Гранична правдивість (про Леоніда Марченка)

ГРАНИЧНА ПРАВДИВІСТЬ 
(про Леоніда Марченка)
19.07.1947

Його творчість- чесна і правдива, драматична і життєствердна. Відчувається захоплення ратною і трудовою героїкою земляків, рідним містом і таврійським краєм, духовними інтересами сучасників… Таїсія Щерба

ЖИТТЄВІ ВІХИ

Леонід Марченко – журналіст, поет, прозаїк, публіцист, гуморист-сатирик, автор творів для дітей.
Член Національної спілки журналістів України (1987), член Національної спілки письменників України (1998), член Міжрегіональної спілки письменників України (2003), член Херсонського літературно-мистецького гурту «Малючок –Степовичок» (1996).
Головний редактор літературно-мистецького альманаху «Степ» (1996-2006).
Керівник літературного клубу «Елінг» (1987-1997). Пише українською та російською мовами.
19 липня 1947 року – народився в селищі Біле Озеро Архангельської області (Росія).
У 1966 році закінчив Північнодвінський політехнічний технікум (за фахом будівельник).
У 1994 році закінчив Київський університет ім. Шевченка і отримав диплом журналіста.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

1991 – «Пришелец из подземелья».
1992 – «Поиск продолжается».
1993 – «В Маячке, у бабушки».
1994 – «Північна яблуня з Півдня».
1995 – «Плугатарі етапом йдуть…».
1996 – «Маринчин дивосвіт»,
1997 – «У жизни на крючке».
1998 – «Жеребёнок Кося».
2000 – збірка віршів «Выбираю любовь».
2001 – «Под водой и на суше», «Весёлая кухня», «Удачное лето», «Жизнь высшей пробы».
2002 – «Зустрічі з Макаром Степовиком».
2003 – «Маркиза на даче».
2006 – «Тепер я все можу!».
2007 – «Клятве остались верны».
2010 – «Приключения Крайта и Кэгги».
За книгу для дошкільнят «Маркиза на даче» став дипломантом міжнародного конкурсу дитячої та юнацької художньої літератури ім. О. М. Толстого (2006).
За книгу «Клятве остались верны» удостоєний літературної премії ім. «Молодої гвардії» Міжрегіональної спілки письменників України (2008).
За книги «Клятве остались верны» та «Приключения Крайта и Кэгги» у 2010 році отримав обласну літературну премію ім. Бориса Лавреньова.

ПРОЗА АВТОРА

У 2007 році у видавництві «Айлант» побачив світ документально-художній роман «Клятве остались верны» про дії групи відважних юних патріотів (Льоню і Петю Чернявських, Андрія і Федю Запорожчуків, Шуру Теленгу, Мішу Єременка, Шуру Рубльова, Сеню і Сергія Бабенків, Шуру Падалку, Мішу Дєєав, Льоню Лагутенка, Валю Кабакова, Ліду Григоровську, Ваню Іванова, Костю Чернегу та інших) із Карантинного острова у роки Великої Вітчизняної війни проти німецьких і румунських окупантів. Підлітки добули зброю на затонулому судні, чинили опір оккупантам,клеїли листівки, допомагали військовополоненим, нищили транспорт ворога… Доля майже усіх юних підпільників із Карантинного острова закінчилася трагічно.
Передчасно від простуди пішов із життя Ваня Іванов.
22 серпня 1942 року, на світанку, були розстріляні біля заводу Петровського восьмеро хлопчаків: Федя Запорожчук, Шура Рубльов, Шура Теленга, Шура Падалка, Сергій Бабенко, Міша Єременко, Міша Дєєв, Толя Тендітний..
Того ж дня на центральній вулиці міста – Суворова, біля кінотеатру «Спартак», гестапівці повісили чотирьох героїв: Толю і Андрія Запорожчуків, Петю і Льоню Чернявських.
У 1944 близько пивзаводу за антифашистську діяльність окупанти розстріляли группу херсонців, серед них значився і Льоня Лагутенко.
Ліда Григоровська була схоплена і страчена оккупантами у березні 1944 року перед самим звільненням міста від ворога.
