Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Парнас у Заполяр'ї

«Парнас» у Заполяр’ї

Моє серйозне ставлення до поезії почалося на початку п’ятдесятих років за Полярним Колом. Жорстока дійсність сталінських концлагерів, де поплічники Берії культивували жорстокосердя, переважна більшість в’язнів, засуджених з політичних мотивів, не втрачала свого людського обличчя. Інтелігенція народів колишнього СРСР, офіцери-оточенці, молоді упівці, стрільці УПА, яких запроторили до лагерів особливого режиму як зрадників свого народу, зайвий раз переконувалися у мерзенності влади Радянського Союзу – імперії зла, в якому людина стає знаряддям виробництва.
Писати поезію чи прозові твори доводилося потайки, а написавши, ховати подалі аби не потрапили до оперуповноваженого МГБ. Це було , так би мовити, ходіння по лезу ножа, бо твори писалися некон’юнктурні. Писали про те, що найбільше боліло: про свій голод, холод і жорстокість лагерної адміністрації, про несправедливість судової влади Союзу, безправність людини, нічим не оправдану нелюдську диктатуру червоного Кремля, про свій нелукавий патріотизм, любов до своєї нації, культури, рідної мови. Теми справжнього патріотизму, національної свідомости, голос предків, розкутої історії домінували у творах.
Автори розуміли, що навіть за один віршований рядок у лагері, де панувало сатанинське насилля над людиною і тріумфувало зло, одягнене в державний мундир, можна було одержати новий термін ув’язнення. Але якась таємна сила нашіптувала: пиши! І письменники, перейшовши межу страху, писали, і їхні твори ходили по руках, конспіративними шляхами потрапляли до інших каторжних лагерів, наводили мости спілкування.
Творчий процес освітлював душу, додавав стійкого оптимізму, застерігав від злої мамони, яка підстерігала на кожному кроці життя. І хоч дні не летіли, як сполохані коні, але, занурившись у віршування чи написання прозового твору, вони минали швидко. У лагерях Інти, коли мені довелося там перебувати, відбували свої терміни ув’язнення тепер широко відомі письменники, перекладачі, котрих комуністична диктаторська влада вилучила з літературного процесу і яких я знав як близьких знайомих. Це - поліглот, талановитий перекладач, поет, літературознавець, високоерудована людина Григорій Кочур; мудрий поет, невтомний перекладач Дмитро Паламарчук; художник, поет, священик автокефальної церкви Микола Соколовський ( Сарма), поет Іван Лук’яненко (Іван Савич); письменник Андрій Хименко (Химко); письменник Іван Гришин-Грищук; поет Іван Микульський; письменник Михайло Хорунжий; письменник Юрій Лисняк; єврейський письменник Григорій Полянкер; російський поет Віктор Василенко; білоруський поет Василь Супрун; грузинський письменник Рауль Кабідзе; азербайджанський письменник Гасан Ахвердієв та багато інших. Між них я був наймолодший, і мені дуже бракувало філологічної та літературної освіти. Вони охоче допомагали мені зорієнтуватися в літературі, оволодіти загальнолюдською культурою. Особливо в цьому плані багато зробив Григорій Кочур. Його я вперше побачив за незвичних обставин. Хтось мені сказав, що у лагері перебуває поет, професор Григорій Кочур, і варто мені сходити до нього і показати свої поетичні рядки. Не відкладаючи на «колись», того дня я вранці зайшов до його бараку і побачив, що Кочур розгублений, босий, сидить на нижніх дерев’яних нарах і сумно дивиться повз мене в якусь тільки йому відому далину: вночі у нього вкрали чоботи. Було не до поезії. Минуло кілька тижнів. Одного вечора, коли на шахті за пультом підіймальної машини я був сам, до приміщення зайшов невисокого зросту, худий з інтелігентним обличчям і живими добродушними очима в’язень. Це був Григорій Кочур. Привітавшись, заговорив українською мовою:

- Ви Василенко?
- Так.
- Микола?.
- Микола.
- Пишете вірші?
- Римую.
- Прочитайте.
Я завагався.
- Не бійтеся. Читайте, читайте… Ніхто нас тут не почує. Кажуть, ви лірик. Прочитайте щось ліричне.
І я прочитав вірш, якого напередодні написав.

