Микола Олександрович Василенко "Довга дорога з тунелю"

Зміст

Передмова. Іван Лопушинський “Щоб дерево життя сьогодні й прісно росло і розвивалося щодня”
1. Заметене снігом (оповідання).
2. Циця (оповідання).
3. Марфа і Мефодій (оповідання).
4. Штрафбат (оповідання).
5. Гітлерові – капут! Сталін – гут! (воєнний епізод).
6. Ярослав і Євстрат (оповідання).
7. Даішник (оповідання).
8. Над урвищем (повість у новелах).
9. Черевний тиф (спогад).
10. Парнас у Заполяр'ї (спогад).
11. Воно.
12. Павук і павучок.
13. «…Як духовний хліб насущний».
14. Олесь Гончар як патріот України.
15. "Уламки Імперії" боляче ранять майбутнє (інтерв'ю).
16. Писемність і її поборники.
17. Помахи пташиних крил (етюд).
18. На порозі зими (пісня).
19. Пісня про порвану струну.
Від редактора. Василь Піддубняк.

Держава не твориться в будуччині,
Держава будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили камінні.
Олег Ольжич

“ЩОБ ДЕРЕВО ЖИТТЯ СЬОГОДНІ Й ПРІСНО РОСЛО І РОЗВИВАЛОСЯ ЩОДНЯ”

З трепетом беру до рук (одним із перших!) рукопис нової книжки “Довга дорога з тунелю” мого дорогого земляка, старшого товариша й однодумця Миколи Олександровича Василенка.

Як зазначає у своїй книжці сам автор, Всевишній уділив йому долю письменника і тернистий життєвий шлях. На початку 1945 року Микола Василенко був примусово вивезений до Німеччини, з 1945 року служив у радянській армії. Після Другої світової війни, 1947 року, через політичні мотиви був репресований. 10 років гулагівських таборів та 5 років позбавлення в правах – таким був вирок. Починаючи з 1949 року, Микола Василенко відбував ув’язнення у сталінських концтаборах на вугільних шахтах Комі АРСР у м. Інта, Заполяр’я. Саме там, за колючим дротом, і сформувався неординарний світогляд справжнього патріота України (його табірний номер Е-415). 8 жовтня 1955 року майбутній письменник був звільнений зі зняттям судимості.
Укладаючи нову книжку (яка має символічну назву, оскільки справді довгою виявляється дорога з комуністичного тунелю – глухого кута цивілізації), автор ніби хотів ще раз подумки пережити своє земне буття, перегорнути найяскравіші сторінки з нього. До книжки письменник включив повість в оповіданнях “Над урвищем” про героїчну боротьбу Української Повстанської Армії (УПА) за незалежність України, історії для яких почув від в’язнів таборів ГУЛАГу. Микола Олександрович пише про страшні часи українського голодомору 1932-1933 років, очевидцем якого сам був, про нелегку долю бійців радянських штрафних батальйонів та ін. У багатьох творах угадується сам автор або пов’язані з його життям події (“Заметене снігом”, “Циця”, “Штрафбат”, “Ярослав і Євстрат”); такі твори, як “Воно”, “Парнас у Заполяр’ї”, “Черевний тиф” та ін. є суто автобіографічними.

Нова книжка Миколи Василенка – суцвіття його багатогранного таланту. Тут, крім оповідань та повісті, ми віднаходимо вірші, етюди, літературно-публіцистичні статті про Тараса Шевченка і Олеся Гончара, інтерв’ю з автором на шпальтах газет, роздуми письменника про історію української мови та її писемності (“Писемність і її поборники”), навіть тексти прекрасних авторових пісень (“На порозі зими”, “Пісня про цвіт вишні”, “Голос порваної струни», “Козацький марш”).

Як світла мрія про кращу долю своєї України звучать рядки з пісні автора “На порозі зими“:

“Відійшло поліття – молоде суцвіття…
Я свою стрічаю стримано зиму.
Не погасли мрії – райдужні надії.
Наддніпрянську землю серцем обійму”.

В одному з інтерв’ю “Уламки імперії“ боляче ранять майбутнє” Микола Олександрович сказав: “Я намагався будувати Храм”. Так, справді, Храм душі збудував письменник. Храм, до якого ще довгий час хотітиметься зайти всякому, хто прагне волі, правди і добра для України. Храм, де вічно буде місце простій людині – Миколі Василенкові, який подвижницьки переборов усі лихоліття, усі тяжкі випробування, послані йому Богом на тернистому життєвому шляху.

Зустрічаючи своє 85-ліття, він повний сил та енергії творити добро для України, для її простих людей, для майбутніх поколінь. Письменник закликає українців до плідної праці в ім’я своєї Батьківщини, її культури, оскільки, як твердить Микола Василенко, “Чорнозем нашої культури доброякісний, він очікує свого нового запліднення, і повинен дати гарний урожай, бо угноєний кістьми і политий слізьми, кров’ю та надіями багатьох наших поколінь, які задля культури й свободи поборювали неймовірні перешкоди”. Автор сповнений віри, надії і впевненості, що невдовзі все ж зможе побачити ту українську Україну, за яку боровся і за яку залишив кращі роки свого життя в сталінських концтаборах.

І як напутнє слово для нас усіх звучать рядки його такого прекрасного вірша:

Земле, Вкраїно від Бога, світлом твоїм визріваю.
Дивишся денно і ночно зором надії на мене,
душу запалюєш словом, духом і мудрістю предків.
Дай мені божеський промінь – вірну дорогу до серця
роду мого і народу.
Лаврів собі не шукаю, золота й слави не хочу.
Хай мене будить постійно мудрий завіт сивобогів –
Правді до віку служити.
Хай окаянних не буде
нині і прісно між нами.

Іван Лопушинський,
доктор наук з державного управління, професор,
заслужений працівник освіти України.

