ІІІ Розділ

ОБРІЇ НЕСПОКІЙНОГО СЕРЦЯ

ПРОЗА

Виходець із хліборобського роду, письменник добре знав життя селянства з його одвічними турботами, радощами і тривогами. І не дивно, що в більшості його творів відображено життя села двадцятого століття, свідком якого він був, і не­простого сьогодення – життя за часів незалежності України.

Повість «ДІЖДАЛИСЯ ВЕСІЛЛЯ»(1981), романи «ПЕРЕПЕЛИНА НІЧ» (1988), «БЕРЕЖИНА» (1995), «ТАНГО НАД ЛИМАНОМ» (2001), «ДАЛІ БУДЕ» (2006), «ГОЛОДНА КРОВ» (2007) – присвячені краянам-хлібодарам, їх побуту, спілкуванню з владою, новим перипетіям і проблемам часу, подоланню життєвих труднощів і утвердженню самих себе як особистостей, господарів власної долі. Проза М.Братана – поліфонічна, часовий діапазон охоплював десятки років, а, відтак, і теми, настрої, почуття, дії та вчинки героїв вихоплені із самого життя. Автор фокусував, узагальнював увагу на найважливішому: любові до рідної землі, нашій неспокійній історії, селянській долі, чутті отчого дому, пам’яті батька-матері, на звичаях роду і народу, законів моралі і духовності…Як і в поезіях майстра, у прозі, попри всілякі негаразди і показ негативних сторін буття, вчинків різних персонажів, пріоритетною залишалася оптимістична позиція автора і його віра в краще життя та його безмежна любов до самого життя, яку він умів реалізувати у гострому, влучному слові. Микола Братан торкався злободенних тем, порушував загальнолюдські та морально-етичні проблеми; спрямовував вістря сатири проти пристосуванців і кар’єристів, тих, хто розбазарював здо­бутки народу, гендлював народним багатством – землею, деградував духовно, нищив природу заради власної наживи, нехтував Божими і людськими законами…

Уже з перших кроків у царині художньої прози письменник звернув на себе увагу допитливих читачів. Його повість «ДІЖДАЛИСЯ ВЕСІЛЛЯ» написана, як і всі подальші твори, на конкретному матеріалі і засвідчила, що в особі Миколи Братана українська література отримала своєрідного повістяра, який дивиться на світ очима відкривача нових людських рис, якостей і принципів у характерах героїв, знайомих йому ще з часів босоногого дитинства.

Це свідчення підтвердив і наступний його роман «БЕРЕЖИНА»(1985, Сімферополь, «Таврія»), що надійно поставив нашого земляка у лави майстерних прозаїків ХХ століття. Твір присвячений людям села Старопілля, (давнє поселення над Інгульцем), де ревно берегли традиції минулого, народні звичаї, ростили хліб і дітей, переживали життєві труднощі та вірили у краще майбутнє…

Головний герой – голова колгоспу «Приінгулецький» – Гаврило Семенович Основа. В минулому фронтовик, а в мирний час–дбайливий господар, який опікувався добробутом
кожної сім’ї, дбав про великий хліб–запоруку добробуту. Він пішов на подвиг в ім’я хліба.

Як врятувати врожай, як вистояти, перемогти у двобої з грізною стихією – цим живуть хлібороби Приінгулецького колгоспу, в неймовірно складних умовах відстоюючи великий хліб. Своєрідним у романі є те, що розповідь про реальні події переплітається із кадрами не знятого фільму місцевим кінорежисером, що переносить читача у літо 1941 року, допомагає глибше розкрити психологізм вчинків і помислів героїв і уславити працю краян-хліборобів.

