Щедра осінь душі (про Надію Врищ)

ЩЕДРА ОСІНЬ ДУШІ
(про Надію Врищ)
26.09.1937
Поетеса, інженер- будівельник.

КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС

26.09.1937 – народилася у місті Бериславі Херсонської області в багатодітній родині службовця.
1945-1955 – навчалася в Бериславській середній школі №1, яку закінчила з золотою медаллю.
1961 – закінчила Одеський інженерно-будівельний інститут. За фахом – інженер-будівельник. За розподілом поїхала на будівництво Кущовської компресорної станції газопроводу Краснодарський край – Москва.
1963-1967 – працювала керівником проектно- кошторисної групи в Бериславському виробничому управлінні, що на Херсонщині, а потім –архітектором Берислава.
1967-1976 – працювала виконробом у БМУ-5 Херсонміськбуді; Білозерському ПМК163 – начальником виробничо-технічного відділу; в обласному управлінні капітального будівництва начальником відділу експертиз проектів.
Із 1992 року – на пенсії, займається творчістю та громадсько роботою. Керівник літературної студії «Біле озеро», що на Херсонщині, яку очолює із 1984 року.

ТВОРЧІ ЗДОБУТКИ

Надія Врищ авторка шести збірок віршів:
1997 – «Зоряна мить».
2001 – «Сполохи душі».
2005 – «Двоє і війна».
2007 – «Півкроку до істини».
2008 – «Гарна новина».
2009 –«Троянда на асфальті».
Є упорядником та співавтором 10 колективних збірок членів літературної студії «Біле озеро»:
1994 – зб. «Біле озеро».
1995 – зб. «Чисті джерела».
1998 – зб. «Степові голоси».
2000 – зб. «На високій ноті».
2001 – зб. «Святковий віночок».
2002 – зб. «Сонце на рушнику»
2003 – зб. «Від серця до серця».
2005 – зб. «Пам’яті слово живе».
2007 – зб. «Правда життя».
2009 – зб. «Послухай тишу».
Постійно друкується в районній газеті „Придніпровська зірка». Має публікації у журналі «Artecultura”(Італія, Мілан 2000 та 2001) (у перекладі на італійську Івана Труша) у добірках творів „Українська поезія в Італії” (м. Чернівці, 2001 та 2002); у альманахах: «Третє дихання» (Москва, 2004); «Степ»(2002, 2006, 2010) ; «Елінг» (2005); «Таврія поетична» (2007).
Навколо Надії Врищ завжди гуртується творча молодь – члени літературної студії «Біле озеро»; школярі, вчителі, військові, домогосподарки, убілені сивиною і життєвою мудрістю односельці-пенсіонери, небайдужі до рідного слова і народної пісні.
Поетеса брала і бере активну участь у культурному і просвітницькому житті в школах району й області. Це життєва потреба неспокійної душі Надії Врищ.

ЛЮДСЬКА ДУША
Прозріла якось у зимову днину,
Збагнула істину в кінці життя,
Що є таки жива душа в людини,
Є, і при цьому в кожного своя.
Зустрінеш інколи – широка, наче море,
І світла, як ясний початок дня.
Є темна, наче ніч в осінню пору,
І каламутна, як вода брудна.
Буває жалюгідна та безсила,
Мабуть, – то не душа, а «душеня»,
Не здатна зовсім до якогось діла,
Слабкіша за нещасне кошеня.
Буває ж і продажна, що за гривню
І маму, й батька рідного продасть,
За правду ніби виступає гнівно,
Одержати ж по правді з неї – зась.
А ця – м’якенька, як подушка,
Улеслива та лагідна така,
Її частенько називають «душка»,
Вона ж вважає дурнем бідака.
Страшна душа подвійна,
наче Янус дволикий.
Цю непросто розгадать.
Якщо не розпізнать її, погану,
То можеш потім сильно постраждать.
Та цур їм, – накінець сказати мушу, –
Від заздрощів нещасним, підлим, злим:
Велике свято для душі – зустріти душу
Глибоку, чисту і прекрасну тим.

