Лапідарна правдивість слова (про Миколу Гурепка)

ЛАПІДАРНА ПРАВДИВІСТЬ СЛОВА
(про Миколу Гурепка)

Микола Михайлович Гурепко – прозаїк, журналіст, публіцист, історик, фольклорист, політолог.
Член Національної спілки письменників України та член Національної спілки журналістів України.
Пише українською та російською мовами.
Нагороджений почесною грамотою Верховної Ради України та двома орденами Української православної церкви: орденом Святителя Нестора Літописця ІІ ступеня (2009) та орденом Святителя Феодосія Чернігівського (2010).

ЖИТТЄВІ СХОДИНКИ

Народився Микола Гурепко 22.09.1951 року у селянській родині на Буковині.
Закінчив Селятинську середню школу, здобув вищу освіту на факультеті журналістики у Львівському державному університеті імені Івана Франка та в Києві – Вищу партійну школу при ЦК КП України за фахом – політолог.
Почав свою трудову діяльність коректором Путильської районної газети «Радянські Карпати» у Чернівецькій області. Там же був призначений літературним працівником і завідуючим редакцією.
Переїхав на Херсонщину, працював заввідділом редакції та від-повідальним секретарем районних газет: «Радянська Таврія» Чаплин-ського району та відповідальним секретарем Нововоронцовської районної газети «Ленінський шлях» («Вісті») Херсонської області.
Із серпня 1988 по грудень 2000 року – працював спеціальним кореспондентом Херсонської обласної газети «Наддніпрянська правда», із лютого 2001 року – власний кореспондент громадсько-політичної газети «Поле» – видання органів виконавчої влади Херсонської області.
Із 2001 року працює спеціальним кореспондентом незалежної суспільно- політичної газети Херсонщини «Новий день».
Крім строкової служби на посаді рядового і сержантського скла-ду в Прикарпатському військовому окрузі і Південній групі радян-ських військ в Угорщині, проходив дійсну військову службу на посаді кореспондента-організатора редакції військової газети «За Советскую Родину» у Приволзькому військовому окрузі. Майор запасу.
Нагороджений знаком Міністерства освіти України «Відмінник освіти України», відзнакою Міністерства внутрішніх справ України «За сприяння органам внутрішніх справ», декількома почесними грамотами за журналістську і письменницьку діяльність. Його творчу біографію зі світлиною вміщено у 6-му томі «Енциклопедії сучасної України» (Київ, 2006, ст. 652)- видання Національної Академії наук України, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Інституту енциклопедичних досліджень НАН України.
Своєю письменницькою долею Микола Гурепко зобов’язаний талановитому херсонському поету, прозаїку, драматургу, заслуженому діячеві мистецтва України Миколі Братану; відомому українському письменнику, лауреату Державної премії України імені Тараса Шевченка В’ячеславу Медведю; поету із Київщини, своєму шкільному учителеві Михайлу Пилатюку і колишньому редактору путильської районної газети «Карпати» письменнику Михайлу Крилатому.
 

ТВОРЧИЙ ЗДОБУТОК

Микола Гурепко автор прозових книжок:
1995 – краєзнавчої книжки «Від синіх гір – до сивого Дніпра».
1996 – повісті «Жорна».
1997 – краєзнавчої книжки «Шкатулка гетьмана».
1997 – повісті «Земні боги».
1998 – збірки повістей «Провнціали».
1999 – збірки повістей «Чорний барон».
2001 – повісті «Родом із пекла».
2002 – повісті «Знакомые лица» (російською мовою).
2004 – роману «Суд совести» (російською мовою).
2006 – роману «Степова царівна».
2007 – енциклопедичного довідника «Знайомтесь: нововоронцовці» (том І).
2010 – роману «Неофеодали».
2010 – енциклопедичного довідника «Знайомтесь: нововронцовці» (том ІІ).
Своє життя Микола Гурепко присвятив журналістиці, а пізніше – письменницькій справі ще з шкільної парти, і служить цьому ремеслу по сьогодення. Він направляє своє знання, творчий хист, громадянське сумління на благородну і надзвичайно важливу справу. ЇЇ значення, без жодного перебільшення, можна оцінити епітетами справді найвищого гатунку. Це талановитий письменник і журналіст, який примножує державну величність та її національну гідність.

