ПОЕТИЧНИЙ ДОРОБОК

Як художник слова він починав із поезії і перебував у
творчому пошуку, в її полоні щоденно, до останньої митті. Поет дбайливо шукав теми і відповідні слова, щоб передати харак­тер, мову; викарбовував образи, точно і ретельно змальовував
пейзажі, передавав найдрібніші нюанси настроїв, характерів, щоб викликати інтерес до прочитаного; виховував почуття гідності, любові, патріотизму, поваги до рідних, роду, праці, краю, українського слова. Ліризм пронизує його вірші, їх зміст і форму, характери, пейзажі, мову, композицію, авторські відступи.

Один лише перелік назв поетичних збірок, виданих Миколою Братаном, вражає читача і напевно, займе не одну по­личку у книжній шафі!

«ПРАВДА ХЛІБА» («Таврія», м.Сімферополь, 1973року, 72 поезії, 1 поема і вінок сонетів); «У ДОРОЗІ ДО ВАС» («Молодь», Київ, 1974р., 49 віршів); «СТЕПОВІ ЛЮДИ» («Дніпро», Київ, 1979 року,156 віршів у 4 розділах); «ПОРТРЕТ З ДОРОГИ» («Радянський письменник», Київ,1984 року, сто вісім віршів); «ОЗЕРНИЦЯ» («Радянський письменник», Київ, 1982, 59 віршів); «НЕБО НАД ДОЛИНОЮ» («Москва», 1985року, 120 віршів, сонети і поема, перекладені російською мовою); «ПОЕЗІЇ»,(«Дніпро», Київ, 1986, 249 поезій у 5 розділах); «СМАГЛЯВА ТАВРІЯ», «ЛУНИ», «ЗУПИНКА ЛЕБЕДИНА», «ПОЕЗІЇ», «ВЕСЕЛКУ – ЛЮДЯМ», «ПОСТУП», «ДОБРИНА», «ВІД ПЕРШОЇ ОСОБИ», «ПРАВДА ХЛІБА», «Я – СИВАШ», «П’ЯТА ГРУПА КРОВІ», «СВЯТО НА ПЕРЕКОПІ», «ЦАРИНА», «ДОЖИНОК», «ТУГА», «Я ЩЕ ОСІННІМ НЕ СТАВ», «СЕМЕНІВСЬКЕ ШОСЕ», «ПІЗНІ ДОЩІ», «ВИБРАНА ЛІРИКА», «ВІД СОНЦЯ ДО СОНЦЯ», (видано через три дні після смерті), сім книжок експромтів…

У збірці «ПРАВДА ХЛІБА» поет обирає найближчу і найдорожчу тему – тему рідної землі, життєдайної хліборобської праці, розкриває нові грані сутності та краси діянь і мрій своїх сучасників. Його ліричний герой живе тривогами часу, заповітним жаданням:

…Хай правда віку виростає з хліба!
…В музеях сплять пощерблені мечі!

А в одній із перших поетичних книжок «Добрина» сама назва яскраво говорить про те, чим наповнена була душа поета, чим він жив тоді, чим переймався, які принципи сповідував…

Слав’янська добрість…
                   подум зарина
В тисячолітню далеч
                   відлетілу.
А що було б, якби
                   не добрина,
Котра знамена і мечі
                   святила?…(с. 17)

Добрина – болгарське слово, яке так ніжно й доречно вписалось у зміст усієї книги. З її сторінок дихають славетні дні далекої й близької історії, перекликаються серцями брати, і – «…неоціненна добрість–- добрина колоситься в політті житнім ланом». (с.17).

Оспівувати дружбу між народами для літераторів 70-80 років минулого століття (поетів, прозаїків, драматургів) було найвищою потребою, моральним кодексом життя і творчості...

Микола Братан кожен твір на цю тему писав проникливо, добірно, сердечно. А книжка вийшла поліфонічна за тембром, різноманітна за формою, широка за тематикою. Багатьох проб­лем тоді торкнулося поетове перо, гостре вістря якого тонко відчувало ритм життя. Збірка відкривалася неголосним, але таким симпатичним, досконалим за формою і глибоким за змістом «Відзимком»:

…Розбуджує і сумніви
                   й надії
Цей відзимок-цей друг
                   чи недруг твій.
Та віриться: не вихолодить
                   хуга
Тепла, що для скресінь
                   нам берегти.
Тож відзимок стрічай-таки,
                   як друга,
І для весни дорогу промети.(с. 5).

