Від альфи до омеги – правда життя (про Петра Питалєва)

ВІД АЛЬФИ ДО ОМЕГИ – ПРАВДА ЖИТТЯ
(про Петра Питалєва) 25.06.1941

Без стона пытку вынесу палачью,
Мне ноша жизни тяжкой по плечу,
И лишь от радости нечаянной заплачу
Или разрывом сердца заплачу. Пётр Пыталев.

Петро Іванович Питалєв – поет, прозаїк, драматург.Член Спілки письменників СРСР, Національної Спілки письменників України.
Пише російською мовою.
Лауреат обласної літературної премії ім. Миколи Куліша.
Керівник літературної студії «Парус надежды» при Херсонському обласному Центру російської культури.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Питалєв Петро Іванович народився 25 червня 1941р. у селі Семци Почепського району Брянської області (Росія) у селянській багатодітній родині. Із сімнадцяти років другою батьківщиною для нього стає Україна. З 1958 учився і жив в Одесі, де закінчив електротехнічний інститут зв’язку, а з 1967 року і донині живе і працює в Херсоні.
Читаємо книжку «Возраст любви»… У розділі «Вместо автобиографии» письменник пригадував знакові епізоди свого життя, на які, на мій погляд, варто звернути увагу, щоб збагнути: в якій атмосфері, в якому оточенні жив хлопчина, під впливом кого і чого формувався його світогляд, як виник потяг до слова, книжки, хто з дитинства був його улюбленим кумиром…
«Учительница на урок литературы принесла огромную карту нашей страны, показала неозначенную точку – наше село – и стала очерчивать кончиком указки чуть увеличивающиеся кружочки: в малюсеньком радиусе, километров 30, оказался Красный Рог, музей – усадьба А.К.Толстого; примерно в 80 км – Овстуг Тютчева, в 200 – вотчина Лескова, Тургенева, Льва Толстого, Бунина». (С.624).
Ще з дитинства хлопчик збагнув, як йому поталанило з місцем народження, бо цей край був уславлений видатними іменами, відомими талановитими особистостями. А ось із часом народження – не «повезло»:
«…родился на третий день войны, через два месяца в селе хозяйничали немцы, и первые шаги я делал на дне погреба, приспособленого под землянку, потому что хата сгорела. Но ведь благодаря этому я прошёл через все, почти по марксистской терминологии, формации: натуральное хозяйство, колхозно-крепостнический строй, недоразвитый социализм, посткомунизм. И уже наблюдаю прибредший с Запада призрак капитализма». (Там же).
Про батьків автор згадує так:
«Мои родители почему-то не были охвачены ликбезом (ліквідація безграмотності – прим. Т. Щ). Вначале я очень гордился отцом: Иван Никитич, бывший батрак, бывший фронтовик, пропадал дни и ночи на конюшне. Как патриот советской власти, даже когда мы пухли с голоду, он заявлял: «Скорее ноги протяну, чем из колхоза потяну». Лишь во взрослой жизни я узнал, что он был морально унижен на Финской войне, да и в Великой Отечественной, не получив за тяжелейшие раны ничтожной пенсии, хотя бы на соль, керосин – только медали «За отвагу», «За храбрость». Не «выступал» же он, не брал горсть овса у обихаживаемого им председательского жеребца для нас, только выбирая из двух зол меньшее: за «лишнее» слово, за горсть зерна, он боялся, его сошлют в Сибирь, и тогда уж точно мы погибнем. А семейка была! Я – восьмой ребёнок, после меня – ещё двое….». (с. 625, там же).
Років до 30 Петро червонів за свою матір.
«Я – лучший пионер, комсомолец, правоверный коммунист, атеист, а мать необыкновенным образом христианскую молитву соединяла с языческими верованиями, была набожной знахаркой. И когда она, по отчаянной просьбе односельчан, шла на бугор, становилась на колени и просила в засуху обильного дождя, или шлёпалась на колени во дворе, чтобы отвести град от огородов или молнию от соломенных крыш, я, не в силах был отговорить её от этого позорного поступка, бежал, чтобы утопиться или удавиться… Но не успевал я наложить на себя руки, как дождевая туча нивесть откуда появлялась, а грозовая (после неистовой молитвы матери) убиралась прочь…». (Там же).
Мати нашого письменника Анна Андріївна була донькою куркуля, активно не сприймала колгоспне життя, була гостра на язик, але її не арештували лише тому, що вона лікувала у селі усіх і від усього. Добре знала всю історію села, усіх 5 тисяч душ, говорила віршами, народними приказками…
До школи батьки хлопчика не пускали (із-за малого зросту і слабкого здоров’я). Але він сам записався до неї у сім років.
У 1956 отримав медаль «Участник ВСХВ». Середню школу закінчив із золотою медаллю.
У 1965- закінчив Одеський електортехнічний інститут зв’язку.
Із 1968 по 1971 був офіцером Військово – Морського флоту СРСР. Служба проходила у Середземному морі. Капітан 3 рангу. Учасник бойових дій.
У 1986- закінчив у Москві Літературний інститут Спілки письменників СРСР.
На сьогоднішній день трудовий стаж роботи у Петра Питалєва понад 50 років.
За плечима: робітник у колгоспі, на торфорозробках; матрос «Чорномортехфлоту»; робітник сцени драмтеатру; майстер і прораб БМУ зв’язку, радіоінженер, начальник обласної служби радіо і телебачення; студент і викладач; співробітник посольства. Із 1987 по 1991- референт по зв’язку Посольства СРСР у Румунії; читав лекції на кафедрі славістики Бухарестського університету, викладав у школах посольства ГДР.
Де б не працював і чим би не займався, Петро Питалєв завжди жив у світі Поезії і за його власним зізнанням: «Занимаясь домашними делами, на улице, на даче, на работе, я не могу выключить в себе тот процесс, который называют творчеством. Разница лишь одна: проза прокручивается (в голове и в душе) годами – стихи вспыхивают неожиданно…» (с. 627, там же).

