ВИДАТНІ ПОСТАТІ ХЕРСОНЩИНИ
Період з 1917 по 1991 р.
БЕРЕЗАНСЬКА СОФІЯ СТАНІСЛАВІВНА
 |
|
[1924] |
Одна з провідних українських археологів, фахівець з загальноєвропейським визнанням, доктор історичних наук, лауреат Державної премії України.
Софія Станіславівна народилась 15 травня 1924 року в м. Кам'янці-Подільському в шляхетній родині з глибокими інтелігентними традиціями. Так сталося, що вже 1932 року сім'я повною мірою відчула на собі всі "принадності" життя під більшевицькою владою. Батька – офіцера, ад'ютанта генерала Брусилова – було заарештовано, а родину вислано до Астрахані. Відразу після завершення юною Софією школи починається Друга світова війна й нове заслання. Тепер вже до північного Казахстану. Там розпочинається трудова біографія С. С. Березанської. Першою професією стає професія трактористки. Але тяга до навчання, притаманна Софії шляхетна гордість в поєднанні з рисами сильної особистості (що збереглося в ній на все життя) призвели до того, що вона нелегально виїздить до Кзил-Орди й вступає до Об'єднаного українського університету.
За першої нагоди, ще будучи студенткою, С. С. Березанська повертається в Україну й переводиться на навчання до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчує з відзнакою 1948 року. За спогадами Софії Станіславівни, переломною в її долі стала випадкова зустріч з відомим археологом –Л. М. Славіним, який допоміг їй отримати призначення за розподілом до Херсонського історико-археологічного музею.
Херсонський етап життя й дослідницької діяльності був для С. С. Березанської досить нетривалим. Але саме тут вона визначилась як археолог. До Херсонського музею Софію Станіславівну було зараховано 11 травня 1948 року на посаду старшого наукового співробітника. У подальшому С. С. Березанська ніколи не шкодувала про початок своєї археологічної "кар'єри" саме в Херсонському музеї. Молода, розумна й дуже енергійна жінка з величезним натхненням взялася за роботу. Написати краще, ніж це робить в листі до автора сама Софія Станіславівна про херсонський етап свого життя й діяльності просто неможливо: "Музей являв собою абсолютно пустий будинок, у якому було звалено книги та експонати, відібрані у німців. Німці усе це спакували, але вивезти не встигли. Мешкала я у флігелі, в дворі у сторожихи й прибиральниці – Дар'ї Іванівни. Крім неї, в музеї був директор Іван Іванович Пясецький та науковий співробітник Сергій Іванович. Я працювала день та добру частину ночі. Мені не вистачало часу та знань. Університет дав дуже мало. Вдень я розбирала експонати, ввечері бібліотеку. Влаштувала археологічний гурток із старшокласників. Вони дуже мені допомагали. Один з них Сашко Щеглов став гарним археологом-античником. Зараз працює у Санкт-Петербурзі. Мені багато допоміг секретар з ідеології Ларін. Директор та Сергій Іванович заразились моєю енергією й також працювали, не покладаючи рук. Ні до, ані після, я у своєму житті не працювала з таким бажанням й енергією. Через півтора роки музей було відкрито. Думаю, там було багато помилок та невдалих рішень, але я тоді була щасливою. Бібліотеку ми також так-сяк привели в порядок і нею можна було користуватись...
Херсон назавжди залишився для мене близьким та дорогим містом, а музей рідним місцем".
Софія Станіславівна ніколи потім не була в Херсоні. Зробити це зараз, через стан здоров'я, їй теж вже важко.
Ще під час роботи з відновлення експозиції Херсонського музею велику допомогу С. С. Березанській надавав Л. М. Славін. Він допоміг Софії Станіславівні розібратися з античними матеріалами, ознайомив її з діяльністю в античних дослідженнях Гошкевича та Фабриціус. Цікаво, що будучи вже аспіранткою Інституту археології, С. С. Березанська працювала деякий час разом з І. В. Фабриціус, про яку пізніше вона так згадувала: "Це була дуже красива, величава стара жінка. Ми іноді згадували з нею Херсон й вона лаяла мене за те, що я проміняла музей на інститут".
