською, німецькою, іспанською мовами.
Олесь Лупій належить до покоління шістдесятників, нині вже легендарного. Заслуги цього покоління у відродженні української національної культури, літератури та духовності, справді великі. Ціле суцвіття імен, за якими сотні талановитих книг поезій, романів, поем, балад, повістей, мистецьких полотен, кінофільмів, музичних творів, театральних вистав. Спочатку їхні твори широко друкували «Літературна Україна», «Дніпро», «Зміна» (тепер «Ранок»), «Дзвін», «Вітчизна», інші газети й журнали, і ці публікації викликали велике, зацікавлення інтелігенції, студентської та шкільної молоді, можна сказати, сколихнули ціле суспільство. Потім, після перших репресій, влада запровадила жорстоку цензуру; і вже рідко кому щастило опублікувати свій твір у первісному вигляді.
Хто не погоджувався на редакторські виправлення, для того закривався шлях до читачів. З'явилися чорні списки заборонених авторів. І тут на підмогу прийшли українські журнали й газети із зарубіжжя – США, Канади, Англії, Німеччини, Австралії, Че-хословаччини, Польщі, де передруковували кращі твори шістдесятників або публікували нові, передані нелегальним шляхом на Захід. Рідко хто з них бачив ті публікації, переважно довідувалися про них від друзів, знайомих або через радіопередачі.
Широкого розголосу набрала антологія Богдана Кравціва «Шістдесят поетів шістдесятих років» (Нью-Йорк, 1967, «Пролог»), де вміщена добірка віршів Олеся Лупія. Ще через рік видавництво «Мо-лода Україна» (Торонто – Нью-Йорк) надрукувало роман Олеся Лупія «Грань», який полюбився читачам в Україні і за кордоном і який із осудом зустріла тоталітарна система. «Десь у той час, – згадує письмен-ник, – мене викликали в ідеологічний відділ ЦК комсомолу і стали розпитувати, як я ставлюся до таких публікацій своїх творів за кордоном». Олесь Лупій нічого не міг відповісти, бо, принаймні, ніколи не бачив тих видань. Один із працівників відділу поклав перед письменником тоненький, але великого формату журнал. Так Олесь Лупій вперше побачив український зарубіжний часопис «Смолоскип».
Почитаймо спогади самого письменника про той час: «Нелегко нині передати тодішні душевні почуття. Наша національна символіка на обкладинці, навіть незвичайний шрифт, спогади із дитинства, коли мій дядько, політвиховник куреня «Галайда» Михайло Лупій приносив подібні видання до батьківського дому, і думка, що десь у світах нині є мужні люди, які обстоюють усе наше рідне, породили теплу хвилю, яка обгорнула все моє єство і сповнила ще більшою вірою і впевненістю – ми врешті-решт звільнимося з імперської неволі. Мені не дозволили оглянути весь журнал, а відразу показали сторінку, де була надрукована велика добірка моїх віршів, раніше опублікованих у «Літературній Україні», «Дніпрі» та моїй збірці «Майовість». «Прочитай ось це!» – у наказовій формі звелів працівник ЦК комсомолу і ткнув пальцем на вступне слово, де писалося, що я є одним із активних поетів-шістдесятників і зараз мене заарештовано. На душі стало ще тривожніше, спочатку подумалося, чи це не якась провокація. «Чому мовчиш? – вивів мене із задуми апаратник. – Це ж неправда, ти на волі». «Нині на волі, а завтра все може статися», – подумалося мені. «А який підбір віршів: все про Україну, про минувшину, про смуток і жодного вірша про радянську дійсність. Із тобою радилися?» Я заперечив, сказавши, що вперше бачу цей журнал і публікацію. «Тоді ти повинен написати заяву і засудити такі дії буржуазних націоналістів, які використовують твоє ім'я, друкують, як хочуть, твої вірші. Ти прочитай уважно, там все твоє? Може, щось пропущено, щось дописа-но...» У кількох віршах справді були пропущені окремі строфи, але я про це промовчав і підтвердив, що в публікації все гаразд. «Дивно, – закивав головою апаратник. – Коли читаєш твої вірші у такій підбірці, можна подумати, що ти націоналіст. Розумієш? А ти ж- комсомолець, хороший, молодий поет. Ми тебе посилали на з'їзд і сподівалися, що ти зрозумієш нашу підтримку...» Він ще довго говорив, повчав, радив виступити із заявою-протестом у пресі. Я відповів, що почуваюся вкрай схвильованим і щось писати зараз не можу, а через декілька днів повідомлю про своє рішення. Минув тиждень, і секретарка газети «Літературна Україна», де я тоді працював, передала записку того апаратника, але я не подзвонив йому. Після того контакти з ЦК комсо-молу, як і так звана їхня підтримка, були припинені. Відтоді я з великим зацікавленням читав журнал «Смолоскип», а згодом книжки однойменного видавництва, які передавали друзі, рідні та колеги. Відверто кажучи, не вірилося тоді, що так швидко настане час, коли осередком видавництва стане Київ. Нині ми є свідками активної діяльності «Смолоскипа», який найперше підтримує талановитих молодих людей, видає нові романи й повісті, вірші й поеми, антології, підручники, спогади учасників визвольних змагань, політв'язнів і репресованих. Згадуючи різні поневіряння та знущання цензорів тоталітарної імперської доби, радію, що збірка моїх поетичних творів виходить у «Смолоскипі», який нині так яскраво палає в самостійній Українській державі».