Сеня Темний пройшов через багато німецьких тюрем і концтаборів, довелося побувати і в Майданеку, де німці умертвили 1,5 мільйона людей. Декілька разів тікав із полону. Його ловили і знову повертали за грати й колючу проволоку. Лише у лютому 1945 року, із четвертої спроби, йому вдалося перейти лінію фронту і опинитися в розположенні радянських частин. День Перемоги він зустрів у Берліні. Був поранений. Нагороджений знаком «Партизан України».До цих пір у памяті Семена Тихоновича Темного звучать останні слова, сказані Льонею Лагутенком: «Сенько! Хто залишиться живим, повинен розповісти правду про нас, острівських хлопчаків. Для одних ми були розбишаками, для інших звичайними хлоп-чиськами, які любили рибалку, захоплювалися футболом. А правда наша була в тому, що ми, ризикуючи життям, боролися з ворогом!»….
Отже, можна з впевненістю сказати, що і Леонід Марченко вносить свій гідний вклад у художню літературу рідного краю.
«ПІВНІЧНА ЯБЛУНЯ З ПІВДНЯ»
Десь у вісімдесятих роках Леонід Марченко звернувся до письменниці і критика Лади Федоровської з проханням прочитати його щойно закінчену повість і висловити свою думку про неї.
«Невеличка за розміром, – потім писала Лада Федоровська,- добротно написана повістина мене приголомшила. Щонайперше – своєю граничною відвертістю. Побудована на фактах справжньої родинної історії, повість із достатньою мірою художнього узагальнення відтворювала сторінки страшної трагедії ук-раїнського селянства, адже йшлося у ній про роки колективізації, про злочинні страхіття розкуркулення й голодомору…».
Сьогоднішнє покоління у величезному боргу перед предками й нащадками, адже понад сімдесят років замовчувалася найстрашніша трагедія українського народу – штучний голодомор 1932-33 років, тотальна колективізація, переламані долі тисяч людей, гнаних людинодавильною машиною тогочасної системи в Сибір, на Північ, Колиму...
Цей борг спробував повернути у деякій мірі Леонід Марченко повістю «Північна яблуня з півдня». За жанром – це реалістичний, документально-психологічний твір про давні події в ту «блаженну пору», коли таке написане можна було читати лише в рукописах, а про їхню публікацію в пресі годі було й заікатися. А Леонід Марченко ризикнув надіслати рукопис до журналу і одержав невдовзі відповідь, гідну того періоду: «…повість, ідейно хибна, автор не зумів розібратися в історичних колізіях тридцятих років».
Дещиця істини в такій оцінці твору була: автор, сам онук розкуркуленого, а на ту пору – комуніст, не мав права бути відвер-тим до кінця, заперечувати «мудрість» великого перелому, стати на захист Полікарпа Семеновича, його родини, витурених із південного українського степу у північні нетрі за наказом тодішнього вождя – вірного продовжувача справи свого попередника. Адже тоді небезпечно було навіть мимохіть згадувати про оті «соціальні досягнення» несхвальним словом. Але автор у своєму творі писав про все це з якоюсь аж ніби наївною правдивістю, і це вражало.
І тільки у 1994 році повість побачила світ. Усе стало на свої міс-ця, і перед нами зі сторінок книжки відкрилася таки справжня трагедія «добровільної» колективізації. Ми співпереживаємо разом із автором жертвам тих років, симпатії наші на боці Полікарпа Семеновича, його вірної дружини, добросердного онука, зрештою тисяч таких, як вони, чиї долі скалічені часом і тоталітарною системою.
Повість має 10 розділів, які нагадують гостросюжетні новели, насичені пейзажними замальовками, портретними характерис-тиками, невеликою кількістю персонажів. Це повість-протест проти порушення елементарних прав людини. З найвиразніших її тема-тичних пластів можна виділити такі: безодня людського горя, відчаю, страхітлива хроніка тяжкої, нестерпної долі українського народу, пов'язаною з розкуркуленням господарств, насильницьким переселенням родин на північ Росії; невигойного болю самого автора, емоційної пам'яті у відношеннях до героїв свого твору; показ безмежної любові до праці, побуту і звичаїв українців-переселенців; могутня воля до життя, гідного людини.
Починається твір із розповіді про літнього Полікарпа Семеновича, якого уже два роки як паралізувало. Щодня він лежав у крихітній хатинці і з нетерпінням чекав суботи, бо то був лазневий день, і його онук Сашко щоразу носив на собі діда до лазні. Там дідусь не тільки мився, а й дізнавався про всі сільські новини, якими жили колгоспники.
«М'яка вода і березовий віник, – пише письменник, – змивали не лише бруд із тіла, а й розм'якшували душі людські до добросердя й відвертості... Дід слухав новини із цікавістю, але в розмову не встрявав. У колгоспі його поважали, і він сприймав це як належне. Та відтоді, як сили покинули... Про що можна говорити?!»