Відзимок –це народне слово, яке означає згасання зимової пори, коли починає воскресати весняна природа. І саме в цьому творі поет заклав той заряд доброти, провесіннього
настрою, яким виповнена вся збірка віршів. Ми відчуваємо нас­трій поетового серця, переймаємося ним і в пейзажних мініатюрах, яких немало в цій книжці.Ось, наприклад:

…Дощ ішов по ярині,
Від Ростова до Рені.
Блискотіло, гуркотіло,
Затихало вдалині.
Клекотіло у ярах,
Згони геть залляли шлях…
                               («Дощ ішов по ярині…»)

… Степ нагрівся, як черінь.
В небесах – ні хмарини.
Достигає ячмінь.
Мокне спів солов’їний …
                   (Прикмети літа»)

В чистому полі – я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку –село.
Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.
І пашить застуджене обличчя,
І душа надією бринить.
Тож мене моя основа кличе,
Тож мій рід з-за мене в ніч не спить.
Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду,–
Обніми, зігрій, мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду.
                   («Спомин про одну мандрівку»).

Цих коротких цитат досить, щоб уявити собі, як майстерно передавав поет, здавалося б, буденне, звичайне у житті та природі, але яке хвилює душу, нагадує кожному своє, особис­тісне, пережите, подібне…

Наступною книгою після «Добрини» була збірка поезій «Озерниця» (1982). Вона присвячена степовій Таврії, її працьовитим колгоспникам-господарям нив. Є у збірці вірші про історичне минуле нашого краю, громадянську війну і революцію, про героїзм простих людей у роки Великої Вітчизняної війни, про любов і дружбу…

Збірка поета –«Портрет з дороги» була надрукована у 1984 році. Вона потвердила нашу думку про те, що автор не зупинявся на досягнутому, був у пошуках нових форм і засобів зображуваного для вираження власних задумів, суспільно значущих проблем. І земляки гідно оцінили скромний набуток поета-краянина. Він уславлював велич тодішньої Батьківщини, її неосяжність, могутність і миролюбство, трудові подвиги своїх сучасників, дружбу народів усіх країн. Особливу увагу автор приділив будівникам Магістралі віку – БАМу. Поет був свідком нелегкої, самовідданої праці, дружби, завзяттю, молодості, проїхав через увесь Радянський Союз, разом із творчою інтелігенцією, спілкувався з молодими будівниками і занотовував до свого записника цікаві епізоди, імена, події, живу розмовну мову, які потім ставали поезією чи піснями.

Шлях пізнання світу поетом виявлявся у свободі використання поетичних засобів, акцентуванні метафори, глибинно невичерпних образах. До збірки входить пейзажна, громадянська та інтимна лірика, об’єднана в трьох розділах: «Поклик магістралі», «Небо над долиною» і «Сонячні зайчики».

Його захоплювали масштаби будівництва віку, трудові подвиги, проблема рідної української мови і він писав про це:

ДО МОВИ

Зріднивши радощі й печалі,
Одвічна, прадідна й нова,
І тут, край світу, в дальній далі,
Звучиш, як правдонька, жива.
Мов чисте сяйво рано вранці,
Мов суть любові й водночас –
Як докір тим сліпим краянцям,
Що пломінь твій для них погас.
Вони, друковані та вчені,
Не десь, колись – в новій порі
Несамохіть, мовляв, знічев’я
Тебе зреклися на Дніпрі.
І тут, під чистим східним небом,
Караюсь я за тих, німих,
Що не існує їх для тебе,
Що не існуєш ти для них.
Чиї вони, дізнайся, діти,
Не знають блуднії сини,
Що означає в цьому світі
Випробування далини.
Чи ж безнадійно, чи безслідно
Для них згубився родовід?..
А рідна ж мова, мова рідна
В собі вмістила цілий світ!
                   м. Уссурійськ. 1984р.

