Його серце в херсонських степах (про Яра Славутича)
Його серце в херсонських степах
(про Яра Славутича)
11.01.1918
На боротьбу за життєдайні дні
Я над усе люблю на чужині!
Яр Славутич. Степи Херсонщини.
Писати про Яра Славутича просто і непросто.
Кожне його слово – виболене, пережите, правдиве. У багатьох містах України: Запоріжжі, Херсоні, Дніпропетровську, Кривому Розі, Кіровограді, Полтаві, Львові, Харкові його можуть назвати «своїм», бо його життя пов'язане, переплелося з цими містами.
Уся Україна повинна пишатися ним – цією багатогранною і відданою незалежній державі, українському Слову – Людиною.
Непросто, бо Яр Славутич із сорокових років XX століття й донині є «правдоносцем», «живим смолоскипом», палким поборником національної ідеї, суверенної держави України, співцем рідного краю, дзвінкого слова, волі українського народу.
Важко писати, бо творчий спадок Майстра великий та й сьогодні, у високе своє поліття (93-у річницю з дня народження) Яр Славутич не знає спочину, увесь у творчому горінні, опікується і долею українського Слова, і тими, хто плекатиме далі те Слово.
Спробуймо вчитатися в прозірно просте мереживо, прислухаймося до Поетового голосу, бо ж він хоче кожному з нас щось сказати, передати, заповісти. Намагаймося збагнути сенс цього повідомлення через роки й далекі відстані, яке прозвучало ще у перші роки емігрантського вигнання:
О світе, пізнавай! Немов номади,
Йдемо в чужий, сполоханий простір
З важким тавром невчиненої зради,
Всіма зацьковані – як звір, –
Слабі від горя, сильні від нестями,
Волочим тугу без кінця ми,
Всьому навперекір.*
Це початок невеликої поеми «Правдоносці», датованої 1948-им роком, але яка й сьогодні вражає своїм «несподіваним» зіставленням трагічного, героїчного та подвижницько високого. Справді трагічного становища, гіркої долі бідарів-вигнанців, облудно оббріханих, підступно й нещадно переслідуваних. І геройства їхніх діянь, історичної значущості їхньої подвижницької місії: крізь усі навісні гонитви, підступства, жорстокості, крізь усе «зло несамовитого» світу тоталітаризму, як стяг – нести «по селах і містах», донести до всього світу «палаюче слово правди про свої краї», слово, писане кров'ю; донести до сучасників і нащадків народні, національні «скрижалі правди, ковані віками».
Читати творчий спадок Яра Славутича треба серцем. Тільки тоді збагнеш, що кров – це дух.
Його поетичним і життєвим кредо можна вважати поезію «Кредо»:
Яславлю зброю, подвиги і герб, –
Рубала шабля мусульманський серп!
Славетні будні, гомоніть до мене
Лунким кличем козацької яси.
Архистратига звагою надхненне,
Вставай, берло булавної краси!
Устам вогню, щоб паленіло слово,
Твердої криці лезові меча!
Инакший світ, розквітлий малиново,
Черленню стягів зійде з-за плеча! (171)
Придивімося до його творчості! Це – не випадковий перехожий, а Майстра Слова, життєвої ходи.
І попри все, незважаючи ні на що, всупереч усьому, Яр Славутич знову і знову натхненно і мудро творить ходу.
Не можна випускати з поля зору українське письменство, якому випало пережити смугу тяжких випробувань.
Хто міг передбачити, що двадцяті роки ХХ століття, роки відродження, закінчаться (кривавим ґеноцидом українського народу? Країну затопили натужні хвилі «червоного терору». Про справжню творчість, про дух відродження в ті роки вже не йшлося. Над цвітом національної культури та літератури нависла смертельна небезпека.
Ті митці, які не змогли переступити через свою особистість, через свої принципи, пішли етапами в тюрми й табори, де більшість із них загинула.
