Василенко М.О. Довга дорога з тунелю. Як духовний хліб насущний.

«…Як духовний хліб насущний»

Є народи, які на якомусь етапі своєї історії, пристосувавшись до стерпних умов життя, мовби впадають у сон, байдуже споглядають на вивітрювання із пам’яті історії свого роду, вродженої гідності, національно-духовного пограбування і покірно сприймають снотворну дійсність.
У такі періоди народжуються генії, які словом і ділом починають активно пробуджувати свій народ від неприродного летаргійного сну, прокладати дорогу проти снотворної течії.
Пробуджувачем української нації був Тарас Шевченко. Він своїм пророчим талантом, опоетизованим словом правди й справедливості, внутрішньо розкріпачував людину, намагався достукатися до приспаної душі, навчав бути вільною людиною, гідною свого роду, позбавленою боязкості перед своїм поневолювачем.
Доля вділила йому великий талант і довгий тернистий шлях. Зрозуміти феномен Шевченка ізольовано від історії української нації неможливо. Світ думок і прагнень до світлих ідеалів свободи і незалежності постають перед нами з його високохудожніх і високопатріотичних творів. Усвідомлюючи, що шедеври великого поета вияскравлюють суттєві ознаки епохи, в яку він жив, ми пізнаємо його життєву, політичну і творчу позицію, духовні інтереси і запити. Читаючи прихильним серцем його твори, а не упередженим несприйняттям, ми краще розуміємо самих себе, бачимо причини власних національних і соціальних проблем.
«Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!
… Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай».

Після виходу «Кобзаря» про Тараса Шевченка заговорили як про талановитого поета істинної народності. Прості люди сприйняли його поетичні твори як духовний хліб насущний. Прихильники таланту шукали знайомства з ним, заохочували до написання нових віршів «щоб слово пломенем взялось, щоб людям серце розтопити».
Він зазнайомився, здружився і підтримував довготривалі дружні стосунки з багатьма українськими, російськими і зарубіжними діячами культури - художниками, артистами, письменниками - Пантелеймоном Кулішем, Яковим Кухаренком, Григорієм Тарновським, Василем Григоровичем, Йосипом Бодянським, Миколою Костомаровим, Михайлом Лазаревським, Петром Гулак-Артемовським, Михайлом Щепкіним, Михайлом Максимовичем, Варварою Рєпніною, Айра – Федеріко Олдрідж та іншими достойниками. Тарас Шевченко твердо і безкомпромісно стояв на захисті української мови. Він, як ніхто, розумів, що мова - це не просто засіб спілкування між людьми, це питання життя і смерті нації, це найдорожча пам’ять віків. А загроза знищення була велика, і він пише:
«… Щодень пілати розпинають,

Першим розпинателем української мови став Петро Перший, він видав указ про заборону друкувати релігійні тексти українською. Пізніше Катерина Друга заборонить викладати українською мовою в Києво-Могилянськый академії, напише: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции… а также Смоленскую надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели». Особливо зухвало нападав на Шевченка російський критик Віссаріон Бєлінський, який проповідував російську національну винятковість. Він писав: «История Малороссии - это побочня река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом…». Він глузував з української мови, яка для Шевченка була бетою і омегою, нероздільною з поняттям Україна, являла одне ціле. Негативне ставлення великодержавника до української нації загострювало національне почуття Шевченка, і він пише:
«Смійся, лютий враже!
та не дуже, бо все гине, -
слава не поляже;
не поляже, а розкаже,
що діялось в світі,
чия правда, чия кривда
і чиї ми діти».

У листі до Григорія Квітки-Основ’яненка від 8 грудня 1841 року нотує: «Спасибі Вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому…». А в листі до брата Микити від 15 листопада 1839 року нагадує: «А сам як тільки получиш моє пісьмо, зараз до мене пиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому…».
У листах до брата не раз ще нагадуватиме: «Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише пісьмо окреме - та тільки не по-московському, а то і читати не буду - кланяйся йому».
А в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» він занотовує: «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди».
Тогочасні недоброзичливці намагалися якнайчорніше осквернити поета. Редактор журналу «Домашняя беседа» В.Аскоченський (1846 року) переконував його у необхідності зійти з обраного національно свідомого шляху, лякав каторгою. Шевченко відповів сатиричним віршем «Умре муж велій во власниці». Тавруючи великодержавників, він накликав на них погибель: «О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?» Така поетова поведінка обурювала вельмож і вони писали на нього доноси. Але ніщо не змусило поета зректися власних переконань, і він нещадно картає самодержавний лад Росії, безбоязно звертається до свого народу, закликає до рішучої боротьби за справедливість і свободу, подолання національних і соціальних утисків:
«Борітеся - поборете,
Вам Бог помогає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая».