Після смерті дружини Марфи Фоківни Полікарп Семенович як міг допомагав по господарству. Порався біля худоби, плів із вер-болозу кошики, лагодив паркан... Через два місяці зліг. Життя потихеньку залишало колись могутній організм. Ех, яким був Полікарп Семенович! Хто з мужиків не заздрив його силі?!
»... Давно те було. Тепер – хвороба, самотність, крихітна хатчина з щільно запнутим віконцем. Тільки спогади зв'язували Полікарпа Семеновича із цим світом.
Найчастіше згадував рідні місця. Як далеко вони од Північної Двіни!.. Виходить він за околицю села, а навкруги пшениці та ви-соке небо над головою. Степ, херсонський степ – аж до обрію, рівний-рівний. Іти по ньому легко, до краю землі дійти можна. Лише інколи спіткнеться око об скіфський курган. Ідеш по землі, а душа твоя, як птах, ширяє над нею».
Далі автор дає характеристику Полікарпу Семеновичу, який був дбайливим хліборобом. Сіяв пшеницю, ростив її, на складені від продажу хліба гроші – збудував млин, придбав молотарку, поставив двоповерховий будинок. Так у степу виник хутір – за три версти від села.
Працював Полікарп Семенович як проклятий. Двоє синів і старша дочка тягли лямку разом із батьком. Пізніше довелося навіть наймитів узяти на сезонні роботи.
Люди до нього ставилися не однаково. Одні запобігали перед ним, інші ховали очі, сповнені заздрісної ненависті. Але його девізом були слова: «Не заздрити треба, а працювати до нудоти, тоді, диви, і ситим-взутим будеш. Землі-матінці треба кланятися з ранку до вечора – в боргу не залишиться».
Спливав час. Революція, громадянська війна, колективізація – ніщо не пройшло стороною. У селі створили колгосп.
Незабаром з'явилися на хуторі керівники колгоспу з озброєним міліціонером і наказали Полікарпу худобу і зерно здати з доброї волі, залишили папери, в яких приписувалося виїхати з хутора протягом двадцяти чотирьох годин. Нове місце поселення – російська північ.
Полікарп із родиною, як і сотні інших переселенців, поселився у непрохідній тайзі, біля озера Світлого. Від озера і селище дістало назву – Світле Озеро. Усюди було голодно. Але треба було виживати, бо у кожного діти, а заради них можна піти на все. Опустиш руки – і кінець роду-племені. Тому він поринув у роботу з головою. Часто не вистачало сил до халабуди дістатися. 
Спливали роки. Росло на очах, змінювалося Світле Озеро. Підростали діти. Перші переселенці ставали дідами. Під час війни у селищі залишилися жінки, літні люди та малі діти. Тягли колгосп, як могли. Майже увесь урожай здавали державі. А взимку заготов-ляли ліс. Жінки ночами, при світлі гасових ламп, в'язали для бійців шкарпетки і рукавиці, бо їхні сини теж були на фронті.
Колишні «куркулі» змалку звичні до важкої праці, яка була єдиним сенсом їхнього життя. Без неї вони б не врятувалися від відчаю і журби за батьківщиною.
Реалістично зображено у повісті не лише нещастя родини Полікарпа, а й інших сімей, оголошених радянською владою куркулями і висланих на Північ. Це і доля Кіндратівни, яка залишилася удовою з малими дітьми. Хоч-не хоч, повинна була запросити до себе наймита. Але і до неї з'явилися: «У тебе наймит, а ти – куркульська жінка!» От і опинилася Кіндратівна на півночі.
А як потрапив Федір до «чорного списку"?
Він у громадянську війну воював у Червоній Армії. Двічі був поранений. Повернувся додому – землю дали... Почав на ній тру-дитися. Одружився. Оксана народила доньку, потім сина... Придбали корову, коня, свиней. Тільки жити й жити – молоді, сильні... Та надійшла вказівка розкуркулити в селі двадцять сімей... Через якийсь час у сільраді знов вказівку отримали зверху: розкуркулити ще п'ять сімей. «Шукайте, інакше самі будете у тому списку!..» Вирішили Федора з сім'єю вислати на північ.
Не краща доля випала Миколі. Він побудував у центрі села хату під залізним дахом. Лише одну ніч переночував у ній. А зранку посту-кали у двері і тицьнули під заспані очі папірець із жахливим рішенням: дім відібрати, його відправити під Архангельськ.