Щоб збагнути тематичний обшир поезій О.Лупія – читаймо його твори:
* * *
Була державна заборона
На найсвятіше – на любов,
Щоб обсихали ніжні крона
І зупинялась в жилах кров,
Щоб наша мати Україна
Осиротіла навіки,
А на занедбаних руїнах
Зросли манкурти-будяки.
І так щодня коса косила
Отой святий любові цвіт.
Але любов – вона стосила,
І проросла крізь чорний світ.
* * *
Перемоги наші – наша гордість,
Золотом сіяють їх роки.
Славні Жовті Води, славний Корсунь
І Пилявці славні навіки.
Чорноморці наші необачні
Сто разів в Туреччині були,
Подолав Москву наш Сагайдачний,
Козаки Варшаву здобули.
Та щораз на звільнені простори
Напливав розбійницький потоп,
І прославилися Львів і Зборів,
Вславились Батіг і Конотоп...
Перемоги наші – давня слава,
І шануймо їх, як дні святі.
Всі вони в літописі Держави
Сяють, мов еклоги золоті.
ПАМ'ЯТІ МИКОЛИ ВОРОНОГО
Його розстріляли в Одесі,
Була опівнічна пора,
Коли в осяйнім піднебессі
Іскристо упала зоря.
Упала зоря декадента
У срібну космічну росу,
Зоря чарівного поета,
Який возвеличив красу
Й пахучу весну, що у шатах,
У ніжних серпневих блаватах
Розсіювала з-поза хмар
Веселість та усміх примар.
А нелюди ниці, безликі,
Створіння якісь напівдикі,
Що виповзли з чорної мли,
Червоним його залили.
* * *
Рідне ім'я – Україна –
Щемно до болю звучить,
Так, ніби чайка в долині
У надвечір'ї ячить.
Горде ім'я – Україна
Карбами на прапорах
Світиться золотоцінно
У дорогих кольорах.
Ніжне ім'я, мов калина,
Мов небеса голубі.
Гарне ім'я – Україна,
Личить воно і тобі.
ДОВЕРШЕНІСТЬ
І.Я.Франкові
Іване Яковичу, з Вами
Так легко жити і творити.
Милуюсь Вашими словами,
Метафорами, стилем, ритмом,
Класичним розміром сонета І
філігранністю симфори.
Думок високих вільним злетом
У поміжзоряні простори.
Ваш вірш упевнено глибає
Над верховинами крутими.
Хоч нині вже ніхто не дбає
Про розміри і точні рими,
Хоч нині більшості байдуже
До тих секретів поетичних,
Мені ж невпинно повнять душу
Всі Ваші роздуми незвичні,
І Ваша віра в перемогу,
І найінтимніші експресії,
І віщі звернення до Бога –
Найсокровенніша поезія.
ЛЮБОВ
Володимиру Сосюрі
«Свою любов віддай чужим
Просторам, людям і країнам,
Забудь про неньку Україну!» –
Колись велів страшний режим.
І забували, і зрікались
Своїх еклогів і знамен,
Своїх батьків, своїх імен,
І тіні власної боялись.
А він любов до України
Срібноголосо оспівав,
Неначе прапора підняв
Нескорених серед руїни...
Дружину в табір повезли,
Йому – анафему щоденну,
Та пісню, вільну і натхненну,
Вже покарати не змогли.
