Найточніша формула щастя (про Володимира Пузиренка)

НАЙТОЧНІША ФОРМУЛА ЩАСТЯ
(про Володимира Пузиренка)
(16.06.1940-15.09.1996)

…Найточніша формула Щастя,
Мир, возведений в ступінь Світу!
(В. Пузиренко, «Формула щастя»).

Володимир Вікторович Пузиренко – поет, член НСПУ, перший лауреат обласної літературної премії імені Бориса Лавреньова на Херсонщині, військовий журналіст.
Народився 16 червня 1940 року в самому серці Таврії – Чаплинському районі, в легендарній Строганівці. Його батьки Віктор Якович і Марія Денисівна були вчителями.Незабаром сім’я переїхала до села Хрестівки, де й пройшло дитинство Володимира. У родині панувала любов і повага. Батько був директором школи, за фахом – вчителем російської мови та літератури, писав вірші, досконало знав німецьку мову. Мати Володимира всю себе присвятила вихованню свого єдиного сина, сіяла в його серці добро та людяність.
Ось як поет підписав мамі свою збірку поезій «Живі дощі»: «Спасибі, мамо, твоїй душі, що породила мої «Дощі» (04.04.1990 р.)
Юний степовик здобував учительську освіту в Бериславському педучилищі та Херсонському державному педагогічному інституті на філологічному факультеті. Навчався в Московському вищому командному училищі. Служив тридцять років на заставах, був військовим кореспондентом. Викладав українську мову та літературу в Херсонській середній школі, працював у Чаплинському райкомі комсомолу, Каховській та Чаплинській районних газетах.
15 вересня 1996 року обірвалася життєва дорога Володимира Вікторовича Пузиренка. Поховано його в рідному селі біля могили батька.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

Видав такі поетичні збірки:
1989 – «Застава»,
1990 – «Живі дощі»,
1990 – «Строганівка»,
1991 – «Розрив-трава»,
1991 – «Запах дикого меду»,
1991 – «Ковила моєї долі,
1991 – «Іду на ви» (1991),
1991 – поема «Поєдинок»,
1991 – книга пам’яті «Зорі падають у серце»,
1993 – збірка легенд «Серце матері».
1996 – Завдяки старанням «Просвіти» ім.Т.Шевченка посмертно побачила світ книга творів В.Пузиренка «І я умру, щоб народитись знову», а також присвячені йому поезії.
У 2000 році 16 червня було відзначено 60 років із дня народження В.Пузиренка. Світлій пам’яті поета, друга, людини, присвятив свій вірш «Оберіг Таврії» найщиріший друг Володимира Вікторовича Пузиренка поет Василь Жураківський:

Відкозакував… Степи широкі
Пам’ятають зоряне чоло.
Чом, скажи, поети – одинокі,
Як приходять, відлітають у село?
Сіктимуть мене вітри колючі,
Біль на груди ляже, як обруч.
Твоє серце падало із кручі
Й дерлося на гострі шаблі круч...
Щоб отам, між хмарок птахокрилих,
Де землі втрачається кінець,
Прокричати на весь світ до милих,
До таких, як і твоє, сердець.
І вірші печальноголосні
Про твоє розхристане чоло –
Все оце було не уві сні,
Все оце учора ще було...
Очі – ніжна барвінковість рік.
Чуб – сліпуче лоно Сиваша.
Жив, творив сердечний чоловік
У краю Миколи Куліша.
Океан людської доброти –
Піснярем степів навіки став!
Хто, скажи, Володю, як не ти, 
Кобзареву мову поднімав?
Все робив для неї, все, що міг!
Ти не жив ніколи сам на сам!
Коло батька спочивать приліг –
Чорний сон тебе заколисав.
Доля гне таких, та не згина!
А рядки – вродливі і рясні!
На землі Чуприни й Братана
В Таврії посіяв ти пісні.
Для грози відкритий і вітрів,
В круговерті зим, в потоках нив
Ти горів, Поете, ти горів,
Для людей трудився і яснів!
Помоліться, сиві матері,
За співця й захисника застав.
Під холодним вогнищем зорі
Ти для мами пам'ятником став.
Тут на перехресті всіх доріг,
В небо твоя пісня піднялась...
Народивсь таврійський оберіг –
На курних шляхах зустріне нас...