х х х
…Розбудили,
покотили
вітри в морі воду.
Загриміли,
зашуміли
хвилі у негоду.
Налетіли чорні хмари,
вдарили громами,
пропалили,
осліпили
стрілами-вогнями.
Буря в морі.
Стогне море…
Дощ над берегами.
У моєму серці буря
брязкотить ножами.

Він слухав читання уважно, іноді схвально кивав головою.
- Так, так… Щось є… Але… Прочитайте ще чогось.
Читаю:

х х х
Тут осінь не та, що у рідному краю.
Там сонце, як золото, й обрію синь,
і «бабине літо», яке пам’ятаю, -
розгойдане море тонких павутин,
пливе,
утікає,
тече,
заливає
степів золоту широчінь,
затоки,
озера
і ріки, і села,
і гори, і неба глибінь.
Там в золоті пишнім осіннього шата
плодами зоріють сади…
Там осінь із сонцем, дощами багата,
дороги не знає сюди.

Потім прочитав вірша, якого написав у сімферопольській в’язниці російською мовою:

х х х
И вечер погас, лучи догорели
за дальней угрюмой стеной.
О чем-то тревожно деревья шумели,
и ветер шептался с травой.

Как скучно, как грустно,
как манит к покою…
Пора нам расстаться, прощай!
Прощай!.. Навсегда расстаемся с тобою,
меня не ищи, не встречай.

Уважно вислухавши, Григорій Порфирович виклав мені перший наставницький урок з теорії віршування. З його слів я зрозумів, що справжню поезію не роблять у білих рукавичках, вона вимагає мужності і великої праці, ерудиції та досконалого знання з теорії поезії. Поет, який має не солом’яний запал, народжуються на небі, але жити й творити йому доводиться на грішній землі, де не завжди тепло, і поета робить час таким, яким поет дозволяє себе зробити, і Слово має світлоносну енергію, але може перетворюватися у свою абсолютну протилежність. Рідна мова – це космічний код, ключі від національної душі, які, на жаль, багато хто з українців уже загубив, не витримав довготривалого зросійщення.
- Не пишіть російською мовою, ви її не відчуваєте і не знаєте. Пишіть українською, творіть словниковий запас, помножуйте його, не бійтеся викликати вовка з лісу.
Відтоді моє дружнє спілкування з ним не переривалося.
Ерудований філолог-стиліст і в каторжних умовах піклувався про чистоту й милозвучність української мови. Він якимсь особливим своїм педагогічним хоризмом умів легко проявляти у співрозмовникові цікавість до красного письменства. Лагерні віршувальники тягнулися до нього. Він заохочував їх до творення високої поезії, радив ґрунтовно вивчати мову, ділився своїм глибоким знанням з теорії літератури та поетичним досвідом. Згодом мене прилучив до художнього перекладу, радив перекладати лише з оригіналу. Тоді за допомогою словника я переклав з англійської.

Генрі Уодсуорт Лонгфелло

Стріла і пісня
Прозумрила стріла моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Вона летіла швидко так,
Що встежити не міг ніяк.

Прмчала пісенька моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Таких людей не має світ,
Щоб пісні встежили політ.

У кроні дуба, у гаю,
Побачив я стрілу свою,
А в серці друга, що ішов,
І пісню з радістю знайшов.

До середини п’ятдесятих років у лагері згуртувалась ціла когорта зеківських українських письменників. В’язні інших націй прихильно ставилися до них, шанували їхню національну свідомість, ідейне переконання в добро, з подивом відкривали для себе «терра інкогніто» під назвою «Україна».
Як педагог, Григорій Кочур був дуже вимогливим. Траплялося, напишу, як на свій погляд, гарного вірша та й понесу йому на суд. Він уважно прочитає, подумає і каже:
- Вірш не витанцювався, попрацюйте ще.
Якось після кількох «попрацюйте ще» я сказав, що писати вірші покину, бо нездара.
- То і кидайте… якщо зможете, - з якоюсь насторогою промовив він.
І я перестав писати, і одразу відчув, що моя душа болить, вона обсотана колючим дротом, а на бушлаті, що на мені, пришитий лагерний номер Е-415, і я дуже голодний, і фізично виснажений, і живу в жахливому пеклі дійсності. Туга огорнула душу. Тижнів зо три ходив як неприкаяний. У голову полізли думки про недоцільність життя… І я не витримав. Написав вірш «Каїн» і поніс на суд Кочурові.

