Валерій Кулик. Планета сонета

Про сонет

Максиму Рильському

Чотири плюс чотири, три і три...

Є в світі арифметика любові.

Сонету підкоряються вітри,

І сходить сонце у щасливім слові...

І почуття, незнані до пори,

Визорюють, мов промені ранкові.

Жагуча пристрасть, як потік з гори,

Веселки розсипає барвінкові.

Спинись на мить, прислухайся, збагни

Палкого вірша диво чудернацьке...

Рядки, яких всього лиш чотирнадцять,

До свого серця ніжно пригорни.

І захмелій од келиха весни,

Відчувши силу трепетно-юнацьку...

6 травня 2003р

.

 

Дерево роду

Автобіографічний сонет

1

Мій родовід гойдали Турбаї –

правічності всесущі обереги.

Замріяні левади і гаї,

Горнулись до козацької бентеги.

Чи є ще на землі такі раї?

Ген ранок лине до зорі Омеги

І розливає радощі свої

В красі та силі, наче диво-легінь...

І дівчина вродлива, як верба,

Там доленьку ясну навік зустріла.

В ріку летіли на Купала стріли,

Де грала подруг звихрена юрба...

То чи мені забудеться хіба

Колиска та, що мало не згоріла..?

2

Колиска та, що мало не згоріла,

У всесвіті безкрайому пливла.

А за вікном тривожно так сіріло 

-І чорний день пролився, як смола...

Моя рідня не милості просила,

Вона не била о поріг чола...

Як між панів знялась нечиста сила 

Страшніша смерті кривдонька була.

І меркли доли, небеса й криниці,

Навіки замовкали ручаї,

Коли на серці з гнівом причаївсь

Раптовий страх...

Волали молодиці...

Із дітьми, що вмирали без водиці,

Прибилися в засушливі краї...

3

Прибилися в засушливі краї,

Де ковила гуляла з полинами...

І полечком котили кураї,

І сірі хмари бігли табунами...

Іще прийдуть і травні, і маї,

Ще сонечко всміхнеться над ланами...

Ще землю цю поділять на паї

З порожніми коморами й млинами...

А поки що у просторі земнім

Людей одна лише надія гріла,

Вона щемила душу і жаріла

Там, де Господній возвишався німб.

Полтавська воля голосна, як грім,

Своє продовження в степах зустріла.

 

4

Своє продовження в степах зустріла

Чумацька пісня з глобинських доріг.

Вона літати аж за обрій вміла,

Віднині шлях до Таврії проліг.

Блакитна мальва квітом майоріла,

Така знадливо-юна, як на гріх.

Мов те дівчисько, вся ніяковіла...

Що за красуня вийшла на поріг?

Ту квітку, на світанку сонцем вмиту,

Не можуть заглушить молочаї.

Хоч як не біснувались глитаї,

Краса цвіла, жила на радість світу...

Похмурі йшли без радості й привіту

Голодні й гнані прадіди мої...

5

Голодні й гнані прадіди мої

Село своє Чаплинкою назвали.

Хоч поле засівали, врожаї

Такі мізерні на початку мали...

А по ночах їм снились Турбаї,

Вони на них молились, уповали,

Та вибратись з крутої колії

Життєві пута зовсім не давали...

Однак не можна втримати любов,

Яка і страх, і відчай підкорила.

Лягла з-під плуга чорноземна брила

Масна, як відблиск древніх корогов.

Хоч ми зазнали той нелюдський лов,

Все ж розпрямили і серця, і крила...

6

Все ж розпрямили і серця, і крила

Там, де пливли далекі міражі,

Де мрій земних такі стрімкі вітрила,

Селяни мої в смерті на межі.

Хоча нужда і гнула, і косила,

Вгрузали глибше гострі лемеші,

І мати синові сорочку шила

Вкладаючи у неї світ душі.

Хати низенькі, ліплені вальками,

Од сонця вікна мружили свої...

І заздрили пихаті буржуї

Незламності, сповитій рушниками.

А ми йдемо все далі за віками,

Щоб знову заспівали солов'ї...

7

Щоб знову заспівали солов'ї,

Нам більше треба радості у домі.

Ми не якісь там просто шамраї,

А люди і освічені, й відомі...

Даруємо від роду, від сім'ї

В копилку людства в суєті і втомі

Оте козацьке. Правди носії —

Набутки наші — в кожній крапці, в комі.