Поет не стояв осторонь долі тих, хто страждав від тодішньої тоталітарної системи. Він прислухався до слова та їхньої долі, він учився у них спостережливості і правдивому відображенню дійсності, якою б гіркою вона не була, чіткому, образному і влучному слову, як от:

О.І.КОВІНЬКА НА БАМІ

Ми летіли на північ,
Товариство південне.
Він сказав, осміхнувшись:
–Поганяйте без мене.
Хай щастить вам, нівроку,
На сибірськім роздоллі.
Я вже, хлопчики, був там,
Лиш не з власної волі.
За журбу непозбутню
Вибач, дальня дорого.
На «будову століття»
Відлітали без нього.
Але де б не були ми
На грімкій магістралі,
Ми везли його смуток
В розколошкані далі.
Що там буде – побачим, –
Щось вже й грому не чути.
А його німування
Хтось посміє забути?
З-під хурдеч озвірілих,
Нелюдської наруги
І богам не під силу
Народитися вдруге.
Слався ж, слово невбите,
Дай нам барви і звагу,
Повернувшись до Ворскли
Із катівень ГУЛАГУ.
Плоть від плоті народу,
Як і він,незнищенне.
Хто сміятись не може:
«Поганяйте без мене»!?.
                   (зб. «Дожинок», Херсон.2004, с.54)

Його вірші завжди пробуджували добрі почуття в людині, а неголосні роздуми поета кликали озирнутися на свій прожитий день, згадати про рідні місця, про пережите минуле, про кохання, про непросте сьогодення і людські долі …

Впевнена, що такі книжки не загубляться ні в шафах прихильників творчості поета, ні в книгозбірнях міста, області, України. Бо вони мудрі, життєво виправдані. Вони підтверд­жують думку про те, що автор сміливо дерзав, шукав відповідні слова і форму, і засоби якнайкращого вираження думок, розв’язання суспільно значимих проблем, тенденцій…Тому і не дивно, що критика і наші земляки гідно оцінювали набуток щирого співця рідного краю.

РОДОВА ЗЕМЛЯ

По тобі Дніпро могутньо плине,
І до неба горнуться моря,
Золота південна Україно,
Легендарна Тавріє моя.

Зроду-віку в сув’язях з тобою
Був і є, і буду, поки світ.
Ти ж мені землею родовою
Стала, як від батька заповіт.

Чи в зазим’ї, чи в спекотнім літі –
Все в тобі до донечка пройма.
Не скажу, що ти найкраща в світі,
А проте – любішої нема.

Ніби й не прихильник сентиментів,
Почуттів своїх не потаю:
В гостях на Зеленім континенті
Я згадав Саманівку мою.

Всяк свою вподоблює природу,
А мене чарує з юних літ,
Як в принаді Чапельського поду
Клекотить пташиний переліт.

Як тече (минувшину згадаю)
Споришем лямована соша
З дальнього прапрадідного краю
Все туди ж таки – до Сиваша.

Ще ж ми родом не перевелися,
Ще ж любов до материзни є.
Де б не був – а нею освятися,
В ній життя вкорінено твоє.

Гончара немарно полонила
Ця просторінь, люба змалоліт,
Де й моя зарита пуповина
Не за тим, щоб я забув свій рід.
                   (Зб. «Дожинок», Херсон. 2004, с.3)

Щороку Микола Братан радував читачів новими книжками поезій. Вони написані з любов’ю до рідної землі, отчого дому, шанобливого відношення до людей, які близькі та дорогі поету, бережливого відношення до української мови і колоритних образів.

ЦАРИНА

З далини туманної долине
Слово, що наш день його не зна:
Вигін – заколошена ланина –
Царина – земличенька масна.

Вміли предки слово шанувати,
Повне смислу, музики й снаги.
Де ж іще і сіяти, і жати,
Якщо крають царину плуги.

Я тебе в минувшину не кличу,
Та своїх вподобань не втаю –
Царину сьогодні возвеличу,
Вкриту потом в хлібному краю.

Хай новітній день тобі докине.
Де турбот, нівроку, вистача:
Царина – це поле України,
Що свого чекає сіяча.
                   (Зб. «Царина», 1999, с.21)

З іменем Миколи Братана пов’язане наше національне відродження. Він возвеличував сьогодення, уславлював не лише таврійську землю, а й усю незалежну Україну, переймався її турботами, засівав поетичну царину пристрасним і схвильованим словом.

Я ЩЕ ОСІННІМ НЕ СТАВ

Вітер холодний повіяв
З-поза дніпрових заплав.
Боже, і вірю, й не вірю:
Я ще осіннім не став.