Про проведення польових досліджень під час перебування С. С. Березанської в Херсоні не могло бути й мови. Зайнятість в музеї була абсолютна, фінансування на ці цілі, на превеликий жаль, не було зовсім. І всеодно Софія Станіславівна зазначає: "Але було дуже хороше, була надія й бажання працювати. Такого пізніше не було вже ніколи".
Восени 1949 року Софія Станіславівна вступає до аспірантури Інституту археології АН України. Наказом по Херсонському музею від 1 листопада 1949 року вона звільнена з посади старшого наукового співробітника – у зв'язку з навчанням в очній аспірантурі. Усе її подальше життя та наукова діяльність пов'язані з Києвом. Аспірантський етап С. С. Березанської пов'язаний з відділом скіфо-сарматської археології, але її науковим керівником і вчителем був академік П. П. Єфіменко, видатний фахівець з первісної археології. Керівник зумів довести Софії Станіславівні усю важливість історичного підходу у розумінні археологічних джерел та перевагу автохтонічних процесів в історичних реконструкціях й підпорядкованість їй ролі міграцій.
1953 року С. С. Березанська закінчує аспірантуру. Невдовзі захищає кандидатську дисертацію на тему: "Пам'ятки передскіфського часу на Уманщині та їх історичне значення", присвячену білогрудівській культурі. Після цього зараховується молодшим науковим співробітником відділу первісної археології Інституту археології АН УРСР. З того часу наукові інтереси Софії Станіславівни вже пов'язані територіально переважно з регіонами Лісостепу та Полісся, тобто з Північною Україною.
Хронологічно вони співпадають з добою бронзи. Софія Станіславівна активно взялася за дослідження поселень раннього, середнього та пізнього бронзового віку, тобто за тематику, яка складала білу пляму на археологічній карті. Результатом багатолітніх польових та теоретичних досліджень С. С. Березанської стали десятки статей та три монографії – "Средний период бронзового века в Северной Украине" (1972), "Пустынка. Поселение эпохи бронзы на Днепре" (1974), "Северная Украина в эпоху бронзы" (1982). Важливим етапом у цих дослідженнях став захист 1977 року докторської дисертації на тему: "Северная Украина в зпоху бронзы (середина и вторая половина II-го тыс. до н. е.)". Простеживши певну єдність у розвитку матеріальної культури населення Північної України протягом більше як двох тисяч років у добу бронзи та раннього заліза, Софія Станіславівна розробила гіпотезу слов'янського етногенезу на півночі Правобережної України.
Дослідження пам'яток та археологічних культур Північної України показало С. С. Березанській, що без археології Польщі проблему етногенезу слов'ян не вирішити. Софія Станіславівна провела досконале ознайомлення з польською літературою з археології доби бронзи, а також ознайомилася з матеріалами цього періоду в фондосховищах Польщі, під час декількох наукових відряджень. Результатом вивчення став висновок, що етнічні процеси на території Польщі та Північної України проходили у добу бронзи аналогічно. Висновок С. С. Березанської щодо одноетнічності населення території від Вісли до Десни був у подальшому визнаний фахівцями з Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини, Росії.
Коло наукових інтересів С. С. Березанської ніколи не обмежувалося тільки Лісостепом та Поліссям. Впродовж кількох десятиліть Софія Станіславівна не тільки не відсторонювалась, а навпаки брала активну участь у розв'язанні проблем історії скотарських племен степової смуги. Історія ця дійсно була більш динамічною та різноманітною, ніж історія Північної України. Значно інтенсивними були в степу міграційні процеси, а отже і значення міграційних чинників у формуванні етносів.