ЧОРНИЙ БАРОН

За жанром – це детективна соціально-психологічна повість, густо населена як позитивними, так і негативними персонажами. У нелегкий час автор зумів порушити у творі насущні проблеми державотворення, появу новоявлених «нуварошів», морально-етичні проблеми, загально-людські норми і стосунки. Для кожного твору такого жанру характерна гостра інтрига, конфліктні ситуації, боротьба між групами за наживу будь-якими способами …
Творчий почерк херсонського прозаїка Миколи Гурепка вирізняється своєю злободенністю: від художнього показу так званих «застійних» часів до здобуття Україною незалежності, доживання столичних партійних кадрів та буднів сільської провінції.
Сюжет повісті «Чорний Барон» розгортається навколо «білоко-мірцевої» злочинної зграї у кінці 80-х років ХХ століття у селі Млинці, районному центрі і навіть за межами області, у столиці.
Автор веде читача за лаштунки злочинного світу, під рукою якого перебувають інші зграї тих, хто наживається на чужій праці, шкодить українській молодій державі. З початку і до кінця в художньому творі простежується український менталітет, без якого було б неможливо правдиво показати героїв, їхні вчинки, взаємини в колективі, родинах.
Позитивною ознакою цього твору є лапідарна правдивість слова, добірна, барвиста, афористична українська мова з багатьма стильовими знахідками, щедро пересіяна приказками й народною мудрістю.У творі знаходимо прекрасні описи природи, неорди-нарні, оригінальні, як мовиться, до місця. Не збита й авторська мова. Вона чудово передає стан того чи іншого героя, ту чи іншу подію, вдало скомпоновані діалоги. Одним словом, автор пише зі знанням життя і з певним літературно-журналістським досвідом
«Голова міськради Кабанець недолюблював начальника фінуправління міськради на прізвисько Колобок – хитрого й улесливого чоловічка, але мирився, бо той умів крутити фінансами курортного міста, як баба коромислом»(с. 83).
Роздумуючи над прочитаним твором Миколи Гурепка, небайдужого до складного життя за минулих часів і не менш складного сьогодення, над його літературним письмом, уявляю і відчуваю в живому подиху його прози характер цього чоловіка, якому болить доля його народу, турбота про молоде покоління. Його турбує, чи збереже воно непокірний і гордий дух українця?!
У повісті ми знайдемо справді художнє змалювання образів як позитивного, так і негативного плану.
З-поміж борців із доморощеною мафією вирізняються майор Петро Гричай, один із головних героїв твору: «…вчора прибув до приморського міста для дальшого проходження служби в міськвідділ із обласного управління на посаду начальника відділу карного розшуку».
Не може миритися зі злом і вчителька Галя, яка заради моральних принципів (порядності, чесного життя) пориває зі своїм коханим Славком, бо той працює на директора пирморської фірми – Сивого, у якого руки в людській крові.
Реалістично і страшно у творі показано директора приморської фірми Бориса (Сивого), через якого «пливли» до рук Чорного Барона мільйони доларів:
«Пізно вночі до барона привезли Сивого. Він був наче з хреста знятий: зблід, постарів років на десять, у сірих очах уже на було хижого блиску, а тільки тремтіння за власну шкуру…
– Ось, Борисе, ми бачимося знову. Сам винен. Я ж не заставляв підставляти в мій літак бомбу, – обличчя хрещеного вкрилося червоними цяточками.
– Мало тобі було того, що нажив? Думаєш, я не знаю, як ти в’єш жили з людей, як пануєш у місті? – хрещений зблід.
– Боїшся? – заспокійливо спитав хрещений батько. Так ось я тебе помилую, бо не хочу мазати собі руки. Якщо хочеш жити – то мусиш погодитися на мої умови…».
«Хоч і велика плата, – подумав Сивий, – але життя коштує дорожче…». (с. 106).
Слід приморського боса, перед яким усі колись тремтіли, загубився…
Страшним у творі зображено і Чорного Барона:
«За все в Чорного Барона платили: хто за незначні провини кров’ю плював і відкуплявся великими грішми, а решта гнила в катакомбах за містом. Сивий чув, що з легкої руки хрещеного батька одного надто незговірливого бізнесмена заасфальтували на території м’ясокомбінату. Той не захотів ділитися. Барона боялися й кланялися йому всі, хто був причетний до незаконного бізнесу чи мав якусь владу». (с. 20).
Ні минуле, ні вчинки, ні портрет цього персонажа не викликає у читача симпатії:
«Чорний Барон – чорнявий, вайлуватий, низьколобий дідуган обіймав посаду завідуючого стаматологічною поліклінікою в міській лікарні. За гешефти із дорогоцінним металом він відсидів двічі, але це його не навчило… На колишньому стаматологу жевріли глибоко посаджені хитрі карі очі. На товстій короткій шиї блищав товстий хрестик із жовтого металу, а на руці –золотий годинник…, у сердитих очах Сивий відчув приховану погрозу…» (с.23).