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

1983 – збірка віршів «Предчувствие». Вид-во «Таврія», Сімферополь.
1986 – повісті та оповідання «Сиреневые годы». Вид-во «Воениздат», Москва.
1993 – вірші та поеми «Дальний свет». Вид-во «Наддніпрянська правда», Херсон.
1999 – роман, повість, оповідання «Там, за гранью». Вид –во «ЦНТИЭ», Херсон.
2003 – вибрані вірші та поеми «Возраст любви». Вид-во «Доля», Сімферополь.
2005 – збірник п’єс, вірші «Мілленіум». Вид-во «Доля», Сімферополь.
2007 – роман «Привкус желаний». Вид-во «Доля», Сімферополь.
2008 – роман «Альфа Лиры», (вибране мариністики, том І). Вид-во «Доля», Сімферополь.
2010 – повісті та оповідання «Бухта «Омега», (вибране мариністики том ІІ). Вид-во «Доля», Сімферополь.
2011 – роман «Приговор прототипов», (вибране мариністики том ІІІ). Вид-во «Доля», Сімферополь.

ПОЕЗІЯ

У книзі «Возраст любви» є спогад автора про школу («…которая откыла мне бесконечность мира»; про прекрасних учителів, які «…со всей щедростью душевной преподали мне Введение в большую жизнь…»; про перший у житті гонорар за вірш у 15 років: «…этому успеху мать радовалась больше, ибо появилось за что покупать керосин, мыло, соль, спички…»; про три перші книжки, які визначили його подальшу долю і життєві дороги:
«В восемь лет, прохватив на ходу «Сказку о царе Салтане», я явно тронулся умом и в бреду написал поэму «Ведмедь». Она потерялась, и это хорошо: найдись она, по прочтении одной (любой) страницы моё сердце разорвалось бы от хохота. После того припадка творчества лет 5 я не сочинил ни строчки, но знал, что я по силе такой же, как Пушкин. В девять лет мне за отличную учёбу подарили книжку Лаврентьева «По следам Робинзона» – советы, как можно выжить, окажись Робинзон в Брянском лесу. После войны, по сути, мы все «робинзонили», и это была очень своевременная книга: ватага моих друзей была спасена от голода ею – я показывал, какую траву, какой корень ещё можно употреблять в пищу, предварительно проверив на себе, не отрава ли? Третья – «Книга пионервожатого» – научила быть лидером, вести за собой и отвечать за ведомых…(Там же, с.626).
Про свою причетність до слова, вияв любові до поезії, автор згадував:
«…первые стихи я писал при лучине, гусиным пером – эту книгу («Возраст любви») – я набирал на компьютере… С малолетства я приучен к интенсивной круглосуточной работе с кратким перерывом на забытье…» (Там же).
І ми переконаємося в цьому достоменно, якщо візьмемо до рук книгу вибраних поезій «Возраст любви». Ми відкриємо для себе безмежний простір думок і почуттів; захопимося розмаїттям тематики і художніх образів; будемо подивовані багатству видів і жанрів, поетичної стилістики і мовному багатству, яке бере свої витоки із невичерпної криниці народної мудрості…