Наче той степ, маревію.
Прагну зела, як рілля.
Боже, і вірю, й не вірю:
Як же люблю тебе я.

Райдужних мрій не лелію,
Щастя спиваю земне.
Боже, і вірю, й не вірю:
Як же ти любиш мене.

Ну, то і що ж, як сивію, –
Дні, наче листя, летять.
Боже, і вірю, й не вірю:
Я ще не звідав життя.

Вовком, однак, не завию.
Навіть як смуток гнітить,
Боже, і вірю, й не вірю:
Як це відрадісно – жить!
                   (зб. « Я ще осіннім не став».   Херсон, 1999. с. 6). жить! жить!
 
 

Громадянські мотиви тісно переплелися у поезіях М. Братана з інтимними. Радіти життю, спивати щастя земне, «прагнути зела, як прагне рілля» – таке основне ідейне звучання цього вірша, як і усієї збірки.

Давні і добрі творчі стосунки єднали Миколу Братана і Олеся Гончара, якого він вважав своїм духовним «хрещеним» батьком. У 1968 році в Олеся Гончара з’явився славнозвісний «багатостраждальний» роман «СОБОР». Твір цей мало не скинув із п’єдесталу визнаного вже владою класика. Автора «ретельно» розкритикували, а «СОБОР» на двадцять років став забороненим. Для самого Олеся Гончара – то була болюча рана, яка давно не заживала і водночас найбільша його гордість. Берегти собори власних душ, – закликав юних закоханих устами старого вчителя сам Гончар.

Побачивши світ у важкі роки застійного лихоліття, роман Гончара тривожно дзвонив про кризову небезпеку в країні, торував шляхи в нову епоху – епоху всебічного відродження нашого багатостраждального народу.

У час незалежності України гостро постала ідея духовного багатства людини. Тому, як набатний дзвін, пролунала думка Миколи Братана у вірші «НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ОЛЕСЯ», аби говорити правду про реалії нашого життя, де зустрічається і лицемірство, і бездуховність, і екологічні загрози в країні, і моральна деградація…

НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ОЛЕСЯ

Нам треба голосу Тараса
П. Тичина.
Для нас найвища поезія-це суверенітет.
Олесь Гончар.

Нові часи. Підступне й зле все
В минуле «сонячне» зове.
Нам треба голосу Олеся,
Аби відстояти нове.

Куди не глянь-лавина «прежніх»
Непереборно постає.
Священне слово «незалежність»
Цинічно цідить через
Цинічно цідить через «є».

Волає Рух – «Потрібні зміни».
А в троннім залі возсіда.
Все той же пасинок Вкраїни –
Непотопляка Лобода.

Іще уповні сил і змоги,
Знов, не було б йому добра,
Як той хамлюк, байстрючі ноги
Об рідну мову обтира.

Озвався жайвір з піднебесся,
Яскріє квітень Гончарів.
Нам треба голосу Олеся –
І голос цей не відбринів.

Він кличе нас у дні прийдешні,
Надія й віра в нім вита.
В священнім слові «незалежність»
Для нас – поезія свята!
                   (зб. « Я ще осіннім не став»  Херсон. 1999. с. 18.)

А в 2009 році Микола Братан пишеновий вірш, присвячений Олесю Гончару, його світлій мрії побачити, що Україна незалежна, вона є і буде.

І БУЛА ВОНА НЕБОМ ОЛЕСЯ

Як злюбили орли піднебесся,
Так і Він Україну любив.
І була вона небом Олеся
Між трудів і священних боїв.

Хто не відає нині, не знає, –
Тільки той, хто сліпить себе сам, –
Як у пеклі війни з-за Дунаю
Він листи Україні писав.

А коли повернувся з походу, –
Все те в книги забаг перелить,
Бо ж судилося болем народу
До останнього часу боліть.

Поставали супроти Солдата
І донині, їдкі, постають
Байстрюки – Лобода й лободята,
Хоч зазвичай інакше їх звуть.

Мріють: прийде жадана година.
Возсіяє продажна мета.
Щоб імення само Україна
Не гірчило їх тлусті вуста.

Все жило, клекотіло у Ньому,
Все доходило в слові основ.
Непохитний – ні зламу, ні злому! –
Стягоносець, а стяг той – Любов!