Заметене снігом
Оповідання

«Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять…
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать…»
Олена Теліга 

Левко прокинувся рано. Йому приснився батько. Він білими мармурованими сходами вийшов, ніби з морського дна. Підійшов до Левка і, поклавши долоню йому на чоло, як було у далекому дитинстві, привітно, але твердо сказав: «Синку, прокидайся, не проспи школу». І Левко прокинувся. Спросоння витріщив очі, роззирається.
У кінці рубленого бараку під стелею тьмяно горить брудна , з літа густо заплетена павутинням електрична лампочка, ледь освітлює вологі покриті інеєм стіни. Біля дверей - параша (невисока діжа з ручками), від якої - нудний запах. У пічці, змонтованій із металевої бочки, тихим, спокійним полум’ям горить вугілля і його відсвіти алмазно переливаються на замурованих льодом гратованих вікнах. Однієї пічки було мало, щоб у великий мороз опалити барак, коли колючий вітер дує з Північного Льодовитого океану. В’язні, невільники сталінського призову, сплять на двоярусних дерев’яних нарах, накрившись засмальцьованими старими укривалами і бушлатами. Надворі глупа ніч. Днювальний, сидячи, куняє біля пічки, іноді, ніби заведений, прокидається, кочережкою ворушить жар, совком підсипає вугілля. Панує дрімотна тиша, навіть Янек не хропе. Янек - чех. Його до лагеря привезли із Праги три роки тому. На щоці Янека, від лівої кошлатої брови до бороди, лежить мертвої білизни шрам, він деформував лице, створив вираз сердитої людини. Насправді ж він лагідний від природи, має вищу освіту і більше дбає про своїх друзів, ніж про себе. На бушлаті носить нашитий лагерний номер Ч-115. Він не боїться говорити в очі наглядачам про їхню низьку культуру, дике свавілля і злочинну тоталітарну владу, яка жорстокістю і цинізмом перевершила царів Івана Грозного і Петра Першого. Від часів Римської імперії, каже Янек, у жодній державі світу не було такої кількості безневинно засуджених в’язнів, які безоплатно з ранку до пізнього вечора працювали б у екстремальних умовах за один голодний пайок. Комуністичний режим, каже Янек, винищує власний народ якщо не голодоморами, то масовими репресіями або «інтернаціональними війнами». Чого тут боятися? До терміну ув’язнення двадцять п’ять років нового доважку не додадуть. У Чехословаччині він довгий час перебував під впливом комуністичної пропаганди, допоки не зрозумів, що розхвалений комунізм - це міф, казочка для наївних людей..
Левко поворухнувся, перекинувся на правий бік. Зарипіли розсохлі нари.
- Ну, що? - запитав Янек, прокинувшись.
- Нічого. Сон приснився.
Левкові сни снилися часто, і він не надавав їм магічного значення, швидко забував, але сьогоднішній глибоко сколихнув душу. Батька бачив у снах і раніше, але такого, одухотвореного, як сьогодні, жодного разу. Батько ветеран бойових дій Другої світової війни, кавалер трьох орденів Слави. Незважаючи на постійні відмови, не перестає писати (вода камінь точить!) заяви до Москви про несправедливий арешт і суд його сина, просить помилувати. Левко і досі пам’ятає той день, коли до нього у харківську пересильну в’язницю приїжджала сестра. Тоді, напередодні її приїзду, також снився батько, але молодим, якого пам’ятає з дитинства: світлі очі, велике круте чоло і завжди голене обличчя. Сестра привезла дідусеву безрукавку, підбиту кролячим хутром. Оту безрукавку (дідусь називає душогрійкою) він і досі носить, - скидає лише літом, яке тримається на Далекій Півночі протягом не більше двох місяців. Тоді сестра казала: «Дідусь передає свою душогрійку, візьми, бо хоч і кажуть, що тебе повезуть до таджиків, але вони, як завжди, брешуть. Тепер усіх везуть до Сибіру або на Далеку Північ, де лютують морози». Вона вгадала: етапували на Печору - за Полярне Коло. Ось і зараз безрукавка на його тілі і гріє йому душу.
Левко розправив її на грудях, згадав сестру, яка не помилилася,
не повірила неправдивим тюремникам. До його арешту сестра в середній школі викладала українську мову і літературу, обіймала посаду заступника директора з навчальної роботи. Після його арешту її одразу звільнили з посади завуча і заборонили вчителювати. Пізніше «зглянулися», дозволили, - викладає фізику. Життя йде річищем річки без берегів. Де зупиниться? Це буде рідне Подніпров’я чи снігова пустеля Заполяр’я, чи пустельна оаза на півдні, чи далека Колима?..
До дверей пішов Янек. У нього розлад шлунку, спустив штани, сів на парашу.
Знадвору брязнув дверний замок, почувся скрегіт штаби. Левко знав:
зараз відчиняться двері, і до бараку ввійде наглядач Башмаков, від якого завжди гонить смердючим перегаром. Він сердито громовим голосом вигукне: «Па-а-дйом!.. Па-а- дйом!..». Пройде проходами поміж нарами, загляне до суміжної кімнатки, у якій на гарячих лежаках днювальний сушить вологу робу та взуття в’язнів, обов’язково за щось лайливо прошпетить його, повернеться до відпочивальні в’язнів, знову пройде поміж нарами і знову з насолодою гаркне: «Па-а-слєдній раз гаварю!… Па-а-дйом!». Із кишені коричневого френча дістане засмальцьований записник і туди занотує прізвища в’язнів, які ще спатимуть, і на яких накладе дисциплінарне стягнення. Але цього разу зайшов не Башмаков, а молодий наглядач Маслов.
Густе, насичене смородом параші і випарами людського тіла повітря на мить запаморочило його, він навіть на крок відступив назад, але швидко оговтався і пішов по бараку, говорячи: «Мужікі, ждьот работа… Подимайтєсь!». Він підійшов до бригадира, щось йому сказав, і швидко вийшов із бараку. Бригадир дістав з-під сінної подушки реєстрову фанерку і на ній зробив якусь позначку.