І то нічого, що спливають дні,

Що вже година інша просурмила.

Та нас єднає споконвічна сила,

Яка ламає стіни кам'яні...

Так добре сонце тут стрічать мені -

У стороні, яка їм стала мила.

8

У стороні, яка їм стала мила,

Вони зростили парки і сади.

їх далечінь безкрая полонила,

Даруючи відкритості плоди...

А там, де скіфська висилась могила,

Червоних маків огняні сліди

Пора травнева до небес розлила

Над юним світом, де ранковий дим...

Та тільки спомин, що хвилює гени,

Пекучим болем душу обліта...

И гірка дорога, мов судьба крута,

Бува озветься видивом шаленим...

І вас тоді спитають сиві клени:

"Скажіть-но, хто поміряє літа?"

9

Скажіть-но, хто поміряє літа,

Яким немає ні кінця, ні краю?

Гніздо родинне бусол обліта –

І я себе тим спомином караю.

Лишилися нескошені жита...

У жилах кров холоне, завмирає.

Не обмина лиха година та –

У мене просто виходу немає...

Мадонна пригорта своє дитя,

На сотні верст їй вічні зорі світять...

І сяє на тополях жовте віття,

Мов пережите давнє каяття.

Перестраждалі спалахи життя

Надійно запресовані в століття...

10

Надійно запресовані в століття

Мої пекучі сумніви й жалі-..

Немов пташина зграя перелітня,

Як запізнілі дикі журавлі.

То України зоряне стоцвіття,

Що променем торкається ріллі.

Жаданих днів омріяне поліття

На теплому дозрілому зелі...

Яка краса! Який чудовий світ!

Отара хмар біжить в кошару квітня.

 І дівчина моя двадцятилітня

З рожевим співом радісних ланіт

Зрива черешні з обважнілих віт —

Можливо, то історія новітня...

11

Можливо то історія новітня

Гортає помарнілі сторінки?

І постаті величні й колоритні

Приходять з літ буремно-пломінких...

І світяться пожежами ворітні,

І в полум'ї вмирають нагідки.

Дубів полтавських спалахи досвітні

Гойдають скло принишклої ріки.

І гнали люд нещасний батогами,

І десь хатина плакала пуста,

І тиша непроглядна та густа

Тулила лячно дитинча до мами...

Ще пил шляхів з вітрами та громами

Колись впаде на зболені вуста.

12

Колись впаде на зболені вуста

Моїх нащадків невигойна днина...

Й колючий терен над чолом Христа

Побачить осучаснена людина...

Народ страждав і мучивсь неспроста.,

Любов його, як пісня лебедина,

Крізь люті зими стрімко пророста –

І пам'ять та завжди до дій будила.

Чи не тому я серцем завжди лину

Туди, де нива зріє золота,

Де небо тоне в гущині отав,

Долаю древню пелену полинну

І вірю, що в обіймах того плину

У мого древа правдонька свята.

13

У мого древа правдонька свята,

її не замолити, не приспати.

Вона в моїй свідомості вита,

Як тінь невідшкодованої втрати.

З глухого нам не вибратись кута,

Якщо не будем родоводу знати.

Й малеча, що у злагоді зроста,

Історію повинна пам'ятати.

У наддніпрянській милій стороні

Знов сині васильки край шляху світять,

Немов дорогу на Полтаву мітять,

Куди кортить податися й мені.

Озвалась пісня на ясній струні -

Вона іще заграє буйним віттям...

14

Вона іще заграє буйним віттям,

О сину любий, доленька твоя.

1  в двадцять першім звихренім столітті

Стрімкі стовпи минулого стоять...

Щемлять чуття од горя розповиті —

На роздоріжжі світу даль сія.

Гортають знов думки несамовиті,

Де часу незворотна течія...

Іду землею, не шукаю броду...

Як два крила — земні мої краї.

Й гудуть у скронях спогадів рої -

Немов дивлюся у весняну воду.

В колисці всемогутнього народу

Мій родовід гойдали Турбаї.

15

Мій родовід гойдали Турбаї —

Колиска та, що мало не згоріла,

Прибилася в засушливі краї,

Своє продовження в степах зустріла.

Голодні й гнані прадіди мої

Все ж розпрямили і серця, і крила,

Щоб знову заспівали солов'ї –

У стороні, яка їм стала мила...

Скажіть-но, хто поміряє літа,

Надійно запресовані в століття?