Вже у 1960-х та 1970-х роках Софія Станіславівна виступає активним прибічником ідеї міграції носіїв катакомбної культури в Україну з поза її меж. Досліджує ремесла в середовищі скотарських племен. Величезна заслуга С. С. Березанської полягає у виділенні та глибокому вивченні культури багатоваликової кераміки. За все двадцяте століття ця культура виявилась найсуттєвішим доповненням до схеми розвитку степових скотарських культур (ямна-катакомбна-зрубна), виділених В. О. Городцовим ще на початку століття. Софія Станіславівна переглянула усталену схему й запропонувала нову: ямна-катакомбна-багатоваликової кераміки-зрубна культури. Як показує досвід, не так важко виділити нову археологічну культуру, як довести обгрунтованість її виділення. С. С. Березанській це блискуче вдалося за допомогою виступів на археологічних конференціях та аргументованих публікацій. Культуру багатоваликової кераміки протягом 1970-х років було визнано. Підсумком у виділенні цієї культури став розділ, написаний Софією Станіславівною у колективній монографії "Культура эпохи бронзы на территории Украины" (1986).
Велика заслуга С. С. Березанської у вивченні зрубної культури. Це і багаторічні дослідження поселення Усове Озеро, які знайшли відображення у монографії "Усово Озеро: поселение срубной культуры на Северном Донце" (1990). Це і аргументація на користь іраномовності носіїв зрубної культури, запропонована на підставі аналізу гідронімів Лівобережної лісостепової України, які збігаються з територією мешкання "зрубників". Дуже важливо, що цей висновок у подальшому підтверджено лінгвістами.
Тривалий час приваблювала С. С. Березанську й фракійська проблематика. Перш за все, її увагу привертала така специфічна культура, як чорноліська. Софія Станіславівна впевнена, що носії цієї культури є чужорідним елементом на фоні місцевих племен. С. С. Березанська пов'язала цей історичний феномен на межі ІІ-І тис. до н. е. з могутньою міграційною хвилею фракійських племен, що просувались від Дністра до Лівобережного Подніпров'я.
Величезну за обсягом роботу С. С. Березанська здійснила під час написання та редагування розділів обох видань "Археології Української РСР" (1971 та 1985). За цю працю Софія Станіславівна була удостоєна 1977 року, у числі десяти провідних українських археологів, Державної премії України.
С.С. Березанська знайшла бажання та час дослідити кременедобувне та кременеобробне ремесла в добу енеоліту та бронзи. До Софії Станіславівни жоден фахівець-бронзовик за такі дослідження братись не наважувався. Адже справжнє розуміння, фактичне органічне злиття з проблематикою крем'яних технік та технологій – це "парафія" археологів, що займаються палеолітом та мезолітом. Софії Станіславівні і ці дослідження чудово вдалися.
Їх відображено у авторському розділі монографії "Ремесло эпохи энеолита-бронзы на Украине" (1994).
У своїх польових дослідженнях С. С. Березанська надавала перевагу розкопкам поселень як найбільш інформативним саме у вирішенні проблем історичних процесів. Нею напрацьовано методики виявлення та повного вивчення житлових споруд, які перевірено та підтверджено численними власними експедиціями.
Гідним завершенням багаторічної польової практики Софії Станіславівни стали розкопки наприкінці 1980-х років унікального, такого, що дав сенсаційні результати, Гордіївського могильника на Вінниччині. Серед інвентарю могильника є велика кількість виробів із золота, бронзи, бурштину, срібла. Є навіть кілька виробів із заліза, що саме по собі є унікумом – адже могильник відноситься до ХІІІ-ХII століть до н. е., до доби бронзи. Велика кількість різноманітних прикрас, знарядь праці, деталей кінської зброї робить його надзвичайно цікавим. Найголовнішою ж сенсацією цих досліджень став висновок, що це пам'ятка невідомої досі в Україні культури.
Загальний публікаційний науковий доробок С. С. Березанської складають 5 монографій, 5 колективних книг та біля 110 статей. Не один археолог України є учнем Софії Станіславівни. Під її керівництвом багато з них написали та успішно захистили кандидатські дисертації.
Після виходу на пенсію Софія Станіславівна Березанська продовжує археологічні дослідження – опрацьовує величезні наробки надзвичайно насиченого й довгого наукового життя, готує та публікує їх результати, допомагає молодим дослідникам.