У романі «ПЕРЕПЕЛИНА НІЧ» (1988, Сімферополь, «Таврія») теж мова йде про степовиків села Хлібодарівки, рідних серцю письменника. Читаючи книжку, знайомимося з Василем Платоновичем Будієм – простим, але мудрим від землі, хліборобом, радгоспним садівником, який вік прожив у праці; його сином – біологом – Михайлом Васильовичем, автором книжки «Трави заповідного степу»; головою колгоспу «Присиваський» – Миколою Петровичем Доценком; заступником директора СПТУ №6 – Іваном Йосиповичем; юнаком із Крутоярівки – Андрієм Неньком; директором зоопарку Павлом Даниловичем Брусом; колишнім секретарем райкому Григорієм Олександровичем; із життям невеликого колективу науково-дослідного інституту у нашому краї, де поряд із справжніми вченими діють кон’юнктурники, ділки від науки. У властивій автору манері письма, з тонким гумором висміюються негативні явища в
діяль­ності наукового закладу. За наказом «зверху» знищено садівництво і запроваджено пряме комбайнування, рисівництво… І врешті решт у господарському розмаїтті Хлібодарівки вирішують спеціалізуватися на птахівництві – (створити ферму по вирощуванню перепелів). У романі порушуються гострі моральні проблеми, питання збереження екології, відповідальності кожного за долю навколишнього світу.

Роман «ТАНГО НАД ЛИМАНОМ» побачив світ у 2001 році у видавництві «Просвіта», Херсон-Київ. Це порівняно невеликий за об’ємом твір (22 розділи). Але, як і в попередніх прозових творах, відчувається, що серце митця боліло негараздами сьогодення, з непідробленою синівською любов’ю автор опікувався долею краян; дотепним гумором таврував пристосуванців, «шукачів легкого життя»; стверджував незламність народного духу і уславлював людей праці, які є творцями добра і краси, носіями духовних і моральних цінностей. Письменник гостро відчував час, в якому жили і продовжують жити, мріяти, кохати і йти у вічність його герої.

За жанром – це соціально-психологічний роман, де оповідь про події, вчинки, думки героїв йде повільно і природно, бо сам автор був безпосереднім учасником баченого і пережитого з сорокових років по день сьогоднішній. У романі декілька сюжетних ліній, окреслених чітко і вмотивовано. Художня палітра письменника відзначається скрупульозно виписаними портретами, увагою до деталей, до ліричних відступів, що допомагають глибше розкрити внутрішній світ персонажів. Особливо вимогливий автор до пошуку образного слова, відповідного часу, подіям, ритму фрази, до інтонації оповіді.

Починається твір із похорону заслуженого механізатора радгоспу «Приозерний» – Павла Арсентійовича Долинського, який все життя віддав праці, дбав про окультурення піщаних кучугур, утворення у своїй Озерянці лугів і лісів, пшеничного поля, а відтак – краси і добробуту односельчан. Не прийшов провести у вічність заслуженого працівника-механізатора лише директор радгоспу Василь Матвійович Попруга, бо саме в цей час зустрічав гостей із столиці, розважав і поїв їх у «білій ха­тинці». Попруга – це один із тих пристосуванців і кар’єристів, які і рідних батька – матір готові продати заради кращої і вищої посади. Якось підвипивши, а на віллі його тверезим ніколи не бачили, він розчулився перед начальством, як хлоп’як і «видав» такий тост: «Ви для нас у цьому світі, як батько-мати, навіть більше! Що батько-мати? Народили, виростили, а далі? Якже пощастить! Обома руками хапайте щастя! Якщо тебе не пригріє і не примітить начальство. Через те я вважаю, не гріх продати батька з матір’ю, якщо цього вимагає той, хто підняв тебе у житті до яких не є, а все – таки висот!»  (с. 99).Це такий у нього сенс життя, така меркантильна психологія.

У романі порушуються морально-етичні проблеми, по­ходження хамства, грубощів, черствості, душевної глухоти, в полоні яких живуть Попруга, син Долинського – Володька Чор­номорський.