Можливо, то історія новітня

Колись впаде на зболені вуста.

У мого древа  — правдонька свята,

Вона іще заграє буйним віттям...

 

12-16 грудня 2002 р. Турбаї — Хрестівка — Чаплинка

СИЛУЕТИ НА ТЛІ СОНЕТА

ДАНТЕ

І сад Божественних пісень,
І осіяння Афродіти –
Усе, як цей бездонний день,
Спалахує, дарує квіти.

Віки пливуть… Горить огень…
Нам би весну не проглядіти,
Коли блакиттю грає й пень
І весело сміються діти.

Чоло в лавровому вінку
Знов нахилилось над сонетом,
Що заіскрився амулетом –

Найбільшим дивом на віку.
Ту мить жадану, пломінку
Він пізнавав душевним летом…

  ПЕТРАРКА

Соборний дзвін засинив небеса –
Здригнулися тисячолітні мури…
І світ завмер у погляді Лаури –
Таки бувають справді чудеса.

Звучав орган і падала роса,
І сонце підіймали трубадури,
І знали пальці стрій клавіатури,
Бо неземна пливла її краса…

О марево юнацьких давніх мрій!
Вона пройшла видінням повз поета
У первозданній легкості своїй –

Яскрава й недосяжна, мов комета,
Навіки ставши відблиском сонета
В поезії класичній світовій…

     БУНІН

"Розсипався разок із янтаря"…
Блаватні роси впали на алею.
І зайнялася в небесах зоря
Над вічною, над грішною землею…

В сонеті майстра скільки висоти,
Чарівності, захмарного польоту!
От тільки б не згубити ні на йоту
Ні правди, ні святої простоти…

Стилет виводив словеса на кручі –
Для того, хто вершини досягне…
Лютів мороз, вітри неслись колючі,

Та серце його билось вогняне.
Думки ж вертали в спомини болючі,
В життя його, по суті, кам'яне …

    ФРАНКО

Коли на щастя кована підкова
В моєму серці раптом задзвенить,
Поезія карбована Франкова
Мене вже не залишить ні на мить.

Світлінь яка розкута й світанкова
Прив’язує до серця милу нить!
І прагнеться тоді стрімкого слова,
Яке, мов грім травневий, прогримить.

Він зоряно тягнувся до Сонета,
В "Зів'ялім листі" каяття знайшов.
А ще стоптав чимало підошов,

Аж поки не навчив таки поета
Цю форму відрізняти від куплета:
Де полотно грубезне, а де шовк…

  БАЛЬМОНТ

Немов би Карл той Вандейковський,
Він був уроджений педант.
Позаздрив би йому і Дант,
І волелюбний князь московський.

Його застав і Маяковський,
На трубах згаявши талант.
Його не знав бродяга псковський.
Він був шляхетний справді франт.

А голос – вся клавіатура!
А ще який дзвінкий сонет!
Святкує з ним література,

Бо розгадав душі секрет.
Сія в сапфірах амулет.
В мистецтві слова – то фігура.

    АХМАТОВА

В її рядках шипшина зацвіта,
Співає сад і світиться шпаківня,
Й високе сонце золотого півдня,
І срібний ранок, що в полях світа.

Яка до болю мила висота!
Проснувся голос радісного півня.
В поезії ніхто з нею не рівня.
Одна любов і вічна, і свята.

Мелодія і ніжна, і світанна,
Мов скрипка розголосиста звучить.
Яке ім'я прозоре й чисте – Анна!

Яка небесна райдужна блакить!
Із вічністю тут розмовляє мить.
В сонеті – многогранність первозданна…

  СЕВЕРЯНИН

Ці вірші прочитали вже мільйони,
А скільки їх ще стрінуть на путі…
Сонети віщі з книги "Медальйони"
Зоріють, наче вежі золоті.

У творах тих річища і каньйони,
І береги скелясті та круті.
Поетів долі – несходимі гони,
Хоча вони не всі були святі.

О, князю Ігоре!  Од роду росіянин.
Гаряче серце завжди при щиті.
Автограф залишив нам Северянин –

На незабудь в літа далекі ті.
Щоб ми добро цінили у житті,
Як тільки чинять істинні слов'яни…

 ГУМІЛЬОВ

Як важко рвати хитрості тенета!
Нема терпіння слухати брехню,
Коли красуня-совість в стилі ню
Небавом доторкнеться до сонета.

