ОДЕРЖИМИЙ ДОЛЕЮ
(про Івана Гайдая)

(10.10.1923–22.02.2005)

БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ

10 жовтня 1924 року у селі Широка Балка, що на Херсонщині, у селянській родині народився Іван Іванович Гайдай. Рано залишився без батька. Там же минуло його дитинство. Звідти подався на навчання до Херсонського рибного технікуму, де й застала його Велика Вітчизняна війна.
Воював на Першому Білоруському, а згодом – на Третьому Українському фронтах.Особлива сторінка біо­графії пов'язана з фронтовими буднями під час історичного наступу «Багратіон».
Доля розпорядилася так, що Іван Іванович брав участь у визволенні рідного міста. Він часто згадував день 13 березня 1944 року, пам'ятав, як ходив зруйнованими вулицями, як вгадував поні­вечені двори та площі...
А згодом були тяжкі бої в Угорщині. Через артилерійські канонади, через вир солдатських походів пройшла юність відомого письменника.
Переможні салюти, що сповістили про закінчення війни, застали Івана Гайдая у Відні. Про­пахла порохом і стражденною весною австрійська столиця щиро раділа тоді воїнам-визволителям. А як воював наш земляк, свідчать бойові нагороди: ордени Червоної Зірки та Ве­ликої Вітчизняної війни першого ступеня, «За мужність», а також медаль «За взятие Вены».
Повернувшись після війни на рідні терени, працював у колгоспі, кореспондентом, редактором районної газети «Колгоспник Білозерщини». Закінчив навчання у Вищій партшколі при ЦК КПУ і більше чверті віку працював у редакції обласної газети «Наддніпрянська правда».
Серед нагород Івана Івановича є високі відзнаки за працю – орден Трудового Червоного Пра­пора, два ордени «Знак Пошани», почесна відзнака від журналу «Перець», диплом та срібна медаль Виставки досягнень народного господарства СРСР.
У 2000 році Іван Іванович Гайдай удостоєний високої нагороди Вітчизни, почесного звання «Заслужений працівник культури України».
Повернувшись додому, Іван Іванович почав працювати в районній газеті «Колгоспник Білозерщини», інструктором-масовиком, а потім – головним редактором часопису.
Старші люди пам'ятають і ті часи, коли Іван Іванович Гайдай очолював журналістський ко­лектив обласної газети «Наддніпрянська правда», а коли був редактором, тираж «Наддніпрянки» досяг 250 тисяч примірників.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ПИСЬМЕННИКА

Іван Гайдай знаний автор 14 книжок гуморесок: «На довгій ниві», «Дідова таємниця», «Риб’яча струна», «Стережіться, дівчата», «Щука в животі», «Ласкаво просимо», «Номенклатурний вареник», «Ювелірна Томочка», «Тринадцятий казан»; повістей: «На землі батьків», «Терпка ягода», «Кум королю»; романів: «Сині ранки», «Окупація»; збірки оповідань «Хризантеми – квіти осінні» та численних публікацій у державній і обласній пресі.
Він до 2005 року працював у жанрі сатири і гумору, допоки не перестало битися його серце.
Дошкульно і гостро, яскраво та іскрометно викривав автор бюрократів, кар'єристів, «новоспечених панів» і пристосуванців, симпатизував людям відвертим, щирим, які потрапляли у незвичайні ситуації. Його основним девізом тих далеких років було таке гасло:

Сміх, сміх, сміх...
Сміх із радості, сміх «крізь сльози»...
Сміх завжди з нами...
Як сміявся наш земляк, гуморист-побутописець Іван Іванович Гайдай спробуємо дізнатися, познайомившись із окремими гуморесками.

Урок мови

Тато – редактор газети – Микола Якович,

мати – Ніна Павлівна,

їхній синок Андрійко,

За обідом у сім'ї редактора газети Миколи ЯковичаЗавірюхи синок-шестикласник Андрійко по своїй дитячійпростоті розповідав татусеві:

– Прошвирнулися сьогодні ми з Павлом у парк, збацали рок, дерболизнули по стакану з сиропом і так хавать захотілося.