«У цьому вірші, – за висловом Івана Старикова, – висловлена данина поваги, незабутньої пам’яті дійсно народному поету».
Сплинув час, а мені й сьогодні хочеться доторкнутися до чарівних і щедрих струн поезії Володимира Пузиренка, його степовицької душі. Пригадую, як на одній із зустрічей ліцеїстів із письменниками-краянами виступав тодішній голова Херсонської обласної організації НСП України Микола Братан і яку характеристику він давав першій збірці поезій В.Пузиренка «Червень». Ось той спогад:
«Рукопис першої книжки поезій Володимира Пузиренка називався, пригадується, смаглявим словом «Червень» і мав він, побачити світ у кінці шістдесятих років. Плани зонального видавництва «Маяк» підтверджують цей призабутий багатьма, окрім самого автора, факт, про який можна було б і не згадувати, якби сьогодні ми навіч не переконалися в несправедливості такої акції. Звичайно, тодішньому молодому журналістові з легендарної Каховки можна було б зробити не один закид щодо розхристаності поетичного почерку – молодість, любов, розкриленість мрій не зовсім ще узгоджувалися з поетичною майстерністю, хоча навіть у найсуворіших критиків сумніву не виникало: іскри божої молодий співець улюбленої Таврії не позбавлений».
Вірші із збірки «Застава», видані без біографічної довідки. Там до теми степу природно й назавжди долучилася тема кордону, охорони рідних обріїв, священних рубежів. Тож, у поетичній збірці В.Пузиренка був певний збій, деяка перерва, він спізнав і підтвердив наяву заповідь Семена Гудзенка:

Быть под началом у старшин
Хотя бы треть пути,
Потом смогу я с тех вершин
В поэзию сойти.

Микола Братан визначав : «… серед нинішніх старших і молодших співців сонячної Таврії голос Влодимира Пузиренка не губиться й не знеоцінюється. Його пізнаєш по тій, оспіваній Олесем Гончарем, степовицькій щедрості душі, яка зрідні поезії земній і водночас високій. Я не перебільшую, не видаю авансів, тому що В. Пузиренко їх не потребує».

Вище голову, сонях!
З-під проталин весни
У розлоги безсонні
Зійдуть наші сини.
В степовому політті
Запромінять чуття:
Ми безсмертні в цім світі
Поки сієм життя!

У віршах Володимира Пузиренка переплітаються мотиви днів, коли жив поет із повнокровним життям народу, краю, країни, рідної землі у минулому. З якою любов’ю і теплотою він писав про її одвічних сіячів:

Десь мій прадід отут поспішав за волами
До міражного берега диво-ріки...
А на полі – могила, закутана снами,
Мов козацький курінь, сторожує віки.

Для творчої манери В.Пузиренка характерна щедра метафоричність, поєднана з симпатичною безпосередністю відчуттів івічних дум- сподівань. Оте земне тяжіння має не лише географічну основу, а й історичну. Він ще замолоду оспівав свого прадіда, сказав бентежне слово про своїх батька-матір, хлібодарів краю, отчий дім, визначних особистостей Таврії, поетів-краян.
Його лірика справжня, вона виколисана у душі, напоєна живодайними соками рідної землі, засмагла під пекучим таврійським небом, пропущена через власне серце. Його формула щастя возведена в мир, у найвищиий ступінь Світу. Так можна сказати про більшість представлених тут віршів.

ФОРМУЛА ЩАСТЯ...

Можна древо життя обікрасти,
Поламати на ньому віти
Ради втіхи своєї касти,
Ради черева трутнів ситих.
З мева мрій мудреців лобастих
Йшла розгадка – Мадонна й діти...
– Найточніша формула Щастя:
Мир, возведений в ступінь Світу!