Із кожним віршем, новою збіркою мужніє голос поетеси, чітко вимальовується і оформляється її духовне обличчя, для якої вимогливість до інших і до себе в першу чергу – вище над усе. У кожному її слові не просто переосмислюється доля однієї людини, філософія життя, а весь, сказати б, стиль життя, утверджується найвища цінність – гуманізм. Людина мусить жити не тілки серед людей, але і в людях, у своїх справах.
Тематика поезій Надії Врищ різнопланова і розмаїта. Вона одинаково вболіває за рідним краєм і державою, в якій не все гаразд; за отчим домом і мовою; за духовністю молоді і власних дітей; за сьогоденням і майбутнім...

ДАЛІ ТАК НЕ МОЖНА ЖИТЬ 
Ген крокує в чорнім полі чорний крук,
Видно із-за поріділих лісосмуг:
Бур’яни та головаті курайці,
А торік тут колосились пшинеці.
Чи над полем пронеслась лиха війна?
Може, знищила господарів вона?
Ні, господарі живі, хвала богам,
Тільки зайняті вони не тим, не там.
Перші – грошики понюхали легкі,
Ті в політику метнулися прудкі,
Ну а треті – все гірку горілку п’ють.
А всі разом і не мелють й не кують…
І зерна не сіють в землю навесні…
Що ж ви будете збирати восени?
Занепало, на ніщо звелось село,
Ще такого в Україні не було.
Хто в тім винний, не мені, мабуть, судить,
Тільки знаю: далі так не можна жить.

Стримана, ділова, принципова, Надія Врищ, насправді, завжди емоційна, вразлива і душевно відкрита. Оті пісні, перекази, легенди з «Кобзаря» і життя, які вона часто чула в селі та памя’та є з дитинства, підіймають із глибин її душі давні зворушливі враження, і донині спонукають до «сповіді» на чистому аркуші паперу. У своїх віршах вона завжди прагне до безпосередності й простоти, яка сприймається слухачами зацікавлено, уважно, шанобливо.

УКРАЇНІ
Україно – дім наш безталанний,
Скільки й світу – весь в твоїм вікні.
Шепочу молитву покаянну,
Щастя-доленьки прошу тобі.
Боже, дай нам мудрості і сили,
Вижити і чудо сотворить,
Щоб надії наші возродились,
Щоб народ твій став по- людськи жить.
Хто ж нам підмете у нашій хаті,
Хто на вікнах витре порохи?
Люди! Нам же тут хазяйнувати
І дітей ростити залюбки.
І любити землю нашу милу
В золоті хлібів, в цвіту садів,
І в морози, і в осінню днину
Боронить її до скону днів.
Та куди від неї нам подітись?
До якої прагнуть далини?
Бо ж солодкі на землі родимій
І вода, і дим, і полини.

Самобутній талант виводить поетесу на тверду дорогу праці й відкриттів із її невичерпною любов’ю до слова і життя. Для поезій Надії Врищ характерний тонкий ліризм, болюче сприйняття негараздів сьогодення, любов до батька-матері, народних традицій і моралі, людей праці, отчого дому, природи рідного краю. Її вірші образні, чіткі за формою і змістом, зрозумілі широкому читацькому загалу, бо пропущені вони через власне серце, через власний світогляд. Авторка піднімається над труднощами в житті, прагне виповісти у віршах все, що на серце лягає. Витоки її поезій – то від життєвої мудрості наших пращурів-батьків, із фольклору, із вічної книги – Біблії. Кожен вірш, строфа розширює кругозір читача, і той сприймає почуття, думку автора, образ, ідею, мотив.