Ще за часів Леоніда Кравчука Корній (він же Чорний Барон) придбав у Швейцарії, у передмісті Женеви, невеликий, але затишний будинок.. Мав він і круглий рахунок у банку, мріяв доживати свій вік на чужині, бо багацько гріхів тягнулося за ним на волі: (був батьком хрещеним мафіозі, підтримував антиквара – контрабандиста Адама Гершковича, не соромився брати платню з менших бізнесменів, затягував у свої тенета навіть депутатів, які рвалися до влади … та:
«На контрольно-пропускному пункті станції Чоп джип Чорного Барона зупинили два молодих офіцери – прикордонники…У добре замаскованих тайниках джипа у Корнія лежали згортки з стома тисячами доларів США, кількома злитками золота, діамантовою брошкою та двома золотими печатками…» (с. 116).
Після ретельного обшуку джипа Чорному Барону була дорога лише до слідчого ізолятора, а потім – і до суду, за грати…
«… Був Чорний Ббарон і не стало його. Затих гамір у його красивому палацику в тихому київському завулку. Перед слідчим сиділа згорблена, постаріла, зломлена людина…». (с.119).
Серед тих, хто паразитує на здоровому тілі держави був й Ілько Твердолобий:
«Він жив у стані облоги уже місяць, якщо не більше. Заборгувавши босу – приморському бізнесменові Сивому тисячу доларів, він боявся показати носа. Чого доброго, ці нелюди ще вб’ють чи хату спалять й тоді хіба що під грушею ночуватимеш із дітьми. Гроші у Сивого взяв на розкрутку дільця, бо власних давно не мав, але очікуваних баришів так і не діждався. Більше половини суми пішло на бакшиші в міськдержадміністрації, а решту – просадив із приятелями в ресторані. Та не все ж життя йому переховуватися від свого благодійника. Всюдисущі підручні Сивого і в самому пеклі знайдуть. Он у місті якогось Димаря пришили, що й писнуть не встиг. А його роздушать, як жабу…» (с. 16).
Йому все сходило з рук, аж поки міліція нарешті не поставила останню крапку.
Чільне місце у творі відведено іншим персонажам, зокрема прикордонникам, митникам, співробітникам Служби безпеки та журналістам: вони рішуче наступають на горло мафіозної структури, викривають їхні незаконні дії і роблять все, що залежить від них, аби простій людині у нашому суспільстві жилося спокійніше і впевненіше.
Однією із центральних постатей у повісті є отець Іоан, настоятель сільського храму. Через нього письменник чітко відобразив відродження духовності в державі й наголосив на тих труднощах, які переживало у той час православ’я.
«У сектанстві отець Іоан узрів велику згубу, що підточує душу, гнітить і поневолює її. Болем у його серці відгукнулись і події навколо православ’я у державі. Повернувшись із Собору, Іоан став малослівнішим, у його лагідні очі закралася туга. Слуга Божий ніс усе життя людям віру, беріг її, як Прометей вогонь, що зігріває в негоду. В єдиній православній церкві він бачив єднання й процвітання України…» (с. 90).
Відведено у творі чимало місця й місцевій владі, яка не завжди принципова, коли йдеться про справедливість і моральність. Навпаки, деградація голови міскради Кабанця та його оточення провокує невдоволення людей. Цього б не було, якби не їхні сумнівні зв’язки з босом великого приморського міста.
Варто відзначити ще одну заслугу автора – це майстерні описи природи, які самі по собі є цілком завершеними художніми мініатюрами, а у повісті такі описи допомагають розкривати внутрішній світ героїв, події, стосунки між персонажами.
Ось два приклади:
«Місячний вечір лагідно пестив обличчя, навіваючи романтичний настрій. Азов був зовні спокійним, лише тривожний шепіт сріблястих хвиль, що увібрали в себе гаму зоряного неба, нагадував про близький сніговій…Але ще ідилія теплого осіннього вечора ніжила запахами моря і терпкими травами: ще кілька тижнів тому мальовничі левади й вибалки цвіли звіробоєм, чебрецем, безсмертником, що люблять піщаний грунт… (с. 26).
«День був похмурий. Із лиману дув сильний вітер, пригинаючи вдвоє рідких перехожих, що кудись поспішали. Видував вітер і тепло в квартирах: батареї ледь тепліли, цілий день і півночі мешканці приморського міста коротали свій час без світла, рано лягали спати не роздягаючись. На Приазов’ї розігралася така негода, що не хотілося нікуди ні йти, ні їхати. Та Сивий збирався в 318
далеку дорогу: хрещений батько нагадав, що пора і честь знати…» (с.85).
Книжка Миколи Гурепка невелика за об’ємом (всього десять розділів), але варта того, щоб її помітили шанувальники добірного українського слова серед творчого доробку автора. Відчувається й творче зростання письменника, бо взявся він за непросту річ. І, переконані, мети досяг.