У місцевих владників для усіх цих нещасних була непереможна логіка: «Якщо ти щось маєш – ти куркуль. А якщо ти куркуль, значить – експлуататор. Тому і виселяємо як ворога народу...»
Цю повість можна назвати психологічною тому, що в ній описуються незвичайні переміни у душевному стані кожного героя-жертви розкуркулення, справді людської трагедії. У найглибинніших закутках серця ці герої залишаються більш людяними, ніж їх погубники.
Якось онук Сашко запитав діда:
– Діду, а чому ви ніколи не лаєте радянську владу? 
Той жахнувся. Він чув уже таке запитання. Правда, запитувала зовсім стороння людина. Тоді він злякався, думав, що підкоп під нього роблять. З якої речі?...Заберуть – потім доведи. Та й хто повірить йому, розкуркуленому?! Хто буде шукати докази? Доказ є – він розкуркулений. А це вже на все життя!
Головна увага автора, природньо, зосереджується на тих, хто вирощував хліб, трудився у неймовірних умовах, у праці вбачав єдиний порятунок. Тодішнє життя вносило свої правила. І велика сила таланту Леоніда Марченка в тому, що він не збочує зі шляху правдивого змалювання дійсності.
Скажемо щиро: останні дні Полікарпа Семеновича виписані автором набагато переконливіше і колоритніше, аніж екскурси в минуле – розкуркулення, переселення, вростання в північний ґрунт не тільки яблуньки з півдня, але й зраненої душі хлібороба.
Та, попри це, повість все ж сприймається як незаперечний художній документ, який багато про що говорить серцю і розумові. Вражає гранична правдивість оповіді, авторське бачення порушеної проблеми.
Книжка «Плугатарі етапом йдуть...» присвячена тій же невигойно-болючій темі, що і попередня. Це – документально-художній твір про розкуркулення українського села на матеріалах Херсонщини. Розкуркулення селянства призвело до великої трагедії українського народу. Автор на конкретних життєвих фактах, спогадах очевидців, безлічі інших архівних документів досліджує, як почалася ця трагедія, які причини її визначили, і чим вона обернулася для мільйонів людей. Це дослідження вагомо підтверджує ті визначальні риси творчої особистості автора, які зумовили й специфіку його нового твору. А саме: ніби вроджену потребу в істині, ґрунтовність у доборі та вивченні вихідних матеріалів, серйозність у осмисленні порушених проблем, соціальну зболену чесність, органічну духовну «вкоріненість» у буття рідного народу...
Книжка «Плугатарі етапом йдуть...» має передмову, чотири розділи, післямову, вдало підібрані епіграфи. Так, до сторінок «Від автора» Л.Марченко використовує, як епіграф, слова М.Василенка:
»... Несла свій хрест мовчазно Україна, Але не стала в скруті на коліна, Хоча й звірячий був над нею суд». 
Цей епіграф підсилює рясні трагічні події в історії України. Особливо вражають страхіття, що випали на долю українського народу у першій половині XX століття:
1914 – перша світова війна;
1917 – жовтнева революція;
1918-1920 – громадянська війна;
1921 – голодомор;
1929 – рік «великого перелому» (розкуркулення і колективізація);
1933 – голодомор;
1937 – пік «класової боротьби» (репресії проти інтелігенції та інших верств українського народу);
1941-1945 – друга світова війна;
1947 – голодомор.
«Кожне з отих «великих починань», – стверджує письменник, – сіяло смерть. За це страшне півстоліття мученицьки загинули мільйони українців... Це минуле наше повстане проти нас, якщо ми будемо безбатченками, Іванами безродними та безпам'ятними. Ті, що залишилися живими, вціліли у випробуваннях доби, їхні діти й онуки повинні зробити усе, аби цей масштабний геноцид проти українського народу більше ніколи не повторився».
До розділу книжки «Куркуля слід було б вигадати» автор добирає як епіграф слова М.Салтикова-Щедріна: «Немає нічого жахливішого, аніж щирість, підпорядкована насильству».
У цьому розділі він дає соціальний аналіз потаємних першопричин трагедії, кваліфікує колективізацію та її згубні для мільйонів людей наслідки, як свідомий, підступно спланований злочин сталінської тоталітарної системи проти українського селянства.