Бездуховність – тривожний симптом, який веде до моральних злочинів, бо людина, яка не має стійких переконань, кот­ра забуває про родинні та національні святині, здатна на все. Останній персонаж – це класичний покидьок суспільства, п’яниця, батькопродавець, пігмей-дармоїд, який навіть на похорон батька не з’явився своєчасно, бо мав «залити очі й душу» (с. 15)…

Та не всі герої роману такі мізерні кар’єристи, хапуги, пристосуванці чи бешкетники. У творі звучить гімн людській праці, новаторському підходу до вирішення проблем, диктованих часом. Павло Арсентійович Долинський, наприклад, мріяв перетворити на луги піщаник свого краю і збирати такі врожаї пшениці, як колись – на цілині. Він жив для людей, любив землю, добра не шкодував, серце перетрудив і пішов у вічність… Його настрої були співзвучні з новаційними підходами до природи Олега Васильовича Шурдука, головного агронома радгоспу, «…якого хлібом не годуй», але дай щось таке сподіяти на землі, аби вона, як у пісні співається «цвіла-красувалася».

Персонажі роману глибоко індивідуалізовані не лише за зовнішніми ознаками, але й тими гранями, якими світиться
кожне людське порядне серце. Скільки такого світла випромінюють Андрій Федорович Доценко, колишній радянський воїн, визволитель Європи, полонений і його рятівниця-француженка Маржолена, які зустрілися через 40 років після війни…

«- Маржолена…

– Я, –відказала вона по-французьки, скинула своїми невигаслими, голубими-голубими, притьма сплеснула жадливими руками:

– Мамма міа!.. Анрі?.. Це є ти?.. Живий? Звідки приїхав?..Говори, кажи…Анрі! Андрійко! Це не можна повірити. Це, справді, – наче казка»  (с. 128).

Це їм випало пройти буремними дорогами Великої Вітчизняної війни, пережити нелюдські умови страшного лихоліття і пронести через усе життя щире і чисте кохання, вірність почуттів, як улюблені герої (Миколи Братана –прим. Т.Щ.)- Шура Ясногорська та Юрій Брянський із роману Олеся Гончара «Прапороносці». Почуття Маржолени і Андрія – високий зразок вірності і це виразно відчує кожен читач, освятившись їхніми світлими почуттями у сьогоднішньому непростому світі, де зовсім інші духовні критерії і моральні цінності…

Викликає повагу і захоплення розповідь про вчителя німецької мови у селі Озерянці – Данила Яковича Фенцика. То був сорок четвертий рік. Учитель не тільки вчив дітей німецької мови, а й писав вірші, вів літературний гурток рідною українською мовою. Ще й повість писав «ТАНГО НАД ЛИМАНОМ». Про те якось дізнався староста літгуртка, юний поет Володя Чаплина.

«Зшиток таїв крамольну повість, за якою потім ворога народу Фенцика серед ночі напровесні сорок п’ятого забрали і більше про нього – ні слуху, ні духу. Поповзла пізніше селом
чутка, що німцям він слугував, перекладачем був, а в повісті тій – суцільні наклепи на радянську владу, партію більшовиків…». (с. 22).

«ТАНГО НАД ЛИМАНОМ»…"Спроста й не втямиш, чого воно й про що.  Це вже потім Володимир Григорович збагнув сутність заголовку – йшлося про любов, про свято душі, як ото в лебединому леті буває, коли закохана пташина пара над лиманом кружляє, мовби танець витворює, – саме танго. У лебедів те діється зазвичай, а в людей трапляється не у всіх, бо різні вдачі, різні долі, забаганки й уподобання».(с.23).

Так! У романі перевіряються на міцність істинні загальнолюдські цінності і Божі заповіді: щирість і чистота у коханні, порядність у взаєминах, відданість у будь-якій справі, шанування батьків, дбайливе відношення до природи…

Цей твір про боротьбу проти духовного браконьєрства і морального зубожіння. Автор порушив болючі проблеми нашої дійсності, словом і ділом кликав нас, сучасників, боротися з усім, що заважає нам бути Людьми, жити щасливо в мирі і злагоді …

Цей твір про боротьбу проти духовного браконьєрства і морального зубожіння. Автор порушив болючі проблеми нашої дійсності, словом і ділом кликав нас, сучасників, боротися з усім, що заважає нам бути Людьми, жити щасливо в мирі і злагоді