Але цей ґеноцид продовжувався ще довгі десятиліття. Багато письменників змушені були покинути Батьківщину, щоб уже ніколи не повернутися. Там, на чужині, вони творили і мріяли, що колись повернуться на Україну, хоча б своїми творами. Часто їх звинувачували в тому, що вони не хочуть повертатися на батьківщину. Навіть прогресивні західні діячі не розуміли того страху, що виникав у письменників-еміґрантів від однієї думки про повернення.
По-різному складалися долі письменників-еміґрантів Олександра Олеся, Олега Ольжича, Олени Теліги, Євгена Маланюка...
Та всі вони пам'ятали про втрачену Батьківщину, цікавилися подіями, які відбувалися в Україні, творили, і хто живий нині, продовжують творити, щоб показати світові велич і трагедію великої європейської країни, ґеноцид українського народу, боротьбу за незалежність і суверенність України.
Ім'я Яра Славутича було маловідоме українському читачеві до останнього десятиліття XX століття, бо воно потрапило під багатолітню заборону.
І тільки з часу проголошення незалежності України стає відомим не лише в наукових, письменницьких колах, а й – широкому читацькому загалу, студентській та учнівській молоді – майбутнім господарям нашої країни, носіям моральних і духовних цінностей.
Яр Славутич вважає, що справжній митець повинен своєю зброєю – словом – формувати свідомість нації, бути безкомпромісним щодо правди слова, добре знати історію свого народу та країни, вести народ за собою до кращої долі.
Будні еміґрантського життя народжували у поета синівську ностальгію за втраченою землею батьків, але вона виливалася неу ліричні вірші, сповнені слізьми та болем, а навпаки, у твори різкі, правдиві, ніби наповнені залізом.
Справедливо херсонський поет Микола Братан висловився так про Яра Славутича: «Він – із когорти живих смолоскипів».
ПОЕТИЧНИЙ СВІТ МИТЦЯ
Яку щобільше пристрасно читай-
То більше радістю дзвінкою двигай
І жни пізнань довершений розмай (Т.І. с.119).
За своє творче життя Яр Славутич написав десять збірок поезій: «Співає колос» (1945), «Гомін віків», (1940-1945-1946), «Правдоносці» (1948), «Спрага» (1950), «Оаза» (1960), «Маєстат» (1962), «Завойовники прерій» (1968), «Мудрощі мандрів» (1972), «Живі смолоскипи» (1983), «Шаблі тополь» (1992); сім поем: «Одрад і Доброслава», «Соловецький в'язень», «Скарга», «Донька без імені», «Світочі», «Білий дім із чорною душею», «Моя доба». Остання поема перевидана окремою книжкою у Львові 1993 року.
Поетичний доробок Яра Славутича – це понад 700 віршів, більш 250 сонетів. Він співець багатогранний, поліфонічний. Є у його творчому доробку і монументальна поема «Моя доба» і поема –реквієм «Донька без імені», і ораторія «356», і гімн «Канадський славень», і сонети- портрети, і послання, елегії, і романси…
Для всієї поезії Яра Славутича характерні достовірність, життєвість, правдивість виражених поглядів автора.
Я спробую проаналізувати тільки дещицю із творчого доробку автора і зокрема ту збірку і ті твори, в яких відлитта живодайна любов поета до краю його босоного дитинства – нашої Херсонщини.
Перша збірка «Співає колос» вийшла у світ улітку 1945 року в Авґсбурзі (Баварія). Складалася вона з творів, що збереглися в пам'яті автора і були викладені на папір навесні того року. Багато віршів Яр Славутич не міг пригадати, бо всі рукописи були назавжди втрачені під час війни.
До розділу книги «Співає колос», наприклад, не увійшло щонайменше 50 поезій. Втрачено немало сонетів до циклу «Запорожці». Збірка «Співає колос» пережила три видання (1945, 1993, 1997 рр.). В останньому виданні вона обіймає чотири цикли-розділи: «Співає колос» (26 віршів), «Херсонські сонети» (13), «Перше кохання» (9), «Жага» (4). Упоезіях цієї збірки відображена життєвадоля та світоглядно-художні шукання і сподівання української політичної еміґрації, яка тісно переплітається з авторською долею, з особистісними переживаннями; щирі попри все і позбавлені будь-якої кон'юнктури, ще й написані у художньо-довершеній формі.