Ось хоча б деякі факти-спогади тих, хто пережив той страшний геноцид. У своєму листі Лідія Тимофіївна Непийпиво (учителька, нині на пенсії, живе у селищі Сиваське Новотроїцького району) ділиться своїми споминами:
«Наші дитинство і молодість випали на трагічні роки. Скільки безневинних людей загинуло! Я в той час росла в Нижніх Сірогозах. Наш батько був убитий у громадянській війні 1919 року. У матері на руках–ми, троє дівчаток. Землі у нас не було. Коли почалася колективізація, хто пішов у колгосп? Такі, як ми, нещасні й безземельні. Я пам'ятаю свою трудову діяльність у «горе-колгоспі» – СОЗІ «Червоний партизан», що організувався в Нижніх Сірогозах. Працювали, а нічого не заробляли, і куди дівався хліб, що ми вирощували, досі не розумію... Ті, що мали землю, що зосталися одноосібниками, були працьовитими господарями. Це ми всі бачили і, правду кажучи, вони і нам, сиротам, допомагали. У мене було багато друзів і серед заможних. Я й досі пам'ятаю Ніну Татаринцеву, Катрю Ляшко, яких після «розкуркулення» вигнали, і вони померли від голоду. За віщо?!»
На липень 1929 року до колгоспів увійшло лише 4 відсотки господарств – переважно ті, кому взагалі, «крім власних кайданів», не було чого втрачати. Партійні лідери знайшли простий «рятівний» вихід із становища: здійняли галас про розгортання на селі класової боротьби (якої фактично не існувало, бо куркульських господарств залишилось на той час всього 3 відсотки!)
Свого часу ще Яків Свердлов «мудро» закликав: «Ми повинні якнайсерйозніше поставити перед собою проблему поділу села на класи, створення там двох протилежних і ворожих таборів, підбурюючи найбідніші прошарки населення проти куркульських еле-ментів, розпочавши там таку ж саму класову боротьбу, як і в містах, – лише тоді ми досягнемо у селах того, чого ми добилися у містах».
Автор опрацював силу-силенну статей, написаних провідними політичними діячами тих років, і прийшов до висновку, що у них не зустрінемо доброго слова про селянина. Зате, судження про його дрібнобуржуазність, політичну нестійкість, класову ненадійність можна знайти майже у кожному абзаці…
У газетах тих часів багато друкувалося листів, заміток, інформацій, які скидалися на доноси. Вони були підписані «доброзичливцем», «сусідою», і сіяли ворожість у селянському середовищі, руйнували суспільний спокій.
Використовуючи партійні документи того часу, матеріали Херсонського обласного державного архіву, статті місцевих і обласних газет, свідчення тих, хто пережив страшні роки, можна із впевненістю констатувати, що ніяких соціально-економічних підстав для «класової боротьби» на селі не існувало. Отож тим, хто її розпалював, треба було звернутися до політичних засобів, вигадати куркуля як класового ворога і силою, хитрощами чи демагогією розпочати непримиренну війну з селянством.
Ось розповідь людини, причетної до тих подій, Л.В.Зінченка з села Новопавлівки Великоолександрівського району, учителя-пенсіонера:
«Мої батьки працювали в колгоспі за трудодень, який не оплачувався. Робота була гірша за кріпацтво. Крім того, нам ще навішували ярлики: «куркуль», «підкуркульник», «шпигун», «диверсант», «націоналіст», «троцкіст»... Загальний ярлик був один – «ворог народу».
«Куркуля» вигадували скрізь, бо образ ворога надійно працював на становлення адміністративно-феодальної системи. «Куркуль» був не тільки на селі, він уже вкоренився і в місті.
«Казарменний соціалізм», що його будувала партійна номенклатура вірних сталінців, визнавав тільки рівність усіх у пригніченні, у нестатках. Але хіба такого соціалізму бажав народ?
Розділ «Як заганяли у колективне рабство» відкривається епіграфом, узятим з усної народної творчості:
– Життя, брате, складна штукенція... У тридцятому році один мій дядько вирішив покінчити з собою і записався в колгосп. А інший дядько теж вирішив заподіяти собі смерть і не записався у колгосп. – Царство небесне їм обом!
Така розмова (приклад) дає виразне уявлення про поетапний розвиток трагедії, про невідступність більшовицького смертного тиску на селянство. Співставляючи свідчення тодішньої офіційної пропаганди, зокрема газетної, і документи живої людської пам'яті, письменник показує, як послідовно убивалося в трударях почуття господаря, як злочинне «розкуркулення» згодом оберталося не менш страшним за віддаленими наслідками «розселенням» величезної маси хліборобів.
