3. Спогади каховчан про настоятеля Свято-Покровського храму отця Стефана

Розповідь пенсіонера, прихожанина храму, раба Божого Сергія (так він назвався).

«И в детстве, и в юности я очень любил книги. Читал сказки, научно-фантастические рассказы и романы. Когда в 90-х годах ХХ ст. началась перестройка, хлынула новая эзотерическая литература. Я читал и Лазарева, и Клизовского, пытался понять Блаватскую. Ничего не поняв сам, посещал разные новоспеченные кружки тайных знаний… А от православный храм долго не посещал. Помнил школьное воспитание, где нас учили, что религия – это опиум для народа.
Но чтобы я понял куда надо идти, мне свыше была послана неприятность в виде рэкета. Когда я почувствовал приближение насилия над собой, то сразу побежал в храм. Впервые я мысленно обратился своими словами к Богу. После этого рэкетеры оставили меня в покое, а я стал заходить в православную церков чаще. Учил молитвы, молился.
Однажды после службы, к моему большому удивлению, ко мне подошел отец Стефан и предложил почитать трилогию диакона Андрея Кураева, где он пишет о религии без Бога, и о христианстве без оккультизма. Настоятель храма как будто знал каких знаний мне недостает. Я ему очень благодарен за эти книги, потому что они помогли мне понять суть Священного писания. Вот только до сих пор я не пойму как отец Стефан узнал, что мне надо именно эта литература ? Может он был прозорливый.
Нечасто мы общались. Но я видел как он любит свою паству, как ласково разговаривает с прихо–жанами. Иногда его речь мне казалась воркованием. Но бывал он и другим. Паства, она как дети, бывает разной – иногда нужно и воспитание. Однажды в храме, во время службы, две женщины стали ругаться между собой, шумели. Они не обращали внимания на просьбы отца Стефана соблюдать тишину. И тут прозвучали суровые и волевые слова настоятеля: «Замолчи, раба Божия, иначе я отлучу тебя от церкви!» Тогда женщины сразу затихли и стали молиться.
Он был очень внимателен. Все замечал и к своей пастве относился как отец. Если он видел что кто-то приходит в храм неопрятный, то проводил воспи­тательные беседы о культуре одежды и поведения в обществе. Очень вежливо останавливал тех, кто поет самостоятельно во время службы, мешая хору.
Я восхищался его мужеством во время болезни. Уже когда он был очень болен, он все равно постился несмотря на уговоры родных. Незадолго до его болезни он как-то сказал нам, что когда он отойдет в мир иной, то чтобы мы молились за него. И мы постоянно молимся:
«Упокой, Господи, душу усопшего протоиерея Стефана и прости все согрешения его вольне и невольные, и даруй ему Царство Небесное. Аминь.»

Згадує член Національної спілки журналістів Украї­ни Лідія Іванівна Цоліна:

«У моєму серці, як і у всіх каховчан, Стефан Михай­лович залишив світлу, нетлінну пам'ять. Він був світлом, яке зігрівало та додавало сил. Він був аристократ духу. Шляхетний, мудрий, виважений в судженнях, з високим інтелектом і вродженою делікатністю, Стефан Михайло­вич не тільки ніс світ­ло Божих заповідей в урочистих молитвах і проповідях, він спіл­кувався з усіма в різ­ний спосіб: створена ним недільна школа для дітей сіє зерна віч­них цінностей у юні душі. Він благословляв на довге життя у лю­бові та вірності под­ружні пари, хрестив немовлят і проводжав за життєві околиці тих, хто ішов від нас назавжди. Наш духовний наставник не лише проголошував святі істини у хвилюючій урочистості храму, він сам творив храми у людських душах та на землі. У світлих, як небо України, молитвах благав для нас спасіння, а собі – сил і земного часу, аби встигнути добудувати все, що задумав. Щоб могли і ми, і наші діти, й нові покоління каховчан приходити для покаяння і для зустрічі з Богом у світлі церкви, щоби вічні символи християнства нагадували нам про спасіння душі. Реконструкція Свято-Покровського храму, каплиця на цвинтарі, Святий Хрест - охоронець при в'їзді у наше місто, недільна школа, де навчаються діти що змалечку прагнуть до істини. У всьому цьому часточка митрофорного отця Стефана. Створені ним ці багатства – щедрий спадок, який він лишив кожному з нас, живим і не на­родженим ще, аби проймалися святою вірою, жили у мирі та злагоді. Мабуть, час увібрав у цій особистості чесноти проповідників усіх часів, щоби явити Каховці зразок чистоти помислів, благоговійного служіння Богу і людям.
І ледь перефразовуючи улюблену пісню, хочеться вірити, що летить він до нас і вітром, і променем сонця, і легенько віє над лицем Каховки і кожного прихожанина Свято-Покровського храму.»