Поет вивів формулу щастя і вважав, що мати з немовлям на руках – це те найсвятіше, що є на землі. Ради цього варто жити, боротися з усілякими бідами, долати будь-які перешкоди, аби тільки бачити щасливими «альфу» і «омегу» буття. Він трепетно відносився до своїх віршів і кожного мовленого чи надрукованого слова, народженого «із пекла серця», із «смутку нені», із невичерпних скарбниць народної мудрості. Тому, його правдиве, рідне слово ставало «повадирем» серед мороку зневіри, облуди, негідних шляхів:

Ідіть у світ, мої пісні, –
Сліпі кобзарики стражденні
Із пекла серця, смутку нені,
Із дум народних провісні…
Неначе птах – супроти бурі, –
Стрімка форель – в потоці дикім,
Уперто у літературі
Мої видряпуються скрики...
Не заздрю, хто летить за вітром,
Кого несе ласкава хвиля...
Найбільш за все ціную в світі
Дух непокори до насилля.

Володимир Пузиренко ревно дбав про мовну палітру своїх книжок. Шукав і знаходив слово точне, просте і водночас барвисте. Вчився у класиків та сучасних майстрів, дослухався до мови краян.
Існують думки, що гарні вірші писати досить важко. Поети ж, як правило, спростовують це твердження: а як не писати поезії, коли співає чи болить душа? У херсонського поета, Володимира Пузиренка, душа була надзвичайно тонка і чуйна: вона постійно співала і постійно боліла. Боліла через фатальну невлаштованість життя людського, через те, що для нього не існувало поняття «чужий біль», «чужі переживання» – він все пропускав через себе, він особисто- людина занадто співчутлива, уважна, поважлива. А співала душа його, бо вмів, попри негаразди, навіть пробившись через «ласо-хижий натовп», відчути, що життя красиве і витончене, бо воно щохвилини випромінює теплими барвами, бо ж була в ньому надцінність на ім'я любов. Це й був орієнтир поета. Писати вірші, навіть красиві поезії – безумовно, це хист і талант, що є лише, половиною поетичної справи. Друга половина більш копітка, відповідальна, вимагає не тільки хисту, а й часу, експериментів, щоденної праці – це робота над поетичною формою, над добором точних художніх засобів: персоніфікації, порівнянь, метафор, епітетів. Звернімо увагу на ці невеличкі замальовки пейзажу:

Згоріла осінь геть, дотла.
Виплакала. Відголосила.
Скирта, як та Ведмідь-гора,
У чорне поле вгрузла сиво.
* * *
Ніч півмісяця мантачить
Об гранітну кручу,
Й зорі сипляться, неначе
Іскорки блискучі.
* * *
Хлюпало поле росяним валом.
Бігла назустріч мені дружина –
Босими ніжками цілувала
Знайдену в травах рідну стежину…
291
* * *
Кумкіт. Ставу трепет.
Курява – од череди.
В’яже вітер шепіт
Спицями очеретин.

