Автобіографічні нотатки

ПОЛЕ ТВОРЧИХ СПОДІВАНЬ

Звідки починалося джерело…

У житті кожного письменника є точка відліку, день, коли він вперше взявся за перо і сповнився бажанням оспівати навколишній світ. Ще будучи шестикласником Хрестівської середньої школи Чаплинського району на Херсонщині, я на прохання матері, яка замішувала тісто, щоб спекти хліб для сім'ї, на всіяному борошном столі розгорнув зошита в клітинку, і написав свого першого вірша. Зрозуміло, що тематика цього незатійливого твору торкалася рідного радгоспу і трудівників, котрі в ньому працювали.

Настає той день кипучий
У радгоспі в нас,
Що виходить кін могучий
В поле. – Сіять час.

І Хрестівка зеленіє,
Немов квітне сад.
На полях радгоспу буде
Рясний виноград…

Минув тиждень, і вірш юного поета з'явився друком у районній газеті "Прапор комунізму" (21 березня 1961 року, № 34).
От з того пам’ятного дня я й поринув з головою в літературну творчість. Час від часу вірші заповзятливого школяра з'являлися як у районці, так і в обласній пресі.
Взагалі атмосфера шістдесятих років була особлива у творчому самовияві. Учнівська молодь жваво цікавилася літературними новинками, які можна було почерпнути, відвідавши книгарню в райцентрі. Там я міг придбати свіжовидрукувані збірки поезій Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Максима Рильського…
А вже навчаючись у десятому класі, мені пощастило побувати на обласній нараді поетів-початківців, яку організувала палка прихильниця творчості юних, методист обласного Будинку народної творчості Фаїна Малійська. Тоді семінари й творчі лабораторії вели столичні письменники Володимир П'янов та Абрам Кацнельсон. І на цих зустрічах з обдарованою молоддю виступали з майстер-класами херсонські поети Леонід Куліш, Микола Братан, Алевтина Дрозд, Іван Плахтін та ін.
А ще через рік я побував на аналогічному семінарі молодих літераторів у Києві.
У Будинку творчості письменників в Ірпені семінар у групі юних поетів вів Андрій Малишко. Коли я прочитав кілька своїх поезій, і в тому числі вірш "Голуба елегія", великий майстер обійшов увагою мою творчість, висловивши всього кілька своїх побажань… Зрозуміло, мені дуже хотілося знати більш детальну оцінку творів… і я підійшов до Андрія Самійловича вже після семінару й запитав про його думку. "Розумієте, - сказав Андрій Малишко, - з-поміж низки ваших творів заслуговує на увагу вірш "Голуба елегія", але, я шкодую, що він ніколи не буде надрукований, оскільки суперечить вимогам соціалістичного реалізму…" Рядки "Я стою спотворений, я стою окрадений, Ревною байдужістю голубінь тече… Де ти, ніжна горлице, де той острів радощів? Човен мій потрощено скелями ночей…", на думку видатного поета, надто песимістичні і не вселяють ніякої надії…
Та згодом цей вір не раз був надрукований у моїх збірках поезій, гідно оцінений критикою і колегами-поетами (Василь Голобородько), як досить помітний поетичний твір.

Рід мій з турбаївських козаків

Село Хрестівка, про яке говорилося вище, у моїй біографії значиться з 1950 року, а народився я двома роками раніше в селищі Чаплинка, що в самій серцевині таврійських степів. Звідси родом, чим по праву пишаються місцеві жителі, видатний драматург Микола Куліш.
Щодо мого родового дерева, то воно по батьковій лінії походить від полтавського козацтва і торкається корінням відомого повстання наприкінці ХVІІІ століття в селі Турбаї (нині Глобинський район Полтавської області). саме тоді. Далекого 1794 року за указом російської імператриці Катерини ІІ непокірні бунтарі були по-насильницьки виселені з рідних місць у посушливий таврійський степ. У вірші "Бунтарська кров" з триптиху автобіографічних балад є такі рядки:

В ту ніч не сплаи Турбаї
Покої панські так горіли,
Що все навкруг отетеріло –
Птахи і ріки, і гаї…
(Збірка поезій "Трояндове вино")