Ми відразу відчуємо, що перед нами непересічний, талановитий, різнобічно обдарований поет, у творчому доробку якого близько тисячі віршів, десятки поем, віршованих повістей, перекладів, посвят, епіграм, експромтів…
Чим більше я долучаюся до творчого здобутку Петра Питалєва, тим більше переконуюся у справедливості твердження великого німецького поета Фрідріха Міллера, що ознакою істинного таланту є його багатогранність. Тож недарма сьогодні хочеться не лише самій поринути у безмежний світ поета-Питалєва, прозаїка-Питалєва, драматурга-Питалєва, активного громадського діяча, інтелігента, котрий не стоїть байдуже осторонь життя, а й заохотити до його творчості студентську, учнівську, робітничу молодь, широкий читацький загал, бо в цього поета, письменника є про що дізнатися, є чому повчитися.
Його поезія професійно завершена, пругкий рядок, чітка рима. Порушена проблема, мотив передають енергію мислі та почуття поета, збуджують думку читача. Громадський пафос його поезій залежить від прямолінійного, правдивого характеру його особистості, а не від літературних вражень. Він може бути ніжним ліриком у інтимній поезії, у творах, присвячених коханій дружині, доням, матері, батьку; самоіронічним, критичним – у суспільно-громадянській поезії; щирим патріотом у віршах про отчий дім, державу, мову; досконалим художником пера – у мариністиці; вірним – у поезіях, присвячених морській дружбі, обов’язку військовій присязі; залюбленим у природу, квіти, море… Нас у його поетичному доробку подивує багатий світ мотивів і художніх образів; одержимість, із якою автор шукає поетичне слово, еквівалентне його почуттям, а потім, через художній образ, художні засоби, бездоганною мовою хвилюватимуть, збуджуватимуть читача і слухача рядки його поезій. Поринемо у той чарівний світ!

…Войны необъявленной передовая
Идёт через сердце моё… Пётр Пыталев.
* * *
Деревья с годами всё толще и толще:
Я, как в детстве, – тоньший.
Дубеет кора, на панцирь с годами похожа:
На сердце моём – всё тоньше кожа.
Всё гуще шерсть, всё больше у зверя жира:
Мои – снаружи жилы.
Как перед разрывом нить – резко тоньше,
Терпенье моё – тоже.
Иной и голый, но со спины ли, с лица ли –
Непроницаем. А я чужие беды на своё горе опять помножу
– Как будто кожу
С меня содрали (всю!) мойры- стервы:
Я – только нервы.

Чудовий задум автора, втілений у художнє слово, легко сприймається, вивчається напам’ять, бо його поезія – сюжетна, правдива, пропущена через власне серце, прожите особисто, народом, державою…
* * *
Украинский я учу и сетую,
Что с ним раньше не свела судьба.
Удивляюсь: в моей речи нету
Чудных слов «веселка» и «журба»…
Окрываю я за дивом диво,
И понятней мне день ото дня:
«Хлеб «и «хліб», «надежда» и «надія» –
Братья, сёстры – кровная родня.
Всё отрадно будет в светлой нови,
Коль взаимны и любовь и труд.
Дочери мои на украинской мове
Говорят, и пишут, и поют. 1980