х х х
Мої думки на обширі блукають.
Злетіла зграйка спогадів сумних.
Прийшов тихцем під наші двері Каїн…
І раптом на високих,
На тихих зорях голос чийсь повис:
«Катуй, злодюго!».

По грузькій дорозі
Густа юрба пробігла у тривозі,
Над нею блиснув полум’яний спис…
Хитнулись гори,
Тиша в ліс майнула,
І наче за велінням Вельзевула,
Пішли у дикий танець кручі й ліс,
І дуб старезний, що за яром ріс.
Забилася в конвульсіях земля,
Пожежа хмари язиком злизала,
Немов гадюк, свої отруйні жала
Вп’яла у бір, у змучене гілля.

Куди подітися тобі, людино,
В таку жахливу, каторжну годину?
Настійливо крізь ніч пекельну йди,
Не бійся ні пожежі, ні води.
Морським прибоям не залити сонця,
Пожежі не спалити світлих мрій,
Повік не вгасне добрий світоч твій,
Палатиме, як промінь у віконці.
І може, вдячний будеш тій ще днині,
Коли уперше блиснув спис в долині
І появився братовбивець-Каїн…
Мої думки на обширі блукають.

Григорію Порфировичу вірш сподобався. Відтоді я ще не раз кидав писати поезію, але ненадовго.
Якось теплого літнього дня 1950 року (на Далекій Півночі дванадцять місяців зима, а останнє – літо) до бараку, в якому я мешкав, зайшов жвавий, років тридцяти п’яти чорнявий в’язень із бандурою під пахвою, сів на нижні нари і під акомпанемент бандури у тісному колі виснажених голодом і тяжкою безоплатною працею в’язнів, засуджених з політичних мотивів, безбоязно заспівав історичну українську думу:

Ой у святу неділю
То не сива зозуля кувала,
Не дробная пташка в саду щебетала, -
Як сестра до брата
З чужої сторони
У далекі городи
Листи писала,
Поклон посилала,
Братіка рідненького,
Голубонька сивенького,
У гості прохала…

За сталінізму в гулагівському концлагері, де в бараках не було радіотрансляції і заборонялося читати художню літературу й писати, крім двох листів додому на рік, раптом – як грім серед ясного неба! – появилася українська пісня й бандура. У багатьох із присутніх зеків навернулися на очі сльози. Вони, соромлячись свого зворушення, крадькома витирали їх рукавами своїх роб і просили співака ще і ще співати нових пісень. Згодом співак загорнув бандуру в ганчір’я, подякував за увагу і швидко вийшов із бараку.
Пізніше я довідався, що то був в’язень Микола Соколовський (Сарма) поет, священик і художник. На шахті він працював маляром, у стайні робочої зони мав «ательє-кабіну», там самотужки змайстрував примітивну бандуру і крадькома вряди-годи з’являвся з нею в різних бараках. Він писав цікаві поезії. Вірш у рукописі «Мати» подарував мені: «на пам’ять». Його зберігаю і досі. Перша строфа вірша така:
«В минуле дивиться мій тоскний зір -
Там юного мене навчала мати…
Душі своєї чистий ще папір
Я пильно списував, щоб пам’ятати
Живі слова добра, як світло зір.
В дрімотнім затишку старої хати
Любив я слухати матусин спів.
Я мрії одягав у світлі шати,
Я на людей дививсь і розумів:
Щасливий той, хто радістю багатий…».