Микола Якович зробив таке обличчя, ніби йому син для розваги підклав їжака на стілець.

– Де...де ти таких слів набрався? Хто тобі, бовдуре, отак язика викрутив? Що це за мова?

Синок втягнув голову в плечі, шморгнув носом і кинув благальний погляд на матір.

– А ти куди дивишся? – повернувся у бік дружини Микола Якович. Чи бачиш, хто біля тебе росте, кого ти виховуєш?

Ніна Павлівна мужньо перенесла критику, а потім:

– Сам винен. У людей чоловіки, як чоловіки, а ти за газетою і сина забув... Вулиця йо­го зовсім з пуття збиває, а тобі до цього байдуже!..

Микола Якович визнав критику справедливою, гарненькоподумав, взявши себе в руку, і переключився на сина:

– Гарна, соковита, милозвучна наша мова. Нею говорили і писали Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський. Та навіть Маяковський казав, що українська мова величава і проста. А ти по якому верзеш?! Я ж таки редактор, мовознавець, якоюсь мі­рою. І ось маєш, рідна дитина росте з дубовим язиком. Що скажуть люди?

Передихнув і лагідніше:

– Вчися, вчися, синку, людської мови не на вулиці, читай побільше, бережи батьківську честь.

Після того Микола Якович знову поринув у роботу на кілька тижнів. Та якось субот­нього вечора, повернувшись додому в доброму настрої, згадав про сина:

– Ну, як твої справи, шилохвіст?

– На високому рівні, тату!

– Хм... Ти вже вечеряв?

– З великим піднесенням, тату!

Батько підозріло подивився на Андрійка і обережно запитав:

– А що ти приніс у щоденнику?

– Дотримуючись даного мамі слова і здійснюючи свій піонерський обов’язок, заробив п’ятірку з співів.

–А вчора?

– Незважаючи на великі труднощі, несприятливі умови, які склалися на уроці в зв'язку з тим, що вчитель забрав усі підручники, написав диктант на три з мінусом.

– Ну, а далі що?

Втрачаючи терпіння, гримнув Мико­ла Якович.

– Але я на цьому не заспокоюсь, тато, і беру збов'язаннянаписати наступний диктант на три з плюсом.

– Ну, а далі що?

–Але я на цьому не заспокоюсь, тату, і беру зобов'язання на наступний диктант на­писати ще з більшим натхненням, на рівні якого вимагає вчитель і мій піонерський обов'язок.

–Ти ще довго отак будеш говорити зі мною?

–Татку, –щиросердно відповів син, – підрахувавши свої можливості, я вирішив постійно шукати невикористані резерви, щоб говорити і писати тільки так.

Татко вхопився за голову, повалився в крісло. У кімнату вбігла матуся.

– Що трапилося?

– Віддаючи всі сили на виконання дорученої справи і прагнучи зробити газету як найчитабельнішою, тато, напевно, надзвичайновтомився, а тому необхідно надати йому термінову допомогу, – випалив Андрійко.

– Геть, геть з моїх очей, бо язика вирву тобі, негіднику! Де ти знову нахапався таких слів?

– Вик...ви...конуючи твої вказівки...читав у газеті...

На сході говорять? «Той, хто знає дві мови – двічі людина, хто – три – тричі людина».

Здолав десяток різних мов, а от своєї – не зборов.

– Яка мова найважча?

– Українська.

– Це ж чому?

– А погляньте, скільки українців так і не вивчили її.

«Виховання – це все! – впевнено стверджував Марк Твен і доводив: «Персик колись був гірким мигдалем, кольорова капуста усього лиш проста капуста з вищою освітою».

Важкі діти найчастіше народжуються від легкого життя.