Читаємо таке:
«С.І.Васильєв, голова Дудчанської сільської ради, що в Нововоронцовському районі, досі не може забути, як до них теж приходили комнезамівські активісти трусити хліб, залізними щупами буравили в хаті долівку, стіни, землю у дворі. Звичайно, нічого не знайшли, тоді причепилися до іншого: «Чому сім'я не вступає в колгосп? Куркульським душком тхне від вас». Мати пояснювала їм, що батько в колгоспі, тільки в риболовецькому, а вони знай своє: «Чому не вступаєте в колгосп тут?» І навіть один – наганом матері в обличчя. Колективізація під дулом – і таке було».
У новостворених колективних господарствах швидко взяли гору «активісти» – доморослі яничари, насамперед ледарі та п'я-нички, пустомели і демагоги, злочинні елементи – так зване сільське «дно». Прикладів розгулу, знущання цього дна з сільського люду можна навести багато.
З дослідження Леоніда Марченка (найхарактерніший із цього погляду розділ «Долі людські – трагічні») зрештою постає образ нашого багатостраждального народу – із його неповторною вдачею, життєстійкістю, добротою та працьовитістю. Розповідаючи про шляхи і долі тих, кого без провини заслали на Північ, автор мовби й сам трохи дивується з притаманної їм життєвої снаги: ті, хто не вмер дорогою і не збожеволів, і на Півночі зуміли налагодити відповідний до національної вдачі побутовий затишок, спосіб життя: всупереч усьому, побудувалися, підняли дітей, навіть садки примудрилися виростити...
Автор порушив таку складну тему не для того, щоб «сипати зайвий раз сіль на болючу, невигойну рану», а ради сьогоднішнього життя народу. І він має рацію декларувати: мільйони українців, на-щадків отих вигнанців, розкидані по просторах колишнього Союзу. Хто по-справжньому подбає про цю ближню «діаспору"? Хто, хоч би наслідуючи приклад Канади, скаже бодай вдячне слово українцям-хліборобам, які окультурили, обжили ці безлюдні й дикі раніше місця?..
Чи зможе такий твір захопити за душу політично байдужого читача? Мабуть, зможе! І це повинні зробити ми, учителі історії та української словесності, щоб наша юнь читала і знала, що життя сповнене труднощів та випробувань і треба бути до них готовими.Треба, аби в нашій духовній і моральній пам'яті було менше білих плям, аби кожен, прочитавши жахливі факти минулого, перейнявся авторською любов'ю і вірою у свій народ, у Людину, в її спроможність не відступати ні на крок від свого вибору, своєї долі й загальнолюдських моральних норм, знаходити гідний вихід із найскрутніших обставин. 
Події, що розгортаються у дослідженні Леоніда Марченка, – наслідок не війни, не стихійного лиха. Йдеться про спланований сталінським режимом голодомор. Це дослідження допомагає ще раз побачити, як все те діялося у нас, на Херсонщині, передає біль людських страждань, жертв, неймовірних втрат, яких зазнала рідна Україна, наші краяни.
Леонід Марченко з честю виконав свій громадянський обов'язок, зробивши свій внесок у справу висвітлення соціально-політичної ситуації тієї трагічної пори, катастрофи, спричиненої сталінським «великим стрибком» у соціалізм.

ПАМ'ЯТЬ СЕРЦЯ

Пам'ять – найміцніший зв'язок поколінь. І поки з нами поряд жива історія, є свідки, учасники подій – ми повинні збирати і збе-рігати спогади, реліквії, записи, документи, щоб не настало забуття.
На минулих полях боїв Великої Вітчизняної колоситься пшениця, плодоносять сади, відбудовується житло, і важко тепер уявити, що саме тут колись лилася кров, йшли запеклі бої, обривалося чиєсь життя і недоспівана пісня... А ось у серцях і душах людських до цих пір не зарубцьовуються рани, нанесені війною. Багато людей і по сьогоднішній день не знають, де могили їхніх загиблих батьків, синів, братів... Та, слава Богу, знаходяться ентузіасти, які увесь свій вільний час присвячують пошуку безвісти зниклих.
Саме про таку пошукову роботу одного із них – електро-зварювальника виробничого об'єднання «Дніпро» Валентина Тимофійовича Книша – документальна повість Леоніда Марченка «Поиск продолжается».
В.Т.Книш – людина робочого гарту. Небагато людей знають про його незвичне захоплення: пошукову роботу. Він впродовж п'ятнадцяти років (з 1977 по 1992) займався вивченням історії рідного краю, писав про земляків-героїв минулої війни, листувався з архівними закладами, музеями, такими ж ентузіастами, як і сам. Усі відпустки за ці роки просидів у обласних, всеукраїнських, цент-ральних архівах.