Тоді ви запитаєте в поета:
Навіщо пишеш ти оцю х…ню?
Той віповість: "Я істину храню,
Малюючи свого таки портрета…"

Лиш Тразименське озеро його
Дзеркалиться віками над літами.
Горить у Гумільйова той вогонь,

З яким і ми над ямбами літали.
Майстри розраду в диво заплітали,
Не пощадивши юних іще скронь…

  ВОЛОШИН

Прадавні коктебельські береги…
Як сто віків тому, бурунить море…
Бажання і нестримне, й неозоре
Йому послали неземні боги.

Неначе обвалились небеса,
В негоду ще чорніші стали скелі,
І дух всесильний підіймався з келій,
А він пейзажі в забутті писав…

Поезія жила в його світах,
Бо жезл прийняв од віщого Бояна.
Він був стрімкий, мов той сміливий птах,

Із норовом провісника-буяна.
І зазвучав сонет Максимільяна
На кіммерійських золотих вітрах.

  МІЦКЕВИЧ

Сонети кримські, як алмаз, горять.
Чи то у них Полонії простори,
А чи Тавриди неповторні гори –
Натхненне серце прагне повторять.

Ти Україну так любив, Адаме,
У полиновій тузі віковій,
Тому і вірш, налитий сонцем, твій
Зоріє вікопомними слідами.

Хай сумніви розвіються, мов прах!
Рядки, твоєю писані рукою,
Тріпочуть маком диким на вітрах…

І я свою журу не заспокою
Над згадкою до краю пломінкою,
Де ніч Алушти й вічний Карадаг.

     БУТУРЛІН

То як же в серці у твоїм
Загомоніла Україна?
І схвилювала, ніби сина,
І розбудила, наче грім…

Ти, найвірніший син Росії,
Мого уславив Кобзаря.
Дніпро і досі повторя
Слова, що гість з Москви посіяв.

І на Шевченковій могилі
Твій вірш лунає, наче дзвін –
Все в тій же незборимій силі.

Доземний шлю тобі уклін,
Безсмертний Пьотр Бутурлін,
На віковім Чернечім схилі…

   ЗЕРОВ

Маестро, стримайте сльозу!
Вас повезуть, як арештанта.
І Ваша посмішка в грозу –
То недоречності константа.

Хтось білуватиме лозу –
Хльосткий батіг від коменданта…
А Ви – сонета комизу
Уїдливу, в манері Данта…

Оте прокляття бачив Бог.
Не рвіте серця надаремне!
Очище  варвара недремне

Слизьке, мов цей північний мох.
О, ненависний Сандормох –
Життя без просвітку тюремне…

  РИЛЬСЬКИЙ

Він з юності кохався у сонеті,
Коли цвіли романівські поля.
Дзвінкі слова у золотому сплеті
Промінилися сонцем іздаля.

В оригіналі пізнавав Шекспіра,
Міцкевича ще відчував крило.
Поезії щонайточніша міра
В рядках лягала на блакитне тло.

І милувала серце точна рима,
І колосом промінились чуття,
І шлях манив у даль без вороття,

І музика звучала надто зрима…
Зоря світанна трударя Максима
Бентежить знову й знов до забуття.

  ПАВЛИЧКО

Зіркий сонет в гуцульському вбранні
Танцює хвацько круг святої ватри.
І що крім нього в цьому світі варте,
Якщо не дух в світанній добрині?

У синій зоресяйній вишині
Розкидав зорі хтось – козирні карти
Отой комфорт удаваний плацкарти –
Дорога та, що випаде мені…

Прошу, благаю: вгомонися, вітре!
Я прагну зупинитись хоч на мить.
У тих рядках усе-таки, повірте,

Розкутим ямбом грім уже гримить…
І ви не здатні шал той повторить,
Хоч як себе до геніїв не мірте.

      ***
Ці образи на тлі сонета
Мене хвилюють з давнини.
Як суть морської глибини,
Земна загадка силуета.

Мистецький витвір – то планета,
Мов дзвін космічної луни.
Рядків пливуть стрімкі човни
Й димить у вічність сигарета.

Вони ідуть, в віках грядуть –
Творці. Хода їх величава.
І василькова їхня путь

Куди приємніша, ніж слава.
У них Поезія – держава!
І хто те може все збагнуть?

 

Грудень 2010 – жовтень 2011 р.