Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Павук і павучок.

ПАВУК І ПАВУЧОК

Маленький Павучок, який часто вдавався у химери, із золотої пряжі сонця на смарагдовому листі трави вишивав остистий стожар білих зірочок, творив красу літнього дня… А вночі зайці, що пробігали навпростець по квітчастому килиму галявини, золотушна роса, яка появлялася на зеленому листі трави, шмалький вітер, що прилітав з окрай лісу, навіть великий метелик з розмальованими аквареллю крилами, руйнували його витвір.
Наступного дня, коли сонце, відпочивши по той бік планети, весело піднімалося над обрієм, маленький Павучок знову брався за роботу, відновлював свій зруйнований світ, у якому пульсували осяйні галактичні кола і манливо виблискували міріади білих зірочок. Бігає і бігає знизу вгору, згори вниз...
А поряд у дуплі престарої верби великий Павук із міцної пряжі плів свою мережу. Ніщо не руйнувало її - ні зайці, ні вітер, ні роса, ні навіть не метелик, який поблизу пурхав. Іноді до павутинної пастки потрапляла необачна муха. Він її з насолодою поїдав і, заховавшись у кінці плетива, очікував нової жертви. Швидко від надмірної ситості, довгого сидіння у дуплі, сповненого гнилизни й вологості, розтовстів і лопнув. А маленький Павучок, який не зневірився у своєму покликанні, і досі бігає знизу вгору, згори вниз…
Таку казочку розповів мені давній приятель за чаркою горілки і гальбою пива. Оповідь мені сподобалася. Я чітко собі уявив великого Павука із круглим, мов кавун, черевом, напхом напханим тілами наївних совкових мух із кривими ногами і кістлявими пащеками, а поряд із ним маленького меткого Павучка, який, незважаючи на постійні прикрі перешкоди, не зневірився в собі, не упав духом, а знову й знову наполегливо відтворює красу зруйнованого світу.
Я подивувався такому диву й забув.
А сьогодні зненацька мені зателефонував приятель, якого давно не бачив.
- Алло, старик! Ти мене чуєш?
- Чую. Тільки, якого біса телефонуєш серед ночі? Тобі що не спиться? Випий снотворного і дай мені спокій.
- Старик, зачекай, не гнівайся і не клади слухавку. Виручай!..
- Якщо хочеш гроші, то їх у мене немає.
- Гроші маю. Хочу попросити інше.
- Що саме? Швидко говори, бо я вже сплю.
- Пам’ятаєш, колись я тобі казав, що в мене живуть два Павуки - один маленький, а другий - великий, такі славні, гарні два брати. Мені вони не рахуба: живуть тихо й мирно, не гризуться, не обливають один одного помиями. Мудрі, славні павуки. А завтра, як не прикро, а мушу їхати у відрядження, усього на кілька днів. Так склалося, що відмовити шефу не можу.
- Якщо не можеш, то і поганяй, - кажу йому. – Тебе ніщо не тримає. Сідай у літак - і з Богом!.
- Ти не зрозумів, - бубонить у слухавці приятель. - Не можу залишити павуків. Як вони будуть без мене? Слухай, старик, виручай. Візьми їх на кілька днів до себе. Як тільки повернуся з відрядження, одразу їх заберу й поставлю тобі подвійного могорича.
Мені стало моторошно.
- Ти збожеволів? - питаю. – Звернися до лікаря-психіатра. Чи, може, мені зателефонувати у божевільню, щоби тебе забрали?
- Старик, зачекай, не клади слухавку і не гнівайся. Я цілком здоровий: пульс шістдесят вісім і тиск сто сорок на сімдесят. Зрештою, допоки ми з тобою гомоніли, прийшла сестра.
- Чия сестра?
- Моя.
Я кинув слухавку на телефонний апарат і, чортихаючись, пішов до ліжка. Але не встиг лягти, як у двері постукали. «Чортізна-що, - подумав сердито.- Не ніч, а якийсь кошмарний сон. Кому це вночі приспічило побачитися?» Я спроквола відімкнув замок на дверях - і до кімнати швидко, не вітаючись, зайшла дівуля з м’ясистим обличчям, натертими цеглою щоками, і рудим волоссям, зав’язане біло-голубою стрічкою на потилиці. У руках тримає літрову скляну банку, закриту жовтою поліетиленовою кришкою, а в банці - два павуки: великий і маленький.
Я вщипнув себе за сідницю: чи не сон? Ні, не сон. Те місце, за яке вщипнув, болить.
- Ти хто така?! Чого без дозволу вночі вриваєшся до чужих людей? Я тебе не кликав. Негайно вийди з кімнати!..
Відчуваю як мої очі вилізають з арбіт. Що за чортівщина?
- Вийди! - кричу.
- Не вийду. Куди подіну своїх братів? Я не хижачка, щоби їх залишати напризволяще.