Жахливі злидні, безправ’я народу в Російській царській імперії, коли «від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчить», важким болем відзивалося у його серці:
«І день іде, і ніч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!»

У середині 40-х років ХІХ сторіччя Шевченко прилучається до громадсько-політичного життя, шукає спільників у боротьбі з монархічним ладом. Близько сходиться з Миколою Костомаровим, Василем Білозерським, Миколою Гулаком, Пантелеймоном Кулішем та іншими однодумцями, членами Кирило-Мефодіївського Товариства, які не поділяли тодішню войовничу суть Російської імперії, про яку цар Микола Перший писав: «Россия – государство не торговое и не земледельческое, а военное, и призвание его быть грозою света». Згодом царські чиновники за членство в Товаристві й написання «возмутительных стихотворений»:
«Так от де рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи; аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця – небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога…»
Шевченка засилають солдатом на десять років в окремий Оренбурзький корпус під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати, сподіваючись, що таким чином його примусять покоритися царській владі. Але творча жага була настільки великою, що він, незважаючи на заборону, пише: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!» і потайки малює, зокрема портрети офіцерів (один із портретів - підпоручика В.Воронцова експонується в Державному музеї Т.Г.Шевченка в Києві).
Тяжкість покарання поетів у Російській імперії за одні й ті самі провини різко відрізнялися. Якщо Шевченка за поему «Сон»:
заслали в пустелю Оренбурзького краю, то Пушкіна за вірш «Вольность», в якому прокляв царя:
«Самонадеянный злодей,
Тебя, твой трон я ненавижу,
И смерть твою, твоих детей
С великой радостию вижу!,»
покарали засланням на Україну без заборони писати і малювати, і на дорогу із царської казни видали 1000 рублів. По Україні він вільно подорожував, і його з почестями вітали царські намісники краю. Пушкін не засуджував великодержавницьку політику царя, стримано говорив про творчість придворного поета Василя Жуковського, який писав:
«…Через Кавказ мы пушки перемчали.
В один удар мы кончили войну,
и Арарат, и мир, и славу взяли.
И руський в том краю, где был
утешен мир дугой завета,
свои знамена утвердил
над древней колыбелью света».

А також хвалив оди на честь імперської войовничості Гаврила Державіна:
«Пошел, - и где тристаты злобы?
Чему коснулся, все сразил,
Поля и грады - стали гробы,
Шагнул - и царство покорил…
Но ты, народ, подобно грому
Котрого мечи в дали звучат!..
По правде будеш лиш войною:
Великий дух! Твой бог с тобою!
На что тебе союз? О Росс!
Шагни - и вся твоя вселенна».

Шевченко мав інший світогляд:

«Мій Боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров!.. Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову».

Великий поет, незважаючи на тяжкі умови життя, не колінкував перед царями. Це ніби про нього сказав Василь Барка: «Поет повинен бути непокірним і неслухняним; повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження, стежкою. Зобов’язаний бути ворогом всіх, хто чинить насильство. Його доля бути переслідуваним, очорнюваним квазі-професорськими статтями, зневажуваним і висміюваним..».
Тарас Григорович мав глибокі знання з історії України, усвідомлював причини, які спонукували запорозьких козаків робити походи за Перекоп, а кримчаків - на Україну, і першим в українському образотворчому мистецтві з розумінням і прихильністю до кримсько- татарського народу пише картини, де зображуються хани Іслам Гірей Третій, Шагінян Гірей та інші знатні татари.
Всупереч тяжкої долі, він являв подвиг людської любові та віри. А коли напосідали сумніви щодо справедливості людського світу, коли здавалося, що довготривала неволя Україні суджена Богом, він у пориві відчайдушної незгоди піднімав бунт і проти Бога. Але швидко, зрозумівши помилку, спокутував свій гріх:

«Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!».

Елементи стилю поезії Шевченка знаходимо майже в усіх відомих українських поетів і на літературах інших народів. Його дух національного поета- бунтаря проник до багатьох слов’янських країн і справив вплив на громадську думку Росії, прискорив процес розкріпачення. Іван Франко писав, що хоч Шевченко і терпів десять років від російської воєнщини, а зробив більше для свободи Росії, ніж десять побідних армій.
Особливо великого впливу Тараса Григоровича зазнали болгарські поети за часів національно визвольних змагань свого народу. Визначний болгарський поет Любен Каравелов писав, що Шевченко був «його перший і майже єдиний учитель».
Шевченко був і залишається головною національно-духовною постаттю нашого часу, він закликає до братерства, мудрості, бути національно свідомими громадянами, любити Україну:

«Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть».

