VІІІ РОЗДІЛ
 МИ – СПРАВЖНЯ РІДНЯ

ІНТЕРВ’Ю З МИКОЛОЮ БРАТАНОМ ПРО ЗВ’ЯЗКИ
З ПИСЬМЕННИКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Шановний читачу! Вважаю, що цей матеріал дасть можливість розкрити ще одну грань широкого творчого обдарування письменника рідного краю. Матеріал було надруковано у журналі « Українська література в ЗОШ», Київ, № 12-2009 та Віснику Таврійської фундації, Херсон, № 6- 2010 року..

Т.Щ.: – Шановний, Микола Івановичу! Вас – поета, прозаїка, драматурга, публіциста добре і давно знають не лише на теренах Херсонщини та України, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Скажіть, будьте ласкаві, коли і де Ви вперше побували за кордоном?

М.Б.:– Перша моя поїздка за кордон відбулася в 1977 році до Угорщини, неповторної країни в центрі Європи, у рамках Комітету захисту миру. Його очолював Олесь Терентійович Гончар, який майстерно описав бої у роки Великої вітчизняної війни за Буду і Пешт у своєму романі «Прапороносці». У 70-80 роках пожвавилися літературно-мистецькі зв’язки між двома країнами : відбувалися Тижні української культури у Будапешті, навзаєм Україна проводила подібні Тижні угорської культури, тривали обмін і співпраця між Інститутами АН УРСР та відповідними угорськими установами. Твори українських письменників перекладали угорські: Ш. Вереш – двотомник Тараса Шевченка; А. Гідаш – вибрані твори Михайла Коцюбинського; Ж. Раб – трилогію Михайла Стельмаха; Ш. Каріг – Івана Франка, Олександра Довженка…

Закарпатські письменники робили переклади з угорської літератури: Ю. Шкробинець переклав українською мовою антологію «Угорська арфа»; М. Томчаній- роман Кальмана Міксата «Дивний шлюб». Займалися перекладами з угорської мови С. Панько, І.Вандей, Л. Первомайський, М. Лукаш, П. Лизунець.

Потім подібна поїздка за кордон відбулася до братньої Болгарії(1980), до міста-побратима Херсона – Шумена, де були творчі зустрічі з письменниками, робітниками, студентами і сила-силенна вражень. Від побаченого і почутого під час спілкування з побратимами по перу я взявся за переклади творів поетів Угорщини, Росії, Болгарії, Білорусії, Чечні, Інгушетії, а пізніше – карачаєво-черкеських, чеченських, єврейських, білоруських, російських авторів.

У 1989 році в рамках Комітету захисту миру мені пощастило побувати на п’ятому континенті світу – в Австралії аж вісімнадцять днів. То була незабутня подорож!!!

Перший українець з яким мені довелося зустрітися в Сіднеї, був Пилип Вакуленко. Це він допоміг мені у знайомстві з професійними письменниками –українцями, з їхнім осередком «Слово», познайомив із Василем Йосиповичем Онуфрієнком (земляком Павла Загребельного), який зберіг полтавську мову, а описи австралійської природи, аборигенів у нього залишалися на «рівні вічних партитур». Відбулося знайомство із дивовижною, непересічною поетесою Зоєю Когут, яка так рано відійшла у засвіти; з її гумористичними і сатиричними віршами у книзі «Культурні арабески», які вона видала у 1969 році. Пізніше, коли Зоя Когут поїде до Канади, багатогранний Яр Славутич назве цю талановиту жінку-поетесу «амазонкою в українській поезії-за її войовничу відвагу критикувати недоліки, слабощі, негативи української спільноти в розпорошенні».

Ось один із віршів Зої Когут, який легко запам’ятався із тих часів:

Ми на своїх слабких плечах жіночих
Носили долю людства – й гріх мужів…
Ми пелюшки міняли серед ночі
Для будучих пророків і вождів,
І терпеливо слухали віками
Їх мудрощі…Від руху наших вій,
Діди ставали раптом юнаками,
Втопивши розум в ложці буйних мрій.

Пилип Вакуленко порадив у Мельбурні познайомитися із багатогранною постаттю і чудовою особистістю – Дмитром Нитченком, з його біографією і творчістю.