Мені відібрало мову. Усвідомлюю, що саме хочу сказати, але тільки губами шльопаю, а голосу не чую. Дівуля мабуть сприйняла моє мовчання за згоду, зняла кришку з банки і звідти шмигонули два павуки - великий і маленький. Вони, не питаючи дозволу, швидко по своїх линвах спустилися на підлогу і там навперегін побігли по кімнатному голубому килиму до стіни. Великий Павук під високою стелею знайшов найтемніший закуток й одразу почав плести з грубого павутиння мережу для необачних мух, а маленький Павучок поселився у вікні біля кватирки.
Допоки я очманіло дивився на витівки павуків, дівуля зникла, не попрощавшись. «Ось і маєш халепу, - подумалося мені. - Такого і в сні не присниться. Розкажи людям - не повірять». Але, поскільки була глупа ніч і дуже хотілося спати, я вирішив дочекатися ранку і вже тоді знищити небажаних квартирантів.
Вночі спав як убитий. Вранці розбудив мене тонкий потріскуючий звук , ніби електричний розряд, що доносився з кутка стелі. Я розплющив очі й одразу побачив Павука. Він, товстопузий, самовдоволений, розчеріпавши криві волосисті лапи, смачно хрумкав дебелу, великоголову муху, яку зловив. Не доївши, хутко помчав до іншої, яка щойно потрапила до пастки, і тепер розпачливо дзижчить, когось кличе на допомогу, але ніхто не появляється, і вона то замовкає, то знову плаче, намагається вирватися з павутиння. Павук не одразу взявся за неї, якийсь час із садистською насолодою спостерігав, як вона відчайдушно бореться за своє життя, у безнадії надіється на порятунок, слізно просить відпустити її на волю, бо ще молода і хоче жити. Але чим жалібніше просила, тим більше в Павука зростало бажання жорстокіше мучити її, насолоджуватися своєю зверхністю і великою фізичною силою, і він, ніби дратуючись, боляче кусав її то за ногу, то за черево, радів конвульсивним здриганням мухи, аж допоки вона не затихла. Тоді почав гучно хрумати її, і оте хрумкотіння сполохало тишу в приміщенні. Звідкись появився страх з великими очима та широко відкритою пащекою, в якому ворушився жилавий рожевий язик. Страх м’яко ступав по долівці, ходив з кутка в куток, довго обмацував стіни і лише там, де висіла ікона святого Миколая і блимала лампадка, зупинявся, починав задкувати, відходив на кілька метрів назад, і знову ходив з кутка в куток, і хоч був світлий ранок, але здавалося, що в кімнаті ніч.
Наполоханий великим страхом, я помимо волі відвів очі від Павука й подивився у вікно.
Як іноді буває, коли прокидаєшся від тяжкого неприємного сну і, розплющивши очі, бачиш у кімнаті глибоку тишу й сонячну доріжку, по якій струмують срібні кораблики веселого сонця, і ти, мов знову народився, усією душею ощасливлюєшся повнотою світлого життя, так саме і я в оту хвилину відчув у собі народження нового ласкавого світу, що здавна існував поза мене й постійно манив, вабив своєю чарівністю.
…А у вікні, незважаючи на свіжий протяг із квартирки, сидить маленький Павучок і захоплено, з особливим поривом і натхненням плете з тонких, еластичних павутинок мистецький витвір свого світу, в якому гармонійно переливаються всі кольори, тіні й півтіні неозорого неба, у якому живуть міріадами миготливих зірочок, багато з яких уже давно погасли, але і досі їхнє світло струмує з глибини космічного простору, і оті, що відцуралися від самоти й скупчилися в стожари, і оті, які негадано зірвалися з насидженого місця й полетіли в галактичні простори шукати собі нову висоту, з якої змогли б більше побачити й розгадати загадку свого існування та голубої планети, що натеребила на собі безліч людей, які руйнують її первородство.
Знадвору зненацька подув свіжий вітер, фіранка вікна відчинилася – і павукового витвору як і не було. Я щільно зачинив фрамугу. Із далекого небосхилу визирнуло чарівне сонце й щиро посміхалося чи то до мене, чи Павучка, який не розгубився й не образився на вітер, а швидко шмигонув із підвіконня до кватирки, ближче до світила, й знову почав плести з нитчастих павутинок чарівну красу, але вже не ранку, а дня, від якої на душі робилося сонячно й тепло.
Я довго милувався його витвором, коли задеренчав телефон.
- Алло!.. Старик, ти чого не на роботі?
- Милуюся Павучком. Слухай, скажи своїй сестрі, нехай забере свого великого ненажерливого пузатого Павука, а мені залишить маленького.
- Старик, ти захворів? Про яку сестру говориш? Я сестри ніколи не мав і не маю. Які павуки? Який павучок? Ти захворів?

ЯГІДКИ

Вертка птаха
на розлогих кущах
брусниці
ловить червоні ягідки.
Вони втікають,
у листі ховаються,
по гіллі
стрибають,
сміються.
Птаха -
вліво,
вправо…
Назбирала
повну пазуху
веселих ягідок
і присіла відпочити.
Зирк!..
Аж вони знову
по гіллі
весело стрибають
та ще й глузують
із неї.