Наснажений визвольним духом, він до останнього свого дня залишався на позиціях справедливості та історичної правди. Його ідейне бачення, роздуми про необхідність збереження культурної спадщини пращурів збігаються з нашими думками. Він зрозумів перспективу розвитку цивілізації, творив зразки поезії світового рівня.
Шевченка у різні часи по-різному витлумачували. То причисляли до революціонерів-демократів, то навішували ярлики радикального націоналіста, атеїста, то робили з нього ікону. А він не був ні тим, ні тим. Був поетом від Бога і народився саме тоді, коли українська нація стала під загрозою знищення. Почуття приреченості, непевності, постійних поразок у боротьбі з режимом царизму гнобило дух народу, загрожувало переродженням у потурнаків «правнуків поганих». Зникало саме географічне поняття Україна. Замість нього утверджувалась назва Малоросія. Потрібний був поштовх, щоб розбудити народ, дати йому віру в незнищенність свого національного духу, повірити, що кожна нація створена природою задля ідеї існування самого людства, і тому вона має право на власне життя. Він зумів зрозуміти найголовніший і невідступний духовний потяг українців: бути вільними, домагатися свободи чого б це не коштувало. Пізніше відомий філософ Іван Огієнко напише: «Український народ - це той казковий велетень, що рубали надвоє - то і сили ставало вдвоє, коли рубали його далі - то сила все росла й росла».
Геніальність Шевченка полягає в тому, що він з величезною поетичною силою у своїх творах показав об’єктивну дійсність своєї епохи. Був винятковою особистістю, цільною натурою, але одночасно людиною беззахисною. Катерина Федорівна Толстая у своїх спогадах зазначає, що Тарас був, як дитина, добродушний і довірливий. Від часів «демократа» Бєлінського до мінібєлінських він потребував захисту. Навіть із крахом царської імперії не закінчилося цензурне втручання в його поезію, допускалися купюри, перекручення аж до відвертого фальшування текстів.
Хресна прижиттєва путь Шевченка - це хресна путь України. Він був вільний у своїх творах, знав, що страх не дає людині дорости самій до себе, тому не зважав на цензурні перепони і відповідні наслідки.
Маючи високу національну свідомість, шануючи культуру української нації, він толерантно ставився до інших національних культур і націй. «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».
З молодих років він щиро вірив у Бога, розумів, що антирелігійне, як і антинаціональне, завжди аморальне, бо несе ідею насильства над конкретною людиною. Своєю любов’ю до Бога і України він, як ніхто, був сильний і непохитний у своїх переконаннях. Тому переважна частина його творів - це молитви. Перлини світової поезії стали його переклади «Давидових псалмів».

1
«Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
І не стане на путь злого,
І з лютим не сяде.
А в законі господньому
Серце його й воля
Навчається; і стане він -
Як на добрім полі
Над водою посажене
Дерево зеленіє,
Плодом вкрите. Так і муж той
В добрі своїм спіє.
…………
Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть».

На жаль, на великого поета – гуманіста, як і за часів колишньої Російської імперії, підняли свої брудні руки теперішні українофоби, новітні герострати, різні обмежені бузини та несенюки, яким кісткою в горлі стоїть незалежність України. Це говорить про те, що колишній великодержавник не зник, а лише перефарбувався.
Одначе, незважаючи на оскаженілу лють сучасних українофобів, силове поле поезії Тараса Шевченка не стало меншим, не змаліло. Його ідея братерства нам не чужа. Він залишається жити у свідомості поколінь і своїм правдивим словом продовжує служити людському прогресу. Пізнавати Шевченка - пізнавати себе, усвідомлювати, що ти з діда - прадіда причетний бути патріотом України, подвижником свободи, закликати нації світу до планетарної спільноти, пошани й поваги національних мов, культур і традицій.

Тарас Шевченко

Пройшли роки, мов хмари над ріллею…
Кляли поета вороги не раз,
А він іде на повний зріст землею,
Надихує на волелюбність нас.

Він вигострив нам серце голосами
Своїх пісень, що сколихнули світ, -
Озвалися навік глашатаями
Нових державних Золотих воріт.

І щире слово надає наснаги,
І чорнотроп не заблукав у млі.
Колишуться блакитно-жовті стяги -
Висока суть вкраїнської землі.

Зітерлася фальшива позолота,
Настали дні нових великих змін.
Лишилася іще одна турбота:
Звести раба останнього з колін.

Говоримо: звеличуйся, бояне!
Ми всі твої – великі і малі.
Наш вільний дух ніколи не зов’яне,
Якщо ти поряд будеш на землі.