Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Воно

Воно

«Поете! Ти також є князем висоти
І тільки угорі - ти і краса і сила.
Та на землі, в житті ходить не вмієш ти,
Бо на перешкоді - твої великі крила».
Євген Маланюк.

Куди б я не втікав, де б не ховався, Воно завжди знаходить мене і копирсається в мені, і переслідує, як давній пращур загнаного тура. Сьогодні, коли зовсім вибився із сили і на хвилину присів, щоб відпочити, Воно визирнуло з-за моїх плечей і каже:
- Бачиш оці гроші, що тримаю? Куплю хомут, щоб одягнути на тебе, бо дуже норовливим став.
- Хіба я кінь?
- Дурний, - каже Воно, - хомути одягають не лише на коней, на лошаків також.
- Хіба я лошак?
- Знову дурний. Вариш воду. Пнешся високо злетіти вгору, шукаєш скіфську кибитку у власній хаті і гасаєш по козацькому степу, як гончий собака за зайцем.
- Виходить, що я ще й собака?
- Собака, бо в голові дурноголовий вітер, топчешся на порожніх віршах, піднімаєш хвилі неспокою, порушуєш гармонію душі і тим лякаєш мене. Ось чому ти собака, - веде своєї хрипкуватим голосом Воно. - Зарубай собі на носі: поет припнутий до земної кори, як корова до тирла. Йому не дано дозволу літати. Літають лише комети, бо вони вивідники космосу, нишпорки всесвіту.
- А птахів куди подів?
- Що птахи?- бубонить Воно, - Птахи - примітив. Хочеш цукерку? Ні? То, може, камінь? Найдавнішою зброєю предків був камінь. Мамонти загинули від каменя, пущеного з пращі. Колишні імперії мертвяками лежать під камінням. Їх подолав отой, хто був останнім. Усе, що падає у чорнозем - проростає, а те, що на камінь - гине. Вода під камінь не потече. Вона іде туди, де розкопано, хоч сліпа, але розумна. Не те, що ти, мудрований, шукаєш розум там, де його немає. Усе на світі гибіє, тільки не мудрість. Її у пробірці не зачнеш і за гроші не купиш. Вона не продається навіть там, де усе продається. Бійся каменя. Лише горобці його можуть не боятися, бо їх багато. Вони як трава. На траву наступиш, а вона мовчить. Ти чув, щоб трава кричала? Не чув і не почуєш, бо коли б трава мала голос, був би неймовірний галас, крик, порушилася б гармонія світу, і він би оглух: Тут не стій!.. Туди не йди! Ой!.. Ой!...Який біс тебе сюди приніс? Ой!.. Ой!..
Воно замовкло. «Нарешті,- подумав я, - втихомирилося, вибалакалося, і я відпочину, а може, і посплю. Аж раптом крижасте тілом Воно, як нічний тать, вилізло мені на плечі ще й ноги звісило. Я кусаю його за голі литки, намагаюся скинути на землю, але Воно, мов прудкий лахматий кіт, швидко стає на ноги і знову стрибає мені на плечі. Душа натягнулася струною, а серце ледь не трісне, а Воно спокійно сидить собі на мені та ще й сміється:
- Пиши, пиши, я сплю, тобі не заважаю.
- Якщо спиш, то хто ж тоді говорить?
- Твоя тінь. Тінь віслюка, звіра, птиці… Тінь неба, тінь гори і тінь вітру… Наша планета - тінь колишньої планети, від якої ми з острахом відвертаємо очі, бо знаємо її історичну долю.
- Ти філософ? - питаю.
- Ні, твоя зануда, - цідить крізь зуби Воно і длубається в носі. - Хочеш, спрогнозую твоє майбутнє?
- Краще зроби послугу: залиш мене. По самі нікуди ти мені вже надокучило. Іди геть!.. Наші дороги - різні.
- А як я можу податися геть, якщо сплю? Коли висплюся, тоді й піду..
Воно, справді, захропіло та так сильно, що столітні дерева позатуляли собі вуха, щоб не чути отого хропіння. І мені подумалося: слава Богу, нехай спить аби не гризло мені голову. Але Воно швидко прокидається, за горло хапає мого щойно народженого вірша:

х х х
Я гнався за дощем,
як хлопець за м’ячем.
Дощ втікав,
втікав,
біг польовими дорогами,
перестрибував через живоплоти
і ховався в кущах.
Я за ним!..
Шльопав за ним по калюжах,
намагався вхопитися за його мокре волосся,
за оборки сизої мантії…
Дощ добіг до своєї межі,
зупинився і сказав:
- Ти переміг.
Тепер біжи за вітром.