Згадує каховчанин Краснян­ський Михайло Іванович:

«В то время я работал газо­электросварщиком на мебельной фабрике. Однажды к нам зашел человек в штатском и представился настоятелем Каховской право­славной церкви. Он подошел и спросил «Это Вы сварщик Краснянский Михаил? Я буду реставрировать храм и мне посоветовали взять сварщиком именно Вас. Вы согласны поработать у нас?» Я не мог отказать и с радостью принимал участие в строительстве нового храма. Меня всегда поражал отец Стефан своей неутомимой энергией и большой компетентностью во всех строительных делах. Он сам все организовывал. Лично поехал в Большую Лепетиху, нашел и привез высшего класса каменщика И.И. Тымченко. Лично поехал в Агайманы и договорился о кирпиче. Он постоянно был рядом со строителями, проверял каждую кладку, каждый шов. Он как бесплатный прораб ежедневно поднимался к нам на строительные леса. Мы всегда за него переживали, чтобы не упал, ведь доски шатались, между ними были большие щели, а отец Стефан плохо видел. Он с утра до вечера в рабочей спецовке бегал среди строителей. Вникал в каждую деталь. Был всегда очень вежливым и внимательным. Никогда ни на кого не кричал, за все годы строительства никого не обидел. Он был удивительно добрым человеком. Он поздравлял меня с днем рождения. Я очень ценю его подарок - «Закон Божий». Он даже бомжей созывал и кормил их. А когда те уходили, то давал им по булке хлеба.
Огромный труд вложили строители и сам отец Стефан в строительство храма. Сколько бетона из Каховского завода ЖБИ мы вложили, сколько арматуры использовали! Но самое трудное было – это поставить и закрепить крест. Неутомимый отец Стефан принимал активное участие у строительстве храмов и в селе Малокаховка, и на железно-дорожной станции, и на территории Дома престарелых в Каховке. В Малой Каховке он место будущего храма указал и благословил, название предложил.
Хочу отметить, что очень много помогал в строительстве нового храма директор завода ЭСО Ярослав Иванович Микитин. Он постоянно давал и рабочих, и нужный материал. Это его люди сварили большие красивые ворота храма. Перед смертью отец Стефан созвал всех родных и друзей. Был там и я, и Ярослав Иванович. Он всех просил, чтобы двор храма выложили плиткой. Отец Стефан и умирая думал о храме. Царство ему Небесное» [25].