Григорій Кочур у лагері познайомив мене із Дмитром Паламарчуком, поетом і перекладачем. Наполегливість і заповзятливість до віршування Паламарчука мене вражала. Якось він вирішив перекласти вірш Пабло Неруди. Вірш мав шістнадцять однакових рим. Тож у лагерних умовах, де бракувало словників, братися за такий переклад, здавалося, було несерйозно. Але минуло кілька тижнів і Дмитро у моїй присутності читав Кочурові майстерно перекладений вірш. Паламарчук віртуозно володів словом. Після поезій Неруди почав перекладати з оригіналу сонети Вільяма Шекспіра, що також викликало і здивування, і похвалу, і захоплення у його друзів.
У лагері було багато високоосвічених, інтелігентних людей, колишніх педагогів, інженерів, доцентів, артистів провідних театрів, художників, економістів, юристів, багато хто з них володів іноземними мовами. Щоб перекладати іноземну поезію із оригіналу, я і Любомир Полюга, студент Львівського медичного інституту, колишній охоронець Головного командира Української Повстанської Армії Тараса Чупринки (Романа Шухевича) почали вивчати англійську мову. Навчав нас поліглот Григорій Порфирович Ірський, колишній головний спеціаліст кінеметографії СРСР, автор кількох підручників з кінеметографії. Польської навчав мене поляк із Варшави Міковський, білоруської - студент із Мінська Каптілович. У січні 1950 року я написав вірш білоруською мовою і присвятив йому. Вірш зберігся.
На шахті, крім в’язнів, працювали і «вільняшки», - колишні зеки. Вони відбули свої терміни ув’язнення, але виїзду на батьківщину не мали. Між них були і порядні люди, які не цуралися колишніх своїх побратимів і допомагали їм матеріально й морально. Один з таких був Михайло (прізвище не пригадую), чорнявий, безвусий, років сорок. Працював електромеханіком, очолював бригаду електрослюсарів, які лагодили електричне обладнання на високовольтовій підстанції шахти, на якій я працював. Довідавшись, що я «віршую», часто просив прочитати «новеньку поезію». Він непогано розумівся на поезії, колись і «сам марав бумагу», і через оте «марання» мав неприємності.
Одного разу, коли я прочитав йому чергового «новенького вірша», він зголосився поштою переслати мою поезію «на свободу». Така пропозиція мене шокувала, я довго зволікав, адже ж добре знав, чим могла закінчитися така спроба, якщо він підісланий емгебістами. Але рішучість, а може легковажність перемогли. Я потайки зладнав пакунок віршів, на ньому написав адресу мого двоюрідного брата Миколи Трибушного в Херсоні і віддав Михайлові. Протягом кількох тижнів ходив сам не свій, очікував виклику до оперуповноваженого МГБ, - а це повторний суд і новий термін ув’язнення. Але - о радість! - отримую листа від батьків: «Микола одержав пакунок». Таким чином чималий доробок моїх віршів зберігся.
Якось 1952 року Михайло на шахту приніс один том БСЕ (Большая совєтская енціклопєдія). В енциклопедії я прочитав статтю про царицю Селевкідії Лаодіку, дочку царя Антіоха. Стаття справила на мене велике враження; моя фантазія «розгулялася», і захотілося образ Лаодіки втілити в повість. І я почав писати. Писав ночами, коли у машинному приміщенні бремсберга*, на якій працював, залишався сам. У рубленій стіні приміщення зробив «хитру» схованку для зберігання чернеток повісті. Тоді часто вохровці робили «шмони», обшукували приміщення, але жодного разу не виявили. Щоб руки були вільні і міг одночасно писати й управляти підіймальною машиною, я до важелів приладнав спеціально придумані мною хомути. Звичайно, це було злісне порушення правил техніки безпеки, але, що було, те було.
Розповідаючи у повісті про давно минулий час (третє сторіччя до н.е.), мені хотілося схилити читача до думки: і в наш час імперські війни, що знекровлюють народи, виникають із тих саме причин, що й колись - моральний розклад панівної еліти, хвора амбіція, параноїчна жадоба до необмеженої влади та аморальна розбещеність. І допоки не будуть усунені володарі війни, доти народи не матимуть справжнього миру. Друга Світова війна, яку розв’язали два параноїки - Сталін і Гітлер - реальний приклад. Першим прочитав повість Кочур, пізніше Полянкер. Їм сподобалася зав’язана мною фабула і порадили ще попрацювати над твором, більше зважати на словниковий запас та достовірність побуту древніх. Мій лагерний побратимець, львівський студент Євген Дацюк, тепер відомий журналіст, щоб розмножити примірник, переписав повість від руки і конспіративним шляхом передав до жіночого лагеря № 4. Там її ще хтось переписав і звідти вона перекочувала до сибірських лагерів, з яких від незнайомих в’язнів я почав отримувати листи-рецензії на повість. Листи збереглися.
Якось пішов поголос, що оперуповноважений Кобець вишукує вірші лагерних поетів з наміром притягнути авторів до відповідальності. Поети занепокоїлися. Дехто почав палити свої вірші або переховувати у надійніші схованки. Тоді я написав вірш «Кібець».