Доля Яра Славутича, як і багатьох політичних еміґрантів, виявилася почасти понівеченою катаклізмами XX ст., але його особистість залишалася неспотвореною, внутрішньо незалежною і в поетичному самовираженні вільною.
Його поезія – це душа живої особистості, мужньої та чуттєвої, що не соромиться висповідатися про свої душевні сум'яття і страждання. Це поет із виразною, глибокою і несхитною українською свідомістю, якою наскрізь пронизані всі десять поетичних збірок.
Потрапивши в еміґрацію, Яр Славутич уже зробив свій вибір: для нього Україна, її воля, державність були вищим сенсом життя. Заради цього він живе і невтомно трудитися й донині.
Під впливом творчості Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Рильського, М.Зерова, Є.Маланюка та інших митців слова формується його творчий світогляд, він знаходить свої теми та свою образну систему.
Про свою юність поет пише у вірші-присвяті Тереневі Масенкові:
Під синім небом, над ясним колоссям,
Серед степів, де грала ковила,
Де щастя й горе водночас велося,
Моя херсонська юність розцвіла... (с. 11)
Уже в поезіях першої збірки, зокрема, у циклі «Херсонськісонети»: «Моє серце в херсонських степах», «Колос колосу співає», «Земля парує...», «Осінь» він конкретно і зримо відтворює степові простори, краєвиди Херсонщини, отчої хати, картини селянської праці й «достатку», осінні пейзажі краю. Ось один вірш із цього розділу.
Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней по схилах.
Клекотить запорозький мій дух –
Як невгасна вулканова лава.
Бо Великий затоплено Луг,
Бо в журбі береги Січеслава.
Рідна тирсо, – колиска моя!
Виспів жайвора в чистому небі,
Жур журавки і трель солов'я,
Чорнокрилий у заводі лебідь.
Там колись із ногайської мли
Виринали татарські навали;
Гнівні гридні на ворога йшли,
Їм услід запорожці ступали.
Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
Обійматимуть Скитія, Русь
І новітня моя Україна.
«Моє серце в Херсонських степах»
Тема туги за рідним степом, Херсонщиною, звучить у віршах «Степи Херсонщини», «Липнева ніч».
Степи Херсонщини, поля питимі,
Соломоверхі клуні на току,
Розлогі верби в ранішньому димі, –
Вас не забуду на своїм віку!
Хлюпоче риба в сонному ставку,
Дзвенить бджола у рвійному нестримі,
Несуть батьки журбу свою гірку
В степи Херсонщини, поля питимі!
Тримаю в серці голубий ставок,
Верхи тополь і вітрякові крила,
Де розгубив дитинство між квіток, –
А рідну землю, що мене зростила
На боротьбу за життєдайні дні
Я над усе люблю на чужині!
«Степи Херсонщини»
Перебуваючи на чужині, поет часто згадував рідну землю, яка зростила його «на боротьбу за життєдайні дні», додавала йому сили, щоб подолати і біди, і журбу, і всілякі життєві негаразди.
Яр Славутич – майстер поетичного пейзажу: («Вечір», «Липнева ніч», «Удосвіта», «Мариво», «Посуха», «Гарманування» та інші).
Ось як митець змальовує захоплюючі картини заходу сонця в степу, вдало використовуючи персоніфікацію:
...В густі жита під мирними хмарками
Втопає сонце; свіжий вітровій
Спішить над яр, хитнувши деревій,
І, як пустун, погойдує квітками...
«Вечір»
Або у поезії «Мариво» Яр Славутич також наголошує на красі краєвидів:
А ген довкола, скільки зору впасти,
Помліло все: привабливість хатин,
Полів замріяних барвистий клин,
Де верх могили мерехтить синястий...
«Мариво»
Поет захоплений цими картинами, він бажає:
...так упитись царини красою
Біля хлюпкого в балці джерела,
Щоби в душі Херсонщина жила.
