Война глазами очевидцев.

Война глазами очевидцев.

Гаркуша Елена Симоновна, жительница села Антоновки (1910 г. р.):
«Чоловік мій був на війні, а я з дітьми, більшу частину часу в окупацію, жила у сестри в с. Федорівці. У нас там корова довго була - якось вдавалося зберегти. Доводилося її переховувати і в скирті соломи, і в інших місцях. Бабуся її доїла, та нас молочком напувала. Тоді, це було спасіння від напівголодного життя. Так от хтось, з наших же людей, доповів про це німцям. Прийшли німці, корову забрали і, там на степу, в таборі - зарізали.
Коли наші війська звільнили Антонівку від німців, ми повернулись додому, до своєї хати. Але вона була спалена німцями. Я не знаю, як це вийшло, по яким причинам, але навіщо ж було спалювати?!
Ось так, повернулись ми на згарище, ні вікон, ні дверей - одні стіни стоять. Потім, коли повернувся з війни чоловік тягнули все на собі, на тачці - де яка дощечка, де яка залізячка, копали глину в балці, возили воду з Дніпра, та відбудовували хату.
А ще був у нас в Антонівці, чи в 1942, чи в 1943 році - такий випадок. Один чоловік, звали його Михайло (прізвище не пам`ятаю), який чи з-за хвороби, чи ще чогось, не був узятий до армії, а залишився в селі. Якось він поїхав до Херсону купити зерна для посіву. Жінка, яка це зерно продавала, виявилася знайомою, та й каже йому: «В мене переховується єврей, то може ти його переховаєш у себе?» Михайло згодився, а по приїзді в Антонівку, здав цього чоловіка німецькому каральному загонові, який розташувався у будинку управи (це бувший будинок Петра Середи, а ми ось жили недалечко від нього).
Пізніше моя, нині покійна, дочка Ніна (вона з сусідськими дітлахами, котрим все було цікаво, тишком слідкували за розвитком подій), ставши дорослою не один раз розповідала про те, що вони тоді бачили.
Спочатку німці примусили цього чоловіка рубати дрова, потім почали цькувати на нього великого собаку, який подер на ньому всю одежу та дуже покусав, а надвечір, як почало сідати сонце, повели під конвоєм вгору по цій нашій балці. Недалеко від теперішнього кладовища, наказали йому копати яму, а потім - розстріляли. Діти це все бачили і навіки запам`ятали. Про подальшу долю Михайла я нічого не знаю, проте з Антонівки після війни він зник.»

Руссол Леонид Филиппович, житель села Киндийки (1933 г. р.):
«Добре пам`ятаю, як в роки окупації у нас в селі хазяйнували німці та румуни. Як вони ходили по хатах, та вигрібали все, що бачили - птицю, а в кого було, то і свиню чи корову, або коня. Не гребували і овочами - картоплею, капустою, буряками і т. ін. Особливо активними в цих питаннях - були румуни. Бувало, не встигнеш зогледітись, то вже й потягли щось - професійні були крадії та мародери.
Про розстріли в селі я не чув, а ось били людей доволі часто,
причому, в основному цим займались поліцаї із місцевих жителів. Зараз їх вже немає на цьому світі, то не варто й згадувати їхні прізвища. Хоча й серед них були різні люди.
Наприклад, чи то секретарем, чи то ще якимось чиновником в управі працював якийсь Александров, по національності - чи то румун, чи молдаванин. Кілька разів моя мати ходила до нього зі скаргами на румунських солдат, то він допомагав.
Ще пам`ятаю, як в кінці 1943 року наша армія добре «дала перцю» німцям на лівобережжі Дніпра, так ті німці, що знаходилися на цьому боці річки, геть всі повтікали з нашого села, аж до Миколаєва. Добу,чи дві, в селі була незвична тиша. А як наші зупинились і не стали форсувати Дніпро, то німці знову повернулись, та почали займатись укріпленням своєї оборони.
Я в ті роки, німецьку мову знав, мабуть краще, ніж російську чи українську, то чув, як німці між собою про це розмовляли.
Мабуть, якби наші війська відрядили тоді на правий берег Дніпра хоча б чоловік 5-10 солдатів, то скоріш за все, без бою зайняли б Кіндійку, та звільнили б нас ще в кінці 1943 року. Але, це звичайно мої припущення, а командуванню нашої армії, мабуть було видніше…»

