Олександр Глібович Бутузов "Дивина буття." Поезії.

Зміст

Дивина буття
* * *
Шатро небесне – шапіто земне,
Де акробати, музика і коні.
Безпечний ніж у трюкача в долоні,
А лезо заздрості нікого не мине.
Тут блазні відганяють самоту,
Гримаси виробляючи кумедні.
І сподівань дресований ведмедик
Із власним цепом грається в куту.
Утомлюються врешті штукарі.
Вщухають оплески. І роздані всі квіти.
Щасливі цирком невгамовні діти
І досвідом вгамовані старі.
Любов і смерть нас нищать крадькома.
Сюжет життя складається таємно.
Ми слово істини шукаємо даремно –
Такого слова взагалі нема.
Але є інші прояви й дива
У істини, прихованої в світі:
Зимовий степ, весни вологий вітер
І вічності посланниця – трава.

* * *
Дивина буття.
Сподівань краї.
Наші почуття –
Волі крадії.
Втечі навмання,
Виснага погонь.
Яскравіше дня
Небуття вогонь.
Не знайти комет,
Що зійшли з орбіт.
Сповнений тенет
Темний білий світ.
Квітка, що росте
Десь на чужині,
Мов зоря цвіте
У моєму сні.

* * *
Розсипає серпень
Світляки по полю.
Скільки серце стерпить
Радості та болю?
У твоєму слові
Тисяча відлунків.
Скільки для любові
В тебе поцілунків?
Ночі чорний лебідь
Розгортає крила.
Скільки світла треба,
Щоб воно світило?

* * *
Нема любові – є лише бажання.
Немає дива – є лише чекання.
Немає смерті – є таємний страх,
Що ми не упізнаємо любові
І дива не помітимо у слові,
Затертому по жадібних устах.

Лібрето
Лаштунки зроблені з картону.
Бруківка – зношене кліше.
Підкови сонячні не тонуть,
В фонтані бавляться лише.
Софітове блакитне сито
Пил просіває недарма:
В гнучкому танці Карменсіта
Себе за плечі обійма.
В очах – вогонь і прохолода,
А постать – краща над усе...
Завіса падає. Пригода
Уже фатальна для Хосе.
Кохання-бо не має крилець
І рідко пташкою співа –
Частіше ловить, як мисливець,
Неволить, грається, вбива.

* * *
Забудьмо імена.
Від Анни до Марії.
Хіба то їх вина,
Що нездійсненні мрії.
Забудьмо дати злі,
Свята несамовиті.
В єдиному числі
Душа моя на світі.
Минаючи біду,
Крізь жовті суховії
Світ за очі ведуть
І віра, і надія.
Все швидко промайне,
Як перекотиполе…
Забудьмо і мене
Заздалегідь. Поволі.

* * *
Як соняшник, сонце у жовтій короні.
Всередині – чорної ночі насіння.
Життєве коріння – в підземному схроні.
А небо – глибоке, задумливо-синє.
Приходять із далечини невідомі:
Бліді та недужі, криві та кульгаві –
Фігляри невдачі і блазні недолі,
У повному блиску жебрацької слави.
Пістрявим лахміттям, каліцтвом пихаті.
Хрипливо співають. Вигукують жарти.
Шукають горілку, заходячи в хати.
На віск виливають. І кидають карти.
Але не підкаже покривлений згарок:
Куди приведуть нас дороги розмиті…
Все, що усвідомити можемо зараз,
Уже відбулося минулої миті.
Ось так і з’являються в часі щілини,
З яких нас пронизує вічності протяг…
Холонуть серця, і жовтіють рослини.
Зникають чужинці, поцупивши одяг.
Вже осінь вагою наповнює грона.
І люди заносять до жител начиння.
І соняшник в’яне. І гасне корона.
І в землю вертається ночі насіння.