А по цій короткій мові читайте гуморески зі збірок IванаГайдая. Читайте і радісно посміхайте­ся. Пам'ятайте, що сміх краще зміцнює здоров'я, ніж усілякі чудодійні ліки.
«Гарна соковита, милозвучна наша мова. Нею говорили й писали Шевченко, Леся Українка, Франко, Коцюбинський. Та навіть Маяковський казав, що українська мови велична і проста» – стверджує, герой гуморески.
Та чи, дійсно, ми вміємо говорити своєю рідною мовою – чи українською? Чи російською правильно?
«Прошвирнулися ми з Павлом сьогодні в парк, збацали рок, дерболизнули по стакану з сиро­пом і так хавать захотіли», – так спілкуються герої гуморески.
Здебільшого зовсім звичайне спілкування. Дійсно, так! Але чому? Що нам заважає спілкува­тися на тій «гарній, соковитій, милозвучній...»
Спілкування з героями гуморески дає змогу подивитися з боку на наше повсякденне вміння говорити, відчувати мелодію тих слів, які ми промовляємо.
І, можливо, не тільки посміятися з самих себе...

ГУМОРЕСКИ АВТОРА ТА ЇХ ТЕМАТИКА

У них, як зазначав сам автор, йдеться про людей доброчесних, із нашим українським гумором та притаманною від природи мудрістю, і про «людців» ненаситних, зажерливих, загребущих- Каїнове поріддя.
Тематика цих гуморесок різнопланова і багатогранна: від захоплення дівочою красою, що осліплює очі коханням до викриття пристосуванців у житті, «людців», які навіть у інтимних стосунках мають намір увірвати «ласий» шматок, вигоду…
Для одних кохання – це високі почуття, квіти страждання. Для інших – «глупость большая» та «з сиром пироги». Не всі молоді закохані люди можуть сказати про себе, що вміють любити.
І цей секрет «підказує» нам Іван Гайдай у своїх гуморесках.

«О-кей, Стьопка!»

У цій гуморесці йде мова про те, щоб сьогодні поїхати за кордон у туристичну подорож чи «комерсантом» – дуже просто, аби ваші гроші.
Їдуть світ подивитися і себе показати. Але як? Одні, неначе з цепу зірвавшись, а інші, ніби з полудою на очах від яскравих реклам та достатку їхніх «маркетів» та базарів.
Герої гуморески – дядько Максим, доярка Оксана Гарбуз, комбайнер Назар Бандура та загад­ковий Стьопка теж їдуть за кордон. Та подорож весела.

«Не ликом шиті»

– Із далекого заходу надходить не тільки гуманітарна допомога, а й гості приїздять допомог­ти відроджувати нашу культуру та господарство. Трапляються різні люди, різні – за фахом та су­спільним положенням. Із однією представницею «далекого раю» знайомляться читачі на сторінках гуморески. Але яка допомога, така й вдячність.
Логічним продовженням гуморески «Не ликом шиті» є сюжет наступної.

«Приватизатор»

Події гуморески дуже влучно відображають наше сьогодення.
Охоронець народного добра, сторож Макар Шуліка, вночі стає приватизатором того, що сам охороняє, – будівельних матеріалів. Необхідно збудувати собі теплицю та гараж.
Українська держава розбудовується. Чому б не допомогти їй, починаючи зі свого господарс­тва?
Тим більше, темної ночі ніхто не заважає. По дорозі додому сталася несподівана для Макара зустріч. Що то за зустріч? Як ця зустріч закінчилася для Макара? Слідкуйте за пресою, і ви не пожалкуєте.

«Психологічний тест»

– Що таке авторитет? Авторитет взагалі та авторитет батьків?
Чи завжди діти можуть сказати, що їх батько й мати для них авторитет?
– Як уявляють собі авторитет батьки? Коли і як батьки можуть зіпсувати свій авторитет?
– Відверто відповідає на ці запитання герой гуморески – тато, який багато років вважав, що його авторитет непорушний.
Правду сказати, тяжка то справа – перед дітьми скласти екзамен.