Вона, здолавши чорну сіть,
Відважних кликала до герцю,
Пливла від серця і до серця;
Навчала нас: «Любіть, любіть!»,
Як він любив, як він любив
Кохану матір Україну,
За її мову солов'їну
Своє кохання погубив.
* * *
Добрий день, Україно тобі
На Дніпрі, на Дністрі, на Дінці,
Де собі небеса голубі
Заплели золоті промінці.
Де в полях бубнявіють жита,
Благовіст оповив цілий край.
Де веселка рясна вироста,
Як святковий новий коровай.
Добрий день, Україно свята,
Чую гомін далеких віків,
Як дитячі співучі вуста
Опановують мову батьків.
Рідні наспіви, рідні слова.
Рідні символи і кольори.
Жовте сонце, немов булава,
Сині хмари, немов прапори.
Добрий день, Україно, тобі
На Дніпрі, на Дністрі, на Дінці,
Де собі небеса голубі
Заплели золоті промінці.
Цій поетичній публіцистиці надають художності не стільки ри-торичні оклики чи експресивна лексика, яскраві образи, позичені з народних дум, пісень, скільки висока напруга пристрасті, напнутої, мов тятива, межи полярних сил: з одного боку – вічний народ, його волелюбна козацька кров, з іншого – вороги українського народу. Ліричний герой відстоює національний дух, честь України, любов до рідної землі, мови й ненависть до ворогів, (яка притаманна була Т.Шевченку, І.Франку, Лесі Українці, Є.Маланюку, В.Симоненку...).
Справжню любовну лірику аналізувати, розкладати по поличках гріх. В.Симоненко якось говорив: «Рецензувати поезію – значить цитувати її. Ніякий переказ, ніякі коментарі не в силі відбити всі барви, тони і півтони, настрої і найтонші порухи душі.»
Олесь Лупій – співець багатогранний, поліфонічний. Йому однаково підвладні ліричні мініатюри і балади, поеми і посвяти, вірші-медитації, акварелі, елегії...
Окремої розмови заслуговує пейзажна та інтимна лірика поета, де знаходимо чимало справді глибоко-душевних і витончених у мистецькому розумінні творів.
Читаючи написані останнім часом поезії Олеся Лупія, доходимо висновку, що у його творчості головним є культ людської особистості як центру Всесвіту, а світоглядною засадою – духовний демократизм, а ще естетичний максималізм, національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам’яті, як оберегів нації.
Я безмежно вдячна долі, що вона подарувала мені це щастя – доторкнутися серцем до чарівного слова цієї поважної людини, вільного злету його високих думок і незвичних роздумів, віщіх звернень до Бога, народу, мови, України.
Під час останньої розмови із письменником я поцікавилася, звідки він бере теми для своїх творів про УПА і зокрема поем «Сотня», «Зелене весілля», та «Львівський легінь», і почула відповідь: «Я народився на Львівщині і там промайнуло моє дитинство до часу вивезення нашої родини до Сибіру. На моїх очах відбувалася запекла боротьба спарвжніх захисників українського народу із загарбниками. Татів Брат Михайло – «Кармелюк» – був політвиховником сотні Ема, а згодом куреня «Галайда», та і вся наша родина допомагала повстанцям. Я добре пам’ятаю обличчя вояків УПА, вони часто заходили до нас, ночували, лікувалися. Вони були для нас, як рідні, наші герої, бо захищали людей від німецьких фашистів та енкаведистів. А яких пісень вони співали вечорами – жінки та дівчата плакали. Отже, мені нічого не треба було вигадувати, образи конкретних людей і досі живі у пам’яті.
Про події, описані в поемі «Сотня» мені розповідав старший брат Григорій, який був у Юнацтві ОУН і ще довго мав зв’язки із підпіллям. Про кохання і трагічну загибель повстанця і медсестри («Зелене весілля») я почув ще під час навчання в Рува – руській школі. Про героїчний вчинок молодого земляка («Львівський легінь») мені розповіли друзі – студенти. Майже нічого не вигадано і в інших творах».
Цікавою, як на мене, була й відповідь Олеся Лупія на запитання, що є сьогодні найважливішим для майстра слова? Почула таку відповідь: «Допомогти людям, і особливо молоді, не втрачати своє коріння, по- справжньому любити свою Вітчизну, і творити нову красу, нові склоги, тобто те, що завжди дивує, захоплює, підносить. Якій порі року ми найбільше радіємо? Весні, коли все починає буяти, увесь світ відроджується…».