* * *

Не випадково Михайло Іванович багато уваги приділив у своїх спогадах Микитіну Я.І. Отець Стефан Щербан і Микитін Я.І. були багато у чому схожі мов рідні брати. Обоє гарні, талановиті, вольові, ціленаправлені і відповідальні. Можливо тому, що корені їх роду беруть початок із могутніх хвойних українських лісів Чернігівщини та Тернопільщини. Обоє виховувалися по Заповідях Божих у сім’ях щирих українців, шановних у селі талановитих трударів, добропорядних православних християн. Вони були раді, коли зустрілися у сонячній Каховці. В часи атеїзму їх зустрічі були розрадою для душі. Коли були вільні хвилини, отець Стефан заходив на роботу до Ярослава Івановича. Стефан Михайлович згадував рідну Чернігівщину, любиму, ласкаву маму Марію, а Ярослав Іванович – любимого діда Дмитра – столяра, у майстерні якого завжди пахло хвоєю, дубом, липою та явором, де він виготовляв домашнє начиння на всю округу. Назавжди запам’ятав юний синьоокий Ярослав дідові слова: « У житті повинна бути мета – інакше це не життя, а жалюгідне животіння. Треба мати принципи. Добре їх записати у своєму щоденнику, який треба постійно вести, але нікому не показувати. Це буде самовиховання. Пізнаєш себе – пізнаєш світ. Коли виростеш, ти мусиш бути у всьому взірцем для своїх дітей та онуків». А плекальщиця родоводу й совісті мама Марія повчала: « Читай Євангеліє. Ісус Христос – саме життя. Він в кожному із нас. Людині треба йти до Бога. Молися не тільки біля ікон, але й все своє життя перетворюй у молитву.»
З дитинства слухалися вони своїх батьків, все життя жили по їх заповідях. І стали вони обоє видатними особистостями: Отець Стефан – кандидатом Богослов’я, благочинним Каховського округу, членом єпархіальної ради. Ярослав Іванович став Героєм України. Обоє удостоєні багатьох високих нагород, обоє почесні громадяни м. Каховки.
У цих великих каховчан на рідкість була вірна, дійсна чоловіча дружба. Я.І. Микитін у всьому допомагав отцю Стефану при житті. Він і поховав його за свій рахунок, коли той помер. І поминки зробив на території свого заводу, запрошуючи для цього всіх бажаючих каховчан і херсонців.
Рідко в житті можна зустріти таку людину, кому можна довірити свою душу, хто з кожним днем все ближчий і рідніший і з кожним роком все потрібніший. Мало людей, які б завжди були готові простягти тобі руку допомоги і зробити все, щоб зменшити твою біль та допомогти прийняти вірне рішення у вирішенні якихось проблем. Таким був наш наставник, друг і учитель отець Стефан Михайлович Щербан. У цьому році виповнюється десять років, як відійшов до Бога професійний проповідник, талановитий духовний учитель – настоятель Свято-Покровського храму, наш незабутній отець Стефан.
Я зустріла його у самий тяжкий у моєму житті час, коли після розпаду Радянського Союзу я раптом одночасно втратила основне у житті – коханого чоловіка і улюблену роботу. Залишившись одною з малою дитиною і старенькою мамою без засобів до існування у цьому складному, і як мені здавалося на той час, жорстокому світі, я була у великому розпачі і втратила смисл життя. Не було за що купити шматок хліба. Як принизливо і боляче бути самітним злида­рем… Плакала день і ніч і не знала, де знайти розраду, підтримку. Здавалося, що чорна самотність та безпо­радність ось – ось розчавлять мене.
Це був початок розбудови демократичної України, і вже ніхто не забороняв ходити до церкви. Одного дня ніби хтось невидимий, мимо моєї волі, повів мене перший раз в Каховський православний храм. Боязко зайшла на територію церкви і вперше зустріла настоятеля храму. Він саме виходив із свого будинку і йшов у напрямку церкви, але, побачивши мене, зупинився. Мене вразив його світлий лик, уважний погляд теплих карих очей, красиве - таке високе чоло, м’якість і ненав’язливість погляду. Мені здалося, що я побачила сонячне сяйво у пітьмі свого життя. Нерішуче стояла посеред двору і не знала, куди йти далі, соромилася запитати, чи можна зараз зайти до храму. Священик сам підійшов до мене і запитав :» Почему слезы, что случилось?» Я розповіла йому про свою особисту трагедію в житті і сказала, що не знаю як мені далі жити, та ще й не знаю жодної молитви, бо нам же в радянські часи заборонялося вірити в Бога. Спочатку він запитав: «Вы крещеная?» Я відповіла: «Так». Потім сказав: «Подождите меня, пожалуйста». Сам пішов до скромного будиночку. Скоро вийшов і дав мені дві книги зі словами: «Вот, дарю Вам Молитвослов и Закон Божий. Читайте, молитесь и Бог все управит». Він запросив мене до своєї приймальні і ми довго розмовляли. Голос у нього був тихий, заспокійливий. Так ласкаво зі мною ще ніхто не говорив. Я дивилася на нього і думала: «Яке щастя, що є такі люди на землі».
Ця зустріч врятувала мені життя. Я почала жити заново і дивитись на життя по іншому. Моя образа і сум почали танути, а натомість народжувалося прощення, любов до всього живого на землі та віра в щасливе майбутнє. В моїй душі ніби поселилося сонечко, від якого весь час було тепло і радісно. Тепер старалася не тримати проблем в голові. Побачила скільки є хороших людей на землі. Лише тепер помітила яке прекрасне і величне сонце, яка гарна навкруги природа. Яку невимовну радість та умиротворення приносить споглядання усіяного вогнями нічного куполу неба. У душі з’явилися рівновага та спокій, і разом з тим відчула який цікавий, іще незнаний, безмежно широкий навколишній світ.
На зламі віків завжди з’являються багато різних форм духовної культури. У 90-ті роки ХХ ст. та на початку ХХІ ст. прийшли і в Каховку різноманітні течії древніх світових релігій. Після багатьох років атеїзму і духовної пустоти мене цікавило все. По черзі відві­ду­вала всі духовні практики, які мене дивували. Але серед цього всього цікавого, але чужого, я боялася втратити те дороге, щойно знайдене. І пішла до свого наставника отця Стефана, щоб поділитися своїми сумнівами, чи можна інколи заходити і цікавитись іншими конфе­сіями? Почула філософську відповідь: » Бджола літає над морем квітів і сідає на червоні, блакитні, білі, оранжеві, жовті, рожеві квіти, але бере вона собі нектар тільки з тої квітки, яка їй потрібна ». Скоро я втратила цікавість до інших шляхів до Бога, адже тепер я мала таку прекрасну Православну віру, яка дає можливість відчути серцем присутність живого Бога в собі.
Пройшло більше як два десятки літ. Молитви до Господа укріпили мою життєву силу, допомогли вистояти, знайти іншу, теж тепер любиму роботу, самій виростити і виховати хорошою людиною донечку Оленку, чудових онуків. Я поринула у суспільну, загально – корисну працю.