Втратиш мову – втратиш душу
Мова на Вкраїні найкраща...,
нарід найкультурніший"
                                   (Остап Вишня)

Чому в такій багатій країні, як наша Україна, жебрацтво стало чи не основною формою існу­вання – жебрацтво матеріальне і, насамперед, духовне? Як це сталося?
З давніх-давен існує в народі легенда.
– Прийшла людина до Бога й благає, щоб Бог навчив її захищатися у хвилини небезпеки. Звірі і птахи сильні, сміливі, вміють бігати і літати. Вони можуть себе захистити. А я, – каже людина, – не маю такої сили. Бог відповів, що людина володіє мовою, а це найцінніший скарб для людини. Якщо людина забуває свою рідну мову, забуває своє коріння, її дуже легко знищити.
Можливо тому, ми так сьогодні живемо, – робить висновок автор. І тільки від нас залежить, коли здобудемо людські права та навчимо своїх дітей шанувати рідну мову, батька- матір, стосунки між чоловіком і жінкою, де основним критерієм будуть : порядність, повага, чесність, любов.

ПРОЗА

Проза Івана Гайдая невелика, але багатогранна і різноманітна жанрово і тематично. З перших книжок малої прози письменника визначились головні ознаки його творчості: вміння по-своєму бачити світ та людей у ньому, наголошувати на найсуттєвішому в їхніх характерах; майстерно описати не лише окремі пори року, а й відшукати притаманні тільки тому опису слова, вирази, ознаки. Таке могла зробити лише та людина, яка закохана у чарівний світ довкілля, яка вміла порівнювати барви природи і етапи жіночої вроди. Для прикладу наведемо його замальовку-оповідання.

Хризантеми – квіти осені

Пізньої осені, коли в повітрі відчувається близькість зими з негодами і холоднечею, природа дарує нам дивовижний витвір своїх рук – хризантеми.
На високих міцних стеблах із лапчатим рожевим, малиновим, золотаво-жовтим, темно-вишневим, світло-синім полум'ям пишні суцвіття. Всіх кольорів і відтінків осінніх красунь сло­вами не передати. Вони чарують зір, ваблять дивними пахощами. Мимовільно залюблюєшся в те пишне розмаїття барв, молодієш душею і тілом. У грудях знову пробуджується бентежне почуття весни, кохання, надії. Заполонений ним, забуваєш, що хризантеми – квіти осені. Що люта зима на порозі. Тобі все дарма, все байдуже.
Природа. Яка то сила! Нікого не обділила вона своїми щедротами, не обійшла увагою, дала кожному своє, одвічне, неповторне.
Є щось дивовижно схоже у квітів і жінок. І їм природа визначила час цвітіння і розквіт чарів­ності, самобутньої краси. Одна, дивись, розквітне весною, мов та яблуня, та скоро й змарніє. Інша з весни до осені трояндою ходить. А котрійсь випало на долю у пору свого літа дивувати людей красою. А мені, коли дивлюся на хризантеми, спадає на думку Зіна. Знав її ще в ті далекі студент­ські роки. Тоді були з нами і молодість, і краса. Любили ми, любили і нас. Любила і Зіна. Та от її... Вона просто не існувала для чоловічої половини студентства. І не раз я помічав сльозу-перлину в її очах. До подруг, що йшли разом із нею, підходили хлопці і, ніжно взявши під ру­ку своїх чарівниць, повертали в тінисті алеї парку…
З болісним щемом у серці та журбою на обличчі самотньою йшла вона у гуртожиток і там до самозабуття сиділа за конспектами, книжками.
Непоказною зовні вродилася дівчина – низенька, щупленька, невиразне обличчя, завжди за­смучені очі, а ще й картавий, аж ніби кимось сполоханий, голос. Про що б не розповідала вона, сипала скоромовкою так, наче боялася, що хтось раптом зупинить її, обірве на півслові. І закінчу­вала свою нехитру розповідь одними і тими ж словами:
– Оце і все. Не цікаво, га?
Сказавши отак, вона зніяковіло дивилася на своїх співбесідників, думаючи: «Знову я щось не так...»
Дівчата і хлопці ставилися завжди з співчутливою увагою до Зіни. Та, мабуть, наша щиро­сердна й небайдужа шанобливість для неї була чимось схожою на гарні паперові квіти, що викли­кають захоплення не стільки красою, скільки майстерністю умільців.
Одного разу, це було в останні дні державних екзаменів, йшли ми, себто я, моя Надя і Зіна, до інституту, як от через вулицю, ризикуючи потрапити під автомашину, кинувся до нас незна­йомий юнак. На його обличчі – і радість, і подив. Так буває в людини, коли вона неждано-несподівано знаходить, здавалося, втрачене назавжди, себто, знаходить те, без чого життя – по­хмурий день. Він підійшов до Зіни, як родич, принаймі, як давній знайомий.

