Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Від редактора. Василь Піддубняк.

Від редактора

Спочатку нагадаю кілька рядків із автобіографії:«.. .1947 року заарештований органами держбезпеки із політичних мотивів. Вирок -10 років гулагівських таборів і 5 років позбавлення у правах.  Із 1949 року строк ув'язнення відбував у сталінських концтаборах на Далекій Півночі».
У таборах того року знаходилося 2 мільйони 356 тисяч 685 невільників. Микола Василенко - один із них. Молодого, у розквіті сил, повного сил і енергії запроторили за колючий дріт як «ворога народу». Чи не забагато «ворогів» навіть для такої великої імперії?...
Не всі витримували випробування рабством: хто ламався у хребті, хто безвольно, як на благо, очікував на смерть. Молодий же знаттєлюбний в'язень із благословенних берегів Дніпра пристав до тих, хто вірив: таки ж падуть колись важезні кайдани. Не можуть не впасти! І, маючи письменницький талан, тайкома від оскаженілих табірних церберів творив.
Ще древні латиняни своє ж таки відоме прислів'я «Memeto mori» («Пам'ятай про смерть») перефразували на не менш застережне: «Memeto servitudinem» («Пам'ятай про рабство»).
По двох роках «табірних університетів», в Інті (Комі АРСР), зайшлася робота над історичною повістю «Лаодіка», яка прийшла до широкого читача аж через чотири із лишком десятиліття!
Насмілюсь, прочитавши рукописа старійшини херсонського письменницького цеху Миколи Василенка, поставити між двома словами - смерть і рабство - знак рівности. Власне, це є наскрізною думкою оповідань «Заметене снігом», «Марфа і Мефодій», «Штрафбат», «Циця», повісті у новелах «Над урвищем», інших творів. Веду до того, що коли і в Україні «дозволили говорити всю Правду», у новітній нашій літературі почали з'являтися твори, для більшості яких напрошується визначення: «генетично модифіковані».
«Подорожуючи в стародавні цивілізації з героями роману, я намагався триматися отого незримого ланцюга історизму», - напише у передмові до роману «Уламки імперії» Микола Василенко. Це неймовірно важкий труд розуму, адже йдеться не лише про віддаленість епох.
Кандидат історичних наук Микола Оленковський підкреслює: «…автор роману вдався до подій дуже складної й одночасно цікавої епохи в історії людства - часу перерозподілу спадщини Олександра Македонського».
Так, але не зовсім. Романіст, освоюючи античні пласти переділу добра, перекидає незримий віадук над курним шляхом «із грязі в князі». А це вже - сучасна Україна. Але, звісно, не та, якою хотів бачити письменник. Ми бачили рідну землю іншою, коли дощового осіннього дня добиралися у стольний Київ на крамольне для тодішньої влади дійство - установчі збори Народного Руху України.
Чомусь подумалося, що Микола Олександрович перейде від художнього переосмислення античної дійсності до, скажімо, доби козаччини, гірких уроків якої українство так і не засвоїло. Добре, що хоч іронізувати над собою не розучилися і у масі своїй не стали на злодійську стезю матеріального збагачення.
Місце дії більшості драматичних творів - Голгофа, на яку одні несуть свої хрести, а інші підштовхують страдників межи ребер багнетами і стволами. Голгофа - це і колючі сніги Півночі, і Карпатські гори, і села безхлібного 33-го року минулого століття. Голгофа - це сфокусована історична пам'ять народу, про яку щораз нагадує автор.

Василь ПІДДУБНЯК,
член Асоціації українських письменників.