У поезії Петра Питалєва простежується самостійність і своєрідність альфи і омеги його творчості: від нелегкої біографії до неспокійного і непримиренного характеру; сприйняття проблем складного світу і бачення власного місця на письменницькій ниві та в суспільстві; від природи, довкілля – до щемних інтимних почуттів…

УКРАИНЕ
В инородстве мы ль повинны?
Иль верхние силы? Діти мої – з України,
Та я сам – з Росії!
Сирота я? Чужий? Тощо?
Ти мені так само –
Не мачеха и не тёща,
А крёстная мама.
Мені хрест свій нести вічно –
Скільки праці спільної…
Двуязычный – не двуличный,
А скорей – двужильный.
Чи любов то? Чи кохання?
Як завжди, здається:
Боли – две и два дыханья,
И в груди – два сердца.
Удаль росса в одном круге
Бьётся – только свистни…
Омиває серце друге Українська пісня.
За границей – две потери…
Пою в дальнем крае:
«Цвіте терен, цвіте терен,
Та й цвіт опадає…». 1990 337

ДВУМ, РАВНОВЕЛИКИМ
1. УКРАИНЕ
В юности, – а мне уж виден ныне,
Как не грустно, финиш жизни всей, –
В верности поклялся Украине
Я по вольной волюшке своей.
Весь свой век от клятвы я – ни шагу.
И мне странно, что в конце пути
Должен Украине я присягу
И официально принести.
Сколько уж от имени народа
Нас дурили, видно, всё не в прок…
Только в игры я такого рода
Больше, извините, не игрок.
У кого-то сердце в пятки – в риске,
Кто-то тельник рвёт: «не изменю!»
Может, снова составляют списки
Нелояльных – на просмотр «меню»?!
Украина, чьи это затеи?
«Нет!» – им заявляю, не тая:
Я в твоём – не инородность – теле,
Я – живая клеточка твоя.
2. РОССИИ
Всё ещё не могу как-то с духом собраться –
Будто бы невидимка пырнул между рёбер ножом:
Для тебя, свет-Россия, внезапно я стал иностранцем,
Не меняя прописки, оказался вдруг за рубежом.
ы не помнишь меня, – нас так много, – конечно, не помнишь,
Неизвестно тебе, я тону иль ещё на плаву…
Я, как маму, во сне погибая, позвал бы на помощь,
Но я всё понимаю: тебе не до нас – не зову.
Как на мать, на тебя не держу я нисколько обиды,
Презираю сограждан, что тебе изменить бы не прочь.
Я люблю тебя, Родина, тобою забытый,
И жалею о том, что тебе я не в силах помочь.
3. УКРАИНЕ И РОССИИ
Сколько неуверенности длиться?
Будто в междуцарствии живу.
Говорят, пора определиться:
Я за Киев или за Москву?
Как мне быть? И та, и та столица,
Вроде, по отдельности права.
От какой душою отделиться,
Коль долгов, равновеликих, – тоже два?
И потом: ну, разве не наивно,
Что возводит в тождество молва:
«Киев» – весь народ, вся Украина?
Вся Россия, весь народ, – «Москва»?!
Я не против одного кого-то,
Сердцем – за обоих, потому:
Кто столкнёт двух братьев, два народа, –
На того я руку подниму. 1992.
ВАСИЛЬКИ
…Не такое, как в детстве, поле,
Коим было вовеки веков.
Стало, вроде, тучней, – но слепое:
Нет в помине глаз-васильков…
Да в богатстве ли вся отрада?
За него в неперестанной борьбе
Гербицидами: «Должно!» и «Надо!» –
Васильки истребляем в себе.
Неужели нельзя иначе?
Энтээровский век, подскажи:
Чем восполнить опасно утрачиваемую
Васильковость народной души?...