– Здрастуй, Зіно! – подав їй руку, а на обличчі усмішка щаслива, принадна.
На великий наш подив, Зіна відсторонилася, ніяковіючи, відповіла розгублено:
– Я вас зовсім, аніскілечки не знаю. – І почервоніла до вух.
То як же, Зіно! Хіба забула – після канікул поверталися до інституту, в одному вагоні їхали, – не відступав веселий юнак, – ну, пригадай... Колька на гітарі грав, а я ложками вибивав. Ти ще сміялася тоді, та так голосисто... Зіна здвигнула плечима і ще густіше почервоніла. Певно, тоді не примітила юнака, може, причиною тому була й гітара.
– Не пам'ятаєш, то, може, й на краще, – не образився юнак. – Я – Альоша. Можна ось так те­бе? – і взяв Зіну під лікоть. – Бо ти знову загубишся.
Не відповіла Зіна, зіщулилася боязко, проте уповільнила крок, приноровлюючись іти в ногу з Альошею. Невдовзі вони відстали від нас, загубилися в людському потоці.
Вдруге ми побачили Зіну й Альошу після випускного вечора. Тоді я впевнився, що вона справді вміє сміятися голосисто, розмовляти розкуто, вільно.
– Чи бач, і її знайшла доля, – з подивом сказала мені Надя.
Я певен, що ті слова якось самі зірвалися з її язика, бо до Зіни вона завжди була співчутли­вою, дружньою.
... Давно вже відлетіли у вирій роки нашої молодості, полишивши нам приємні спогади та смуток.

Відцвіла наша весна, і все зриміші, все відчутніші прикмети осені людського життя. На об­личчі моєї Наді лишилися ледь помітні сліди тієї вроди, що полонила мене, зачаровувала. Тепер молода бабуся вона. Мене теж не обійшла осінь своєю увагою: вплела павутиння в поріділий чуб, поклала глибокі борозни на чоло. Дідусем зовуть онуки.
На диво всім, хто знав колись Зіну, осінь запізнилася до неї. Природа ніби згадала про коли­шню безталанну дівчину і тепер обдарувала її всіма своїми щедротами. Не бабусею, молодицею в повнім розквіті краси виглядить вона. Десь поділися колишні сором'язливість, невпевненість. Усміхнеться куточками губ, змигне очима, – мовби промінцем сонця осяє тебе.
– Щаслива, – замріяно говорить моя Надя про Зіну і подовгу роглядає себе у дзеркалі.
«Щасливий», – думаю я про Альошу, а на спогад приходять хризантеми – квіти осені.