Не схилити його не зганьбити –
Над роздоли, дороги й мости
Майорітиме, поки і світу,
Поки є кому прапор нести!
       (зб. «Від сонця до сонця», 2009, с. 44).

Свою причетність до народу, мови, держави поет проголошував упродовж усього свого творчого життя. У січні 2010 року громадськість міста й області, творча інтелігенція, молодь, школярі широко відзначили 75 річний ювілей Миколи Братана під назвою «У ДОРОЗІ ДО ВАС…» (однойменний вірш був надрукований ще у 1973 році). Поет пишався своїм походженням із хліборобського роду, своїм зростанням у праці серед безмежних степових просторів і людей-трудівників, своїми нерозривними зв’язками із рідною землею, краєм, де набирався сили, могутності, життєвої мудрості…

У ДОРОЗІ ДО ВАС

Хліборобська рідня, степові мої люди!
Ці привітні слова я не з дому припас –
Серед поля вдихнув з вітровієм у груди,
Виткав пісню із них у дорозі до вас.

Кілометри мигтять…Скільки їх поміж нами?
Не спитаю про це у натруджених трас.
Таж отак промайнуть і літа за літами,
А куди ж я лечу? Я – в дорозі до вас.

Не завидую тим, хто виходить з народу,
Але заздрю тому, хто з народом всякчас.
Осягну його дух, і могутність, і вроду
Не в кубельці м’якім – у дорозі до вас.

Безрух, ситість душі – то спокуса дешева,
Відлітає, мов пил, сухозлотиця фраз.
Тільки діло живе й слова мудрість життєва, –
Це так само збагнув я в дорозі до вас.

Може, вчуєте вість: був такий-то…немає…
Не прошу співчуття: передчасно погас…
Ви повірте в мандрівку, яка не минає,
Без печалі скажіть: він в дорозі до нас.
       (зб. «Вибрана лірика». Херсон, 2007. с.3)

Конкретні реалії життя, вир тогочасних подій, свідком яких він був, сприймалися та осмислювалися поетом чуттєво і тривожно. Він знав на власному досвіді, що значить рости сиротою з «маленства» без ласки матері, знав, якою важкою була доля жінок-вдів у повоєнні роки, знав, що чорне крило війни торкнулося майже кожної української родини і що й по сьо­годні ятрять душі у близьких і рідних, хто не дочекався з війни своїх батьків-дідів-прадідів… Тому Микола Братан «бив у набат» своїм словом, будив пам'ять у нащадків про тих, хто ціною власного життя заплатив за мирне сьогодення, про незміренні болі вдів, немічних матерів, дітей-сиріт:

ЦІНОЮ НЕЗМІРЕННОЮ

Брами в двадцять перший вік прочинено.
Та двадцятий не віддаленів.
Мемуари маршалів прочитано.
Хто напише –мемуари вдів?

Ще ж болять і їм, і дітям сиротам,
І онукам – правнукам ятрить:
Той, хто мав орати в полі й сіяти,
В тому ж полі сном довічним спить.

Добре, як святий горбок нагорнуто,
Може, травяніє переліг.
Вік прожив, а в незабутнє горе те
Занімить в душі своїй не зміг.

Перейду воєнними дорогами
В ближній а чи дальній стороні.
Чи не легкома про Перемогу ми
Пишем барабанисті пісні?

Долинає, доринає здалеку:
Як йому хотілось в битві жить! –
Моєму улюбленому дядькові,
Що в карпатській безвісті лежить.

Незміренні жертви, ціну скласти їм
Я не міг,- солдатоньку, прости,–
Як веснянкуватим першокласником
Карбував на фронт тобі листи,

І стоїть, стоїть, забутий буслами,
В несвятошнім спогаді моїм
Пам’ятник недоленьці бабусиній –
Родовий осиротілий дім.