х х х
Ледве помітний для ока
Кібець у небі кружляє.
Що там побачив?
На кого
Погляд хижацький направив?
Запах почув, може, крові?
Голодно жертву угледів?
Згинь, ненаситний тиране!

Пісня моя сонцебризна
Щойно у небо злетіла.
Боже, врятуй мою пісню!
Крила у неї тендітні,
Очі облесних не бачать…
Ледве помітний для ока
Кібець у небі кружляє.

Якось на роботі я написав вірш «Вже мало залишилося вкраїнців…», але перед шмоном (обшуком) на прохідній лагеря довелося знищити. Пізніше із пам’яті його відтворив і заховав у стіні електропідстанції.

х х х
Вже мало залишилося вкраїнців
На березі Великого Дніпра.
Сутужно братові і тяжко жінці,
І тріумфує чорних сил мара.

На українців кидають каміння,
Розлючено затоптують в багно
І вирвати хапаються з корінням,
Щоб невгасиме погасить горно.

У лагері було багато різних за освітою та культурою наглядачів, і всі вони мали прізвиська: Бугай, Матюк, Півнушка, Бульдог, Вась-Вась, Куманьок, Зубатий та ін.
Наглядач Лєсєв мав прізвисько Лелесик. Хтось дав йому таке прізвисько і воно прилипло до нього, як гаряча смола до чобота. Лелесик (худорлявий, невисокого зросту, руде миршаве волосся, обличчя з дитинства побите віспою, кінчик носа червоний, очі гострі, лисячі) вдачу мав злої нишпорки, завжди з’являвся там, де його найменше очікували. Він знав своє прізвисько і люто карав тих, хто так його називав.
Якось до моїх рук потрапила маленька книжечка оповідань англійською мовою Марка Твена.
Стояв весняний день і сонце яро світило у вікна бараку. Я сидів на нижніх нарах біля вікна і читав оті оповідання, і так зачитався, що не вгледів як біля мене вигулькнув Лєсєв.
- Заключьонний Е-415, чем занімаємся? - над моїм вухом запитав наглядач.
- Читаю.
Лєсєв узяв книжку, погортав аркуші, подивився крізь них на сонце (чи немає водяних знаків?) і вимовляючи з розтяжкою слова, сказав:
- Ясно!.. Чітаєм фашістскіє букви. Как ето понімать?
Не встиг я відповісти, як сусід із горішніх нар випалив:
- Гражданін Лелесик, це не фашистські букви, а латинський шрифт.
Лєсєв побагровів. Він не очікував такої «крамоли». Замовк, за хвилину оговтався, повернувся до мого сусіди, який уже зрозумів свою помилку і тепер, звісивши босі ноги з нар, винувато блимав очима.
- Какой твой номер? - строго запитав Лєсєв сусіду.
- С-320.
- Так вот, кнігу конфіскую. А ти, заключьонний С-320, с вєщамі со мной!
«С вєщамі со мной!» - любимий вислів Лєсєва. До роботи наглядачем у лагері він тривалий час працював тюремщиком, де із камер викликав в’язнів на етап (або на розстріл), говорячи «с вєщамі со мной!». У лагері в’язень своїх речей не мав, про це Лєсєв добре знав, але за звичкою завжди говорив «с вєщамі со мной», коли наказував в’язневі негайно йти з ним до начальника лагеря чи оперуповноваженого МГБ, прибравши міну дуже поважної і самовдоволеної людини.
Якось «вільняшка» Михайло приніс мені на шахту книжку англійською мовою Джека Лондона «Залізна п’ята». Щоб наглядачі її не відібрали, литовець Йоганес дав тверду обкладинку книги, на якій було золотом витиснино литовською мовою Josifas Yisarionovicius Stalinas. Hrumpa biografija. Yilnus, 1949, - Йосиф Віссаріонович Сталін. Коротка біографія. Вільнюс, 1949.
В обкладинку я вклеїв текст книжки Джека Лондона «Залізна п’ята». При обшуках наглядачі не один раз знаходили її, переглядали аркуші, нюхали, дивилися на світло, але конфіскувати не наважувалися. Книжка збереглася, вона в моїй бібліотеці.
Коли після смерті «отца всех народов» Сталіна пом’якшився режим, до нашого лагеря ОЛП-2 почали приїздити з інших ОЛПів колективи художньої самодіяльності, аматори пісні й танцю. Цікаві й змістовні були виступи, особливо колективу дівчат жіночого лагеря № 4, котрі співали українських пісень, тексти і мелодія яких приємно зворушували і запам’ятовувалися. Після багатьох років глухої ізоляції українці стужилися за рідною піснею, тяглися до неї. Подих духовного здоров’я окрилив багатьох в’язнів, які вже було загубили віру в завтрашній день. Молодим в’язням, а таких було більшість (хлопці й дівчата національних визвольних змагань), на зміну голодним снам прийшли сни нових надій.
ГУЛАГом було знято ліміт на листування. Я почав одержувати повні надій і душевної щедрості листи від Ярослави Полюги, студентки Львівського медичного інституту, яку заслали до Якутії тільки за те, що її батьків репресували. Я почав писати інтимну лірику.