РОМАН «ДАЛІ БУДЕ…»

В українській літературі ХХ століття були визначні постаті, які поєднували у собі досконалий мистецький хист і щиру пристрасть правдолюбів. Такими були Олександр Довженко – романтик і правдолюбець; Олесь Гончар – пломінь роботящої душі і духовності ; Павло Загребельний – універсальний письменник; Михайло Стельмах – співець хліборобської праці; Юрій Яновський – безстрашний вершник революції та інші. Їхні твори, де поєднувалися художній життєпис і наукова достовірність, приваблювали читача своєю гостротою спостережень, мудрою зіркістю, глибоким знанням історичного минулого і сьогодення, аналітичним підходом до розуміння усіх політичних пристрастей, що вирували довкола.

Людиною такого складу постає перед читачем й автор роману «ДАЛІ БУДЕ» – Микола Братан. Після надрукування твір відразу привернув увагу пильних читачів. Дивуєшся, як багато може дати людині навіть така (невелика за об’ємом і форматом, а багата за змістом і глибиною порушених проблем) книжка.

У цьому творі, сповненому драматизму, читач знайде широкі і розлогі картини сучасного життя, вир людських пристрастей «слуг народу» – депутатів різних політичних партій, блоків, уподобань, стилю їхньої праці.

Ми знайдемо тут гірку правду про сучасне становище сіл, які вимирають від безробіття і руйнації; дізнаємося про долю не лише колишніх багатих колгоспів, а й про духовну руйнацію моралі, честі, совісті тих, хто керує державою, або рветься до керівного крісла; з’яви українських місцевих «нуварошів» та із промислових міст (Кривого Рогу), які за безцінь скуповують паї селян, наживаються на цій землі, для яких єдиний бог – гроші, а яким чином вони потрапляють у їхні руки – «лапи» – не суть важливо; про передвиборчі перегони, «обіцянки-цяцянки» народу від 120 партій і партійок; про безчесність і розпусту тих, хто преться до влади; про насущні проблеми хліборобів (паювання землі), занепад сіл і неможливість виживати в таких умовах, коли розвалилася держава, колгоспи і з’явилися нові господарі-фермери… Здавалось би, про все це написано чимало книг, але автор роману не повторювався, у нього був свій підхід до розкриття негативу навіть у ешелонах влади (від місцевого масштабу до верхівки). Він знайшов свої свіжі барви, свою поетику, своє знання і бачення світу. Тому такі правдиві і своєрідні створені ним образи роману, як : Костянтин Риков – новоявлений бізнесмен; Василь Матвійович Попруга – голова КСП «СВІЧАДО»; Павло Калина – член Народного Руху – агроном-ентомолог; Надія Семенівна Кібчик – член прогресивної Комуністичної партії України; Юхим Іванович Мокроступ – зоотехнік КСП, голова первинної організації КПУ в селі; повнокровні людські характери баби Дарини Байбак та її брата-відступника Онисима, який у роки війни служив генералу Власову, а потім знайшов приписок у далекій Австралії; Євмена Потрохаєва; Артема Кукурузи – рибінспектора районного масштабу; Володимира Карповича Машкіна – в минулому депутата Верховної Ради, Героя соціалістичної праці. Це звання отримав за впровадження крупно масштабних комплексів у районі, де очолював партійну організацію; Юліана Кібчика – студента-випускника сільськогосподарського університету, майбутнього вченого-зоотехніка – ловеласа і гультіпаку; Альону(Льонок)- майбутнього геолога із Сибіру (Омська чи Томська); полюбовника Надії Семенівни КІБЧИК – Олега Курносова – члена «Союза русских писателей»; кандидата у депутати обласної Ради Сергія Карловича Панасюка та багатьма іншими, з якими познайомиться читач.