І горенять наслідки з причинами
Через далеч відлетілих літ.
Мемуари маршалів прочитані…
Обірвавсь навіки дядьків рід…
       (зб. « Семенівське шосе».Херсон. 2007. с.9)

В останню збірку, яку готував автор до свого 75 річного ювілею під назвою «Від сонця до сонця …» увійшли кращі твори з попередніх книжок та написані за декілька днів до смер­ті. Згадую, як у поета виник задум назви цієї збірки. Я, пра­цюючи разом із Миколою Івановичем Братаном у Спілці Херсонської Обласної організації письменників, мала неодноразову розмову із ним про своє повоєнне голодне і сирітське життя (батько загинув на війні, мама в 30 років залишилася вдовою з трьома дітьми, працювала в полі за трудодень від зорі до зорі, ростила хліб і нас, дітей, як і тисячі інших жінок-вдів, а тепер рідна домівка сниться лише уві сні). Скільки було спільного в наших життєвих долях, якими гіркими були спомини про батьків, що давно відійшли у вічність. Він умів прислухатися до чужих розповідей, як власний біль переживати чужі болі і тривоги, радість і невдачі…А в результаті з’явилася збірка поезій, де є світлі образи батька-матері, отчого дому, сонячного Таврійського краю, визначення свого місця у житті і призначення поета…

ПРИСНИЛАСЯ ХАТА

Приснилася хата – ні батька,
                               ні матері.
Душа защеміла – уже ж це не сон.
Додому приїду, кого обніматиму,
Хіба що жоржини край тихих вікон.

Не вперше відлунять боління неприспані,
Розлуку сприймаю, змиритися ж – ні.
Святими для мене були твої присуди
За всі мої злети й падіння земні.

Стою і німую під сивою вишнею,
У стінах саманних пізнав я життя.
Тобі, що була нам опорою вічності
Без батька, без матері – шлях в небуття.
                               (зб. «Семенівське шосе». Херсон. 2007.с.15).

Микола Братан був сповнений творчими задумами, проводив велику громадську роботу, зустрічався залюбки із початківцями, йшов до людей у найвіддаленіші куточки області, до юної зміни, пропагував рідне українське слово, любов до краю і Батьківщини.

11 березня у Центрі Української Культури при Херсонському державному університеті він разом із письменниками, науковцями та студентами вузу провів Шевченківське свято, присвячене 196 річниці з дня народження Кобзаря, а через два дні раптово помер, протягнувши руку за книжкою у шафі. Не витримало зболене серце такого ритму роботи, не жалів себе поет, обірвався на високій ноті спів таврійського жайвора, життєлюба, повпреда Херсонщини. Жив поет – життєлюб, відтрудився, нема…

По смерті Олеся Гончара, свого наставника і духовного батька, Микола Братан написав «СОНЯХОВИЙ РЕКВІЄМ». Сьогодні ж ми віддаємо данину поваги і шани Його світлій пам’яті Його ж власним віршем:

Соняхи, соняхи, соняхи йшли
З причорноморського степу.
Сонце й жару упереміш несли,
Душу бентежили стерплу.

Соняхи, соняхи стали кружма
Серед столичного виру.
Жив Сонцелюб – відтрудився –
                               нема…
Як же в це можна повірить!

Соняхи, соняхи з теплих долин
Голови низько схилили.
Як святкував їхнім виквітом Він!
От вони й зазолотіли…

Соняхи, соняхи, соняхи в світ
Дивляться чисто, дитинно.
Не загаси ж променистий завіт
Сина свого, Україно!
                   (зб. «Дожинок». Херсон.2004.с.117).

Ніби Його власна доля вилилася в рядках наступного вір­ша. Поет для нас залишиться трудолюбивою бджолою, яка збирала нектар і перетворювала його в мед (такий корисний для здоров’я людей!!!). Він був трудолюбивим пасічником біля тих вуликів. Ми з невимовним болем сприймаємо важку втрату улюбленого поета, поета від Бога, Людини з великої літери, розкриленого менестреля…

ЗАСУМУВАЛИ БДЖОЛИ НА ЛЬОТКАХ

Згаса нектар невипитий в квітках,
На пасіці – відречено безлітно.
Лиш не тому, що відринає літо,
Засумували бджоли на льотках.

Ще в сонцем щедро пражених полях
Удосталь золотого медоцвіту.
Та пасічнику з того не радіти –
Учора біля вуликів зачах…

А як же по-хазяйськи він ходив
Ось там і тут, в бджолинім перегуді.
І дух степів спивали ревно груди,
Як в давні дні снажливо –молодим.