Доля звела мене з поетом у «Просвіті» більше вісімнадцяти років тому. Нас об'єднала любов до рідного слова. Ми – степовики! Володимир Пузиренко був бажаним гостем у обласному ліцеї, разом ми виступали перед школярами міських шкіл і у найвіддаленіших куточках області, куди він ніс свою трепетну любов до дітей, батька-матері, рідної мови і рідного краю.
У плеяді талановитих письменників сонячної Таврії ім'я поета добре знане і шановане. Передчасно обірвалася життєва ниточка цієї прекрасної, талановитої, щедрої і доброї людини, замовкла недоспівана пісня Таврійського жайвора. Тож хай мій спогад про Володимира Вікторовича, побіжний аналіз його творчого доробку, буде світлою пам'яттю про нього – Поета і Людину – нашого сучасника-краянина.
Він – увесь у своїх творах! Жив радощами і болями складного сьогодення. Його хвилювало життя – безкінечне і багатомірне, з непростою гармонією, з роздумами про вічне і швидкоплинне, добро і зло...
В образній формі він осмислював філософські і моральні проблеми, знайомив читачів із неповторним і багатим світом своєї уяви, з болем згадував босоноге дитинство в повоєнній Христівці Чаплинського району і Чорнобильську трагедію, захоплювався людьми праці, проніс через своє коротке поетичне життя світлу любов до коханої, матері, дітей, рідної мови, краю, пам'яті роду.
Найбільше мене вражає у творчому доробку те, як поет порушував проблему пам'яті роду і особистості («Коріння пам'яті», «Архіви пам'яті», «Формула пам'яті», «Поклик пам'яті», «Молимося»), або як вболівав за рідну мову у віршах «До прамови», «Моя релігія»; якою щирістю сповнені його вірші, присвячені дружині, дітям, матері, друзям.

ДО ПРАМОВИ
Леоніду Кулішу
Поєднались в мені поняття –
Рідна мати і ти, прамово.
Не надіюсь на співчуття,
Якщо в пісні лишив полову.
Скільки зайвих, модерних слів
Вибачала ти незлостиво!..
І терпінням душі мій спів
Виколисувала, ростила.
І скресали в звуках віки,
Сиві думи, легенди, вітер...
Я б писав не тільки рядки,
Кожне Слово Рідної Мови
Із Великої Літери.

Говорити і писати про Володимира Пузиренка важко і легко водночас. Важко, бо він не встиг доспівати свою останню пісню. Легко, бо для уважного читача його творів є що причитати між рядків про нього ж самого.
Його душа прагнула виповісти свої почуття, відгукнутися на довколишнє, зафіксувати для себе, для друзів – своє прожите, пережите народом, країною. Внаслідок народжувалися вірші поета. Якісь згустки особистісних вражень тут знайде читач, змальовки інтимних настроїв, тих чи інших бентежних душевних станів нашого сучасника. Це ніби «конспекти почуттів», відправною точкою яких була любов до всього живого, природного, незабутнього.
Тож нехай кожен читач відкриє для себе різні грані безумовно обдарованого поета, знайде щось близьке своєму серцю, доторкнеться до високого і чистого поетичного слова.

КОВИЛА МОЄЇ ДОЛІ
Ковила моєї долі, ковила!
І навіщо мене в тишу завела?
Чом заквітла ти морозом сивини,
Простелилася туманом з далини?
Срібним спогадом у пам'яті лягла,
Ковила моєї долі. ковила!
Над могилами забутими степів
Чорних бурь горбатий прах заполотнів,
Мов димами заповітними курить
Не стліваючої пам’яті прамить.
Ой пече мені кривава заметіль!
В ковилі – багряні маки, наче біль…
Ковила моєї долі, ковила! І
навіщо мене в смуток запрягла?
Глухне тиша від летючої луни –
То літа, неначе дикі табуни...
Тільки – курява за ними і дими,
І – тумани, і хуртечі сивини,
Аж двигтить за міражами далина,
Наче з безвісті той відчай долина.
Все траплялося, і що б там не було,
Відпалало, відлетіло, відгуло.
Пронесли мене в останній путь немов
Правда й Кривда, чи – Зненависть і Любов.
Землю й небо прошиває сива нить –
То могила в пам'ять спогадом димить...
алина криваво маками кипить.

У поезії Володимира Пузиренка – щирій, сповідальній – завжди вловиш той аромат свіжості й чистоти, яку дарує тобі природа, степ, дорога долі, пережите родом і народом.
Таким видається нам і поетичне слово Херсонського поета, викохане і виплекане на рідних просторах Таврії, глибоко закорінене в благодатний народнопісенний грунт.
Так, багатотрудний шлях стелився перед співцем, але зворотної дороги не було. Нові гони, нові перспективи.
І він долав їх, переливаючи свою любов до матері, роду, пам’яті у свої вірші:

МАТЕРІ
Мовчать солов'ї
В осіннім гаю.
Життя пронеслося,
Життя пронеслося
За обрій ключем журавлиним.
На рани твої,
На душу твою,
На тихе волосся
Насипали солі
Літа невмолимі.

