Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Черевний тиф

Черевний тиф

Спогад

1953 рік. Окремий сталінський концлагер для в’язнів, засуджених із політичних мотивів, - Комі АРСР, м. Інта, ОЛП – 2 (Отдельний лагерний пункт – 2). Слава Богу, мені поталанило уникнути чергового етапу на лісоповал, де життєві умови були жахливіші, ніж на вугільній копальні. Радіючи, я залишився працювати на електромеханічній лебідці, - вивозив вийняту із лави породу на задимлений (горіла порода), рудаво-чорний терекон з багатьма окремими вогниками, схожими до очей розлючених вовків. Приміщення, у якому стояла лебідка, було зроблене з обаполів і нагадувало кособоку халабуду. Воно мало два вікна: одне не захід, а друге - на схід. Біля лебідки стояла піч з металевої бочки. Від неї попід стелею на висоті зросту людини виходила бляшана труба у вікно. Я працював у другу зміну, вночі. На етап забрали багато шахтарів, оголили робочі місця, і копальня стояла. Я присів на ослінчику біля пічки, у якій жевріло інтинське вугілля - кров і піт в’язнів. За вікном, на гребені терикону, ніби велика остиста зірка на тлі крижаного неба, блимав електричний ліхтар, освітлював естакаду. Там гасав холодний поривчастий вітер, здіймав поземку, іноді налітав на машинне приміщення і люто бив білими сніговими крилами у помережені морозом шибки. Довкола - ні душі. Відносний спокій, тиша і тепло заколисали мене - і я задрімав. Негадано до приміщення зі своєю свитою головних спеціалістів заходить начальник шахти Бєрєзін,- уночі по території копальні він ніколи сам не ходив, боявся. Казали, що він з троцькістів. У тридцяті роки відбував покарання в Інті, по війні звільнили, реабілітували і за якісь вислуги посів посаду начальника шахти.
Березін одягнений у білий кожушок на овечому хутрі і, побачивши, що я куняю, з кулаками кинувся на мене. Я спритно відхилився - і він голою долонею вдарив по розпеченій трубі. Лизнув долоню і знову замахнувся, і знову вдарив по трубі. Бляшана розжарена труба падає йому на ноги. Бєрєзін несамовито верещить, гидотно матюкається і шарахається до дверей. Але у ту мить начальник електромережі Бернадський прожогом знадвору вбігає в приміщення і дверима вдаряє його по голові. Нова громова тирада матюків, крик, гамір і безладна штовханина людей у чадному густому диму вихлюпнулася надвір. Вартові на вахті мабуть почули крик, бо там блиснув прожектор і, мигаючи, освітив гору породи. Широка смуга світла лизнула гребінь терикону, хвилину затрималася на вагонетці, потім зазирнула під естакаду і повільно сповзла донизу, сховалася в темряві.
Я добре вже знав характер Бєрєзіна, людини злопам’ятної. Він завжди лютував, коли копальня не виконувала виробничого плану, а в’язні ні на які умовляння й пайкове заохочування не реагували, продовжували працювати за принципом: аби день до вечора. Але іноді, що траплялося дуже рідко, приходив до тями, ображеним приносив солодощі і давав гроші, що було строго заборонено. Отже я очікував біди, і не помилився.
Наступного дня за його наказом мене «перекинули» у бригаду антракозників, - так називали гірників, які працювали у вибоях копальні і захворювали на антракноз легень від вугільного пороху. Коли мені видали гумові чоботи, брезентову куртку, шахтарську каску і акумуляторну лампу, і все оте я взув, одягнув і спустився до вибою, мене пройняв жах: у вибої до колін сягала вода, а повітря було густе й загазоване. Напередодні машиніста насосної станції забрали на етап, а іншого, який би міг осягнути схему трубомережі та електромережі, не було. В’язні навіть боялися підходити до устаткування, бо воно «корпусило».
Я, ризикуючи (хто не ризикує, той не п’є шампані), зголосився протягом робочої зміни вивчити схему, запустити електричні двигуни і відкачати воду. Начальник дільниці зрадів, як цінній знахідці. Схема була ускладнена, але я «розпізнав її мудрість» і, відкривши потрібні вентилі на трубопроводах та ізолювавши руку сухою полою куртки, натиснув на одну з пускових кнопок. Електродвигуни запрацювали, і вода пішла на-гора. Бригадир, за національністю мордвин, витримана порядна людина, відбував ув’язнення за «мордовський націоналізм», щоранку видавав мені пайку хліба як шахтареві, і я без клопоту й нагадування спускався в шахту до насосних агрегатів.
У штреку довкола на сотні метрів не було жодної живої душі. Стояла гнітюча густа темрява, дзюрчали глибинні джерельця і в повітрі стояли чадні гази амоналу, сморід і дим від вибухів у лавах. Зо всіх кутків плазували зловісні тіні. Коли замовкали насоси й наступала цілковита тиша, що аж дзвеніла у вухах, з’являлися чиїсь дивні голоси - то високий жіночий альт, то чоловічий бас. Здавалося, що гомонять підземні привиди, які збираються довкіл мене, і залежно від спалаху шахтарського ліхтарика рухаються, переступають з ноги на ногу або, виставивши свої білі баранячі роги і гострі, мов багнети, ікла, майже впритул підступають до мене, виставляють рожеві язики, і не моргаючи, зазирають у книжку, яку я потай читаю чи пишу вірші, намагаються мене настрахати. Але я їх не боюся. І вони, розчаровані, неохоче відступають від мене, на якийсь час зникають. Згодом я звикнувся з ними, і мені було добре. Ховаючись від стороннього ока, до захалявної книжечки занотовував поезію, і привиди навіть допомагали, заохочували до ідеалістичного бачення перемоги добра над злом, додавали відваги й оптимізму.