Левко, як завжди, умився снігом, застелив нари старою, драною укривачкою і вийшов надвір, приєднався до в’язнів своєї бригади, які стояли осторонь у латаній зеківській робі, змарнілі з лиця й сумні. Там до нього підійшов бригадир.
- Левку, тебе залишають у зоні.
- Хто?
- Опер.
- Чого?
- Не знаю. Заявка від опера...
Левкові стало моторошно, холодні мурахи поповзли по спині, серце стиснулося. Хоч табірний оперуповноважений МГБ лейтенант Микитка не був жорстоким, але його виклик завжди насторожував на щось погане. Це могло бути: доноси табірних сексотів або повідомлення про новий доважок до терміну ув’язнення, або якесь нове «відкриття» слідчого, і Левко заздалегідь почав настроювати себе на все найгірше. Але помилився. Микитка (офіцерський китель, портупея через плече, синє галіфе, білі фетрові валянки, - прямий нащадок «залізного Фелікса») зустрів його привітно, навіть з якоюсь прихованою улесливістю.
- Стєпанєнко Лєвко Івановіч?
- Він.
- Что тебе снілось?
- Та щось було…
- Тєбє повезло. Совєтская власть гуманная, она, хотя і строго наказиваєт, но умєєт і прощать (Знаємо, як вона прощає!). Москва тєбє простіла, сократіла срок наказанія согласно прошенія твоєго отца.
Він вимовляв слова повільно, смакуючи, наче дуже хотів назавжди залишитися у пам’яті в’язня, якому першим повідомив радість.
Левко дивився широко відкритими очима на опера і не розумів, про що той говорить.
- Чого мовчиш?, - Микитка почав говорити українською мовою .-Вважай, що народився в сорочці, достроково звільнили за відсутністю складу злочину. Зрозумів?
- Якщо це правда, то зрозумів.
- Ти, Хома Невіруючий, своєму батькові подякуй, він виклопотав тобі свободу. У твоїй особовій справі я вичитав, що ти народився на півдні України. Це правда?
- Правда.
- Я також звідти. Твій земляк… В обласному місті жив?
- Навчався.
- Я також навчався… Суворовська, міський парк, порт, елеватор, річка Кошова, Дніпро, очеретові плавні, озера з білими лілеями на лататті, бакаї в зелених вербах, чарівні острови, лиман… Багато років не бачив їх, а і досі за ними тужу. Своє - найрідніше. Но (він перейшов на російську мову) Совєтскій Союз - наша Родіна і ми єйо любім (Дуже любимо, аж через верх!). Отже, Левку, - знову заговорив українською, - тобі здорово поталанило, (Співай, співай…Знаємо зміст ваших пісень…), чесно працюватимеш, матимеш добрий заробіток, придбаєш помешкання, одружишся, адже ж ти ще молодий.
Левко слухав казання розчуленого оперуповноваженого і затято мовчав. Нажита підозра до влади та її каральних органів, які не один раз дурили його, підказувала: не спіши радіти. Раптом це пастка. Чого насправді хочуть - довідаєшся пізніше. Його засудили на десять років ув’язнення за рішенням ОСО, а воно не прощає. І раптом - «простілі». Що сталося з ними? Переродилися чи лише переодягнулися, поміняли маску лева на маску лисиці?
- Я можу йти? – раптом сказав Левко.
- Куди?
- За ворота.
- В одежі в’язня з номером на спині? Так не буде. Зараз прийде старшина, з ним підеш до речового складу, там одержиш нове вбрання і взувачки. Після того завітаєш до мене.
Довго очікувати старшину не довелося. Він уже знав, що йому робити, сказав:
- Ходімо.
У складі отримав нову бавовняну білизну, ватяні, густо строчені штани, шапку- вушанку і кожушину на овечій шубі. Тільки тепер Левко відчув душевну радість, довіру до оперуповноваженого і надію повернутися на український Південь, який глибоко сидить у його пам’яті, і любить його не менше, ніж Микитка. Збуджений радістю і відчуттям свободи, він , переодягнувшись, хотів було зайти до свого бараку, попрощатися зі своїми побратимами, але старшина не дозволив, і вже не відпускав від себе ні на крок.
Микитка зустрів його, як першого разу, привітно, з почуттям особистого задоволення.
- Ти виглядаєш козаком. Мої предки з козаків… Але це між нами. Тут, у селищі, є непогана робота на електростанції, є і в цегельній. Де хотів би працювати?
- Я додому не поїду? – розгублено запитав Левко.
- Хіба я не сказав? Не поїдеш. Заслання не знято. Працюватимеш за зоною без конвою.
Від такої «свободи» серце у Левка стиснулося, радість погасла. Жити за зоною під «недремним оком енкавеесу» не є свободою, це також ув’язнення, але у великій зоні, яка обплетена колючим дротом по кордонах, і називається країною розвиненого соціалізму.
П’ять років тому , коли його етапували на Північ, він півроку працював на буровій геологічної розвідки. Праця була не тяжкою, робив на лебідках та кранах, мав теплий одяг і валянки з чунями. Майстром тоді там був Андрій Васильович Кононенко, колишній в’язень із південної України, земляк. Везе на земляків! А де їх немає? Вони всюди по всіх сибірах і заполяр’ях , по снігових тундрах Далекої Півночі і безводних пустелях Середньої Азії. Вони всюди, гнані і принижені, тяжко працюють на жорстоку систему «совєтской Родіни». Майстер Кононенко опікував його, як сина, якого ще малим залишив у батьків, коли в тридцять сьомому його репресували і вивезли до білих ведмедів невідомо за що. Левко не відмовився б на буревій до кінця свого терміну працювати, але сталася прикра пригода. Весною, коли до тундри прибули перелітні птахи і на зелених галявинах появилися барвисті, під великими капелюхами, гриби, і срібні кетяги дикої смородини, втекло двоє зеків із його бригади. Одразу всю бригаду замкнули в бараці , посадили на голодний пайок (сто грамів хліба і воду). Вохровці шукати втікачів не спішили, знали з досвіду, що далеко не втечуть, -якщо не загинуть у тундровому безмежжі і їх не з’їдять вовки, то зловлять людолови з туземного населення і приведуть до лагеря за установлений начальником ГУЛАГу харчовий пайок: дві пляшки горілки, п’ять кілограмів пшеничного борошна і кілька овочевих консервів. Так і сталося. На нартах, запряжених оленями, по соковитій густій траві старий комі привіз два обгризені вовками трупи втікачів і поклав біля воріт бурової зони на огляд в’язнів. В’язнів бурової одразу етапували до інших лагерів. Левка конвоювали до лагеря суворого режиму, у якому тримали в’язнів, засуджених через політичні мотиви. Тому Левко довго не роздумував, сказав:
- Хочу працювати на буровій.
Микитка здивовано глипнув на Левка, поспішив розрадити:
- На буровій?! Ти добре подумав? Там лише маленька купка людей і багато снігу. Ні розваг, ні дівчат. Не раджу.
- Хочу на бурову, - твердо повторив Левко.
- Ну, що ж… Видам туди направлення, але, коли там завиєш вовком, не нарікай на мене.
Що сколихнуло душу опера? Може, зустріч із близьким земляком, що розбудила ностальгію за рідними, дорогими йому краєвидами Дніпра, південним сонцем, таврійськими степами, чи спогад про меншого свого брата, дуже схожого до Левка, який загинув у війну, чи просто бажання висповідатися перед самим собою у своїх численних гріхах, хоч раз проявити доброту і порядність. Як розгадати людину, коли вона, як і Божий світ, повна таємниць і загадок?
Отримавши направлення на роботу і вийшовши за ворота лагерної зони, Левко повільно пішов сніговою дорогою до селища «вільняшок», що розташовувалося за кілометр від зони, з насолодою вдихаючи вільний, запашний вітер, настояний на морозі і тундрових чагарниках. Нове ще невідоме йому почуття бути «вільняшкою» викликало вихор думок: кайдани знято, але вони на ньому. Він тепер шукатиме свою долю у тундрі. Де вона, ота заповітна доля, до якої доводиться так довго і тяжко йти? Куди йти, кого питати? Життя знову починається з нуля, з нічого. Йому лише тридцять два роки від роду, із них вісім років загубив за дротами каторжних лагерів тільки за те, що був близько знайомий із професором і часто зустрічався з ним. Той у двадцяті роки тимчасово працював у Варшавському університеті і його репресували за український патріотизм. Вісім років нужденного, принизливого життя у мороці антилюдського тоталітарного режиму, брехні й наклепів. Як жити? А жити треба. Сама доля змушує вижити, щоб зреалізувати свої помисли і таланти, проторувати (казав професор) дорогу землякам до національної свідомості й політичної зрілості, бо це справедливо.
Оптимістична думка підбадьорила Левка. Він невільно випростав плечі, підняв голову і розстібнув на грудях кожушину: гей, супротивники, іду на ви! Він так глибоко захопився думками, що не помітив, як від ріки виїхали нарти і зупинилися коло нього. Запряжені олені із хрипом видихали повітря і воно сивими від морозу султанами стояло над ними.
На нартах сидів закутаний в оленячу шубу тубілець Півночі з дерев’яним хореєм в руці (довгою гладко відполірованою палицею, якою управляють оленями).
- Садись!.. До начальника?
- До коменданта.
- Йо-йо!.. Садись.
Левкові не раз доводилося бачити упряжку оленів і тубільця з хореєм на нартах, але самому їздити на них ще не доводилося. Коли іноді у зоні, вийшовши на пагорб, він споглядав вільну для всіх вітрів білу безбережну снігову пустелю тундри і на ній бачив упряжку оленів, йому завжди у пам’яті спливав романтичний малюнок із шкільної читанки: ненець на нартах відчайдушно жене оленів, втікає від вовків, що переслідують. Цей малюнок пригадав і зараз, і сам собі усміхнувся, сидячи на нартах.
Тубілець гучно цмокнув язиком, олені зрушилися і він, штрикаючи хореєм під хвіст оленям, змусив їх бігти. Полозини нарт зашурхотіли по снігу, заспівали свою тільки їм відому пісню про одвічну любов до північної землі.
Комендант з мішками під очима « с Лєніним в башке, с наганом в рукє» зустрів Левка байдужо:
- Гаразд. Реєструю. Щотижня приходитимеш до мене на відмітку.
- Як «приходитимеш»!? Я ж працюватиму на буровій.
- Якщо на буровій, то не приходитимеш. У них свій комендант. Зараз їхати до геологів нам потреби немає, тобі доведеться чекати, може, хтось колись і поїде, тоді й прихопить тебе. Вирішуй сам, за тебе думати ніхто не буде.
Такі слова засмутили Левка. Ось і маєш свободу: «За тебе думати ніхто не буде». Це перші квіточки - ягідки ще будуть. З невизначеністю долі Левко залишив байдужого до нього коменданта і тихою ходою пішов вулицею Леніна, долаючи снігові замети. На розі вулиці зайшов до харчевні, - мешканці називають забігайлівкою: забіжить «жаждущій випіть» на хвилину, вип’є «сто грамів» - і гайда надвір.
Приміщення невелике. Попід рубленою темною стіною стоять три, грубої роботи, столи без убрусів. Присутніх не було, якщо не брати до уваги рудоволосого, давно не стриженого п’яницю, який без шапки спав у кутку приміщення, згорнувшись калачиком.
Левко сів за стіл, над яким висіла великого формату намальована, мабуть, за пайку хліба якимсь в’язнем картина «В.І.Лєнін і Ф.Е.Дзержинский в Кремлє».
Із кухні визирнула немолода , простоволоса, із голубою косинкою на плечах жінка і голосно запитала:
- Тєбє чего?
- Борщу.
- Как ето?! Ти хохол?
- Українець.
- Ето что, нє всьоровно?
- Борщ і щі - «не всьоровно». Мають велику різницю.
Жінка сховалася за дверима. За хвилину звідти вийшла причепурена молода блондинка у рожевій бавовняній кофті і білому фартушку, сіла біля Левка.
- Звільнився?
- Сьогодні звільнили.
- Гроші маєш?
- На сльози дали.
- Одружений?
- Не встиг.
- Де житимеш?
- Не знаю.
- Нашому харчоблоку потрібні робітники. Хочеш, улаштую.