Ще в далеких 60-х роках XX століття Андрій Малишко писав про нього: «Надійний талант Олеся Лупія виведе його на тверду дорогу праці й нових відкриттів, до того світла й чистоти, яких він так жагуче прагне у своєму житті».
Тож упевнено можна сказати, що Олесь Лупій ще на початку шістдесятих років узяв свою загінку на гонах української літературної ниви, так і веде її по сьогодні невпинно і старанно, віддаючи улюбленій справі свою силу, талант і душу, як добрий косар.
* * *
Олесь Лупій є автором багатьох романів і повістей. За історичний роман «Падіння давньої столиці» та повість «Гетьманська булава» 1994 року йому присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка.
«Гетьманська булава» – гостросюжетний історичний, соціально-психологічний твір про трагічні події XVII ст. коли вирішувалося: бути чи не бути Україні як державі. У повісті психологічно тонко і переконливо виписано образи гетьмана Івана Виговського, полковників Петра Дорошенка, Івана Богуна, Мартина Пушкаря, молодого Юрася Хмельницького, відтворено героїчні сторінки Конотопської битви 1659 року, що уславила українське козацтво.
Історичний роман «Лицарі помсти» (2001) – це твір про морські походи запорозьких козаків. Ця тема цікавила автора ще з дитячих літ, коли він вперше почув розповідь про минулі події, легендарний край – Запорозьку Січ, про Чорне море – загадкове і таємниче.
Згодом Олесь Лупій перечитав немало книг і найперше наших видатних істориків В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Яворницького. Автор згадує: «Пізнавши всю трагедію українського народу в минулому, не раз побувавши на Чорному морі, я почав задумуватися: а чому ж так сталося, – од віку наша Україна була морською державою, од віку українці були не тільки дбайливими хліборобами і мужніми воїнами, а й відважними моряками, для яких не було проблемою вздовж і впоперек перепливти Чорне море, подолати Босфор і Дарданелли, на рівних змагатися із грецькими і турецькими флотами і часто перемагати супротивників. То чому ж тут, на наших землях, на нашому морі, творили собі славу інші народи, і їхнє возвеличення дійшло до того, що про колись славетні походи наших предків або замовчувалося, або говорилося напівправду, надто лаконічно, ніби між іншим, і ледве не ставилося під сумнів, що ми українці могли бути моряками».
На наших очах підростає наймолодше покоління українців, і воно повинно знати правдиву історію свого народу. Його потрібно постійно захищати від фальшивих історій ультрашовіністичних авторів, книги яких заполонили ринки в Україні. Ось із цією метою і написаний історичний роман «Лицарі помсти», в якому Олесь Лупій відтворив події середини XVII ст. на Запорожжі, на Чорному морі, в Чигирині та Стамбулі, виписав колоритні, неповторні образи талановитих полководців і отаманів від Богдана Хмельницького до Антона Ждановича – людей високоосвічених і добре вихованих. Примхлива до-ля не раз їх ставила у безвихідь, і вони, керуючи полками і корпусами, долали ворога або змушували його втікати з поля бою. У морських походах і битвах запорозькі козаки не шукали романтики чи можливості розбагатіти, завжди в них на першому місці було визволення земляків із невільницького полону та захист рідного краю.
Про мужність і героїзм українських моряків є сотні свідчень у вітчизняних і зарубіжних хроніках, літописах, архівних документах. Ще в XVIII ст. французький історик Жан Бенуа Шерер писав, що завдяки своїм численним плаванням по Чорному морю запорозькі моряки-козаки так добре його пізнали, що почувалися на морі більш певно вночі, аніж турки серед білого дня. Вельми цікаве для нас і свідчення турецького літописця XVII ст. Наїма: «Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на цій землі сміливіших людей, які так мало дбали про своє життя і так мало боялися смерті».
Нам хочеться, щоб молоде покоління українців не тільки добре знало історію рідного краю, пишалося звитягами наших предків, а й усвідомлювало, яке значення для нас нині мають Чорне та Азовське моря, почувалося на них володарем і господарем, тим більше тепер, коли Україна є незалежною державою. Задля цієї благородної мети Олесь Лупій написав цей роман, задля цього ми доторкаємося своїми серцями не лише до сивої давнини, а й до нашої духовної пам'яті через його поетичне, високохудожнє слово.