* * *
Красуня. Лиходій. Поет.
Ми дивимося давню п’єсу.
Трикутник, вкладений в сюжет,
Не підкоряється прогресу.
Ось розчарований римач
Щось про невірність репетує.
Але сумний набір гримас
Принаймні п’єсу не врятує.
Красуня кинула шиття,
Картинно вигинає шию
І про високі почуття
Натхненно бреше лиходію.
Той намастив нахабний вус
І вилупляє хтиві очі.
Красуню, схильну до розпуст,
Лукавий схопить проти ночі.
І вже наближується суть,
Яку ховають лицедії:
Поети гірші лиходіїв
І гіршу кару понесуть.

* * *
Серце – дорогоцінний камінь
з гранями гострими.
Розум поширюється думками –
зграями в просторі.
Бажання – невгамовні бджоли
з намірами гріховними.
Віра – в долоні жолуді,
в котрих дуби приховані.
Творчість – зваблена кармелітка,
пошук неймовірного.
Кохання – жовтогаряча квітка,
можливо, даремно зірвана.

* * *
Хіба узнаєш: тебе простили
І гріх у книзі бодай зітруть?
Хіба розважать слова простимі,
Коли у серці наразі ртуть?
Не відшукати сумні причини.
І не змінити невдалу путь.
Запізно: наші гіркі чарчини
Уже чужинці солодко п’ють.

* * *
Що казати, як слово – олово
І тьмяніє уже за мить,
І мовчання – також не золото,
А гірка та отруйна мідь.
Вже наближується розлука,
Що залучить нас до таїн...
Сонце влучить стрілою в крука,
Птаха ночі, вогнем своїм.
Так актора у мить удачі
В синє коло бере софіт.
І коли Арлекін заплаче,
Він сльозами умиє світ.
Змиє п’єси важке нездарство,
І побачимо ми крізь час,
Що давно вже Христове Царство
Загубилося поміж нас.

* * *
Ось ходить любов по дворах,
Де люди чекають весілля.
Вона ж – бурмотить від безсилля,
Як та божевільна стара.
Назустріч, пред очі журні,
Тому і опущені долу,
Любові занедбану долю,
Живу ще, виносять в труні.
Спорожнені шафи й столи
На дрова мерщій розтрощили.
І спадщину розпорошили,
А сиріт в притулок здали.
Знов ходить любов по дворах
І сіє спокуси насіння...
Даремне було голосіння,
Яким нас лякала стара.
Немає більш дивних химер,
Аніж у поета у скриньці.
Тому він завжди наодинці,
Чи просто сліпий, як Гомер.

Степ
На сумних святах зради і тривог
Брагою ганьби впитий досхочу,
На семи вітрах опочив Стрибог.
Кобзарі мовчать. Правди не почуть.
Клекотом татар мовлять кураї.
Рудуватий лис вигляда з нори.
Жовті небеса. Голубі гаї.
Час перевернув наші кольори.
В небі по ночах – вогники Стожар.
В запашній траві – розсипи марун.
З давнини давен, за часів хазар –
Вже постав тризуб із арійських рун.
Списи та мечі доїда іржа,
Тліють черепи тюрків і слов’ян.
Де колись Русі пролягла межа,
Виріс молочай і терпкий бур’ян.

* * *
Провина ще маячить вдалині,
А хтось уже дарма себе картає
І позичає в нас невдалі дні
І, як не прикро, вчасно повертає.
Із часом остигають почуття...
Лише єдине тішить, що дедалі
Втрачається загальний сенс життя,
І набувають значення деталі.

* * *
Понад горами та степами
Вітер хмари жене до Керчі.
Море мружиться у дрімоті
І гойдає човни, як спогад.
Безліч фактів тримає пам’ять,
І людей тисячі у серці –
Але робить за мить самотнім
Богомола зелений погляд.

Напівнаспів
Є в самоти
Напівім’я:
Напів – це ти,
Напів – це я.
Тому життя –
Напівчутки,
А почуття –
Напівплітки.
Тому я звик,
Що у жалоб
Напівязик –
Напівжало.
Життя мине.
Уже мина.
Тебе й мене –
Напівнема.