Одні запитували: «Навіщо все це йому? Яка користь від такого заняття?» Інші з неповагою відгукувалися: «Книш? Це той самий, хто могилками займається?.. Дивак, одним словом!» 266
Але Валентин Тимофійович не звертав уваги на обиватель-ський глум. Він прекрасно усвідомлював необхідність пошуку, бо ще багато було в нашій країні родин, які подовгу і безуспішно розшукували могили своїх близьких, котрі загинули у роки Великої Вітчизняної війни. Книш розумів, що для живих – це як незаживаюча душевна рана. І допомогти людям знайти останнє пристанище їхніх рідних – священний обов'язок пошуковців-добровольців, таких, як він сам. Він був переконаний у правоті слів Олександра Суворова, що війна закінчена лише тоді, коли похо-ваний останній солдат. А після останньої війни тисячі воїнів щезли без сліду, і що з ними, де їхні могили – про це ніхто не знає...
В.Книш не повторював даремно фразу: «Ніщо не забуто, ніхто не забутий!», а вів ціленаправлений пошук безвісти зниклих бійців, партизан, підпільників...
Так, користуючись цінним архівним матеріалом, живим спілкуванням із В.Т.Книшем, Леонід Марченко написав цінну документальну повість.
Зі сторінок цієї повісті ми довідуємося про нелегку долю Поліни Миколаївни Прокопенко, син якої – молодий сержант Тихін Прокопенко. Йому йшов усього 21-й рік, а він уже встиг навоюватися вдосталь. Звільняв рідну Україну, Молдову, Угорщину, дійшов до Чехословаччини. На останньому листі-трикутнику стояла дата: 11 квітня 1945 року. Саме того дня Тихона Прокопенка, розвідника і коректировщика артилерійського дивізіону, командування нагородило орденом Червоної Зірки.
А потім замість довгожданого «трикутника» надійшла похоронка... Начальник штабу полку повідомляв про загибель молодого воїна у жорстокому бою з фашистами біля чеського села Шардіце. Трапилося це 19 квітня 1945 року, за декілька днів до Перемоги.
Пошуки, листи, архівні дані, запити...
Через газету «Руде право» Валентин Тимофійович зв'язався із головою місцевого комітету села Шардіце Б.Вармужі, який підтвер-див, що Т.Д.Прокопенко є в списках похованих на кладовищі їхнього села. Але влітку 1945 року було перезаховання праху радянських воїнів, їхні останки перенесені на кладовище в м. Брно, де вони покояться у братській могилі, а у вересні 1945 року там відкрито прекрасний пам'ятник – найкращий у Моравії – загиблим бійцям, які визволяли Шардіце.
Після статті В.Книша в газеті «Наддніпрянська правда» про Тихона Прокопенка комсомольсько-молодіжна бригада Ольги Сушко із виробничого об'єднання «Дніпро» включила у свій склад героя-земляка, а його заробіток перераховувала у Фонд Миру.
Через рік Комітет захисту Миру виділив три путівки – матері Тихона і двом самим активним членам бригади. Але старенька не змог-ла поїхати на могилу сина за станом здоров'я. І замість себе послала того, хто займався пошуком Т.Прокопенка – Валентина Книша.
Відвідуючи м. Брно, а також село Шардіце, В.Книш з'ясував, що дану місцевість визволяла 203 стрілецька дивізія, і що саме тут полягло 79 радянських воїнів. На граніті були вибиті імена лише 47 загиблих. На інших – ніяких даних не було. Це не давало спокою В. Книшеві. У нього зародився намір поїхати в архів Міністерства оборони СРСР, підняти там документи 203 стрілецької дивізії, щоб установити імена решти тридцяти двох бійців. Крім душевної потреби, тепер це стало обов'язком В.Т. Книша.І як тільки дізнавався про імена героїв, повідомляв у Херсон своєму побратиму по духу, Костянтину Тимофійовичу Шаповалову, аби той надсилав давно очікувані вісточки рідним загиблих.А потім почали надходити листи-подяки з усіх куточків СРСР. І таких листів-подяк було багато...Так поступово розширювалася географія пошуку, відкриття нових імен.Закордонний пошук В.Книша на цьому не припинився. В Угорщині була знайдена могила земляка-херсонця Володимира Леонтійовича Демченка, який загинув, звільняючи угорське село Соб...Завершився успіхом пошук могили Миколи Якимовича Семенчука, який загинув смертю хоробрих, звільняючи польське село Лінськ, неподалік міста Тухель.