Я відкрив для себе незвичайну людину, українського поета, прозаїка, літературознавця, громадського діяча, який упродовж 50 років на другій половині Земної кулі зберігав, плекав, пропагував і приумножав українське слово, культурні і духовні цінності нашого народу. У приватних розмовах Дмитор Васильович розповідав про свою нелегку долю, тернистий життєвий шлях, і велику надію на те, що Україна колись розправить крила, буде могутньою і процвітаючою державою.

На той час в Україні тільки обмежене коло людей знало щось про діаспору, про окремих її представників.

Я глибше дізнаюся, що Дмитро Васильович Нитченко народився в 1905 році в селі Зінькові (на Полтавщині) у заможній селянській родині. Навчався в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім – на Краснодарському робітфаці, звідки виключили, оголосивши класовим ворогом народу. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет педагогіч­ного інституту ;прилучився до літературного життя тодішньої столиці України;познайомився з відомими письменниками; почав працювати в Державному видавництві. Пізніше при­гадав про зустрічі з відомими на той час українськими письменниками: М. Хвильовим, С. Васильченком, І. Багряним, Б. Антоненком-Давидовичем, Остапом Вишнею, Г. Епіком, В. Сосюрою, О. Слісаренком, Ю. Яновським та іншими.

Із початком Другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізували в армію. Всього довелося пережити цій людині: і фашистський полон, і табір переселенців у Німеччині, і поневіряння чужими землями…У 1949 році він разом із сім’єю переїхав до Австралії, де прожив 50 років.

– На перших порах, – згадував Дмитро Васильович, – було нелегко, доводилося, щоб вижити, працювати навіть у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову. Розповідав, що ніколи не переставав писати і ні за яких обставин, бо успад­кував від діда-прадіда селянську наполегливість та працелюбність, які допомагали йому долати всілякі труднощі. Упродовж кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні. Там же створив і очолив Літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка, керував його діяльністю; став членом об’єднання українських письменників «Слово» у діаспорі, керував австралійською філією цієї організації, був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Т. Щ.: – Чи вдалося Вам, Миколо Івановичу, дізнатися про тематичний спектр творчості Дмитра Нитченка? Що Вас вразило у його творчому доробку?

М.Б.:– Безперечно, дізнався і захопився його широкою палітрою творчості. У ній відображена дивовижна і повна несподіванок природа Австралії (Кенгуралії, як охрестили її українські емігранти), нелегке життя земляків, закинутих долею на заокеанський материк, духовний світ і моральні цінності, якими керувалися побратими у житті та творчості.

В одному із своїх віршів Дмитро Нитченко так передав тодішній стан своєї душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б’ється птахом серед ночі:
У край який своє життя нести?
І от у світ біжать в’юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?

Із-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А писав він і вірші, і оповідання для дітей, і мемуари, і нариси та під­ручники, статті та рецензії, які підписував псевдонімом Дмитро Чуб, а гуморески – псевдонімом Остап Зірчастий.

Здається, просто не було тих літературних жанрів, у яких би він не працював. Із – поміж кращих його книжок варто згадати такі: «Це трапилося в Австралії», «На гадючому острові», «»Вовченя», «Стежками пригод», «Слідами Миклухо- Маклая», «Від Зінькова до Мельбурна». Він автор «Українського правописного словника», чудової книжки оповідей «Живий Шевченко», яку опублікував у 1947 році. Вона була схвально прийнята українською емігрантською пресою, популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини, США. Потім ця книжка була надрукована в англійському пе­рекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі, збагачена новими розділами і матеріалами. Книжку Дмитра Нитченка складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства до смерті. Кожен із них подано, як самостійну документальну новелу. В ній не лише епізоди з побуту, а й широко показано оточення поета, близьких і дорогих йому людей, розповіді про радісні й сумні дні Кобзаря.

Т.Щ.: – Як вплинула на Вашу творчість поїздка до Австралії та знайомство з тамтешніми українцями, їхніми творами?

М. Б.: – У 2003 році видав книгу перекладів «Гостина». Мої враження знайшли своє втілення в «Австралійських слайдах», які обіймають двадцять віршів, у посвятах Дмитрові Нитченку(Чубу), Кирилові Лузику, мешканцям Мельбурна, Сіднея і природі цього дивного краю.