НАШ ДІМ – ЗЕМЛЯ
Наш дім –Земля.
Велика і маленька,
Надійна і беззахисна відразу.
В блакитнім ореолі атмосфери
З зірками водить хороводи часу.
З молодшим братом завжди нерозлучна,
Йому всміхається, веде за руку…
Життя людське леліє, зберігає,
Нам всі гріхи по-доброму прощає.
Чи є іще такі, чи ти єдина
В безмежнім космосі колиска для людини?
Де океани колисають паралелі,
Й пливуть мередіани часом плинним.
Прекрасна ти, до щему серця мила:
Пшеничні вечори, рожеві ранки,
Сади й поля, води живої сила,
Прозорі, льодові полярні шапки.
Слова найкращі, що є в рідній мові –
Тобі б я радо, Земле, присвятила.
Але тобі вони не зрозумілі…
Тебе б на майбуття щоб зберегли ми.

Поетеса возвеличує вічні людські цінності, чесноти: любов, віру, надію, доброту, порядність…Вона думає про сьогодення і завтрішнє майбутнє, про тих, хто прийде на зміну старшому поколінню і буде будувати власне життя і державу...

ПОРОЖНЯ ХАТА
Будували її для дітей,
Але в місті вони прижилися.
Тож ніхто не відкрив ще дверей,
Лиш живуть горобці у стрісі.
Вже від часу посивів дах,
Потьм’яніли шибки, як очі,
Сум вселенський у тих очах,
Стіни в зморшках, бо дощ їх моче.
Не лунав ще в тій хаті сміх,
Не топилася тепла грубка,
Не відчула підлога ніг,
І ніхто у вікно не стукав.
А могла б вона бути сім’ї
Рідним домом, що дарить втіху,
Тим, де сняться щасливі сни, –
Де б не був, щоб сюди приїхав.
І стоїть, наче дівка стара,
Що свою не зустріла долю.
А вона б комусь щастя дала,
І зігріла б своєю любов’ю.

У віршах Надії Врищ є простір і повітря, як і широка та щедра натура авторки, яка перебуває у постійному русі, у творенні добра. Колись вона написала такі рядки:

Хай слабкий струмочок моїх щирих віршів
У житті буремному поміж людей грішних
Не дійде до річки мудрості,
По дорозі загубиться, та когось напоїть.

Вдумаймося в ці слова поетеси. Вона свідомо називає свої вірші слабенькими струмочками у плині бурхливого розвою поезії; вона не претендує на високе звання, але жити без поезії не може, бо долучилася до Слова, до його дивовижних чарів ще школяркою і таке почуття несе донині.
Часто натрапляєш у її творчому доробку на неочикувані і меткі спостереження, легку самоіронію і ліризм почуттів. Її світ особливий, як у справжнього поета. І цей світ – її твори. Знайомтеся з ними – вони відкриті для кожного.

МИ – ЛЮДИ НА ЗЕМЛІ
Ми – люди на Землі, а не вандали,
У кожного свій шлях і всяк про теє зна:
Стрічається біда, і щастя, і кохання-
Радіємо до сліз і плачемо щодня.
Працюєм тяжко, хоч невдячна праця 
За неї плата –то «шматочок» щастя
І жалюгідні копійки, і осуд строгий:
Невдахо! Ти чого досяг в житті? –
Нічого! Земне життя людське…
В нім щастя є і лихо.
А якби все було і радісно і тихо, –
То не земне життя було б, а рай на небі,
Та нам туди допоки ще не треба.

Надія Врищ у своїх віршах прагне безпосередності і простоти. Вона промовець селянського типу, той бесідник, якого слухають, розуміють і з нетерпінням чекають рідну районну газету «Придніпровська зірка» чи щомісячну підборку поезій краян, а найперше – її твори. Вона знає їхнє життя в подробицях, їхні запити і спосіб мислення. В цьому, переконана, – джерела її поезії та поетики, близької до фольклору, до народу.

МАМА ПАСКИ ПЕЧЕ...
Мама паски пече з чудо-тіста,
Цілу ніч суєта, хвилювання,
Щоб опара не перекисла,
І щоб тісто „підбити” до рання.
Щоб його замісити до сходу,
Щоби з сонечком разом зростало.
Всім знаходила мама роботу,
Лиш найменшим ще солодко спалось.
Тато дрова до печі приносить,
Продивляючись кожне поліно.
Щоб було їх в печі завжди досить,
Щоб не тліло, а добре горіло.
Ну а потім ходили круг печі,
Від якої так пахло чарівно.
Тато гладив матусині плечі:
Не хвилюйся, все буде відмінно.
Згодом з печі виймалося диво
Ароматне, пухке і гаряче.
Паски голови вдячно схилили:
Коло них клопотались добряче.
Далі свято. Таке лиш єдине.
Таїна великодньої ночі...
З воскресінням Господнього сина!
Тобі слава, наш Господи – Отче!