* * *
Летючі риби. Птахи співочі.
Зелене море. Блакитний гай.
Слова освідчень. Кохання очі.
Ми наче в раї. Та це не рай.
Сліпуче сонце. Стрімкі комети.
Безодні морок. Безглуздя лад.
Байдужість часу. Кінця прикмети.
Ми наче в пеклі. Та це не ад.
Двозначні долі. Дволиці люди.
Моління й співи. Усе дарма.
Усюди пекло. І рай усюди.
Ми поміж ними. Чи нас нема.

* * *
Де піщаний узорчастий килим
Зберігає серпневі пригоди,
Ходить вересень пляжем спустілим,
По гомілки заходить у воду.
А мартин, що кульгає недбало,
Раптом легко зринає у небо...
І для щастя потрібно так мало,
Що, нарешті, нічого не треба.

* * *
Планети – наче Господні жорна,
Що мелють зерно крихких віків.
Заплющи очі – і вмить огорне
Безодня чорна з усіх боків.
Розплющи очі – і сонцю радий
Усе побачиш, до чого звик.
Бо світ широкий – то є насправді
Вузенька смужка межи повік.

* * *
Білий глечик у альтанці
На зеленій скатертині...
На землі – усі обранці,
І нема підстав гордині.
Марить спека полуднева,
А гроза готує смерчі.
Ти не бійся: все миттєво –
І життя, і морок смерті.

Безсмертя
Блакитне сонце угорі.
Розгрузла, малолюдна площа.
Настирний вітер у дворі
Білизну випрану полоще.
У запраному комірці,
Який закапало чорнило,
Дівча з цеберкою в руці
На стукіт двері відчинило.
І мовило без почуття,
Грайливо глядячи крізь вії,
Що вранці прачка із життя
Пішла з мотузкою на шиї.
Я зовсім не відчув біди,
Пішов, обходячи калюжі.
Я був нестерпно молодий,
Тому щасливий та байдужий.
Вода небесного прання
Збиралася в травневу зливу:
Колишня прачка несміливо
Гойдала в небі піну дня.

Вони
Вона маскується під дощ
І з ранку ллє холодні сльози.
Він залишає на підлозі
Сліди забруднених підошв.
Вона між люди без турбот
Іде пікантна, наче плітка.
Він у довіру входить швидко,
Як непристойний анекдот.
Вони єднаються в дует,
Коли уже нема притулку,
А у собачому провулку
Танцює осінь менует.
Сідають ближче до печей.
Зігрітися заходять в лазні.
Або в людські тіла залазять
І визирають із очей.
І думають чужі думки.
І забирають частку долі.
Так наїдаються доволі
Неугамовні віслюки.
Якщо вони – то ми самі –
Підступні, збочені, байдужі –
Помилуй, Боже, наші душі
Ще до безжальної Сурми.

Хома Брут
Пам’яті М.В.Гоголя

1
Годі зорю чекати.
Церква. Бур’ян. Пустир.
Треба іти читати
Вірші або Псалтир.
Блазневі черевики
Муляють, як торік.
Вій залізні повіки
Не підведе повік.
Коло життя жорстоке,
Захисту вже нема.
Панночка косить оком
В бік, де тремтить Хома.
Наміри в нього гідні –
Щоб ожила вона,
Як і належить відьмі,
Юна і чарівна.

2
В різнобарвному сумбурі
Сонце котиться в горби.
Цілий день сидить на мурі
Синій гайворон журби.
Там, за муром – Коломбіна,
Худорлява і руда.
На оголене коліно
Стрибунець пружний сіда.
В самоті блукає садом
І співає dе l’amоur,
І бере Хому досада
Перелізти білий мур .
І тоді підійме брови
Денне втілення пітьми –
І сконає від любові
Серце сірого Хоми.