Воно прочитало поезію, цупкою п’ятірнею почесало собі потилицю і мовило:
- Це що? поезія? Це - поетичне ліліпутство. Справжня поезія не лежить на столі, а ходить по руках. Твоя не піде. У неї мало сонця. Де ти бачив, щоб дощ біг, як пацан? Дощ без ніг, не шукає польових доріг, не перестрибує через живоплоти, не ховається в кущах і не від кого не втікає… Він, роса небесних хмар, не питає, де оті дороги чи живоплоти… І як ти міг бігти за ним, ніби за дитячим м’ячем, щоб ухопитися за мантію. Яку мантію? Дощ мантії не має. Він – не людина. Чому пишеш неправду? Такі мудровані вірші ніхто не читатиме. Або: «Дощ добіг до своєї межі, // Зупинився і сказав: Ти переміг…// Тепер біжи за вітром!». Абсолютна дурниця. У ньому багато води. А це тому, що ти вірш одягнув у чужий одяг, наче у гамівну сорочку, викроєну із лахміття забутих ізмів, - символізм, абстракціонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм… Поет, який працює в білих рукавичках – верхоглядний поет, бракороб. Оспівуєш вічність? Її немає. Життя - смертельна хвороба. З першого дня народження ти приречений. Лише високого помислу поезія вічна, бо там, де куца мрія, там передчасна смерть.. Не можеш плавати, не муч море.
- Дивно тебе слухати. Немов і письменний, а розум невеликий. Куди подів Елюара, Бехера, Семенка, Брехта, Леже… Заперечуєш неперевершених митців слова, які не цуралися « ізмів»?
Воно не відповіло, волохатою рукою схопило мого нового вірша, відкрутило йому голову і затиснуло в кулаку, ніби в лещатах. Із нього закапала вода.
- У цьому вишкрібку мало води, бо вірш короткий. Багато її у поемах. Якщо поети продовжуватимуть писати довжелезні поеми, вода затопить суходіл, людям не буде де жити. Водою із таких віршів, як твої, я погасив пожежу.
- Якщо поети не писатимуть, то чим гаситимеш вогонь?
Скориставшись хвилиною, коли Воно на мить відволіклося, я схопив його за ноги і, кинувши на землю, почав злісно топтати. Воно стогнало, кричало, плакало, а вкінці промовило:
- Досить. Мовчатиму, як риба.
І мовчало до вечора, а ввечері, побачивши на столі нову мою поезію, схопило її п’ятірнею і заусміхалося:
- Нарешті! Бачу безсмертну класичну форму - мій улюблений гекзаметр… шестистопний дактиль… поетична форма гомерів…

х х х

З’явище, сило небесне,
стій на сторожі Вкраїни.
Так пороби, щоб ворожі
кляті мечі потупились.
Гнів поверни на ординців,
винищи кодло гадюче.
Сповнені згубного шалу,
хижі колишні ординці,
Маючи погляд печерний,
знову плетуть несусвітне,
Рвуться до серця Держави,
стріли пускають отруйні,
Жах на людину наводять,
маючи намір вампірський.

Муляють душу ординцям
довгі кордони Свободи,
Жовчно на них із-за тину
зиркають оком неситим.
Зиркають оком гієни, -
думка їм душу довбає:
Звідки Свобода взялася?
Чом вона вперто на Захід
Дивиться зором прихильним?...

Воно швидко лизнуло вірш, понюхало і, вирячивши на мене банькаті очі, вигукнуло:
- Форма класична, але де поезія?! Тут - політика! Справжня поезія і політика в одній упряжі не ходять.
Воно почало криком кричати, сидячи на мені. І я зрозумів: умовляння на нього не впливають. Я схопив його за карк і почав душити…
- Ось цього робити не треба. Я від тебе сам піду, - сказало Воно і
статечно вийшло з кабінету, та не через двері, а крізь стіну, як примара. І я враз відчув, що морально спорожнів, чогось не вистачає. Швидко біжу надвір:
- Де ти?! Повернися! Мені без тебе не жити!..
Зирк! Аж Воно знову на моїх плечах, та ще й сміється.