Загіркли бджолам сонячні меди –
Утрату відчувають, як і люди…
                  (зб. «Дожинок». Херсон. 2004. с.140)

Уже самі назви його книжок і віршів говорять про ідейно-тематичну спрямованість і безмежну любов автора до людей, природи, землі, праці і до того, що хвилювало і лягало йому на серце. Жили у ньому якась невгамовна енергія і світла аура, які обіймали всіх, хто долучався до слова Майстра, до поетичної краси. А краса, добро, любов завжди переважали у його СЛОВІ – вишуканому, глибоко ідейному, почерпнутому із живодайної криниці народної мудрості. Мово-стиль поета і письменника ще чекає на ретельне дослідження студентами-філологами, учнями ЗОШ, ліцеїв, гімназій, про яких дбав і яких силою художнього слова виховував наш улюблений поет.

ДО ЖАЙВОРОНКА

І знову ти, як в інші літа.
Над смутком каменю й хрестів,
Щоб нам життя не розлюбити,
Затріпотів, зажебонів.

Непроминально і воскресно
Бринить мелодія жива.
Твоє джерельне і небесне
Не завмира, не вибува.

Ба навіть змовкнеш ненароком,
Напевне знаю – не біда.
Це ж володінь своїх високих
Ти припадаєш до гнізда.
                               с. Семенівка 25. 05. 2009
        (зб. «Від сонця до сонця», 2009, с. 18)

Пригадую 1982 рік. У Міжрегіональному інституті післядипломної підготовки учителів у нашому місті проходила міжнародна конференція з естетичного виховання учнів силою художнього слова. Мені, тодішній учительці української мови і літератури середньої школи №1 міста Херсона, довелося виступати на цій конференції і ділитися досвідом роботи з даного питання. Звісна річ, я розкрила цю тему, опираючись на поезію Миколи Братана, звернула увагу присутніх не лише на силу слова, а навіть на безмежні можливості окремих літер у рядках його віршів. Він був тонким стилістом із особливим чуттям слова, його відтінків і нюансів. Наприклад: «Я засинаю – іволга співає, я просинаюсь – іволгаспіва»…

І по сьогоднішній день я зачарована його ретельною і добірною роботою над словом, збиранням народних перлів, використанням прислів’їв, приказок, афоризмів, влучних виразів із української та зарубіжної класики, а чи місцевої говірки у поезії, прозі, публіцистиці. Поетичний світ Миколи Братана розмаїтий жанрово і тематично. Йому були однаково підвладні лірична мініатюра і поеми, сонети і сонети-портрети, романси і гімни, медитації і пейзажні замальовки… Його поезія була без новомодних викрутасів, яка притаманна модерній літературі, хоча він добре розумівся у верлібрі, хоку. Легко перекладав рубаї Омара Хайяма, створював сучасні пасторалі. Його вірші завжди були душею живої і яскравої особистості, чуттєвої і скромної водночас, із несхитною українською свідомістю, яка не соромиться висповідатися про свої душевні переживання і страждання, наміри і мрії. Поетичне мовлення, ліризм, підвищена емоційність та образність, насичена тропами, стилістичними фігурами найбільш притаманне ліриці Миколи Братана з її яскравими виражальними можливостями, витонченою мелодійністю. Його слово живилося невичерпними джерелами національної мови, її активним та пасивним словником, щоразу набуваючи неповторного колориту у доробку автора, стаючи визначальною рисою його стилю. За кожним словом письменника стоїть цілий світ уявлень українця, цікава читачеві не тільки емоційно-філологічним сприйманням лексичної семантики, а й чисто пізнавальними загальнокультурними моментами. Індивідуальний стиль поета і прозаїка Братана ще чекає на своє ґрунтовне дослідження, але зацікавить і пересічного читача словник новотворів письменника у назвах його чи самого текс бережина, царина, дожинок, мужчинка, засвіти, не до шмиги, з маленства, торочка, позаяк, тямлю, супокійно, впам’ятку, шмальнула навідлиг, притлумлювала темні плями, рідне гніздов’я, тюльпани вогніють, навперегінці, розмаєм, розстані, нелукавий, наринав, невзабарі, совістливий, не без кебети, розвітавшись, намарне, шмальке слівце, зінколи, сиріч, барвіють, по надвір’ю, знічев’я, невзабарі, навздогінці, прожебоніло, неквапно, скрадливо, гибію, зарятуй, жаждивим, пішаницею, зневіднині, передумав-переснив…

Попередній розділ: ОБРІЇ НЕСПОКІЙНОГО СЕРЦЯ.

Наступний позділ: ДОВІЧНА ЛЮБОВ.