Т. Щ.: – Мені, щирій шанувальниці Вашого слова, сподобалися вірші «Південний хрест» і «Сузір’я Плеяд», присвячені Дмитру Нитченку. Після відвідин Австралії Ви написали ще й драматичну поему « Сузір’я Плеяд». Пригадую, коли готувався до друку цей твір, Ви захоплено розповідали про свою поїздку до Австралії, якими емоціями, враженням були сповнені від країни і тих незабутніх зустрічей, а на щойно виданому примірнику зробили мені дарчий напис:«Хоч далеко Австралія дуже/ Побувайте у думці хоча б// Я ж не тільки уяву напружив -/Я там був, я краси її раб!».

Т.Щ.: – Хто із етнічних українців-письменників, а чи просто мешканців, яких Ви зустріли на тому боці Земної кулі, стали прототипами Вашого твору?

М.Б.: – Це – реальні, конкретні люди. В першу чергу, Дмитро Нитченко (у поемі -ЗНАЧЕНКО)- філолог, поет; Василина- його дочка, Василь Буряк – підприємець, родом із Полтавщини, його дружина Варвара; Галя Ясинська – діячка Українського Руху в Австралії; Джон Вільсон – капітан теплохода «Дарвін»; аборигени, грецькі й німецькі переселенці.

Т.Щ.: – Отже, героїв підказали самі обставини і Ви раз і назавжди закохалися в Австралію, представників української діаспори, які волею долі вимушені були туди емігрувати, а їхню творчість і нескореність духу, по сьогоднішній день згадуєте з теплотою і гортаєте в архівах пам’яті оті незабутні зустрічі, як про рідних?

М.Б.: –Це так! Ми – справжня рідня по духу. У нас – одне коріння, одна Батьківщина – Мати-Україна! Сьогодні творчій людині не реально поїхати до Австралії, чи де-інде, але задуми втілити враження від побаченого і почутого у далеких 80 – их роках ще є, що я й намагаюся зробити. Збираю матеріал і маю намір написати драматичну поему про Миклухо-Маклая (знову ж під впливом твору Дмитра Нитченка)…Я побачив там, що представники української діаспори зберегли найдорожче, що є в людині – українське серце, сповнене чудотворної, невичерпної любові. А людина, яка випромінює любов до всього прекрасного і святого, – наче маленьке сонечко, яке не зможе прожити непоміченим, сіро і нецікаво. Її завжди будуть розуміти і поважати. І така людина набагато легше крокуватиме життям. Я зустрів у Австралії таких людей. Цим вони близькі й дорогі мені, на якому б континенті не жили.

А Дмитрові Нитченку я присвятив сонет «Сузір’я плеяд»:

                                               * * *

Стозірна ніч в далекому Мельборні,
В мені озвавсь, пригадую, звіздар.
Там, де не, глянь, сузір’я неповторні,
Але ряхтить – і наш Волосожар!

На видноколі, на примерхлім сході,
Як над Дніпром;–- знайомий дивогляд.
Брати-краянці залюбки знаходять
Тремке сузір’я з іменем Плеяд.

Південний хрест їм вказує дорогу, –
Великий Віз не котить небом тим,
Волосожар сплива, як сяйний дим
Над рідним домом, – річ веду до того,

Що українці моляться на нього,
Вітчизна й материзна ж бо – за ним.

Т.Щ.: – А зараз повернімося на західний континент – до Канади. Дякуючи Вам, у 90 роках минулого століття я відкрила для себе Яра Славутича (до 1941 року Григорій Михайлович Жученко) з далекої Канади: відомого у світі поета, літературознавця, перекладача, мовознавця, публіциста, критика, бібліографа, професора-емерита, невтомного діяча української діаспори, співця нашого Херсонського краю, поборника державної розбудови України, захисника рідної мови, чиє ім’я багато років було під забороною. Скажіть, коли і де вперше Ви почули про цю широко знану у світі людину?