Букацель Георгий Сергеевич, житель села Киндийки (1937 г. р.):
«На початок війни я був ще малою дитиною, але назавжди запам`ятав, як наша сім`я евакуювалась у Гаузину (зараз - село Олександрівка Миколаївської області). Відбувалось це осінньої пори, бо було вже прохолодно і дуже грязько. Дорога, по якій ми йшли і їхали, хто на чому, була вкрай розбита машинами та військовою технікою, а ями на ній вщент заповнені дощовою водою. На ногах у мене були взуті якісь невеличкі черевики, так невдовзі, вони були повні багнюки.
Евакуювались також сім`ї наших родичів та знайомих, так мене посадили на їхнього воза. Оскільки місця на возі майже не було, то я так і сидів кілька годин на холоді з мокрими ногами, в позі «лотоса», майже 30 км, до самої Гаузини.
Мами в цей час не було, бо вона повернулась з дороги в Кіндійку, щоб
забрати козу. По приїзді, вже надвечір, в Гаузину, кожен зайнявся своїми турботами, а про мене забули. Сам я був вже нездатен подати голос. Потім тітка згадала про мене, прибігла до воза знімати, а я не зміг стати на ноги - вони, так і залишились підігнутими, бо заклякли. Потім мама майже два тижні мене лікувала, та заново вчила ходити.
Коня, що був впряжений у воза, на якому я їхав, по дорозі німці забрали, а господарю, діду Івану Бурисану, замість нього дали такого, що був більше схожим на худого віслюка, ніж на коня.
Жили ми в Гаузині у далеких родичів, була в них корова, так дорослі зробили з комишу таку загорожу і там її, кормительку, переховували. Але хтось доповів про це німцям. Прийшли два жандарми (а вони дуже відрізнялись від інших німецьких вояків і формою одягу, і зухвалістю - щось було страшне в них), забрали корову, а коли тітка взяла мене на руки, та почала говорити: «Кіндер! Кіндер!», мовляв - є діти, їм потрібне молоко, то один з жандармів націлив автомат спочатку на нас, а потім зробив постріл вгору. Після цього, вже ніхто більше нічого не прохав.
Корову, німці, відвели за хату, тут же зарізали, та почали варити м`ясо у великому казані. Я ще й зараз, як про це згадую, то здригаюсь і сльоза навертає.
Через якийсь час ми повернулися в Кіндійку, але не в свою хату, бо вона виявилась зайнятою чужими людьми (якимись поляками), а пішли в хату діда Якима, яка була забрана при розкуркулюванні. Проте, тепер нас сюди не впустили - вже німці. Поселились ми в сараї, де дорослі зробили кількаярусні дерев`яні нари, на яких ми і їли, і спали, і гралися.
В хаті німці зробили медичний лазарет. Був там санітаром німець на ім`я - Георг, так він частенько пригощав нас то великими плитками шоколаду, то галетним печивом, то ще чимось, і жалівся мамі, що не хотів іти на війну, але якби не пішов, то його б розстріляли.
Але, були і інші німці. Один з таких, пішов до нашого двоюрідного дядька Юхима Букацеля (а він жив поруч), заліз в курник, та почав забирати яйця і курей. А в дядька був здоровенний пес - вівчарка, то якось там він вискочив з загорожі, та вхопив німця за сідницю, вирвавши разом з штанами - шмат тіла. Увесь у крові, німець з труднощами дістався до лазарету, отримав допомогу, а потім узяв пістолета, та повернувся у двір до дядька. На цей час дядько вже сховався, то німець, застреливши собаку, трохи заспокоївся, та й повернувся в наш двір, до місця свого розташування.
Так було до того часу, доки в кінці 1943 року наші не підійшли до Дніпра, з боку Олешок. Тоді, вдень, поки видно, починали працювати наші снайпери. Одного німецького офіцера було вбито снайперами, прямо у нас в дворі. Тоді німці пішли на таку хитрість - на березі річки нарубали комишу, та зробили такі високі комишеві загорожі, щоб снайперам не було видно, що робиться в дворі.