3
Мабуть нам ближче до Перу,
Ніж до церков і слави Рима –
Послабли святості вітрила,
І повертається Перун,
А крізь озонову діру
На землю дивиться Ярила.
Життя – не шлях, воно – хомут,
В якому ми плестися гідні.
Хоча плітки невірогідні,
Та Вій покаже на Хому –
І пропаде бурсак тому,
Що над всіма злетів на відьмі.

4
Ми справжні – у минулому,
Яскраво промайнулому,
Де згублені посулами
Можливостей кліше.
Там справжні наші корені,
А тут ми всі підкорені,
Нездарно перетворені
В якесь пап’є-маше.
Життя згортає килими,
І розлучатись з милими
Обіймами безсилими –
Не гірша із тортур.
І до таїн залучені,
Ми дивимось, засмучені,
Як постає над кручами
Із вічності Сатурн.

* * *
Вогнем уяви спалені шляхи
І у майбутнє вороття немає.
Господь не спить. Лукавий не дрімає.
І кожен з них із усміхом тримає,
Немов клейноди, ті ж самі цвяхи.
І кожну ніч збираються в гурти
Дотепники, розумники, п’яниці,
Щоб смакувати сором і дурниці.
І серед них – жінки чарівнолиці
І худорляві. начебто хорти.
Поети слабші, аніж кобзарі –
Їх сліпота вже не далекозора.
Далечина доволі непрозора.
А в горщиках скипає мандрагора,
Якою нас напоять знахарі.
Сумні поля розквітли, мов столи,
Які святкові скатерті накрили.
Травневий вітер не втрачає сили.
І з шаною обходячи могили,
Апостоли зносили постоли.

* * *
Вранці вийшло дівча на веранду
Із обличчям, блідим від нічниці,
І на скрипочці гра сарабанду,
Наче в теплу Іспанію кличе.
Не дістатися до Сарагоси,
Бо нема в неї крил за плечима...
І задумливо дивиться осінь
В сірі очі – такими ж очима.

Сутність
Без імення, обличчя, прикмет –
Тільки постать і дотик руки...
Коні ночі п’ють космос ріки
Із відбитком зірок та комет.
Так сама себе ніч поглина.
Так змикається простір в кільце,
Обертається жорном і це –
Сутність часу, життя і млина.

Фантазії
Мабуть десь є Бахчисарай,
Ще не позначений на мапах,
В якому марить водограй,
А у рабинь у рухах запал
І у очах – томливий рай.
Там кожен камінь – сердолік
Або смарагд. Та не багатство,
А усамітненість калік
І неприховане жебрацтво
Казки народжують повік.
В них є пустельні міражі
І потойбічності ознаки,
Повчання мудрого хаджі
І винахідливі гуляки,
Яких бояться сторожі.
Невдовзі порухом руки
Красуня розпахне фіранку.
Але дотепні парубки
В саду повішені ще зранку
І кажуть сині язики.

* * *
Солодкість втрати в образі Рахілі
І дивні долі Ноєвих синів –
Для нас чужі, як мова суахілі
Чи то боги із лицями слонів.
І на чолі Ісуса терен в’яне.
І Вельзевул готує рать комах.
А в наших грудях серце дерев’яне –
У попіл зотліває крадькома.
Вже нецікаві грецькі теревені
І про Едем і про страшний Ереб...
Як справедливо думають евенки –
Усі ми є нащадками дерев.
І на квітки, солодкі як цукати,
Весь день сідають бджоли хутрові.
А по ночах відспівують цикади
Сухі гілки, померли у траві.

* * *
Може вродлива, але негарна.
Може негарна, але вродлива.
Зачарувати вона зугарна,
І до чаклунства – сама вразлива.
Може кохає, але не скаже.
Може не скаже, але кохає.
Кінці розлуки до купи зв’яже,
Коли зозуля сумує в гаї.
Може жалкує, що не забула.
Може забула, що не жалкує.
Її відвертість – немов облуда,
Яка образи слізьми лікує.
Може в надії ще є осуда.
Може в осуді ще є надія.
Хоч співчувають в біді нам люди,
Та одночасно в душі радіють.