ПРИЗНАНИЕ
И мать одна, и Родина одна,
Одно и море жизни, но смотрите:
Какой простор, какая глубина! –
Для поисков, надежд, открытий…
И солнце по утрам всаёт одно,
Но вновь окно навстречу растворим мы
И чувствуем: приносит день оно
Опять сверкающий – непорвторимый!
Волнуюсь вновь и вновь, одних касаюсь губ,
В одних – твоих глазах – свет необыкновенный…
Прилюдно признаюсь: я – однолюб,
Без однолюбов жизнь угаснет во Вселенной!

ОТКРЫТОЕ ПИСЬМО САВАОФУ
Стихия – за грехи нам, а за что же?
Для тысяч душ – безвременный конец…
Вновь дал понять Ты: человек ничтожен.
О, выслушай меня, молю, Отец!
Мы по внушению Святаго Духа,
Выходим к одному Тебе на связь,
Мы гробим в битвах яростных друг друга,
По-разному, но всё ж, Тебе молясь.
Ты сотворил нас. Ты сказал нам Слово:
Или сверхомудрое (в нём – сверхобъм),
Иль мы, Твои созданья, бестолковы –
За тыщи лет, что хочешь, не поймём?
Слабы, презренны мы и низкопробны,
Но вправе – дети мы! – взывать к Отцу:
Так, в чём мы, Отче наш, Тебе подобны? –
По своему ж нас делал образцу…
Твой замысел мы понимаем просто:
Коль все грехи – проделки сатаны,
Испепели же поскорей прохвоста,
И будем от соблазнов спасены.
Прости, Ты наш единственный заступник,
За дерзкое письмо – Ты милостив всегда.
И я пишу, поскольку недоступен
Ты смертным, нам, до Страшного Суда! 1999

Безперечно, проаналізовані декілька віршів, (а написано їх близько тисячі), не дають широкої уяви про тематичне і жанрове розмаїття поетичного доробку автора. Однак, хотілося б привернути увагу читачів до імені Петра Питалєва, до написаного ним, до того, що він сповідує і за що ратує майстер слова.
На такій поезії, як у Петра Питалєва, тримається все на світі: і людська мораль, і історична пам’ять, і невмируща надія на майбутнє нашої держави та її багатостраждального народу; наша духовність і моральність.
Необхідно відзначити непересічний талант поета, високу техніку вірша, концентрацію і висловлені філософські погляди на життя; влучні епітети, метафори, афоризми, якими пересипана його поезія. Все це свідчить про неспокій душі знаного поета і великої людини – правдолюба і оптиміста.