«Липнева ніч»
Як справжній художник, він у поезіях вдало оперує улюбленими кольорами : жовтогарячим та золотим, синім та блакитним. Майже у кожній пейзажній чи громадянській ліриці зустрічаємо: «золоті хмарки», «золотисте зерно», «золоті ключі», «царство золоте», «жовтогарячі зорі», сонце – «жовтаво-круглий неба володар», «золотіє поля далич», «золочений ріг», «путь жовтолика»; «блакитна тиша», «синє скло прозорої ріки», «верх могили мерехтить синястий», навкруги «ясно й синьо», «синій молодик», «під синім небом», «голубий ставок», «блідне синій молодик», «синій небес намет», «вибалки сині», «синя крига», «блакитні брами», «синій небосхил»…
«Жовто-блакитні барви займаюь не тільки значне місце у творчому доробку поета, а й – у всьому світі символізують дві першооснови буття: дух і матерію, добро і зло, позитивне й негативне, вогонь і воду, чоловіка і жінку, батька і матір. А синя і жовта фарби при змішуванні дають зелений колір, що є символом Дерева життя»,- так стверджує одна із дослідниць творчості Яра Славутича – Світлана Тарабура.
Цю філософію щиро сповідував Яр Славутич, тому так часото ми зустрічаємо у його поезіях вічні теми, улюблені образи, віру у світле майбутнє народу, краю, держави.
Яр Славутич стверджував: «Поезія – мова богів і цього ніколи не зречуся... Простота простотою, але мусить бути простота у складності. Я цього і прагну. Твір повинен мати голову, тулуб, руки, ноги, як жива людина. Все має бути природним, органічним, себто виростати з природи, з людини, з життя». (Твори: Т.2. – С. 344).
Яка проблема не хвилювала б митця, якої б теми не торкався він, у який би час і де б не писав, – скрізь і завжди степовий простір-світогляд супроводжує поета, насичує все його творче життя. Звичайно ж, можна укласти цілу антологію віршів українських авторів про степ. Будуть там і Євген Маланюк, і Володимир Базилевський, і Борис Олійник і Микола Вінграновський, і Павло Вольвач, і Яр Славутич. У кожного з них степ – це і сторінка їхньої духовної біографії, і важлива дійова особа української історії та авторських доль…
Для Яра Славутича таврійський степ – це своєрідна призма, крізь яку він дивиться на навколишній світ, це арена життя й важлива дійова особа поетичного дійства. Степ – це мірило всього позитивного й негативного в його житті.
Збірка «Гомін віків» (Авґсбург, 1946) була також переписана переважно з пам'яті, з минулого свого роду (Жученки належали до спадкоємців козацької старшини, були українськими хліборобами споконвіку). В родині панував козацький дух, зберігалася козацька зброя і легенди про Запорозьку Січ.
Збірка складається з шести циклів: «Старовічні марива», «Дажбожі внуки», «Київська слава», «Золота орда», «Запорожці», «Карби». Основними мотивами кожного циклу залишаються спогади автора про історичне минуле рідної неньки-України, її славних лицарів, споконвічну боротьбу з різними загарбниками, мрія про щасливе життя країни і народу… Яр Славутич черпав наснагу у народній творчості, у житті і діяльності «справжніх правдоносців», а рідна далека Україна з’явилася у його творах в образі червоної калини, гіркого євшану-зілля, стиглого колоса, а чи високого блакитного неба…
Для поселенців у Канаді калина, ніби вістонька з рідної материзни:
...Червона калина стала й мені
Снагою життя в чужій чужині.
Більшість поезій цієї збірки звучать оптимістично, хоча життя українського ратая в Канаді було нелегким, але жила надія, що сподівання на кращу долю обов'язково здійсняться:
…Що прерій гони крає й крає,
Старий оновлюючий край,
Що на догоду недолугим
Чола не клонить волі злій,
Що, нагинаючись над плугом,
Як жрець, вклоняється землі!
