Валерій Кулик. Колодязь у степу

Міраж

Висипала дівчина пісок
З туфельки промінно-золотої...
Я ж торкавсь душею миті тої,
Подумки шептав: живи, красо!
А вечірній берег порожнів
І змовкало на ніч синє море.
В зорепад серпневий ніжна змора
Спочивала десь поміж вогнів.
То не чайки втишений політ —
Дівчина ішла понад водою
І манила звабною ходою
У казково-нездійсненний світ...
Ой, солодким був ясний мій сон!
І зі мною він таке накоїв:
З туфельки промінно-золотої
Висипала дівчина пісок...
27 серпня 1997 р.

***

Либонь немає в світі інших слів,
Як ті, що я тобі казав при стрічі...
Свою любов я виплеснуть хотів
Попри вагання й дивні протиріччя.
Тепер же знов один насамоті
Шкодую, що негадано між нами
Лягла розлука, як бува в житті,
З вітрами лютими, морозами й снігами.
Я прагнув так до тебе долетіть,
З останніх сил та уловить нарешті
Своєї мрії довгожданну мить...
Лиш тільки дим витає сигаретний...
Без тебе, мила радосте моя,
І небеса заквітчані тьмяніють.
Душа болить, мов плаче немовля,
А я її розрадити не вмію.
25 жовтня 1996 р.

***

Золотаві отави над ставом...
Дві піали співали вночі...
Я торкав твої груди устами
Там, де неба дзвінка глибочінь.
Там, де зорі пливли на просторі,
Де комети губились в імлі,
Я кохав тебе в радісній зморі
На тужаво-зеленій землі.
Лунко падали яблука в роси
І летіли у всесвіт сади.
Як же пахли тоді твої коси!
То не спомин, а райдужний дим...
Знаю, сон той в літах не розтане,
І його не затьмарить нічим.
Золотаві отави над ставом...
Дві піали співали вночі...
24 березня 1997р.

***

Малювання при світлі мальв —
Милування липневим світом.
Ген хмаринок легка вуаль
Тополині торкає віти.
Поміж ніжних пташиних трель
Моє рідне село світає.
Недовершена акварель...
В ній невимушеність свята є.
Вболіванням за гожий день
Серце повниться в мить промінну.
Сонце, зіткане із пісень,
По зелених просторах лине.
Золотіє моя печаль —
Пружно тягнеться вгору сонях.
Тут начало усіх начал,
Звідси — струни мого безсоння...
Степова моя отча даль
Знов озвалася раннім вітром.
Малювання про світлі мальв —
Милування липневим світом...
Ранкові луни

Коли з гори, бува, спускаюсь,
Каюсь…
А як нагору піднімаюсь –
Маюсь…
Гойдає сад свої привіти –
Віти…
Солодкі сонячні бісквіти –
Квіти…
Дзвенять в душі, мов пілігрими,
Рими…
Чекатиму тебе, ледь зриму,
З Риму…
Стрічай, прекрасна Аеліто,
Літо!
Ти вся, мов коване залізо,
Лізо…
Ти дихаєш, моя царівно,
Рівно
І слухають ранкові співи
Іви.
                    Сторінку дня ми вдвох перегорнули
                    Там, де витали в срібних трелях луни.

27 серпня 1996 р.

Між спалахів духмяних віт...

Вечірні тріолети

1.
Я подарую вам цю ніч —
Таку чудову серед літа.
Легка вуаль... І ніжність пліч...
Я подарую вам цю ніч...
А зорі в небі — дим сторіч,
Що огортає білі квіти.
Я подарую вам цю ніч —
Таку чудову серед літа.
2.
Між спалахів духмяних віт
Лише на вас одну чекаю.
Отак, не знаю скільки літ,
Між спалахів духмяних віт
Мені світає білий світ,
Як цвіт, що душу обпікає.
Між спалахів духмяних віт.
Лише на вас одну чекаю...
3.
Я знаю, збудеться той сон,
Де ми йдемо до сонця впарі,
Де мрії квітнуть в унісон...
Я знаю, збудеться той сон.
Люби мене, моя красо, —
Співайте щастям, очі карі!
Я знаю, збудеться той сон,
Де ми йдемо до сонця впарі.
4.
Над повноводдям буйних рік
Любов моя розкине крила.
І не на день, і не на рік
Над повноводдям буйних рік
Вона затьмить собою гріх,
Розсипавши рожеві стріли.
Над повноводдям буйних рік
Любов моя розкине крила.
5.
Торкаю серцем свій клавір,
Складаючи для вас сонату.
Кохана панно, в сяйві зір
Торкаю серцем свій клавір.
Усе прошу: ти мені вір
І сумнівів не дай пізнати...
Торкаю серцем свій клавір,
Складаючи для вас сонату...
б квітня 1997р.
 

СПОВІДЬ ЛИЦАРЯ ЛЮБОВІ
Барону Едуарду Фальц-Фейну

Я — Казанова...
Нічка чорноброва
Мене чарує і бентежить знову.
І несказанно світиться зоря.
Чуття мої так пристрасно горять —
Ранково і атласно-пурпурово..

Гульвіса вічний,
Безпритульний раб,
Я лицар дивний у плащі модернім...
Мирські турботи крихітно-мізерні
Для мене — просто незбагненна гра.

А на долоні — лінія життя,
Коротша, аніж лінія любові.
Й ніхто того не знає до пуття,
Чом сняться сни казково-кольорові.

О диво з див:
При місячній свічі
Я бачив, як горять її ланіти,
Як сяє крапля спраги на плечі
1  кучері її на лоні літа,
Мов кручені пахучі паничі...

Я — Казанова...
І мені не ново
Буяти і страждати малиново,
І бачити, як рушаться мости...

Я падаю униз із висоти,
Уражений необережним словом.

Підступний ворог — Невблаганний час...
Дивлюсь на себе у ріку-свічадо,
І відчуваю, що за цвітом саду
Мій пломінь із літами не погас...

Я повен сили, дужої снаги,
Беру з собою незрадливу шпагу
І йду у ніч,
Де вічні береги
Дарують і кохання, і наснагу...

***

Двоюрідному братові Григорію Сахну

Моє таврійське степове село
На сонячній безкраїй оболоні,
Ти небеса всевишні та бездонні
Навіки в своїм серці зберегло...
Твоє минуле в бідах відгуло —
Все пам'ятають материнські скроні:
Нужду і голод, і вітри солоні,
Коли безводно у краю було.
Тому я інших овидів не знаю.
Як добре те, що ти у мене є.
Неждана радість днем дзвінким зринає,
І на душі світліш таки стає —
Нові літа зозуля нам кує...
З тобою ми живем, не виживаєм.
18 вересня 1999