ЕСТАФЕТА РОДОВОДУ
Ледь прохрипів заповіт: –
Пішов од землі наш рід.
Не бійтесь маратись глеєм...
І раптом поблекнув світ:
З землею простився дід,
Щоб стати навіки нею.

АРХІВИ ПАМ'ЯТІ
В архівах пам'яті моєї
Повицвітали будні й свята,
Й кохання першого лілеї
Вітрами блудними прим'ята.
Там в сонці котики вербові
Ще гріються, мурличуть в душу.
А навкруги вирує повінь
Життя, що подолати мушу.
* * *
В німих мелодіях прощання,
У чорній миті сподівання
Я тихо пам'ять розбужу
Й переступлю страшну межу.
І відійду – відлину в Лету,
В незгасний зоряний вінець.
Людиною (хай не поетом)
З архіва пам’яті сердець…

Поезія В.Пузиренка приваблює своїм широким тематичним діапазоном: пейзажна («Після дощу», «Весняна ніч»); філософсько-етична («Луна життя», «Хрестоносцям Європи»); героїчна («Рятуйте честь», «До байдужих»); політична (поема «Про Чорнобильську трагедію»), соціально-побутова («Природа пустощів не вибачає»); тема праці («Дорога долі», «Думне поле»); любовна («Переслідування», «Найдорожча ніч», «Чи то місяць у небі», «Не почую все рівно», «Десь далеко, у зоряній тиші»)...

ТВОРЧЕ БЕЗСОННЯ
Анатолію Анастасьєву
Ще сутінок налякано тремтить
І б'ється, і пручається позаду.
А я утрачену шукаю мить,
Свою надію і свою досаду.
А я у хвилях борсаюсь важких,
Перепливаю ніч, мов чорну річку...
Метаються над розумом думки,
Немов метелики – навколо свічки...
Стривоженими чайками кричать,
Аж половіє зоряна безодня.
І закується у німу печаль
Душі моєї сонячне осоння.
Мені тепло те, як хвилини стріч,
Яких чекають, наче в спеку – зливи.
Пошли ж мені, безсоннице, в цю ніч,
Нехай не пісню – хоч рядок щасливий!

* * *
Гаї палали, грозами посічені
Шугав за обрій погляд без кінця.
В пусті поля всю ніч кричав у відчаї
Чумацький Шлях, бунтуючи серця.
* * *
Небо – аж чорне, мов степ переораний.
Вчора ж було воно зоряне-зоряне...
То журавлиний леміш необачно
Переорав тихий обрій плачно.
* * *
Моє пізнє хризантемне щастя –
Хай недовге, та красиве й мужнє
Над морозом вибухне невчасним
Піснею в серця байдужі.

ЩЕДРА ОСІНЬ
На сто гін дзвенять баштани.
Шоколадами каштани
Пригощають перехожих.
Виграють у гронах вина.
У лахмітті горобина –
На циганочку похожа...

Володимир Пузиренко написав і видав за власні кошти поетичну хроніку свого села Строганівка. Події, що їх воскрешає поет, обіймають, власне, всю більш як 200-літню історію цього присиваського поселення, але, цілком природно, найбільше уваги в поемі приділено рокам революції та Великої Вітчизняної. З особливою теплотою він писав про славного провідника червоних військ через Сиваш Івана Оленчука та про підпільника Дениса Журбу, розстріляного фашистами.
Допоміг автор «Строганівки», «перейти у вічність» багатьом іншим землякам, чиїх імен в історії, може й не значиться, але вони живі у серці поета і серці його краян. Твір, про який ідеться, хоч і має документальну основу, містить у собі досить виразні художні узагаль-нення, наскрізь перейнятий ліричним та філософським струменем.
Поему «Строганівка» з цікавістю прочитають не лише ті, кому вона присвячена. Для шанувальників поетичного слова небезінтересно буде відкрити в особі В.Пузиренка майстра широкої епічної оповіді, що її не так і часто зустрінемо в сьогоднішньому поетичному доробку:

Там в сонці котики вербові
Ще гріються, мурличуть в душу.
А навкруги вирує повінь
Життя, що подолати мушу...
* * *
То все – в історії, в минулім.
Весняні води віддзвеніли...
Порожня тиша. Лиш зозулі
Кують літа осатаніло.
Та що ви, пташечки-пророки,
Не напускайте хміль-облуду,
Бо стільки накували років,
Повірить вам – безсмертним буду...
* * *
В німих мелодіях прощання,
У чорній миті сповідання
Я тихо пам’ять розбужу
Й переступлю страшну межу.
298
І відійду-відлину в Лету,
В незгасний зоряний вінець,
Людиною (хай не поетом)
З архіва пам’яті сердець...

Серед одних лише пейзажних зразків можна виділити цілий ряд тематичних напрямків:
– Мариністика («У Криму», «Вода просвічувалась, мов калька»).
– Любов до матері («Жди мене. мамо»).
– Степові мотиви («Вечір», «Гроза в степу», «У степу»).
– Тема весни («Весняна ніч»).
– Літні замальовки («Ніч травнева»).
– Осінні мотиви («Холодне світання», «Осінь у Молдові», «Вересневе»).
– Зимові картинки («Будь зимою», «Волоче-ніч»)…
Поетичні краєвиди у В.Пузиренка, як правило, психологізовані, співзвучні з переживанням ліричного героя.
Спектр лірики досить багатоманітний: мінорно-елегійні мотиви і скорботно-епітафійні, життєрадісно-всерозкуті й окрилені, відчуття повноти власного і світового буття.
– «З дитинства» (В.Бебеху),
– «Думне поле» (В.Козловському),
– «Намалюй мені життя» (В.Чуприні),
– «Світла елегія саду» (О.Надєєвій),
– «Осиротіле подвір’я» (Ф.Терещенко),
– «Мій вітряк» (А.Тарану),
– «На вічний сон» (Є.Журбенко),
– «Зустріч поета» (В.Мелещенку),
– «Дорога долі» (М.Широкому),
– «Луна життя» (Дружині Раї),
– «В Тугреці» (Діду Григорію і бабі Килині),
– «На смітнику валяється ялинка» (Синові),
– «Коріння пам’яті» (Друзям юності) та інші.
Посвяти у доробку поета займають одне із найчільніших місць з-поміж найхарактерніших жанрових форм.
Наскрізними у творах В.Пузиренка є образи степу, рідного краю, села, материнської хати, друзів, вірність в коханні, любов до дітей, за допомогою яких автор прагнув утвердити в довколишності високі ідеали добра і краси, гуманності й благородства. У художньому світі, вибудованому поетом, наче в дивному калейдоскопі, перемежовуються прадавні атрибути з прикметами сьогодення, екскурси в історію перепліталися з миттєвими враженнями сучасності й розмірковуванням над прийдешнім, гіркі реалії відтіняють світлі мрії та надії на краще.
Мова поезії митця напоєна буйними соками Таврійської землі, вишукана і проста, барвиста й прозора, емоційна й розважлива.Чимало віршованих рядків звучить афористично: «В тумані, наче в павутинні, тремтіли місяць і луна…», «Гілкою груша перебирає струни дощу й проміння», «Немов літа, вишневий дим кружляє, непрохано на скроні осіда», «З-під кургану ледве виринув сутінок сліпий, мов кріт», «Залопотіли теплі луни. Зітхнув на річкою туман» та інші.
Передчасно обірвалася недоспівана пісня Жайвора, але безсмертним залишається його творчий спадок. Нехай святиться Твоє ім’я, Поете!