Новоявлений «бізнесмен-українець» Костянтин Риков, наприклад, відкрив у Великоіванівському районі майже європейську кав’ярню, увіковічивши власне ім’я у її назві «КОСТА-РИКА», а

«…пісня, що нею хизується Павло Зібров,–- «Коста-Рика, Коста-Рика- справжній рай для чоловіка», – з’явилася ніби спеціально і мало не як гімн у виконанні підпилих завсідників». (с.4).

У ексклюзивній кімнаті кав’ярні «Клуб дружніх зустрічей» часто виявляли бажання повечеряти «на дурничку», або за обіцяну послугу висунути того чи іншого претендента в кандидати, депутати різних партій. Їх неодмінно супроводжував «непотопляка» Василь Матвійович Попруга, який пристосовувався і перелицьовувався відповідно до змін влади, але обов’язково залишаючись на керівній посаді і при владі.

«…Риков прекрасно розумів, що Попруга співає не з свого голосу, за ним стояли і стоять ті, яких не зайве ублажати…і це запам’ятав назавжди, як принцип життя і при розвинутому соціалізмі, і тепер, коли невідомо що будуємо – і чи будуємо. (с.5).

Чутливий до влучного народного слова, до співучої краси української мови, письменник постійно піклувався про те, щоб наповнити мову героїв твору багатством із живих джерел, із уст народу-словотворця і це також сприяло реалістичній повнозвучності роману.

Автор болюче реагував на усі політичні перипетії парла­ментсько-президентських виборів і покладав великі надії (як і народ) на те, щоб обрати кого треба, здобути врешті-решт бажану волю не на словах, а насправді… А насправді до влади
лізли всілякі пройдисвіти, гендлярі, пристосуванці, типу Рикова:

«…Товариш Риков – торгаш, але не страшніший за тих, що налетіли, мов галич, на наші землі з Кривого Рогу. Мало їм торгівлі металобрухтом, так зажадали поживитися землею. Скупили в сельчан усі паї, – жалівся Попруга, стежачи за реак­цією на свої слова з боку Володимира Карповича. – Тепер вони господарі на селі…». (с.116). КОСТА-РИКАКОСТА-РИКА

«

У ексклюзивній кімнаті кав’

«

Чутливий до влучного народного слова, до співучої краси української мови, письменник постійно піклувався про те, щоб наповнити мову героїв твору багатством із живих джерел, із уст народу-словотворця і це також сприяло реалістичній повнозвучності ром

Автор болюче реагував на усі політичні перипетії парла­
лізли всілякі пройдисвіти, гендлярі, пристосуванці, типу Рикова:

«

«

У ексклюзивній кімнаті кав’

«

Чутливий до влучного народного слова, до співучої краси української мови, письменник постійно піклувався про те, щоб наповнити мову героїв твору багатством із живих джерел, із уст народу-словотворця і це також сприяло реалістичній повнозвучності роману.

Автор болюче реагував на усі політичні перипетії парла­
лізли всілякі пройдисвіти, гендлярі, пристосуванці, типу Рикова:

«

Тому й виникало природне питання: «Що буде далі з системою, людьми, селом, країною?..».

Автор устами персонажів ратував за душевну чистоту і порядність, уміло викладав власні погляди на дії різних партій, об’єднань, давав правдиву характеристику тому, що відбувалося в країні ; вчинкам урядовців від сільського масштабу до президентів Кравчука і Кучми, керівників партій – Мороза, Костен­ка, Симоненкака, Симоненка… У творі наявний майже документальний стиль, позначений правдивістю, природністю і народною мудрістю розповідей, діалогів, вмотивовані всі вчинки і мова героїв. Микола Братан відкрито розвінчував руйнівників держави, економіки і політики; кар’єристів, моральних покручів, пристосуванців, бездушних «гвинтиків» бюрократично-адміністра­тивної системи. Цими контрастними образами автор художньо осмислив і з’ясував проблеми розорення – руйнування моралі, а також духовних принципів тих, хто був до цього причетним.