І коли турбаївці прибули на нове місце поселення, то найперше почали будувати низенькі саманні землянки-мазанки. Їх донедавна було в Чаплинці близько двохсот. Деякі й сьогодні ще стоять… Працюючи над створенням телепрограми "Повернення у майбутнє" (Штрихи до портрета Миколи Куліша) – до 120-річчя з дня народження геніального драматурга, нам пощастило відзняти землянку, в якій, за повір'ям, народився Микола Куліш…
Мені вдалося побувати в Турбаях (це село ще й досі існує) під час відзначення 200-річчя з дня заснування Чаплинки, я прочитав список виселенців, серед яких були прізвища: Куліш, Кулик, Зінченко, Ракша, Лелеко, Байбуза та інші. Вони зустрічаються в Чаплинці й нині.
Коли батьки переїхали з райцентру до села Хрестівки, де мешкала мамина рідня, там невдовзі народився мій брат Олександр, який згодом утвердив себе як талановитий прозаїк і публіцист.
Після того, як у сім'ї з'явилася ще й третя дитина (донька Зінаїда, 1959 р.), молоде подружжя вирішило збудувати свій будинок. У новому помешканні родина зажила у злагоді й любові. Батько вчителював, а мама була вихователем у дитячому садку.
З часом прив'язаність до літературної творчості сприяла у виборі майбутньої професії –1966 року я вступив на філологічний факультет Херсонського педінституту. Під час навчання у вузі активно займався поетичною творчістю, керував студентською літстудією.
Незабутня зустріч з Олесем Гончаром (1967 р.) остаточно визначила мою творчу дорогу. Тоді Олесь Терентійович, як депутат Верховної Ради колишнього Союзу, часто приїздив на Херсонщину і зустрічався зі студентами-філологами.
З 1987 по 1991 рік журналістські дороги завели мене аж на Чукотку. Працював заступником редактора газети "Огни Арктики" на Мисі Шмідта. Під акомпонемент сніговіїв написав там чимало поезій, які згодом увійшли до ліричної збірки "Трояндове вино".

І пісня розкрилила душу

Для кожного молодого поета особлива радість була, коли з'являлася друком перша книжка. Вихід збірки "Відстані" (1968 р.) підбадьорив мене на серйозну подальшу роботу над поетичним словом.
Нині в моєму творчому доробку понад два десятка книг. Серед них збірки віршів та сонетів, перекладів з російської поетичної класики. Паралельно з цими творами я не одне десятиліття долучався до створення ліричних пісень. Тільки з композитором Валентином Плаксєєвим видав друком збірки вокальних творів "Кришталева любов", "Калинові мости", "Повернення в юність", "Зоря над покосами", "А стежечка біжить від літа", "Вікна отчого дому".
Разом з тим пісні на мої вірші писали такі відомі в таврійському краї композитори як Валерій Другальов, Анатолій  Скуратівський, Валентин Стеренок, Анатолій Шейченко. А виконують ці вокальні твори народні артисти України Наталія Лелеко, Харіс Ширінський, заслужений артист України Віктор Гурба, заслужений артист Криму Орест Мартинів, а також численні народні колективи таврійського краю та інших регіонів нашої держави.
Пісні беруть до своїх репертуарів також фольклорний гурт "Свічадо" під керівництвом заслуженого працівника культури України Михайла Варгуна, народний хор "Хрестівські  передзвони" (керівник Сергій Хільченко) та інші співочі колективи.

У свічаді літературного перекладу

З 60-х років минулого століття я захопився такою філігранною формою поетичної творчості як сонет. Видав книги сонетів "Уста твої ніжніші за корали", "П'ятдесят сонетів різних літ", "Свіча кохання", "Алегорії вересневого саду", "Планета сонета", "День Сковороди", а також збірок перекладів з російської  класики "Світився гранями сонет" і "Я зачарований сонетом". У моєму творчому доробку чотири авторських переклади вінків сонетів російської класики періоду срібного століття. Крім того написав більш як двадцять поем за мотивами кримсько-татарських легенд.
Працюючи в сфері літературного перекладу мені вдалося перекласти сонети 200 поетів Росії. Частина з них увійшла до збірок поезій "Планета сонета", "Світився гранями сонет" і "Я зачарований сонетом".