«Чепіги плуга у долонях»
Нам відомо, що життя українських поселенців у Канаді (не лише першого, а навіть і другого покоління) було жахливим. Вони освоювали прерії так, як працювали за часів кріпацтва, за часів Шевченка; вони змушені були тягнути ярмо, щоб не вмерти з голоду. Читаючи вірш-посвяту Дмитрові Чубові, розумієш, яку ціну сплатив український хлібороб, що «горду стать землі й води поклав до ніг».
Деякі твори циклу можна визначити, як жанрові малюнки, ескізи з життя та побуту українців у Канаді. Це вірш «Хата», романс «Саскачеванка», вірш «Діди».
Чимало у циклі й пейзажної лірики: «Я не забуду буйні вруна», «Альберта»...
У пейзажній ліриці Яра Славутича канадські краєвиди ніби зливаються в уяві автора з рідними йому пейзажами України, і виникають такі оригінальні визначення, як «степи херсонські Манітоби», а «чорна кров зеленавих прерій» – альбертська нафта викликає спогад про галицький Борислав.
Так само міста степових провінцій Саскачевань та Едмонтон будять у душі поета спогад про далекий Херсон, соняшний український південь:
...Безмежні й рівні, без оздоби,
І споконвічні, як буття,
Степи херсонські Манітоби
Будили давні почуття...
Нехай нап'юсь цього простору
Цієї красної пори,
Щоб, наситивши спрагу зору,
Не знав ні туги, ні жури,
Щоб, стрівши дні в Саскачевані
І привітавши Едмонтон,
Я в час вечірній чи доранній,
Бодай у сні узрів Херсон.
«Я не забуду буйні вруна»
Говорячи про трагічну долю України, про чисельні жертви, які сторіччями клала вона на вівтар незалежності, про економічну й екологічну кризу, про руйнацію відвічних моральних і християнських цінностей, поет не може бути спокійним чи нейтральним. Кожен рядок цих сонетів волає стражданням:
На Україні не один Чорнобиль!
Запоріжсталь, Донбас і Кривий Ріг
Димами дмуть, збиваючи із ніг
І без бича, без кия, без голобель.
Довкружний сморід – мов постояв кобель
Разів стосот, ходивши на пробіг.
Шмагає душу брежнєвський батіг,
Немов загнав хто в серце гострий скобель.
Така біда! Чорнобиль не один,
Та ще несуть нуклідовий загин
Містам і селам, нивам, автохтонам.
Пройнявши простір струпами проказ,
Попід кривавим прапором-пітоном
Навальне кружиться убивчий газ.
«На Україні не один Чорнобиль»
Тому кожне мовлене слово поета – то крик зболеного серця:
Така велика, світова жальба!
Куди подівся імпет України?... (с. 363)
...Чи ж буде, Боже, справедлива кара
На підгодованих партійних слуг?
На зло, і спирт, і підступ яничара?... (с. 356)
...Якщо село обдерли догола,
А місто чорним чадом отруїли,
Що ж нам зосталось?... (с. 342)
У збірці звучить визвольницький мотив, ясно закарбований у поетичне кредо автора, висловлене у поезії «Була доба...»:
...Кріпись, поете! Гранями сонета,
В блакитно-жовтих Рухівських стяжках,
Ставай на прю – мов лезами багнета. (с. 353)
Яр Славутич завжди розумів, яка роль поезії та поета-речника свого народу і свого часу, тому й звучать полум'яне такі рядки:
...Гай-гай, сонети! З Києва в Херсон,
До Запоріжжя мчав я, автохтон,
Проклявши Кремль і сталінську епоху.
Бо це в розбоях, злочинах вона,
Голодомором, смертями жахна,
Всю Україну завела до льоху. (с. 354)
Бойові, викривальні інтонації притаманні тим сонетам, у яких поет недвозначно говорить про об'єктивні причини нещодавніх лихоліть (голодомор, репресії) і сьогоденного жалюгідного становища в незалежній Україні.