ПРОЗА

У творчому доробку Петра Питалєва сім прозових книг, в яких автор порушив багато проблем і описав великий часовий простір. Вони різні за жанрами і тематикою, але об’єднані єдиним бажанням автора сказати правду про життя особисте («Альфа Лиры», «Привкус желаний») і узагальнене: («Там, за гранью», «Сиреневые годы», «Бухта «Омега») – під впливом кого і чого формувався світогляд головного героя, яким було повоєнне дитинство і юність, як складалася життєва дорога і взаємини з оточуючим світом і людьми; чим жила і живе країна, починаючи з повоєнного часу і по день сьогоднішній; якими проблемами переймалися герої його творів, що сповідували, за що виступали, які конфліктні ситуації розв’язували і яких морально-етичних норм дотримувалися…
Серед цих прозових творів, (більша частина яких сьогодні вже стали рарітетом), я віддаю перевагу роману «Альфа ліри» (2008), який, на мій погляд і уподобання, присвячений морській стихії, нелегкій праці військових моряків, стосунків і взаємин між героями різних рангів...
Чому саме цьому твору? Бо сам автор у минулому – офіцер Військово-Морського флоту СРСР, служив у Середземному морі на великому протичовновому кораблі під час арабо-ізраїльського конфлікту і був причетним свого часу до бойових дій. Автор, як ніхто краще, знав і описав ті події у своєму романі, бо все пережите, побачене, почуте – пропущене через його власне серце і світогляд.
За жанром – це багатосюжетний, філософський, соціально-психологічний роман. В об’ємному творі (510 сторінок) від першої і до останньої ми помічаємо авторську інтонацію, яка надає твору яскравого індивідуального забарвлення.
Тематику і реалії життя військових моряків він добре знає і через спогади ліричного героя і оповідача Головіна – ерудованої особи, (цікавого і дотепного, вимогливого до себе і підлеглих), ми потрапляємо у вир бурхливих подій, обставин, взаємовідношень, де на першому плані стоїть обов’язок перед військовою клятвою, державою, перед близькими, рідними, самим собою.
Сюжет твору вибудовано логічно. Письменник природно досягає чи не найголовнішого: відновлення, оживлення пережитого особистісного і загальнолюдського культурного простору. Він шукає сам і спонукає читача також знайти себе в картині світу, якою була в минулому і є сьогоднішня дійсність. Автор роками збирав думки, зірко спостерігав за життям, добирав мовленнєвий запас для героїв свого твору; художні засоби (афоризми, відповідна місцева чи професійна говірка, приказки, народні прислів’я…), щоб потім вдало передати колорит простої людини чи професіонала.
Автор вміло оперує словом. Він глибоко обізнаниий із світовою і російською класичною літературою; доречно цитує думки класиків і має свою точку зору на порушені в романі проблеми. А ще майстерно і досконало знає основи поезії і його герой Головін – це сам автор, який пройшов навчання в інституті літератури і знає, як можна малювати словом той чи інший образ, як розкривати той чи інший мотив.
Петро Питалєв вільно висловлює власні погляди на будь-яку проблему; уміє робити філософський аналіз подій, явищ, вчинків, він гарний психолог. І цьому навчило його саме життя, прочитані книжки, рідні і близькі люди (батько, мати, учителі, друзі по інституту, наставники на різних посадах і в різний час).
Письменник уміє створювати індивідуальні образи, такі як: майора Сидоренка, адмірала Федорчука, лейтенанта Головіна, літератора і керівника літературного обєднання Чорноморського флоту Анги Широкової, Стручкова, Білика, Меркулова, Анастасії, лейтенанта Слободенюка, Зубарєва та інших; правдиво показувати і характеризувати героїв свого твору за будь-яких життєвих умов і ситуацій, дотримуючись загальнолюдських норм, моралі, етики і законів. Ми довідуємося із твору про життєві випробування Головіна від простого сільського хлопчини до лейтенанта на військових кораблях, учасника бойових дій; щирого і вірного у дружбі та подружньому житті, вимогливого і принципового на службі…
Автор захоплююче веде сюжетну лінію про адмірала Федорчука, якому довелося «На «плуге» – эсминце, – летом сорок первого пережить жестокий налёт вражеской авиации.
Федорчук был контужен и не знал, кто спас его, кто помог выбраться на берег, потому что пришёл в себя только в госпитале…Не раз он пытался потом установить имена спасителей, чтобы низко поклониться, но тщетно и своё сердечное спасибо относил ко всему Черноморскому флоту. Бухгалтерия войны учла выпущенные по врагу снаряды, учтены мины и гранаты, каждая единица военной техники. Но подвиги, Федорчук убедился на собственном опыте, – а именно в них был залог Победы, – учтены весьма приблизительно. В коротком выражении «массовый героизм» – сотни тысяч, если не миллионы тех, чей подвиг поимённо не означен.
Почти два года Федорчук командовал батальоном морской пехоты, потом – он командовал соединением торпедных кораблей и высаживал торпеды в причалы Новороссийска, был причастен к Малой Земле…» (с. 57). Любиммым выражением Федорчука было: «Совесть и здравый смысл – вот твой главный нормативный акт, следуй ему и никогда не бойся!». Він сам сповідував цей вираз, будучи навіть адміралом, і учив підлеглих дотримуватися його.
Можна вважати, що в сьогоднішній художній прозі Херсонщини Петру Питалєву немає рівних. Його твори пізнавальні і повчальні водночас.
Він приніс у сучасну літературу бажану легкість стилю та вільний сюжет, побудований на реальних фактах.
Основа образності його роману – це рух і динаміка, зв'язок минулого із сучасним, мрії про майбутнє.
Мова роману точна, пластична, виразна, зрима.
А тема військового морського життя розкрита широко і правдиво, бо такий уже характер у нашого автора – інакше і не могло бути.