х х х
Всі вікна й двері зачинили,
І жити залишилось мить, -
Боротися немає сили.
«Не здамся, ні!» - душа кричить.

У лагері заборонялося читати художню літературу, що нелегально приносили вільняшки, -колишні в’язні, які відбули свої терміни ув’язнення й залишилися працювати на виробництвах Інти. Деякі книжки являли собою стос засмальцьованих аркушів. Але той, хто тягнувся до них, читав з цікавістю. По руках ходили «крамольні» окремі вірші Тараса Шевченка, Олександра Олеся, Миколи Зерова, Анни Ахматової, Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама, навіть твори Гегеля, щоденник Федора Достоєвського, - мені все оте пощастило тоді прочитати (щоб не обкрасти самого себе, треба читати книжки).
Минув якийсь час і до насосної випадково зайшов Бєрєзін у супроводі худорлявого начальника дільниці з чорними зубами від вживання наркотичного чефіру. Бєрєзін у гумових чоботях, у новій брезентовій куртці, підперезаний ремінним паском, на голові шахтарська каска з головкою акумуляторного ліхтаря, обличчя ретельно виголене. Угледівши мене, закричав, кидаючи зловісний погляд:
- Ти что здєсь дєлаєшь!?
- Работаю.
- Ра-бо-таю… - перекривляючи мене, сказав Бєрєзін і звернувся до начальника дільниці: - Ти что, моєго пріказа нє чітал.? Мой пріказ тєбє до лампочкі? Нємєдлєнно етому лєнтяю дай лопату - і в забой. Навсєгда!
- Товаріщ Бєрєзін, етот «лєнтяй» спас шахту от затоплєнія, - почав несміливо говорити начальник дільниці, але побачивши як з-під шахтарської каски хижо блиснули очі Бєрєзіна, замовк.
І мені, на превеликий жаль, довелося залишити насосну. Часті нещасні випадки в копальні, вибухи метану в лавах, пронизлива холодна волога, погане харчування та хвороби нищили гірників. Працюючи у лаві, я швидко схуд, фізично знесилився, ледве підіймав тяжку совкову лопату. Здавалося, порятунку не буде, так і загину в забої, не побачивши ні сонця, ні свободи.
На копальні, коли зустрічався із лагерним побратимом Любомиром Полюгою, колишнім студентом Львівського медичного інституту, я скаржився йому на поганий стан свого здоров’я і тяжку непосильну працю у вибоях копальні. Він працював фельдшером, співчував моєму горю, але чогось доброго порадити не міг: сам ніс тяжкий хрест політв’язня.
Одного дня, коли я ішов до кліті, щоб спуститися до лави, він зупинив мене і, відвівши вбік від сторонніх в’язнів, упевнено сказав:
- Можу тобі допомогти.
- Як?
- Прищепити черевний тиф.
У мене полізли очі на лоба:
- Жартуєш?! Хочеш умертвити?
- Ні. Зроблю ін’єкцію, що викличе симптом черевного тифу й тебе покладуть до лікарні, а там щось придумаємо інше, щоб знову не загнали у підземку.
Переді мною стала дилема: що робити? Погодитися? А раптом від тифу помру? Не погодитися? То напевне загину в лаві. І я погодився - іншого вибору не було. Того дня до копальні не спустився, і він, завівши у зоні за приземкуватий зліплений з обаполів амбар, що був схожий до великої чорної домовини, зробив мені ін’єкцію подвійної вакцини черевного тифу. За короткий час температура тіла піднялася до відмітки 39 градусів. Я пішов до медпункту. Завідувала пунктом молода вродлива дружина оперуповноваженого МГБ. Вона видавала себе за велике цабе, але насправді було ні бе ні ме, мало що тямила в медицині. В’язням, які скаржилися на болі в шлунку чи спині, чи нирках, давала випити одні й ті самі порошки - мелену крейду або телефонувала в лікарню й радилася з лікарями.