* * *
Є інший світ за межами думок,
За межами звичайної любові –
Мости до нього зруйнувала повінь,
Перетворившись згодом на струмок.
Там не існує болю каяття,
А мушля серця зрощує перлину.
Там щастя, що зникає за хвилину,
Встигає зруйнувати все життя.

* * *
Феодосія. Лютий. Неділя.
Сірий полудень. Змерзлі п’яниці,
Для котрих щезла уже надія
На кредит в горілчаній крамниці.
Я теж розтратив, хоч і не поряд,
Кредит на кохання, мов на оковиту...
Береться у зморшки хустка моря
І наповзає на око вітру.

* * *
Спекотний день – як вицвілий лубок.
Здається, в серці висохла волога.
І добре, що не вернеться нічого,
Бо наша доля – підсумок турбот.
Навколо – порох степових доріг
І мовчазних могил одвічна велич.
Володар пасовищ – огрядний Велес
В гарячі трави марити приліг.
Він у дрімоті створює істот,
В яких тверді копита замість пальців.
І живлять їх не сірка і не кальцій,
А хворі квіти висохлих болот.
Уже пастух, поважний, мов панич,
Жене корів, минаючи городи.
Зникає вечір з виглядом заброди.
Надходить справжня господиня – ніч.
Усе пощезло у нічній імлі.
І бачиться лише непевна цятка –
В степу заблукле біле козенятко,
Єдиний клаптик світла на землі.

* * *
Ранковий сніг, як сум, легкий.
Як радість, чистий та колючий,
Ляга прикметою розлучень
На огорожі та гілки.
Дітей, охочих до розваг,
Мороз, на жаль, жене зі двору,
Де для гульби або фавору
Стоїть вже баба снігова.
Не має сумніву чи мук
Дитячих рук огрядний витвір.
Вороже каркає на вітер
Аж до кісток промерзлий крук.
А небо у височині
Тьмяніє і втрачає колір.
Сусідка у кролячий комір
Занурює сорочий ніс.
Лукава звичність аксіом
Торгує квітами на розі.
І поцілунок на морозі
Дивує нас живим теплом.

Справедливість
Обтяжені надмірною красою.
Ображені нестачею уваги.
Обряджені в удаваність відваги.
Наснажені відсутністю зусиль.
Розпещені й умивані росою.
Розбещені і, навіть, кажуть роги,
Хизуючись на конях край дороги,
Якою люди пішки йдуть по сіль.
У їхніх звичок – особливі риси:
В часи негоди – виклично щасливі,
Серед слабких – вовтузяться щосили,
Готові перші різати пиріг.
На їх щитах – суцільні леви й списи.
Та в панцирі пихатості закуті,
Не можуть ці улюбленці збагнути,
Що їх не пустять навіть на поріг.

* * *
Немовби сплю. Але не спиться.
Вночі циганська скрипка грає.
І шелестить пташина зграя
Або розквітчана спідниця.
Смаглявий хлопець одночасно
Голубить дівку соковиту,
Ковтає з пляшки оковиту
І поправляє довгі пасма.
Мішаються слова і співи,
Лелітки золота і срібла.
А скрипка геть уже захрипла
І кукурікає, мов півень.
Все ближче осені прикмети.
Ятриться люлька у долоні.
Цигани запрягають коней.
Згортає ярмарок намети.
У серці – суму довга спиця.
А на ланах нічного неба –
Роса зірок змочила стебла.
Не сплю – а все немовби сниться.

Шахерезада
Відпочиває сірий люд –
У сні нема гріха.
Собака гавкає. Верблюд,
Нудьгуючи, зітха.
Сплять і в палаці, і в тюрмі,
Сторожа й торгаші…
Ідуть провулками пітьми
Джафар і ар-Рашид.
В скарбниці золото лежить.
В книжках зотліла лжа.
Не заховати від іржі
Меча або ножа.
Пересихає водограй,
І набрида гарем…
Заходять в караван-сарай
Слідом за казкарем.
Там всіх об’єднує кальян
І вигадки без меж.
Одвіку визначив калам
Для всіх одне і теж:
Поети – вищі за царів,
Хоч удають невдах.
А вигадками казкарів
Нас бавить сам Аллах.