...Хіба забути? Щиро і врочисто
По всій Херсонщині, мов диво з див,
Колосся спів мене благословив. (с. 400)
* * *
Для Яра Славутича ніякі прикраси заморських міст не можуть замінити степові простори над Дніпром, де пройшло його босоноге і нелегке дитинство, перші життєві невдачі та родинне і загальнолюдське горе. Тож, і читаємо такі щирі і відверті рядки:
Ні гожий Майн, ні Рейнові щедроти,
Ні косогорів пишнобарвна гра
Не нагадають степові широти
І не заступлять рідного Дніпра.
Я там зростав, блукаючи балками,
Там гартувався шумом шуляка;
Шипшини цвітом, терну пелюстками
Мене вела земля моя легка.
Я знав чайок Мазепине квиління,
Я чув хрущі в Тарасових садках,
Херсонська юність, як наснага весіння,
Палахкотіла на моїх шляхах.
О ні! Не Майн, не Рейнові щедроти,
Не косогорів пишнобарвна гра...
Я ваш навіки, степові широти,
Зелені зарви рідного Дніпра! (с. 115)
* * *
Тамуючи тягар розлуки з рідним краєм, Яр Славутич прагнув побувати на батьківщині, бо виніс із її теренів синівську любов, настоєну на духмяному херсонському хмелі, тепкому євшан-зіллі.
І цей намір він здійснив не один раз, (а вісім!) уже за часів проголошення незалежності України.
… Мій кожен крок, як вічності дудонь,
Нещадно чавить неподатні будні;
Мою палку звитягу, як осонь,
Надхненно кличе на шляхи славутні,
Перемагаючи світів печаль,
Херсонським хмелем духовійна даль.
Усе своє творче життя Яр Славутич міцно і надійно стоїть на землі; його слово світле й чисте, напоєне цілющою силою краси степового краю смаглявої Таврії та любові, а ще мудрістю Сковороди і Шевченка, козацькою славою і діями непокірних месників-заступників народу і правди.
Чим більше я пізнаю світ Яра Славутича, тим більше переконуюся в справедливості твердження великого німецького поета Фрідріха Міллера, що ознакою істинного таланту є його багатогранність.Тож недарма відкриваємо сьогодні ім’я знаного в світі Яра Славутича-поета, Яра Славутича-науковця, активного громадського діяча і невтомного «правдоносця», «живого смолоскипа», який усе життя несе в своєму серці нескорену любов до українського слова, України, її народу і не забуває за наш край.
Заповіт
Як помру, не подолавши втому,
Схороніть, де смерть не обмине,
Бо на тло сплюндрованого дому
Не допустять недруги мене.
Біля шляху, битого віками,
Під улюблений вітрами дуб,
Над могилою поставте камінь
І на пам’ять вирізьбіть Тризуб.
Та коли сподівана свобода
Вас обніме золотом проміть, –
В серце степу, не джерельні води,
Вірні друзі, прах мій поверніть.
Поховайте на довічний спокій
Там, де хвиля жита – як гора,
У моїй Херсонщині широкій,
Де вітає близина Дніпра,
Десь під синім листям тополиним,
Край Славути, над красою нив,
Для якого я назвався сином
І якому віддано служив.
У різні періоди своєї творчості Яр Славутич по – різному усвідомлював своє призначення як поета. Але незмінно домінувала поезія патріотичного звучання, яка будила дух непокори, витискувала рабську психологію, ганебне почуття зневіри і меншовартості, засуджувала прояви «яничарства», поклоніння «грошовому мішку». Його поезія активізувала дух національної самосвідомості. Незважаючи на всі труднощі у житті, які довелося йому пережити, поет не зрадив своєму покликанню, всьому наперекір йде тернистим шляхом своєї високої ідеї. Найвище щастя для Яра Славутича – це усвідомлення того, що його щире українське Слово доходить до сердець читачів, знаходить у них активний і гарячий відгук. І це право він виборов сподвижницьким життям правдоносця.
...Хіба забути? Щиро і врочисто
По всій Херсонщині, мов диво з див.
Колосся спів мене благословив. (с. 400)