х х х
Йому до снів кохана завітала,
Прийшла з далеких голубих долин,
Де море й небо, наче із кришталю,
А сад і хата - в полум’ї жоржин.

Цілуй палкіше! Дай свободу серцю,
Злови жар-птицю й падай у траву…
Нехай у сні привілля усміхнеться,
Якщо його не маєш наяву.

Стали відомими прізвища дівчат- політичних в’язнів ОЛПу № 4, які каралися за український патріотизм: Дарина Масюк, Слава Крижанівська, Слава Людкевич, Оля Мороз, Орися Грицина, Слава Лятушевська, Рома Сімків, Оля Мецелюх, Люба Пальчевська та інші славні доньки нескореної України.
У кінці грудня 1953 року мені пощастило передати їм доробок своєї ліричної поезії, і 1 січня 1954 на знак подяки вони конспіративно передали мені великий торт, якого спекли із продуктів, надісланих батьками чи знайомими із України. Того дня я написав вірш і таким самим способом передав їм.

Мадригал
Мені сказали, що Ваш торт медовий
Зготовлений у лагері з пшона.
У ньому свіжий сік рослин бобових
І навіть добра чарочка вина.

Не знаю. В їжі кепський я знавець.
Але що в торті сонце мого краю
І ваша щедрість, доброта сердець,
Про це я достеменно знаю.

Одного дня з колективом художньої самодіяльності приїхав поет Іван Лук’яненко (Іван Савич). Табірна молодь охоче читала і вивчала напам’ять його поезію.
Через тридцять вісім років на з’їзді політв’язнів у Львові я зустрівся з колишнім інтинським в’язнем, учасником УПА Кузьмою Хобзеєм і був приємно вражений, коли він із пам’яті продекламував мій лагерний вірш:

х х х
Не смійся, кате… Час розсудить,
Усім повідає колись,
Хто з нас Вкраїну більше любить.
Не смійся, кате… Час розсудить.

Мене ніхто тут не голубить,
Але я жити не втомивсь.
Не смійся, кате…Час розсудить,
Усім повідає колись.

8 жовтня 1955 року мене звільнили і зняли судимість. Одначе друкувати мої твори було заборонено. Час від часу друкували переклади з англійської, польської, німецької та мов радянських народів Кавказу, іноді (час від часу), коли не знали, що на мені зеківське тавро, друкували ліричну поезію у центральних журналах «Україна», «Жовтень», «Донбас», «Антології чеської поезії», «Перлина світової лірики» тощо. Республіканське видавництво «Радянський письменник» до свого плану на 1974 рік внесло мою книгу поезії «Переліски», але, коли рукопис уже був апробований і підписаний редакторами, видання розсипали тільки за те, що я поїхав до Ірпеню і особисто привітав з днем народження тоді опального Григорія Кочура.

х х х
Не друкують книг моїх - не треба.
Перетерплю і таку біду.
Все одно, як літом сніг із неба,
Я колись на голови впаду.

1990 року сімферопольське видавництво «Таврія» видало мою першу збірку поезії «Небовий ключ» під одною обкладинкою з книгами двох інших поетів: Володимира Пузиренка «Живі дощі» та Володимира Давидова «Старые звезды». І хоч «снігом на голови» я не впав, того ж року побачила світ друга книжка загратної поезії та перекладів «Очна ставка».
------------------------------------------
• Бремсберг - машина для транспортування вантажів у вагонетках по похилій площині.