Листи... Вони приходили щоденно з усіх кінців країни. Зі словами безмежної подяки, з запрошенням приїхати в гості...
Листи... Отримуючи їх, Валентин Тимофійович ще сильніше переконувався в необхідності і важливості тієї справи, якій він віддавався до останку. За кожною з них – людські долі, невтішне горе і надія на вісточку про найдорожчих людей, розсіяних війною на безмежній території. 
З якою щемною любов'ю і теплотою переказана письменником Леонідом Марченком історія кургану Шамурата Одаєва у рідному селі В. Книша Розівка Високопільського району на Херсонщині. Як і в багатьох населених пунктах нашої країни, у селі Розівка є поховання воїнів періоду Великої Вітчизняної війни. На плиті братської могили вибите ім'я Г.С.Зарипова. І жодного разу на День Перемоги ніхто із рідних цього воїна не приїжджав у село. Тоді Книш вирішив розшукати когось із сім'ї Зарипова. І яке ж було диво, коли він отримав нарешті листа з Узбекистану та ще й від самого Г.С.Зарипова – живого і здорового... У листі старий боєць, а він був кулеметником, пригадував бій під Розівкою, як з 80-ти бійців залишилося в живих семеро. Його контузило, і коли отямився, побачив поруч Шамурата Одаєва із розпоротим животом. Той ледве дихав... Далі був полон, концтабори у Польщі та Франції, втеча з полону, визволення союзниками... І лише в 1945 році – повернення на Батьківщину. Але й через багато років ніби перед очима стояв товариш – Шамурат Одаєв.
Із часом Валентин Тимофійович отримав листа з Туркменії, відгукнувся син Шамурата Одаєва – Худайберен. Згодом той із братом і сестрою приїхали в Розівку – 9 травня 1976 року. Рішенням сільської ради безіменна висота, на якій проходили криваві бої, була названа на честь Шамурата Одаєва, туркмена-побратима.
Глибоке враження залишає розповідь у книзі Леоніда Марченка про пам'ятник на Херсонщині льотчику Юрію Борисовичу Яновському. Читати її без сліз не можна. Щоб дізнатися про долю льотчика, який віддав своє життя на українській землі, треба було десять років займатися пошуком, надсилати запити в архіви, листуватися з різними людьми, хто зберіг хоч якісь відомості про Юрія Яновського. Але ціленаправленість пошукача-дослідника, допомога людей, які волею долі стали помічниками у пошуку, віра в успіх принесли свої результати...
У книзі є десятки розповідей про встановлені імена, достовірні факти про подвиги рідного брата матері В.Книша – Григорія Павловича Щербаня, Героя Радянського Союзу Зіновія Абрамовича Концевого і просто тих, хто приближав День Перемоги, хто віддав найдорожче – своє життя – за наше світле сьогодення.
Це із допомогою В.Книша в обласну Книгу Пам'яті вписані імена наших земляків-захисників і визволителів Херсонської області. Ось вони: Яків Микитович Костін; Михайло Іванович Поленець; Федір Мозжаров; Микола Дмитрович Гаран; Степан Іванович Бондаренко; Кузьма Гаврилович Кузнецов.
Пошук продовжується...
У книжці «Под водой и на суше» письменник сам визначив адресатів – це всі ті, хто цікавиться історією рідного краю, хто веде пошукову роботу.
– Я вважав, – згадує Леонід Марченко, – за потрібне підняти важливу проблему виховання, зокрема патріотичного. В цій книжці на прикладі херсонського військово-патріотичного об'єднання ВПО «Подводный поиск» показується, як можна активізувати пошукову роботу, об'єднавши державні та громадські організації.
У книжці є такі розділи:
– Навічно в пам'яті ті дні;
–...Громадянином бути зобов'язаний;
– Зустрічі з минулим;
– На Цюрупинському плацдармі;
– Між експедиціями – навчання і спорт;
– Виховання подвигом;
– Пошук. Продовження буде...
Книжка «Жизнь высшей пробы» присвячена В.Ф.Заботіну, Герою праці, лауреату державних премій, колишньому директору Херсонського суднобудівного заводу, з ім'ям якого пов'язані становлення та розквіт даного підприємства. Автор говорить про людину, яка до самозабуття любила свою професію, свою справу. Заботін оправдав своїм життям прізвище предків – турботою про трудову людину.