Після цього, наші почали обстрілювати німців з мінометів - багато мін розірвалося у нас в городі, поруч з двором у балці, та біля церкви. В нашому домі повилітало все скло з вікон. Деякі міни не розірвавшись, так і залишились в балці, а так, як після війни в цьому будинку була школа, то хлопчаки їх знаходили (особливо після дощів, коли вода розмивала землю), та кидали в багаття, або примудрялись розбирати. Після таких дій, мій однокласник Іван Іщенко став інвалідом, залишившись без руки і ока. Пізніше, вже в 50-ті роки, від розриву знайденої міни загинув Геннадій Руссол, а Валерій Байраченко, бувши з ним, якимось дивом залишився неушкодженим. Так, через роки, війна нагадувала про себе.
У відповідь на мінометні обстріли нашої армії, німці починали артилерійські обстріли. Біля Кіндійського кладовища (в районі нинішньої вул. Польової) стояла німецька артилерійська батарея. У гармат були стволи - метрів до шести в довжину і калібр, щонайменше - 250 міліметрів. Було, як попаде снаряд у Дніпро, так стовп води підіймається - метрів на п`ятдесят, величезним фонтаном. Але в основному снаряди летіли на лівий берег, в розташування наших військ, на голови наших рідних солдат.
У цей же період часу, пам`ятаю, як німці проводили колону наших полонених солдат по нинішній вулиці Херсонській. Зібралося багато жителів Кіндійки, але німці забороняли наближатись до колони. Тоді наші люди знайшли вихід, та й почали раніше, до підходу колони розкладати прямо на землю, в пилюку, що в кого було - хліб, капусту, буряки, щось ще - полонені піднімали все це і, з жадібністю їли. Поки проходила колона, в повітрі стояв крик, лемент - люди намагалися хоч би щось узнати про своїх рідних, які воювали на фронті.
Через кілька днів, по цій же дорозі, провезли на кількох, спеціально обладнаних машинах, поранених німецьких солдат - вони були всі в бинтах, у крові. Також, на кількох машинах, привезли загиблих німецьких солдат, яких поховали на розі нинішніх вулиць - Херсонської та Гвардійської, навпроти теперішнього продовольчого магазину. Зроблено було близько п`ятдесяти могил, з дерев`яними хрестами і надітими на них касками (мабуть, це були прості солдати?). Взагалі, ці видовища - і наших солдат, і німецьких, були не з легких, та дуже запам`яталися.
Як тільки німці почали укріплювати свої оборонні рубежі, нас, як і більшість кіндійчан, вигнали з дому, і ми знову поїхали до Гаузини, де й перебували до звільнення нашого села в березні 1944 року.
Повернувшись додому, ми з мамою ледь не загинули, в цій же дідовій хаті, бо вона була замінована німцями. Випадково я побачив якісь проводки у тій кімнаті, де за німців був лазарет, сказав про це мамі, а вона покликала саперів, які й розмінували будинок. Замінована була також і церква. Оскільки наш будинок і церква знаходилися поруч, то я бачив, як сапери спочатку проводили якісь роботи в церкві, а потім пішли в наш будинок, та тут вже розповідали, що церкву було заміновано…
Ось так «в`їлася» війна в мій дитячий мозок, і дай, Боже, щоб ніколи і нікому не бачити і не знати того, що випало на долю наших дідів, батьків, та й на нашу долю».

 

* * *

 

Предыдущая глава:

Да, это была война!

 

Следующая глава:

Бойцы невидимого фронта.

 

Вернуться
к содержанию

 

 

Календар подій

     1 23
4 5678910
1112 13 14 151617
18 19 2021222324
25262728293031