- Не хочу. Маю направлення на бурову.
- Ти що! Там ні дівчат, ні кіно. Залишайся тут. Житимеш у мене, маю дві кімнатки.
Вона звичним рухом руки змахнула пасмочко конопляного волосся з чола, заграла очима. Звабна усмішка заясніла на густо нарум’яненому її обличчі. Левко інтуїтивно відчув її молоду жіночу звабність(гормони заграли!) зрозумів: він сподобався їй і, здається, вона подобається йому. Хто вона? Звідки? Запитувати не наважувався. Сама розкаже, коли назріє така потреба. А тепер? Може, справді, відмовитися від бурової, знайти якусь роботу в селищі й почати нове життя? Житиме в гуртожитку і ходитиме до неї… Запитав:
- Тебе як звати?
- Клава.
- А мене Левко. Зеки називали Левом.
- У тебе нічого левового немає. Ти добре зберігся. Що принести?
- Чогось смачного, зранку нічого не їв.
Вона принесла миску гречаної каші зі смаженою сушеною картоплею, шматок вареної тюленини, зелені мариновані помідори, дві гранчаті невисокі конусоподібні чарки і пляшку «Московської».
- Випємо?
- Наливай.
Клава легким грайливим рухом налила «московську» в чарки:
- Лев, за тебе!
- І за тебе.
Клава випила горілку прожогом, не кривлячись, як п’ють воду зморені спрагою люди. Не закусивши, налила знову.
- Випємо?
- Зачекай. Дозволь поїсти. Вісім років горілки у рот не брав. Голова йде обертом.
Левко швидко захмелів, кожна чергова чарка все більше і більше туманила голову, робилося весело. Клавине обличчя розпливлося і від того, здавалося, погарнішало. Він зауважив собі, що вона має бурштинові очі з підведеними краями і тонованими повіками, губи наповнені й привабливі. Така дівчина, з великими очима і конопляним розсипаним на плечах волоссям, йому мріялася, не раз бачив у снах і кохався з нею.
До них без запрошення, поставивши на стіл пляшку горілки, підсіли дві круглолиці грудасті робітниці харчевні і почали навперебій вихваляти Клаву: гарна господиня, чистуха, однолюбка, добре куховарить, уміє постояти за себе…
Нараз із гуркотом відчинилися двері, і до приміщення увалився шимпанзе в людській подобі з обличчям пацюка (оленяча шуба хутром назовні і руда лахмата шапка-вушанка з полярного лиса).
Шимпанзе безцеремонно підійшов до столу, гострим допитливим поглядом оглянув присутніх, розстібнув шубу. Присутні як у рот води набрали. Не питаючи дозволу, налив собі чарку горілки, і, похапцем виливши у беззубий рот (наслідок цинги - коронної хвороби Півночі), зашепелявив:
- Клавдія, ти сюука, нашла хахоля с лицом інтєлєгента. Ти етого хотєла? Зачем яжиком об зуби чешала?
- Нє твойо дєло. Заткні свою плєватєльніцу! - люто відповіла Клава.
Шимпанзе пересмикнувся, вирячив очі:
- Што?! Грішутку забила? За Грішутку я тєбя наізнанку виверну!
Пайдьом - погаварім.
- Мнє с тобой говоріть нєчего.
- Што?! Я тє щась смазь дам, подбері глаза!
Шимпанзе нагнувся і вмить, саркастично усміхаючись, двома пальцями штрикнув Клаві в обличчя. Клава швидко звелась на ноги і схопила зі стола ніж.
- Козьол!.. Падло!..Вон!.. Вон!..
Левко також схопився, став між ними, прийняв позу захисту.
- Парень, ти нє паймьошь. Клавка - сюука. У тєбя бистро вирастут рогі. Понял? – прошепелявив шимпанзе і вивалився з приміщення.
Першою оговталася Клава, почала ремствувати на свою долю: чому така нещаслива, чому люди копають під неї і не дають спокійно жити, чим більше вона робить добро, тим більше люди її не люблять і не розуміють.
- Ти, Левку, не бійся. Ніхто тебе не зганьбить. Оте падло, що приходило, мене більше боїться, ніж когось іншого. Знає кіт, чиє масло вкрав. Сьогодні підеш до мене. Житимеш у моїй квартирі. Підеш?
Левко, очумілий від алкоголю і прикрої пригоди, кивнув: згоден, але йому треба вийти на свіже повітря. І вийшов.
Ось і маєш симпатичну, лагідну дівчину із розкішним конопляним волоссям!.. Ось і познайомився… покохався… полюбився… Ні, не така мріялася-снилася любов!.. Коли протягом першого року ув’язнення він перебував у лагері побутових злочинців, де княжили блатні, тоді там досить наслухався злодійського жаргону і російського матюччя, і тоді спротивив людей, які сквернословлять. Злодії, шахраї, хабарники, фарисеї, убивці найшвидше знаходять спільну мову завдяки блатняцькому жаргону. Коли перевели до лагеря суворого режиму, у якому тримали в’язнів засуджених через політичні мотиви, там, крім гнівливих вахтових або п’яних наглядачів, ні від кого не чув ні матюків, ні іншого паскудства. Тепер, почувши, ужахнувся, спантеличився, розгубився, зніяковів. Хіба це люди? Як чинити?. Тікати!.. Тікати якнайшвидше і якнайдалі від таких людей. Тікати на бурову, там люди вищої культури. Можливо, що і досі працює мудрий і добрий Кононенко і колишні інженери - геологи. Зрештою і бурові установки не дуже далеко,- усього десь п’ять чи шість кілометрів від селища. Це зовсім близько. Варто перейти розлоге узвишшя, потім прибережні зарослі замурованої льодом і засипаної снігом вузької з низькими берегами річки, потім біля невисокого, але густого березового рідколісся звернути направо - і там будуть бурові. Якщо навіть іти повільно, то за три години будеш там. Отже, йти!... Хоч у тундрі лежить ще сніг, але вже відчувається, що йдеться до весни, погода тиха, спокійна, навіть вітру не чути. І він бадьорим кроком пішов засніженими вулицями, обабіч яких стояли рублені до даху засипані снігом керки (оселі комі), чорні старі ізби росіян і довгі приземкуваті бараки. Над їхніми димарями чаклували сизі султани диму. За селищем легенький вітерець подув у спину, підбадьорив, і він пішов швидше. Сніговий наст цупкий, не провалюється, іти легко. Вийшов на узвишшя, зупинився, роззернувся. Довкола скільки охопиш оком, куди не глянеш, всюди лежить біла пустеля Півночі з бідною рослинністю - присипані снігом дикі берізки, поодинокі низькорослі піхтові деревця, чагарники. Левко пішов у низину. Від енергійної ходи швидко спотів, розстібнув кожушину, але негадано міцний, морозний вітер подув із Північного Льодовитого океану , змусив застібнутися. Здійнялася хурделиця, сніг сліпив очі, іти довелося наосліп. Ішов довго. Сонце зайшло, а бурових установок не було. Тільки тепер зрозумів свою легковажність: не маючи досвіду тубільця, відважився йти в тундру (не було б Клави, горілки, шимпанзе, не зробив би такого).