Письменник доречно цитував улюбленого поета Шевченка («…і чужому научайтесь й свого не цурайтесь!». (с. 18), вводив крилаті вирази, рідко вживані слова у мову своїх героїв:«…не до шмиги» (с.14); «…жінка в розповні літ») (с. 15); «…працювала в колгоспі з маленства» (с.19); «… перепалило все в душі на попіл…» (с. 21); «…впам’ятку ганьба…» (с.22); «…страшний братів переступ…» (с.22) ; «щемка звістка…» (с.23); «… притлумлювала темні плями…» (с. 24); «…летить до рідного гніздов’я, а чи не жахнеться, уздрівши його» (с. 24), «…забурунили оплески» (с.128), «…діточок пантрує» (с. 142), «щось несусвітенне» (с. 145), «…знайомі зневіднині» (с.148), «…спогадай мене без смутку» (с148), «…додавали заласся» (с.158)…жінка в розповні літ

Усі ці авторські знахідки прикрашали мову героїв, робили її неповторною, індивідуальною, незабутньою.

М.Братан уміло вплітав у сюжетну канву твору, мову героїв народні приказки, мудрі поради, прислів’я, пісні, афоризми, рядки віршів відомих класиків:

«Нащо здалися нам царі, нащо здалися нам псарі, ми ж таки люди, не собаки!». (с.165);

«Ти знаєш, що ти людина, ти знаєш про це, чи ні?». (с. 166);

«Що один стає на лапки// Другий цупить за хвоста// Кому воля, кому повна - // Тільки нам холоста». (с. 167).

«Щоб не забули, звідки ви прийшли, поставте в кабінеті постоли».(с. 175)…

Такі художні прийоми використано ним не заради красивості, а з метою виховання підростаючого покоління у дусі правди, поваги до українського слова, до справжніх господарів землі, долі кожного українця, усієї країни.

Знаємо, що Олесь Гончар високо оцінював «полювання» нашого письменника за словами краян, радив прислухатися до мови простих людей «українського Техасу»(за словами Юрія Яновського- прим. Т.Щ.), схвально підтримував кожну знахідку, бо вважав, що такі мовленнєві родзинки прикрашають будь-який твір, роблять його індивідуальним і неповторним. І на
кожній сторінці роману ми знаходимо ці шедеври, витворені умілим майстром.

Через призму лірико-філософського сприйняття Микола Братан зображував і минуле краю, і сучасність, осягаючи глибинну зумовленість теперішнього минулим, виявляючи зв’язки дня сьогоднішнього і прийдешнього. Вміння бачити світ і людину в ньому – прикметні ознаки індивідуального стилю письменника…

Роман «ГОЛОДНА КРОВ» (у 15 новелах) побачив світ у видавництві «Айлант» 2008 року. Він знаменував собою новий етап у творчості автора. Цей твір про неспокійне сьогодення, про бурхливі соціально-політичні процеси, тяжкий шлях утвер­дження демократичних і морально-етичних норм і принципів у незалежній державі.

Твір відзначається широтою показу життя краян, у вирі якого перебував сам автор, його друзі та знайомі, видні політичні діячі та їх опоненти. «Голодна кров» – це, як і обіцяв письменник у попередньому творі, є продовженням порушених проблем: політичних баталій довкруж президентських виборів, багатопартійність блоків, об’єднань; прагнення окремих депутатів будь що і будь як зробити кар’єру; безпам’ятство і духовна деградація олігархічної верхівки.