Роман «Окупація»

В останні роки життя Іван Гайдай поспішав закінчити роман «Окупація», розуміючи, що за станом здоров’я може не встигнути повідати людям усе, що вважав за обов’язок сказати. І слава Богу, що завершив творчу роботу. Перед читачем постає історичне минуле. Воно виринає зі спогадів уже літньої людини. Описує ці події Іван Гайдай, звичайно у стилістиці того часу: довоєнне життя краян, Велика Вітчизняна війна, окупація рідного міста і селища Білоозерка, де народився, мужнів і звідки пішов у широкий світ життя.
У творі привертає увагу перш за все те, що письменник зумів психологічно переконливо показати боротьбу, яка проходить не через фронти і кордони, а, насамперед, через серця і долі людські.
Якби не змінювалися сьогодні історичні оцінки подій Великої Вітчизняної війни, але загальнолюдські цінності: добро і зло, чесність і підлість, відданість і зрада, відкритість і підступність – залишаються тими людськими якостями, які можуть хвилювати читача, викликати повагу до людини або відразу до неї.
У романі «Окупація», який складається з тридцяти чотирьох розділів, мова йде про життя краян до Великої Вітчизняної війни і під час окупації та перші повоєнні роки. За жанром – це документально – психологічний твір. Ми довідаємося про родину бригадира тракторної бригади Петра Григоренка і весілля його доньки Марусі із Грицьком Царюченком; про її кохання до двох красенів села: міліціонера Грицька Царюченка і тракториста Павла Дорошенка. Читаємо про те, як під час окупації Марії довелося вчити української мови самого коменданта Гремберга, щоб довідуватися про військові плани, терпіти осуд односельців і після великої Перемоги піти працювати не за фахом, а вирощувати бавовну, а потім – на ферму дояркою. Дізнаємося, як після війни повернеться в селище колишній тракторист Павло Дорошенко – командир роти танкістів, на золотих пагонах якого поблискували по чотири зірочки, а на грудях – цілий іконостас орденів і медалей…
«Дісталася ж вона Грицьку, мабуть тому, що той – моряк, чорноморець». Та коли чорна звістка про початок війни докотилася до селища Білоозерки, Марія прийшла до військкомату, щоб попрощатися з чоловіками, яких забирали на фронт.
«…Павло угледів свою чарівницю, стрімголов кинувся до неї, привселюдно обняв чужу молодицю, пригорнув щосили, палко поцілував:
– Жди мене, Марусе. Я – вернуся. Обов’язково вернусь! – гукнув він і побіг у стрій, що вже зробив перші кроки у вічність. Ніхто того не знав, що майже всім, хто першим пішов боронити Вітчизну, судилося повернутися у свої родини чорною звісткою: «Загинув смертю хоробрих…» (с.10).
Чоловік Марусі Грицько на фронт не пішов, служив у міліції. Його залишили у загоні для боротьби з диверсантами, ворожими парашутистами, дизертирами. Не потрапив у перший призов ні батько, ні свекір Марусі… І тоді після палкого поцілунку Павла біля райвіськкомату вона і сама не усвідомлювала, що означав той карб, який усі роки окупації, у найчорніші днини її життя, озивався в душі солдатки обнадійливим щемом.
«Важким тягарем звалилася війна на Білоозерку, перевернула її життя, накрила зловіщою чорною тінню, забрала в людей усмішку і пісню. Поклала печать скорботи на уста і обличчя... Небо здригалося під розривами зенітних снарядів, червоним пунктиром на чорному тлі світилися кулі, блукали в пошуках літаків промені потужних прожекторів. У Херсоні час від часу спалахувала заграва, звідти долинав тяжкий стогін землі…» (с. 11).
Багато перемін сталося у Білоозерці за короткий час окупаціїї: третього дня на майдані пролунав страшенної сили вибух – підірвали бетонну скульптуру Сталіна, а натомість ревним старанням саперної частини було споруджено шибеницю на чотири зашморги. Задрижав, принишк люд хрещений. Комуністи, активісти – усі до єдиного були забрані у перший тиждень окупації…, приміряти на себе галстук гестапівців не було бажаючих.