Усі поезії Надії Врищ відбивають характер її світовідчуття, акцентовану на найголовнішому. Духовна піднесеність виливається в карбованих монологах-роздумах, медитаціях, відгранених хоку, пейзажній, інтимній та громадянській ліриці, в посвятах.
* * *
Я б так хотіла чути музику життя,
Коли бруньки свої відкриють личка,
Коли з землі з’являється травичка,
А над усім метелик проліта.
Напевне, то краси незвіданої звуки,
Небесна музика, її б почути.
Величні та врочисті звуки чарівні...
Не вірю, що родилася для муки.
Не вірю, ні!
Я хочу чути музику життя почути.
* * *
Я спізнилась на свято кохання
Грать музики стомились від рання.
Фейєрверки вже не шаленіють,
Лиш ракетні огарки диміють
На газоні, зґвалтованім людом,
Чобітьми, що заліплені брудом.
Я прийшла на похмілля кохання,
Що скінчилось розчаруванням.

Коли скинули очі облуду:
Де ж ті чари? Невже їх не буде?
Де цнота? Неземна загадковість?...
Я спішила на свято кохання,
А поспіла на тризну натомість.
* * *
Невчасно, в листопаді яблуня цвіте,
Слабеньким, але ніжним білим цвітом,
Що змусило тебе невчас життю радіти?
Невже в дерев усе, як у людей?

Буває й жінка запізніло покохає,
І відчайдушним цвітом розцвіте.
Здивує всіх, щаслива, хоч і знає:
Гірко-солодким буде щастя те.
Невчасно, в листопаді яблуня цвіте...

У поезіях Н. Врищ є вдалі знахідки: майстерно використані художні засоби (метафори, порівняння, літоти, інверсія), які передають енергію мислі і почуттів поетеси, збуджують думку читача, сприяють співпереживанню, відтворенню в пам’яті аналогічних почуттів. Це вірші «Заповіт», «Солдатські вдови», «Порожня хата», «Жнива», «Несучасне кохання» «Дзеркалу», «Зрада» «Зерна надії», «На лічильнику часу», «Віра.Надія. Любов», «Мій дім», «Ранкова молитва» та інші.
У передмові до книжки «Троянда на асфальті» Микола Братан писав: «Тож як мудрості доходиш, хочеться і жить і жить». Ці щемливі Тичининські слова згадуєш, читаючи нову книжку лірики Надії Врищ. Перу її належить не одна збірка віршів, адресованих як дорослим, так і юним читачам. Але ця вирізняється і широкою тематикою, і глибокою сердечністю. Про останню яскраво свідчить вірш «Приїздіть на Різдво до батьків». Скільки писано вже на цю тему, але так – чи не вперше:

...Приїздіть на Різдво до батьків,
До хрещених і рідних по крові.
Приїздіть до бабусь і дідів,
Їм зізнайтесь у щирій любові…
Кожна мати – то жінка свята,
Що дарує життя тобі грішне.
Королева й селянка проста –
Всіх єднає цей подвиг правічний…

З висоти життєвого досвіду поетеса вправі кинути клич «Роби добро!» (однойменний вірш). Над цією проблемою змушують замислитися і «Монастир в горах», і «Осінній лист», і вірш «Троянда на асфальті», який дав назву збірці:

Лежить на асфальті, як совісті докір,
Троянда покинута, ніби непотріб.
Зів’яли в знемозі її пелюстки,
Краса не спасла від лихої руки…

Збірка, як і попередні, демонструє уміння авторки «справлятися з темою», як писав колись В. Маяковський, примітне володіння секретами версифікації, але вона ніде не збивається на гладкопис…»