Після цього вважала отця Стефана своїм духовним батьком. Полюбила Свято-Покровський храм і стала ходити туди постійно по вихідних днях. Я дуже любила після служби слухати проповіді Стефана Михайловича. Він так навчав людей: «Нельзя никого осуждать. Тот, у кого сердце чистое – видит всех чистыми и святыми. У кого серце наполнено отрица­тель­ными страстями, тот видит их в каждом, как отра­жение в зеркале…» А ще він нас повчав, що ми, люди, живемо на землі як на долоні і перед Богом і перед Дияволом. Всі наші справи, слова й думки контро­люються ними. Все невидимо записується. За все доведеться відповідати. То ж молітеся Господу, – гово­рив. Молитва – це бесіда з Богом, надійна супут­ниця до обителю раю. Читайте святе Євангеліє, з його сто­рінок струмками ллється благодать, душа ваша сприй­має дух Христа, який є ідеалом довершеності [23].
Я постійно, протягом року, водила у церкву своїх вихованців – членів історико-краєзнавчих гуртків, а влітку дітей-сиріт, коли була 4 роки підряд директором міського, літнього оздоровчого табору «Пролісок». Отець Стефан особисто тепло зустрічав увесь мій табір, усім дітям дарував маленькі іконки та хрестики, які сам одягав на шию дітям.
У церкві любила слухати проникливий спів верхнього кліросу, де вирізнявся неповторно красивий голос регента хору – матушки Василиси та колишньої колеги, хористки Ольги Мазун. З особливим трепетом завжди чекала, коли перед кінцем служби усі присутні в церкві хором співали « Отче наш» і отець Стефан сам натхненно, сповнений високого чуття, співав та диригував. Сотні голосів вібрірували в унісон з голосом Стефана Михайловича, в душі буяла така висока радість, ніби ось-ось відкриються небеса !
Давно це було, ще до перебудови церкви. Після служби часто розмовляла з отцем Стефаном. Якось ми стояли з ним посеред подвір’я і дивилися на скромний молитовний будинок. Стефан Михайлович бідкався, що треба міняти колокольню та хрест. Я сказала йому: «Якби Господь раптом послав мені багато-багато грошей, то я б використала їх на перебудову оцього молитовного будиночку у величний, красивий Кахов­ський багатоповерховий храм, який тут стояв до 30-х років ХХ ст.». Його обличчя просвітліло і він, мовив: «Це основна мрія мого життя». Ми знайшли загальну мову, і я стала по вихідних заходити у храм, щоб після служби поговорити із мудрим наставником і про життєві проблеми і на філософські теми. При іншій зустрічі ми говорили про значення віри для людини. Я запитала: «Чому віруючі різноманітних релігійних конфесій, що існують на основі матеріальної бази Західних країн, настирливо ходять по хатах, квартирах і нав’язливо пропонують свій світогляд і багато одиноких та обездолених людей їм вірить і йдуть за ними. А православний храм чекає поки люди самі прийдуть»? Не просто було Стефану Михайловичу відповісти на це запитання. Він помовчав і трохи сумно сказав: «Так у нас принято». Я подумала: «Напевно, все залежить від суспільно-політичної ситуації у країні. Але ж треба щось робити для того, щоб зберегти і передати наступним поколінням сприйняту від Ісуса Христа віру». Тоді я запропонувала настоятелю церкви спробувати створити при районному Будинку культури ім. Фрунзе Богословський православний гурток по вивченню Біблії та основ православ’я. Попрохала дати для цього компетентного працівника храму для тлумачення Біблії. Під час цієї розмови мимо нас проходив молодий, високий, приємної зовнішності чоловік з русявою борідкою. Порівнявшись з нами, він до пояса вклонився настоятелю храму. Отець Стефан сказав йому: «Вот Алла Николаевна просит у нас руководителя кружка по изучению Библии. Я рекомендую Вас, Александр Євгеньевич». І тут же отець Стефан поблагословив О.Є. Шестерненка бути керівником гуртка. Я швидко організувала гурток і ми більш як три роки під керівництвом скромного, дуже працелюбного і боголюбивого Олександра Євгеновича вивчали Біблію, допоки був живий наш любимий духовний учитель отець Стефан.
Пройшли роки. Щоденна суєта суєт, робота не дозволяли часто заходити у храм. Якось я дізналася, що отець Стефан захворів. І вирішила я увічнити пам’ять про нього у книзі. Два роки збирала джерельну інформацію у стареньких прихожан, вивчала документи у Херсонському обласному та Сімферо­польському державних архівах.
Був кінець серпня 2003 року. Отець Стефан був уже тяжко хворий, він не виходив зі свого будиночку. Я дуже поспішала з видавництвом книги, щоб він встиг її побачити, почитати, щоб душа його порадувалася. Видавництво книги затягувалося, бо гроші ще не були перераховані. Тоді я зі сльозами на очах стала прохати керівника видавництва «Наддніпрянська правда» Світлану Насонівну Тарнавську дати мені безкоштовно 20 примірників книги для вмираючого отця Стефана, щоб вручити йому книгу саме на день народження. Із цими книгами я приїхала з Херсону і прямо з автовокзалу побігла додому до Щербанів. Бігла і плакала, бо боялась що не застану в живих свого духовного батька. Це був його день народження – 26.08. 2003 року. Коли я ввійшла у їх дім, побачила, що за довгим столом напроти дверей сидить Отець Стефан у, традиційно по-українському, довгій, білій полотняній сорочці. Ліворуч сидів лише один засмучений гість – його друг Я.І.Микитін. Праворуч сиділа змарніла від горя матушка Василиса. Отець Стефан був худенький і дуже блідий, під очима свідки неймовірних страждань - великі темні синці. Коли я його таким побачила, мені здавило горло і я не могла вимовити ні слова. Сльози струмками текли по моєму обличчю. Я підійшла до нього, стала на коліна і ледве змогла вимовити: «Благословіть, отче». Він поклав мені на голову бліду легку руку і поблагословив. Поздоровляючи з днем народження, я подарувала йому дуже гарно оформлені примірники. Стефан Михай­лович полистав книгу, подивився фотографії своїх батьків та дітей, багатьох священиків, хористів та священнослужителів і так радо сказав до матушки Василиси: «Для этого стоило жить».
4 жовтня 2003 після довготривалої, тяжкої хвороби на 68-му році життя відійшов до Господа один із найвідоміших пастирів Херсонщини, митрофорний протоієрей Стефан Михайлович Щербан.
Такого масового похорону Каховка не бачила за свої більше як двісті років існування. Сотні людей вили­валися із всіх провулків і зливалися в тисячний потік народу не тільки Каховського району, але й Херсонської області на вулиці Мелітопольській, по якій на руках несли домовину отця Стефана із центру Каховки аж на кладовище. Проводжали в останню путь прихожани і просто віруючі, всі люди, які знали Стефана Михайло­вича. Зі сльозами на очах проводжали його в останню путь і представники місцевої влади, і священики Херсонщини, і українські козаки. Це говорить про те, що отець Стефан був для людей не тільки духовним наставником, але й ідеалом моральних цінностей православного християнства і духовного світу.
Народ Каховщини вельми поважав і любив свого пастора, і коли він помер, то навіть складав про нього вірші» [15].