«Для всіх настали дні, сповнені боязні за дітей, за рідних, за нажите мозолями добро… Тільки спадали присмерки – діяла комендантська година… До ранку темна, тривожна тиша- ні сміху, ні співу.У клубі двері на замку. По вулиці мали право ходити тільки поліцаї та патрулі-німці. Не поспішали вранці до школи малюки, у приміщенні середньої школи звила собі гніздо комендатура… (с. 47)».
Новий порядок виявив і жалюгідних «людців», які з хлібом і сіллю ладні були зустрічати «визволителів». Варлаам Сорокопуд, ще до приходу німців у рідне селище, безбоязно говорив у колі друзів: «Багато я не жду від них, та якщо розженуть колгоспи, то і за це поклонюся їм у ноги. Насточортіло мені працювати за трудодні. У Німеччині немає колгоспів, значить і у нас їх не буде» (с. 49).
Але нова влада не поспішала розпускати колгоспи. Їм вигідно було, щоб вирощене на полі і у власних дворах потрапляло до їхніх рук, вивозилося до Німеччини. Тому й працювали люди на своїй землі уже не за трудодні, а із боязні за своє життя. Милості, благочестя не ждали від окупантів, подумки линули до своїх рідних, яких ще недавно проводжали на фронт з надією на скоре їхнє повернення.
А коли в село повернулися Царюченко Степан і Григоренко Петро, які перед тим евакуювали трактори в тил та потрапили в оточення, – односельці поспішали почути хоча б якусь новину. Їхні розповіді про розбомблену фашистами переправу тракторів на лівий берег Дніпра, зустріч із дитячим будинком і знищення дітей танками, вирви від бомб і снарядів у полі серед соняхів… і все те, що довелося їм пережити, вражали своїм страхіттям.
«Бачене, пережите в евакуації так далося взнаки Петру і Степану, що вони навіть загибель Грицька сприйняли, як щось неминуче, закономірне» (с.58).
Та прийшло довгожданне визволення міста і селища Біло­озер­ки від коричневої чуми. Радість була змішана зі слізьми на очах, із незагойними ранами, із вічним очікуванням на повернення з війни синів, чоловіків, батьків. Треба було жити і виживати. І про все це правдиво розповів нащадкам наш письменник-краянин. Він теж поспішав повідати правду буття і щоб юне покоління знало, якою ціною дісталася нашому народу окупація і велика Перемога над фашистами та їх запроданцями.
Людські долі, характери персонажів роману розкриваються автором через напружені сцени, обставини, дії, діалоги, самохарактеристики. Вражає честь і гідність Павла Дорошенка, який повернувся з фронту знаною і заслуженою людиною, не зрікся своїх слів і, всупереч різним наклепам на Марію, партійним пересторогам, одружився з нею, бо кохав її:
«…Мамо, я Марії нікому не віддам, нікому! Вона – моє щастя, мій живий талісман. Усю війну жила в моєму серці. Я з нею і в танках горів, і в окопах мерз. І в лазаретах, бувало, її очі дивилися на мене так, що жити хотілося всім смертям на зло. А людський поговір – не для мене, мамо. Я маю право на щастя. Я його заробив чесно і кому яке діло до мого особистого життя» (с.179).
Роман – не тільки пізнавальний, а й – виховний за своєю суттю твір. І ми повинні бути вдячними авторові за його щирість, правдиву розповідь про минуле із дороговказом на майбутнє.
Юрій Голобородько, побратим по перу, у передмові до роману «Окупація» писав так:
«Непростим був шлях у літературу письменника Гайдая. Час війни, післявоєнна розруха і відбудовчий період ставили інші вимоги. Але в такому трудовому повсякденні накопичувалися враження непересічної особистості, визрівав талант митця, загартовувався характер і воля до життя. А потім враз яскраво заблищав усіма барвами веселки, привернув до себе читацьку увагу. І не лише виразністю мови малої прози, привабливістю гуморесок, а й радісним світлом, що його струмували великі прозові твори- романи, повісті. Усі вони дали змогу митцеві розкрити себе, висловити громадянську позицію, ставлення до тих явищ і подій, що мали місце у житті суспільства».
Іван Іванович Гайдай до останнього дня свого життя був одержимий долею у своєму обов’язку служити людям, а його творчий доробок – то частка духовного набутку всього нашого народу і має ще довго служити йому.