Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Уламки Імперії боляче ранять майбутнє

"УЛАМКИ ІМПЕРІЇ" БОЛЯЧЕ РАНЯТЬ МАЙБУТНЄ

(Інтерв’ю. Херсонський тижневик «Чайка», 13 грудня 2001 р.)

Ім'я херсонського поета і перекладача Миколи Василенка добре знайоме шанувальникам красного письменства. А от як прозаїк Микола Олександрович практично нікому не відомий. Правда, кілька років тому з'явилася в альманасі "Степ" написана ще в 50-х роках повістина з лаконічною назвою "Лаодіка". Проте обмежений наклад часопису і його вузький регіональний масштаб відтіснили цей непересічний твір у затінок від широкого читацького загалу. Може саме тому відомий автор поетичних творів для дітей і дорослих узявся за широке епічне полотно — роман "Уламки імперії" — і успішно завершив.
Микола Василенко — гість редакції тижневика "Чайка".

— Миколо Олександровичу! Ми знаємо вас як поета, перекладача, публіциста і автора так званої мемуарної прози. І раптом — роман, та ще й з недвозначною назвою "Уламки імперії". Усі ми вихідці з величезної червоної імперії, котра займала площу рівнозначну території 1/6 земної кулі. Після її несподіваного розвалу в кожному з нас міцно засіли її уламки, які в одних ятрять солодкими спогадами, а в інших — пекучими ранами. Невже ваш твір про СРСР та СНД?
— Такі асоціації цілком припустимі, якщо зважати на наше недавнє історичне минуле. Але дія у моєму романі розвивається набагато раніше як в часовому, так і в просторовому вимірі. Багатоплановий епічний твір висвітлює життєдіяльність двох стародавніх рабовласницьких держав — Єгипту і Селевкідії, які постали в результаті розпаду імперії Олександра Македонського в третьому сторіччі до нової ери. На прикладах численних історичних подій я змальовую в романі безглуздий державний терор і руйнівні наслідки довготривалих війн за так звані "споконвічні землі".
— Виходить, що нинішня ситуація на Близькому Сході має набагато глибше коріння, ніж може собі уявити пересічний українець?
— Саме так. І спірні землі були причиною довготривалих, спустошливих і жорстоких війн. Оскільки мій роман — твір багатоплановий, то він поділений на три частини: "Селевкідія", "Єгипет", "Війна". Для малопідготовленого читача у книжці вміщено хронологічну таблицю царів і цариць, які зустрічаються на сторінках роману, а також словник маловідомих слів, військових термінів і післямова кандидата історичних наук Миколи Оленківського.
— Сьогодні престижно писати кримінальні і детективні романи, вульгарно-еротичні твори тощо. А як вам спало на думку узятися за нерентабельну історичну проблематику, та ще й такої давності?
— Історія не є тим, що відійшло. Минуле, яким би давнім воно не було, стає одним з елементів сучасності. В історичній долі минулої та сучасної людини багато спільного.
Недаремно кажуть, що найкращий спосіб передбачити майбутнє — пригадати минуле. Творчість дуже часто виникає спонтанно, так би мовити, поза свідомістю митця. Писати повість на історичну тему я почав на початку 50-х років, у дуже непростий для мене час. Тоді з політичних мотивів я відбував термін ув'язнення в ГУЛАГівському лагері Заполяр'я. Там були письменники, історики, педагоги, вчені, учасники УПА та інші непокірні, які не сприймали ідеологію королівства кривих дзеркал, — мова про утопію комунізму. Якось мені до рук потрапив енциклопедичний довідник, у якому я прочитав про царицю Лаодіку, яка в третьому столітті до нової ери правила державою Селевкідів і вела довготривалу війну з Єгиптом. Істориками ця війна названа "війною Лаодіки".
— Як на мене, то в цьому історичному факті є два цікавих моменти: по-перше, що державою правила жінка, а по-друге, що вона вела війну. Стародавній світ насправді може вразити уяву письменника своєю загадковістю.
— Саме це і відбулося зі мною. Я почав розпитувати про ту далеку епоху ерудованих істориків, які до ув'язнення працювали в інститутах та університетах. Вони охоче розповідали, радіючи, що було кому передати свої знання з історії. Зимовими вечорами після роботи в шахті я з великою цікавістю слухав їхні розповіді. До нас присідали й інші в'язні, щоб подумки відірватися від табірної непривітної дійсності і перенестися в далекі екзотичні світи. Незабаром перед моїми очима постав образ Лаодіки, яка відчайдушно боролася проти гегемонії Єгипту. Зав'язався сюжет оповідання, і мені захотілося викласти його на папері.
— А як це вам вдалося зробити, адже в таборі не дуже жалували пишучу братію?