Светлой памяти протоиерея Стефана

Звон колокольный и канон пасхальный
Наш добрый пастырь – светлая душа –
Вы принимаете наш вздох прощальный,
Чтобы забрать его на Небеса.

Всю жизнь под омоформом Приснодевы
Трудились Вы для Господа Небес.
Молитвы теплой вечные напевы
И возглас радостный: «Христос Воскрес !»       

Сопровождали Вас в сем мире грешники,
Не уставали Вы грехи прощать
И богородицу – Надежду ненадежных
Старались непрестанно величать.

Храм в Ее честь возносится сегодня
Там, где окончился Ваш путь земной.
Часовня Воскресения Господня,
Где обрели Вы вечный свой покой.

Пускай Господь Вам дарует отраду
И в недрах Авраама учинит.
И вечный Рай пусть будет Вам отрадой,
А свет небесный душу веселит…

Спасибо Вам за светлую надежду…
Вы были словно ясная заря
На небосводе сером и мятежном,
Служителем святого алтаря.

Звон колокольный и канон пасхальный,
И на щеке застывшая слеза.
Примите наш поклон, увы, прощальный,
Чтобы забрать с собой на небеса [15].

Не можу пояснити чому, але тепер я рідше ходжу до храму. Під час служби в Свято-Покровському храмі душею відчуваю присутність отця Стефана і бачу його світлий лик. І мимовільно навертаються сльози на очі.