ПОВІСТЬ «ПРОВІНЦІАЛИ»

За жанром – це соціально-психологічний твір. Має гострий сюжет і порушує ряд важливих життєвих проблем кінця дев’яностих років минулого століття. Свого часу голова Херсонської обласної організації Національної Спілки письменників України, заслужений діяч мистецтва, лауреат літературної премії імені А. Малишка – Микола Братан дав гідну оцінку книзі «Провінціали». Він писав: «Схоже на те, що Микола Гурепко заповзявся чи не першим серед літераторів Херсонщини створити літопис нинішніх непевних часів, засібна того, що діється на терені придніпров-ського села – згадаємо його повісті про зрадження РУХу, про незабутню ВПШ, ну, звісно ж, про людей, причетних до першого й другої. А ось тепер перед нами нещадна за своєю правдою річ про нашу рідну провінцію, буквально про героїв найновішого часу, які в ній діють та як діють! Це вам не колишня виробнича тематика, надаремно тут шукати образ архіпозитивного колгоспника чи колгоспниці, сільського інтелігента. Його величність бізнесмен із провінції виповзає на сцену і мало чим вирізняється він од міського, ба навіть столичного крутого, а поправніше крутія, що приловчився ловити рибку у каламутному болоті сьогоденності.
Такими є колоритно виписані Бараболя, а також низка «уривателів» від ласого, але не випеченого до пуття пирога малого бізнесу, що обертається у великий розгардіяш у нашому звіку «героїчному» сільському господарстві» (с. 5).
Микола Гурепко добре знає тих, кого виводить за вухо на сонце. Міцна журналістська закваска його нової повісті викликає довіру до її змісту та ідейного спрямування. Він уміло показує сучасність провінції, дає можливість широкому читацькому загалу зануритися в життєпис провінціалів, непевний, але наш час.

РОМАН «СУД СОВЕСТИ»

Написаний у 2004 році російською мовою, роман відображує трагічні події, які розгорталися на Буковині у кінці 40- 50 років минулого століття. Долі героїв тісно переплелися з незалежною Україною і Херсонщиною.
У романі використані спогади як учасників, так і очевидців тих подій, змінені лише імена та прізвища людей, але збережені усі назви населених пунктів, про які згадується у творі.

ЗНАЙОМТЕСЬ: НОВОВОРОНЦОВЦІ

Це енциклопедичний довідник про історичне минуле і сучасне сьогодення одного із найкрасивіших регіонів незалежної України – Нововоронцовський район Херсонської області. В книзі систематизовано понад 400 статтей, більше 600 чорно-білих ілюстрацій, одна карта-схема про культурне і громадсько-політичне життя району, його трудові колективи та знатних людей, які натхненно творять історію сучасності.
У своїй роботі Микола Гурепко не відступав від золотого правила: не переписував і не «причесував» історичні факти та події, а подав їх такими, які залишила нам у спадок історія, якими вони були насправді. Він дотримувався правила, що з пісні слів не викинеш, так і в житті. Знав, що непросто писати про людей, персоналії, що кожна людина – це неповторний, окремий духовний світ і що у кожному від народження закладено добре начало на користь рідним, друзям, трудовим колективам. Варто лише помітити це, підкреслити, розвинути у кожній особистості, познайомити із життєвим шляхом своїх земляків, історією маленької Батьківщини.
Матеріал, як на мене, викладений у енциклопедичному жанрі, захоплює глибокою змістовністю, ретельним дослідженням і точністю обстановки, в якій живуть, діють невигадані герої книги (хлібороби й учителі, Герої праці й правоохоронці, медичні працівники й службовці різних рангів…), які не розсіялися на крутих віражах історії, а своєю працею і життям стали причетними до історичного поступу краю, заслужили славнозвісної слави і визнання.
У матеріалі про Володимира Даниловича Шепеля, знаного директора СПП «Степове», автор довідника використав такі поетичні рядки голови Полтавської обласної ради Івана Панасенка:

Дай Бог тобі щастя, наснаги і сили,
До крапельки випить життя неповторну красу.
Вкраїни високі, надійні вітрила
Нехай тебе, друже, на нові вершини несуть!

Ці ж слова хочеться адресувати і самому авторові – письменнику і журналісту – Миколі Гурепку.
Гадаємо, що така книга буде слугувати ще не одному поколінню краян, які зможуть доторкатися своїм серцем до прекрасного світу пам’яті і вдячності, створеної небайдужою людиною.