М. Б.: –Це було ще за радянських часів, до розвалу Радянського Союзу. Я отримав лист від Яра Славутича і надрукував його в місцевій газеті «Ленінський прапор», щоб познайомити широкий загал читачів із життям і творчим шляхом письменника, науковця, вболівальника за розбудову України, її мови, історичну та духовну пам'ять народу. Ризикував своєю кар’єрою, бо ім’я цієї Людини з великої літери, як і Василя Стуса, перебувало під забороною КДБ. Потім зустрічався з Яром Славутичем кожного разу, як він приїжджав до України, до Херсона, зокрема. Отримував його книжки, написав передмову до книжки «Співає колос», яку спромоглися видати в Херсоні у 1994 році. З того часу листуюся постійно.

Т.Щ.: – Що полонило Вас у творчості Яра Славутича?

М.Б.: –Його безмежна любов до України, до своїх козацьких коренів, до української мови, звичаїв, традицій, розмаїтий творчий потенціал, широка і невтомна громадська діяльність письменника і Людини.

Кожне слово Яра Славутича – виболене, пережите, правдиве. У багатьох містах України: Львові, Харкові, Кіровограді, Полтаві, Дніпропетровську, Кривому Розі, Запоріжжі, Херсоні його можуть назвати «своїм», бо життя митця переплелося з цими містами і їх людьми. Вся Україна повинна пишатися цією багатогранною і відданою незалежній державі та українському слову – ЛЮДИНОЮ.

Т.Щ.: – Відомо, що крім передмови до збірки віршів «Співає колос», Ви присвятили знаному землякові «Вдячливий сонет Пану Ярові» і він тепло відгукувався на Ваші вітання при зустрічах, у своїх листах-відповідях, книжках, коли приїздив до України і в Херсон, зокрема. У 1990 році надіслав Вам вірш із Криму – «Помітив я, – в моїм путівнику», а у 1994 – сонет «Озвавсь Херсон з конверта Братана…». Я хочу процитувати один із них. Не заперечуєте?

М.Б.: –Ваше право…

 * * *

Озвавсь Херсон з конверта Братана –
І зашуміли жовтополі ниви.
Який я радий і який щасливий !
Тече до жнив таврійська сторона.

Ще далечінь, у мер хеті рясна,
Гартує круто промовисті зливи,
А вже медами напуває сливи
Ольвійське сонце радости й хісна.

Та смокче серце неясна тривога:
В моїх краях на форумах – ні дху !
Чи до розвою стелиться дорога?

Ачей протне преторію глуху –
І не зведусь я в докір землякові,
Що розтривожив почуття спадкові.
                   (Яр Славутич.Твори в 10 томах.
                               Т. І. Київ - Едмонтон,с.350)

Т.Щ.: – Як бачимо, розтривожили Ви почуття справжнього сина України, який у далекому зарубіжжі снив нашим краєм, духом волі і незалежності. – А як Ви зустріли звістку про удостоєння Яра Славутича високої нагороди нашої незалежної України?

М.Б.: –Я з радістю сприйняв звістку про те, що 2 жовтня 1998 року у Посольстві України в Канаді відбулася урочиста церемонія вручення українським Президентом державної нагороди Ярові Славутичу – ордена «За заслуги» третього ступеня. Це було свідчення широкого визнання видатного таланту й особистих його заслуг перед українським народом. Ми пишаємося нашим земляком ще й тому, що його по-праву називають « правдоносцем» на всіх континентах землі. Він зримо і конкретно відтворив степові простори, краєвиди Херсонщини, кар­тини селянської праці й «достатку» у поезіях першої своєї
збірки «Співає колос» («Земля парує», «Колос колосу співає», «Осінь», «Цю землю треба сполоскати дощем огненним…», «Степи Херсонщини»…).

 Ми радіємо за нього, за те, що на увесь світ прозвучали його улюблені сонячні рядки про наш край:

Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней на схилах….
                   (Яр Славутич, Твори в 10 т.
                   Київ- Едмонтон. 1998, Том І. с. 20).

Т.Щ.: – Отже, можемо зробити висновок, що нашим письменникам сьогодення є з кого брати взірець істинних патріотів національної ідеї та державної розбудови. Ми – справжня рідня. Були,є і будемо навіки! А ще справджується народна мудрість: «Нашого квіту – по всьому світу!».

Дякую Вам за таку глибинну пам'ять про українську далеку і близьку діаспору і зичу нових спогадів і творчого натхнення!