Збентеження охопило душу. Заблукав? Авже ж заблукав. Повинні б бути уже прибережні зарості, а їх немає. Де вони? Збився з дороги? Мабуть, бо йде на південь, а треба йти на захід. І Левко змінив курс, пішов на захід. Вітер не втихав, продовжував чинити свій бал, кружляв у танці з снігом на безмежній арені тундри, спішив нагулятися, бо вже тундровий вовк, заєць-біляк, полярна сова, біла куріпка і багато інших звірів і птахів тундри збадьорилися, відчувають наближення весни і з нетерпінням чекають високого теплого сонця, коли появиться швидке зростання соковитої трави і на озера прилетять, виснажені довгою дорогою, дикі гуси, лебеді, казарки, і поспішно, без вихідних і свят, робитимуть гнізда, паруватимуться і виводитимуть своє потомство, яке під осінь через Україну полетить із голосним клекотом у далекий вирій, на теплий Південь.
Левко відчув велику втому і, чого найбільше боявся, йому захотілося спати. Знав: варто заснути на великому морозі - заснеш назавжди. Ось тоді і відшукають його виснажені голодом вовки… Із пам’яті виринули зеки-втікачі, трупи яких були погризені вовками і які лежали біля воріт бурової. Спогад наполохав Левка, і він пішов швидше, витрачаючи останні сили. Ішов крізь снігову стіну ще протягом години (здалося, вічність!), ішов навмання аби не впасти, сподіваючись на чудо. Негадано на пласкому пагорбі наткнувся на голе низьке деревце. Це модрина. Вона восени скинула свою м’яку, зелену хвою і тепер стоїть гола, як берізка. Вітер втихомирився, ледве-ледь здіймає поземку, стирає з неба останні заблукані перисті хмарини.
Левко підійшов до модрини, притулився спиною до тонкого стовбура, сів на сніг. Звідки модрина?.. Чому вона тут, коли її батьківщина тайга, Сибір? Там вона розкошує, живе дуже довго і виростає висотою до п’ятдесяти метрів. А тут - низькоросла, наскрізь продута крижаними, колючими вітрами, стоїть самотою… Ось вона дивиться на нього і, мабуть, думає: Левку, у нас із тобою одна доля, я також хотіла б жити на рідній землі, тягнутися до неба і грітися на осонні. Ми обидва блукаємо по пустелі життя, як наврочені, а жити треба, хоча б тому, що життя – небесний дар, і за нього мусимо змагатися. Левку, не падай духом, до бурової вже недалеко, ще година походу - і ти там.
За метр від нього з-під снігу визирає стовпчик з дощечкою. Левко нахиляється, читає: Є-680. Одразу зрозумів: номер померлого в’язня (хай земля йому буде пухом) і він сидить на могилі померлого. Винувато зіщулився, спішно сповз із могили, став на ноги і пішов цвинтарем в’язнів поміж стовпчиками з дощечками (один, два, три…десять… Може, сто, а може, і більше, усіх не перерахувати навіть тут, на безіменному лоні снігової пустелі. А скільки таких стовпців по всіх тундра і сибірах, по всій «необ’ятной любімой Родінє?». Десятки тисяч? Ні, мільйони!). Левко, не зупиняючись, пішов на схід, де на обрії бовванів темно-синій пагорб. Але сили вже зовсім вичерпалися, ледве волочив ноги, ще пройшов з півкілометра і упав обличчям у сніг. За хвилину спромігся лягти на спину…
…Він горілиць лежить у човні без весел і стрімка течія несе його між зеленими берегами річки. Це – Дніпро (не кожна птиця долетить до його середини). Це до нього стрімголов біжать вулиці рідного міста, щоб подихати свіжим повітрям, настояним на буйному різнотрав’ї та очеретах плавнів, начаруватися неповторними краєвидами.
Човен тихо пливе чистим плесом… За поворотом направо буде притока Кошова, а прямо - Рвач, а далі - лиман, а ще далі… Левко кудись біжить, летить, ладний на геройський подвиг задля друга… Але не так важко померти за друга, як знайти друга, за якого варто б померти. Хто це сказав? Якийсь письменник… Вони уміють писати, але самі по- писаному не живуть. …Непевний шерех збоку. У хаті - нікого, він сам лежить на ліжку (сьогодні до школи не йти, домашні завдання ще встигне виконати, вони не вовки – до лісу не втечуть) і чує якийсь шерех… Сніп сонячного проміння перетнув кімнату по діагоналі, від причілкового вікна, у яке було видно колгоспну стайню, до його ліжка. Смуга світла тремтить, переливається, біжить срібною доріжкою. Це по тій доріжці втікає сон. Левко зрозумів: шерехтить проміння, воно й розбудило його. Він скидає із себе легеньку ковдру (кінець літа) і в самих трусах, пошитих із синього ситцю, який мати придбала в кооперативному магазині за два десятки яєць, виходить надвір. Чисте ранкове повітря пахне парним молоком (на фермі доять корів), легкий рум’янець малюється на його худенькому обличчі. Йому виповнилося десять років. Однолітки вже заробляють трудодні у колгоспі, (колгосп - добра справа, аби не в нашому селі), а він байдики б’є, батьки жаліють, кажуть, ще встигне ярмом намуляти шию. Левко щоранку прокидається о восьмій, коли конюх запрягає в хуру жеребця Джигуна, щоб вивезти із стайні гній на тік, де колись дядько Євген, якого розкуркулили і запроторили з родиною до Сибіру, гарманував жниво. Тепер там отого перегною цілі гори, і лежать вони з початку заснування колгоспу «Путь Ілліча». Колеса старої хури давно немащені і вони так голосно «стогнуть», що їх можна почути за кілометр, а батьківська садиба знаходиться майже на території колгоспу. То як його не почути! Отой голос для нього був мовби сурмою, який провіщав новий день, казав: «Прокидайся, Левку, та збирайся до школи!».