Коли я сказав, що у мене черевний тиф і назвав конкретно симптоми тифу, що радив Любомир, вона злякано відступила від мене на кілька кроків, мовила:
- Ко мнє нє подході!.. Вийді в коридор і там можешь прілєчь.
Я вийшов, а вона зателефонувала до лікарні, почала радитися з лікарями, як поступити зі мною. Лікарі порадили направити до лікарні. За півгодини мене поклали на санки, запрягли волохату клячу і під конвоєм солдата повезли тундрою у лагер до лікарні, що знаходився на відстані п’яти кілометрів від шахти.
Мороз тримався відмітки тридцяти градусів за Цельсієм. Навколо простилалася біла снігова пустеля, пахло живицею і чомусь прілим сіном. Заметений снігом тундровий розліг навівав думку про зимові степи Херсонщини. Душа наповнилася лагідним світлом, захотілося зійти з саней, пройтися по білому насту, дістатися далекої сопки, вийти на її вершину й подивитися в бік України, може, там поталанить побачити свій рідний край, мальовничі береги Дніпра, зелені степи і високе зоряне небо. Я зіперся на руку, але тут же червонопогонник гримнув:
- Лєжать!
І я ліг, накрившись бушлатом із головою.
У лікарні заміряли температуру.
- Тридцать сємь і восєм десятих, - сказав рудоволосий розпатланий фельдшер комусь у розчинені двері суміжного лікарського кабінету і додав: - Нормально!
Він дав мені випити якоїсь гіркої мікстури й звелів повертатися до свого бараку. Не встиг я зайти до бараку, як почув постріли. Спочатку один, потім чергу з автомата. Із будинку прохідної вибігло двоє вохровців і побігли на постріли. Стріляв солдат із лівої охоронної вежі. Він майже в упор розстріляв середніх років, украй виснаженого в’язня, який перейшов заборонену смугу і наблизився до огорожі з колючого дроту. Мертвий в’язень, розпластано лежав на землі, тримаючись правою рукою за колючий дріт. Вохровці схопили його за ноги й поволокли до прохідної. Там довгою гострою швайкою проштрикнуть йому серце, до ноги прив’яжуть номер в’язня і гробокопачі відвезуть його на зеківський цвинтар, де на могилі застромлять дощечку з номером. Казали, що то був литовець. До арешту він викладав історію в школі. За литовський патріотизм і власну думку, яка не збігалася з думкою кремлівських бонз, отримав вирок: двадцять п’ять років лагеря суворого режиму. За характером він був мирною людиною, на долю не нарікав, ніс спокійно свій хрест. Але останнім часом різко змінився. Родичі писали, що померла його мати, дружину арештували, двох малолітніх дітей забрали до інтернату, а батько наклав на себе руки. Він замкнувся в собі, почорнів на обличчі, перестав приймати їжу і, вийшовши із бараку, сідав на лавочці й тихо мугикав якусь сумну литовську пісню, рвав собі душу. Його друзі розраджували, говорили, щоби взяв себе в руки і не губив віри в життя, не один він має стільки лиха й горя в імперії зла; говорили, що несправедливий Союз не вічний, він неодмінно розвалиться, впаде, як падає будівля, збудована на піску. Але литовець продовжував тужити, мовби не чув їхніх слів.
Так тривало кілька днів. І ось - фінал, результат надлюдського страждання, заподіяного апологетами комунізму й «розвиненого соціалізму».