Обереги  маминої рідні

Моє родинне дерево по материнській лінії досить крислате і сягає корінням ще часів розпаду польської шляхти. Зберігся три-фамільний герб – родин Корчак, Баратинських і Міхалевських (прізвище моєї матері Міхалевська). Так ось колишні польські володарі, ставши безземельними селянами, були переселені у незаймані тоді таврійські степи.
Дід мій, материн батько, Марко Фабіянович Міхалевський воював на фронтах першої світової, був тяжко поранений, втратив око. За той пекельний бій нагородили його орденом Святого Георгія. По війні у Санки-Петребурзі відбувся прийом інвалідів царем Миколою другим, який і вручив моєму дідові цю нагороду.
Повернувшись з фронту, відважний солдат побрався з Мотроною Сьомаш. Почали господарювати (перебуваючи у російській столиці, Марко виграв у лотерею, організовану імператором для інвалідів, 20 десятин землі). Чотирнадцять дочок і одного сина народила  моя бабуся.
Цікаво, що дядько Мусій воював на Перекопі, за кілька кілометрів од рідного села Хлібодарівки. Йому, до речі, дружина носила на передову вузлики з їжею. А дядьків двоюрідний брат Митько Синаєвський у час бойового затишшя ходив додому, щоб взяти кожуха… Після війни дядько Мусій влаштувався на роботу ковалем і пропрацював у селі Хрестівці до самої пенсії.
Бабуня моя Мотря померла у війну 1943 року в шістдесятилітньому віці. І могила її не збереглася. Коли в шістдесятих роках минулого століття на Херсонщині намагалися розводити  рис, зруйнували село Хлібодарівку, заорали і кладовище… Коли я збирався встановити пам’ятний камінь, який би нагадував, що там поховані люди, мені в районі пояснили: на жаль, ви цього зробити не зможете – земля давно розпайована…
Аналогічна ситуація склалася і з могилою батькового батька Андрія, котрий помер під час колективізації (див. вірш автобіографічного циклу "Колективізація", вміщений у збірці поезій "Трояндове вино"). Я не можу віднайти місця поховання діда, бо на тому місці в селі Чорнянка Каховського району під час будівництва зрошувального каналу утворилося озеро…

Чим живу і на що сподіваюсь…

Немає вже моїх батьків. 22 роки тому не стало батька, 2007 року поховав матір. А за кілька місяців до того пішов у засвіти мій незабутній брат Олександр (1952-2010).
Олександр Кулик – відомий в Україні прозаїк і публіцист, заслужений журналіст Криму, засновник першої україномовної газети на півострові "Кримська світлиця", перший голова Всеукраїнської організації "Просвіта" в Криму залишив вагому літературну спадщину. Сьогодні я опікуюсь оприлюдненням неопублікованих його творів. Підготував до друку двотомник оповідань, новел, повістей брата. Передмову до видання написав академік Микола Жулинський. Сподіваюсь на вихід у світ цих книг.
Радує те, що пам'ять про письменника і журналіста Олександра Кулика жива у таврійському краї. Так у рідній Хрестівці на фасаді школи, де він навчався, відкрито меморіальну дошку і створено музейну експозицію на честь майстра слова.
А в районному центрі на алеї знатних людей на граніті викорбувано портрет знатного земляка (і це за кілька сот метрів від меморіалу, де з-поміж прізвищ полеглих у війну односельців читаю ім'я мого дядька, старшого батькового брата Андрія…)
А що стосується особистої творчості, прагну працювати наполегливо і натхненно. До цього, принаймні, закликає Муза.

          Валерій Кулик,
поет, перекладач, член Національних спілок  письменників, журналістів та Всеукраїнської   музичної спілки, лауреат літературної премії  імені Миколи Куліша, лауреат Міжнародних і Всеукраїнських телевізійних фестивалів,  заступник голови обласної організації НСПУ,
головний редактор літературного альманаху "Степ", заслужений діяч мистецтв України