— Дійсно, на писання в таборі існувала сувора заборона, за порушення якої можна було отримати новий термін ув'язнення. Але у світі все підлягає не вождям, а часові: незабаром мене перевели працювати із забою шахти на поверхню, де я посів місце машиніста підіймальної машини. У нічні зміни, коли залишався сам, написав повість "Лаодіка" і чернетки показав відомим письменникам-в'язням — Григорію Кочуру та Дмитрові Паламарчуку. Вони внесли кілька стилістичних зауважень і порадили писати далі, мовляв, "у прозі щось є".
— Невже до першодруку повісті аж у 90-ті роки її так ніхто більше не прочитав?
— Знаєте, минулого року мій табірний побратим, колишній студент, а тепер журналіст Євген Дацюк у статті "Поетові сходні" ("Визвольний шлях", № 7, 2000 рік, Англія) згадує той час, коли першим переписав рукопис повісті і потай передав його у жіночий табір. Романтичний образ цариці, її непримиренність і наполегливість у досягненні своєї мети сподобався жінкам, учасницям визвольних змагань, яким імпонувала людина міцного духу. Вони вже без мого відома переписували твір і передавали в інші табори. Якимось робом рукопис потрапив до Сибіру. 1956 року, коли я вже був удома, звідти одержував листи-відгуки на повість від незнайомих мені людей. Листи збереглися. До речі, самі читачі тоді радили за сюжетом повісті написати роман, бо тема цікава і вимагає широкого полотна...
— І ви писали всі ці роки?
— Ні. Усвідомлюючи, що за радянського режиму подібного історичного твору не опублікувати, я поклав рукопис до шухляди, де він пролежав сорок років — до 1994-го, коли його опублікували в літературно-художньому альманасі "Степ", редактором якого був тоді Василь Піддубняк. А вже пізніше взявся безпосередньо за роман.
— Написати роман — справа непроста, але для письменника цілком реальна. Але, щоб написати історичний епічний твір, для цього треба мати не лише письменницький талант, а ще й дотримуватися так званих принципів історизму. Як вам вдалося упоратися з цим завданням?
— Незримий ланцюг, який з'єднує давноминулу й теперішню епоху, існує. Подорожуючи в стародавні цивілізації з героями роману, я намагався триматися отого ланцюга. Царі й цариці (Лаодіка, Птоломей, Евергет, Береніка) — реальні особи, в історії вони добре відомі. Але не обійшлося і без художнього вимислу. Письменник має право на власне трактування тих чи інших вчинків реальної особи. Іноді буває так, що сюжетні лінії не придумуються, вони мовби вже були і в процесі написання твору негадано появляються самі й рукою письменника записуються на папері. Тому деякі епізоди та долі людей у повісті настільки правдиві, наскільки й умовні. Історія рухається, змінюються філософські уявлення, форми суспільства, класові формації. Незмінною залишається людська сутність, її біологія. Як тепер, так і колись, було радісне й трагічне кохання, саможертовність, почуття патріотизму. Згадаймо: солодка смерть за Батьківщину! Ці слова були сказані задовго до нової ери. Давньогрецький філософ Сократ говорив, що у кожній людині є сонце, тільки не треба його гасити. Але, на жаль, в історії неодноразово були періоди, коли оте сонце ганебно гасили. Життя різнобарвне, у ньому всього досить: солодкого і гіркого. Царі і цариці драбиною родоводу лізли вгору, щоб стати поряд із богами, а чиновники сумнівними способами робили собі кар'єру.
— Мені видається, що справжні письменники пишуть не для себе; вони працюють для читача, і різняться між собою не кількістю виданих книг, а чисельністю читачів. Наклади сучасних видань не додають оптимізму щодо цього...
— Так, я не приховую, що хотілося б мати багато читачів, але то вже як Бог дасть. Це по-перше. А по-друге, коли сьогодні українська книжка ледь животіє, а ринок затоварений російськомовною літературою, український письменник не може стояти осторонь. Він повинен писати й друкувати свої твори, щоб хоч якось поліпшити книговидавничу справу. Написати художній твір не важко, важко його видати. Авторові самому треба оплачувати видання або шукати мецената, людину, яка небайдужа до національної культури. На щастя, такі люди є.
— Кожна художня книжка — це подія. Чи вважаєте ви свій твір такою подією?
— Художній твір — категорія духовна. Тому серйозні люди кажуть, що до написання твору треба ставитися як до будівництва Храму. Не знаю, наскільки мені це вдалося, але я намагався будувати Храм.
— І наостанку — традиційне: що маєте в письменницькій шухляді?
— Скажу коротко: незважаючи на економічні труднощі, працюю над малою прозою і не забуваю про поезію. Взагалі, намагаюся працювати, допоки працюється.

Розмову вів письменник Анатолій КРАТ.
13 грудня 2001 р.

SI VIS PACEM, PARA BELLUM *

Допоки небо наді мною,
доти
не відступлю від миру ні на крок,
ні за які словесні позолоти
на людське серце не зведу курок.

А хтось гукає сипло
з далини:
Якщо за мир -
готуйся до війни!

--------------------------------------------
• Бажаєш миру - готуйся до війни.