До таких, хто намагався урвати у слушний час найласіший кусень із державного майна, отримати зиск, маючи владу в своїх руках, належать: Станіслав Станіславович Куцака – хазяїн одного з районів; Борис Давидович – губернатор області; Арсен Випирайленко – донедавна інженер електромашинобудівного заводу, а під час президентських виборів – начальник відповідного штабу; Юлія Калістратівна Кравцова – «асканійська перепілочка», сексуально – заклопотана жінка, в венах якої нуртувала «голодна кров»; Попруга Василь Матвійович, який колись керував господарством, а нині лісник при куцій зарплаті і великою надією, що його запримітить «вище» на­чаль­ство, не забудуть про колишні послуги; Михайло Михайлович Кучеренко – в минулому був першим хазяїном в області,
обіймав три посади: партійну, державну, громадську (очолював столичне земляцтво). Дякуючи Кучеренку, Попруга був звільнений із тюрми та поновлений у партії КПУ. Таке не забувається! Тож, обіймаючи посаду лісника, мав по першому дзвінку від Кучеренка зі столиці забезпечувати полювання депутатам парламенту, виконувати їхні забаганки, влаштовувати релаксацію «на рівні шашлику, коньяку і дівок…». Умів Попруга віддавати належне, особливо однопартійцям. І про себе не забував, витрачав кошти на дикі розваги з коханкою від БЮТу – Дусею. Він «піднімав» старі зв’язки з директором винзаводу: (три КАМаЗи спаленого лісу продав за долари), тепер вимагав забезпечити високоякісним коньяком, а чи спиртом, вважаючи, що дружба – за все дорожча; Фермер Віталій Харитонович Халупський; Ігор Калиняк – хазяїн «Степового куреня» – різплідник духовної деградації влади та її моралі…

І все ж, новий роман «Голодна кров» більш критичніший за «Далі буде». Боротьба між представниками партійної еліти стає більш цинічною, гострішою, жорстокішою. Роман густо населений різними образами, своєрідними за характерами, із різними ідеями та партійними гаслами, з якими вони йдуть на президентські вибори.

Є серед них позитивні персонажі, представники народу: Віктор Таран – директор сільського музею, який по краплині збирає речі, предмети народного побуту, старовинні експонати, аби зберегти народні звичаї, культуру, пам'ять про своїх пращурів на Таврійській землі і передати в надійні руки нащадкам; Зіна – дочка покійної доярки Онисі (першого кохання Віктора Тарана, яке він згадував щемно і тепло – прим. Т.Щ.); Іван Касьяненко – батько великого сімейства, чесний трудівник…

Всі вони мають ту спільність, що уособлюють у собі все краще від українського народу, від рідної землі та коріння свого роду.

Автор не заглиблювався в психологічний аналіз їхньої поведінки, дії, вчинки. Він лише констатував факти, а сам читач мав зробити власні висновки.

Кожна новела – це цілком закінчений твір про долю окремих людей і одночасно з тим – черговий ланцюжок для розкриття певної теми, чи проблеми.

Микола Братан, як завжди, перебував у вирі політичних баталій, був свідком виборів-перевиборів президентів країни, Верховної Ради, безкінечних передвиборчих перегонів, багатослівних обіцянок кандидатів у депутати різних рангів, писав про те, чим жила країна в певний період, які проблеми вирішувала. Тому, у творчому доробку письменника твір посідає осібне місце як за надзвичайно багатим філософським змістом, так і за стилем, котрий, проте, ґрунтується на цілковито реальних земних деталях сучасного життя дорогого письменникові Таврійського краю.

Незвична назва цього твору «Голодна кров» (швидше такий термін знайдеш у медицині), обґрунтована поведінкою і хижого звіра-вовка і окремих людців у романі. Варто відзначити майстерно побудоване діалогічне мовлення, незвичне введення в канву образів вовка і вівчарки Тайги, переплетення подій і обставин реального світу з уявним, що робить роман захоплюючим і цікавим сучасному читачеві. А ще неперевершена мова автора, індивідуалізована мова героїв твору, глибоке знання світової літератури і української класики, народних джерел (пісень, приказок, прислів’їв, афоризмів), які переконують читача в тому, що наш автор – Великий майстер словотворення, знавець психології і народознавства.

Філософські та морально-етичні проблеми звучали у письменника і поета Братана впродовж усього творчого життя. Він уславлював чисте і полум’яне кохання і з сарказмом змальовував «звірячі інстинкти» «голодної крові», (заласся розбещеної верхівки).

Досліджуючи внутрішній світ сучасників, письменник роздумував над сутністю людини, над такими віч