Я повернувся з тяжким серцем до свого бараку. Усі мої намагання вирватися на поверхню із пекельного підземелля, ризикуючи здоров’ям і порушуючи лагерні дисциплінарні правила, за який міг отримати «довісок» до терміну ув’язнення, виявилися марними. Слава Богу, хоч невихід на працю не визнали прогулом.
Коли Любомир прийшов із копальні в зону і довідався про результат моєї «хвороби», твердо сказав:
- Друже, не падай духом! Мало вприснув вакцини. Треба потроїти. Ходімо в сушарку до надійного днювального, там нікого не буде, і я тобі вприсну міцнішу порцію тифу.
- Може, не треба? - я завагався.
Мене охопила байдужість до всього на світі. Поразка зі щепленням тифу і трагічний випадок із литовцем пригнітили мою волю.
- Треба!.. - Розгадавши мій занепадницький настрій, твердо мовив Любомир.- Той, хто зупиняється, не стоїть, а йде назад. Будемо йти. Крім самих себе нам у совєцькому пеклі ніхто не допоможе.
У приміщенні для сушіння взуття та одягу в’язнів він у металевому кухлику прокип’ятив голку шприца і знову без сторонніх очей зробив мені ін’єкцію, але вже з потрійною дозою вакцини. За кілька хвилин температура тіла - 40. Тіло пашить, ламає у суглобах, голова іде обертом… Мене ведуть до лікарні й там залишають на стаціонарне лікування. Цього разу поталанило потрапити до лікаря Павла Смірнова, що був із групи кремлівських лікарів, яких Сталін за якийсь «антисовєтізм» запроторив до заполярних лагерів. Смірнов - людина високоосвічена, гуманна, добре розумівся на медицині. Справжню мою хворобу швидко визначив, але не тільки не доніс «куда слєдуєт», а залишив у лікарні видужувати.
- Юноша, мнє о вас говоріл Григорій Порфіровіч Кочур. Лєжітє, виздоравлівайтє, - з почуттям прихильності сказав Смірнов, і згодом додав: - Ріск, юноша, хорошоє дєло, но нє всєгда. Ви єщьо молодой і здоровьє нужно беречь.
У лікарні я «лікувався» протягом трьох тижнів. На більш-менш пристойних лікарняних харчах поправився, посвіжів, читав книги з медицини, що брав у Смірнова. Мене провідували однолагерники, тепер відомі письменники, перекладачі Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Микола Соколовський (Сарма), Любомир Полюга, Євген Дацюк та інші лагерні побратимці. Смірнов дозволяв тимчасово займати порожній кабінет, в якому ми говорили на різні побутові й літературні теми, читали свої поезії, ділилися думками.
Після лікарні за протекцією Григорія Кочура мені поталанило влаштуватися черговим електромонтером на високовольтовій електричній підстанції шахти № 10. Бригаду електромонтерів очолював литовець Савіцкас, колишній член уряду «буржуазної» Литви. Людиною він був мудрою, інтелігентною.
- Ніколас, у мєня такой син, как ви, і судьба єго подобна вашей - якось він сказав. - Нє разрєшілі єму закончіть універсітєт… Забралі… І жену забралі. Нєпонятная коммуністіческая жестокость і дікость...
Давно це було, за неспокійної молодості, але і досі тривожать пам’ять колишні роки. Усе минає, відходить у небуття, але спогади залишаються, щоб робити людину мудрішою.

х х х
Розіп’яли йому душу,
вирвали горло і серце єдине,
а він гукає:
- Хай живе Україна!

Скрутили йому руки,
голодом очі виїли,
а він про єдине:
- Хай живе Україна!