Голова колгоспу Микола Степанович неодноразово говорив конюхові: «Змасти оті бісові колеса й не лякай собак у селі. Після їхнього рипу вони виють, як вовки на місяць, а там чуєш: собаки сусіднього села починають гавкати, а від того корови погано дояться… А звідси план по молоку не виконується. Зрозумів?.». Але конюх, мабуть, не розумів, казав: «Хіба я винен, що у селі скажені собаки?» - «Ти брось кидати швайку у мій лантух. Сказав змастити, значить, треба змастити». – «Та змастю, хай їм чорт! Нехай лише комірник принесе мастила. Усе з бабами баляндрасить. Кажуть, уже до моєї підсипається».
Від стайні з відром іде прибиральниця Мотря. Микола Степанович гукає:
«Мотре, мене чуєш?» - «Чую, не глуха». - «Сходи до комірника та скажи, щоб негайно прийшов до мене». – «Що? Не чую!». - «Кажу, сходи до комірника…» - «Уже іду»..
Із- за рогу стайні вийшов мірошник. Мотря гукає: «Льоню, чуєш?» - «Чую. Що сталося?» - «Сходи до комірника та скажи, щоб негайно ішов до Миколи Степановича». – «Сама сходиш». – «Аякже, все Мотря і Мотря… Мотря - туди, Мотря – сюди, наче світ на Мотрі клином зійшовся. Ніколи і вгору глянути».
На цьому розмова уривалася. Минали дні, а хура не замовкала. Але сьогодні Левко отого рипу-скрипу не почув, і коли б не сонячна доріжка, яка прошерехтіла в хаті (він не глухий) проспав би цілий день. Ось зараз від стайні жеребець Джигун тягне мовчазну хуру з гноєм.. Кінь протестує, злісно косить очима: це не його хура! Куди поділи його співучу, до якої здавна звик? Джигун щирить зуби, б’є задки, нараз випрягається і, як лютий собака, кусає Левка за руку…
Левко схопився на ноги. Що це? Приснилося? Він спав! Страх охопив душу. Роззирнувся. Сонце сходить над обрієм, вітру нема, всюди тихо і нерухомо… І нараз побачив вовка. Він з пожадливими очима, великий і міцний в ногах, нерухомо стояв на снігу за двадцять метрів від нього. Здавалося, ось зараз кинеться, перестрибне через присипану снігом низькорослу берізку і голодно почне його шматувати. Левко автоматично почав шарити по кишенях: може, щось є таке, чим би міг захиститися? Але кишені - порожні, і він подумав: для захисту є руки. Так - руки! Миттєво схопити вовка за горло, як обценьками, і душити, душити… Він навіть зняв кожушані рукавиці, розім’яв пальці, очікуючи нападу звіра. Але вовк не проявляв агресії, спокійно стояв, чатуючи вухами. Пригадалося колись сказане Янеком (він усе знає), що тундровий вовк на людину ніколи не нападе, допоки людина не вчинить йому зла.
Левко обережно, не випускаючи із зору вовка, переступив з ноги на ногу. Потім зробив крок, два… і пішов спокійно на схід сонця, час від часу озираючись. Ішов довго, лишаючи глибокі сліди валянок. Вовк не відставав, ішов його слідом.
На якомусь пагорбному узвишші фізична втома повалила Левка. Він навзнак упав на сніг, збайдужівши до всього на світі: хай буде, що буде. Але за кілька хвилин, перемагаючи надмірну втому, піднявся, роззирнувся: вовка не було. Знову повалився на сніг, заплющив очі, лежав нерухомо. Десь зовсім близько сполохано прокричала полярна сова, гучно заляскала крильми. Мороз був незначний і лежати нехолодно, одначе хотілося дуже спати, і Левко, щоб не заснути, кусав собі палець.
Знову заляскала крильми сова, тріснула якась гілочка, наче хтось на неї наступив. Левко розплющив очі, повернув голову направо, потім наліво: нікого і нічого. Тихо. Почала мерещитися надія на чудо. Янек казав, допоки людина має надію на чудо, доти вона й живе… Гарна казочка для щасливчиків.
Нараз, ніби крізь глибокий сон, чує: «Рукі ввєрх!.. Стрілять буду!». Левко поворухнувся, розплющив очі.
На відстані п’яти метрів від нього стояв в оленячому хутрі тубілець Півночі, тримаючи рушницю напоготів.
- Ти хто? Звідки?
- З лагеря. Мене звільнили.
- (Усі втікачі так кажуть).Звільнили? А чому тут у погану погоду сам? Куди ідеш?
- Іду на бурову.
- Бурова на захід, а ти ідеш на схід.
- Заблукав.
- (Усі втікачі так кажуть). На бурову я тебе поведу під конвоєм. Будеш втікати - стрілять буду.
Левко зрозумів: мисливець вважає його за втікача - зека, і вже подумки, мабуть, насолоджується нагородою - спиртом та мукою, що одержить від начальника лагеря. Конвоюватиме… То і нехай. Аби не застрелив. Не застрелить. За вбитого втікача, казав Янек, провіант людоловам не дають, а нагороджують почесною грамотою або якимось значком.
- Чому без лижвів? Як вас звати? Ви чукча? – запитав Левко.
Мисливець образливо нахмурився:
- Лижі поламалися. Викинув. А руський глупий! Чукча!… Чукча!… Едигеєць – чукча, тунгус - чукча, ненець - чукча… Чому чукча? Я - комі.
- Пробачте. Не хотів образити. Я - українець.
- Українець? Звідки?
- З України, від річки Дніпра і Чорного моря..
- Чорне море - чув, а Дніпро - не знаю, - задумливо сказав мисливець і нараз спохопився: чого це він розбалакався з втікачем? Заговорить зуби і втече.
- Підімайся! Ітимеш попереду, а я за тобою. Рушаймо!
Іти було важко, сніг ще не влігся і вони залишали по собі глибокі сліди, навіть коли й обходили снігові замети біля чагарників та низькорослих поодиноких дерев. Ішли мовчки, кожен думав своє. Втома долала Левка, просився відпочити, але конвоїр був невблаганним, хоча і сам відчував велику втому, однак намагався не показувати цього, бадьорився, іноді покрикував:
- Ступай вліво!.. Отак. Тепер вправо! Отак.
Згодом і сам вибився із сили, ледве тягнув ноги, тримаючи рушницю напоготові. Переконавшись, що зек не має наміру втікати, дозволив відпочити. Вони обоє, вкрай знесилені, не сіли, а впали на сніг на віддалі трьох метрів один від одного. Згодом мисливець запитав:
- Ти кажеш, жив далеко на півдні. Чому тут? Украв щось чи убив когось?
- Не крав і не убивав. Не погоджувався з начальниками, які едигейця, комі, нанайця, ескімоса - чи будь-кого ображають і визискують, чи принижують, чи переслідують, чи умертвляють голодом і тортурами, чи судять без належних доказів і слідства. Ось ви вдень і вночі полюєте отого зайця чи полярного лиса, чи дикого оленя, чи ще чогось аби добути хутро і м’ясо. І скільки отого хутра залишається вам?
- О-о-о!.. Мало, мало! Зовсім мало. Начальник кричить: здавай усе, що вполював! А що я матиму? Трохи дасть горілки і трохи борошна.
- Ось бачите! Ви мовчки віддаєте своє, а я запротестував, і за це мене судили, і під конвоєм привезли сюди.
Мисливець уважно, з цікавістю слухає Левка. У його пам’яті щось пригадується, щось давно забуте виникає, і він задумався. Нараз запитав:
- Кавун їв?
- Їв. Кавуни ростуть у наших степах.
- Солодкі?
- Дуже солодкі.
- Я не їв, а брат мій куштував, коли був у Сиктивкарі. Віддав хутро песця за два кавуни.
Мисливець розв’язав свою заплічну торбу, дістав шмат оленячого в’яленого м’яса, відрізав шматочок, і пересівши ближче, подав Левкові.
- М’ясо маєш - сила є; м’яса не маєш - сили нема.
Левко тільки тепер відчув гострий голод, - давно нічого не їв. Почав азартно кусати м’ясо, але воно було морожене, холодне, міцне, і вкусити не міг, почав з насолодою смоктати. Мисливець з цікавістю дивився на нього. Раптом засміявся і, гигикаючи, подав ножа.
- З’їси м’ясо, підеш куди йшов, а я піду сам. Я тебе не бачив і не чув.
Він звівся на ноги і спроквола пішов качиною повільною ходою на засніжене узвишшя, що ледве-ледь бовваніло на обрії. Левко з насолодою з’їв м’ясо, із халяв валянок витрусив сніг, глибше насунув на чоло овечу шапку і пішов по сліду мисливця. Ішов важко і довго, з тривогою поглядав на небо: чи не подує вітром і чи не затіє нову хурделицю, яка може знищити спасенний слід. Тоді знову почнеться блукання і почнуться нові неприємні пригоди. Така думка викликала неспокій, і він ішов без відпочинку, і зупинок, не випускаючи із зору слід мисливця, як свого компаса, який чітко показує азимут, напрямок рухатися. Пригоди минулих днів, що довелося пережити, випали з його пам’яті. Здавалося, все оте, що сталося з ним, було нереальне, кимсь невідомим придумане, воно не збігалося з матеріальним світом , будило не розум, а лише інстинкт самозбереження.
Відчуваючи велику втому, Левко присів на сніг і одразу відчув щасливе розслаблення м’язів, по тілу попливло приємне тепло. Хотілося отак без краю блаженствувати, насолоджуватися відпочинком. Але свідомість говорила: порятунок у русі, вставай і йди! І він почав зводитися на ноги, і раптом почув далекий постріл. Подумав: грім! Мимовільно подивився на небо, але воно було високе й прозоре. Коли постріл пролунав удруге, зрозумів: хтось стріляє з рушниці. Роззирнувся і побачив мисливця. Той стояв на засніженому пагорбі, махав руками, манив до себе. Левко, забувши про втому, швидко пішов до нього.
На вершині пагорку лежав дебелий білястої масті вовк з великою лобастою головою. Він ще хрипів і кривава піна, булькаючи, виступала з його пащі. Мисливець поклав рушницю біля звіра, сам став на коліна перед ним, скинув оленячу шапку, оголивши шишкуватий череп з мишиним волоссям, і почав монотонно скрипучим голосом говорити мовою комі якесь заклинання чи молитву. По завершенні казання плюнув на рушницю, і знову почав щось довго говорити, і знову плюнув. Замовк.
- Молився? - запитав Левко.
- Говорив вовкові, що не я його убив, а рушниця. Так робили наші предки, і ми так робимо.
Левко з великим здивуванням дивився на мисливця, який сповідувався вовкові у своїй непричетності до його смерті, і гостро відчува, як у його душі народжується великий жаль до вовка і людини, яким чомусь тісно жити на великій просторості тундри.
Мисливець одягнув шапку, звівся на ноги, струсив із колін сніг і, усміхаючись, з якимсь особливим задоволенням, ніби щойно скинув із себе якусь невидиму, але тяжку ношу, промовив:
- Все! Я своє зробив..
- Що з вовком робитимеш?
- Ти понесеш.
- Я?!
- Ти.
Левко розгубився. Благаючи, почав говорити:
- Не зможу. Сам себе ледве несу. Не зможу.
- Понесеш.
- Убий. Не зможу. Ледве на ногах тримаюся.
Мисливець мовчки дістав ножа, підняв вовка за задні ноги:
- Тримай. Будемо знімати шубу, допоки не стала крижиною.
Негадано із космічної глибини виринуло довге срібне пасмо Північного сяйва, сягнуло до засніженої холодної землі, беззвучно засміялося, залопотіло широкими білосніжними крилами, ажурно в голубому небі переливається, ніби казковий птах з якогось іншого світу, і своїми осяйними барвами ощасливлює тундрову безгомінь.
Коли сяйво на якусь хвилину зникало, тоді засвічувалися великі остисті зорі, і побачивши на сніговій пустелі вбитого вовка, а коло нього двох людей, відвертали свої очі: вони за довге своє життя багато бачили жорстокої несправедливості, що володарює на Землі, і не могли зрозуміти, чому земний світ так довго не змінюється на краще.
А Північне сяйво знову накриває півнеба білою, прозорою фатою, палахкотить кольорами сонця, яке ще десь далеко ховається, але вже озолочує обрій першим своїм відсвітом.

Читати наступний розділ>>