* * *
Пливе хмарина в небі, наче риба,
І тінь її перетина горби,
Поміж тонкими вітами верби
Струмує в річці прохолодне срібло.
Не розуміти: що таке свобода,
Яка межує щастя і біду –
Тож, дівчину, лякливу і руду,
Любов неволить, як важка робота.
У небесах Господній символ – риба.
Ми на землі, мов на морському дні.
І зайвий простір у височині.
І часу завжди більше, ніж потрібно.

Свистик
Співає флейта – впевнена чужинка,
Під оплески розпещених знавців.
Згубився свистик – глиняна пташинка,
Забувся невигадливий мотив.
Та згодом вік розбіжності поглине,
І збудуться сумні передчуття:
Кумедний півник, зліплений зі глини,
Покличе із дитинства – в небуття.

* * *
Як би не скучали за синами,
Їх не зрозуміємо душі.
Із роками серце засинає.
І, можливо, Бог наш на Синаї
Гаяв час в палаючім кущі.
Давнина сприймається музеєм,
У якому кожен експонат –
Із розкопок мертвої Помпеї,
А скрижалі, надані Мойсею,
Виглядають наче компромат.
І бредуть навпомацки години,
Час глухий веде у будяки…
Всупереч очікувань, родина
Упізнає в блукачеві сина
І в байки повірить будь-які.

* * *
Бурмотить життя, як дощик.
Світить місяць неохоче.
Давній спогад – мідний грошик
Закотився в хащу ночі.
Дощик долі кособокий
Вихиляється у танці.
Обіцяє сон і спокій,
І рясну траву уранці.

* * *
Біжать вовки степами, як гінці.
За Сивашем затримуються грози.
Від спеки хліб черствішає в руці.
І радо зріють виноградні лози.
Вино, як друг – проявить співчуття,
І здатне на пораду і на зраду.
Вино водночас містить сенс життя
І таємницю смерті винограду.

  Multіtudes
Дружині Світлані

1
Відколи з’являється світле чуття –
З’являється темний смерч.
Так само, як смерть спричиняє життя –
Життя спричиняє смерть.
Коли ти робиш комусь добро –
Тоді виникає зло.
І де Арлекин – там сумний Пьеро.
Так буде, бо так було.
Всі наші захоплення і каяття –
Лише позолоти шар.
Тому, що дароване нам життя –
Водночас і дар, і жарт.
Земля посуває на захід міста
Порухами плечей.
Із сірого – в синій перероста
Колір твоїх очей.

2
Срібло позаздрить золоту.
Слово торкнеться каменя.
Спека завдячить холоду.
Авель здолає Каїна.
Ляже пісок барханами.
Стане насіння квіткою.
Стане дівча коханою.
Стане кохання пліткою.
Плітка межи нездарами
Зблякне і стане прісною.
Згодом – наллється барвами
І залунає піснею.

3
Життя – розбещений сармат,
І кожен з ним, як може, б’ється...
Та найдорожче нам дається,
Як це не дивно, задарма.
Ми потрапляємо в полон.
І серце, що життю радіє,
Як світлячка колись накриє
Холодна лагідна долонь.
А поки що – спливають дні,
І кожному я щиро вдячний,
Що ти, хоча і необачно,
Навік судилася мені.

4
Дивно холоне серце,
Серце дивно холоне
Поміж байдужих терцій –
Пташкою на долоні.
Листя шовковий гомін,
Гомін листя шовковий.
Тільки сльоза як пломінь,
Тільки струміння крові.
Радість буває зрідка,
Зрідка радість буває.
Як чародійна рибка,
Наша любов спливає.

5
Томливий день збігав поволі
Межи горбами вапняка.
А в морі, синьому від солі,
Вода прозора і важка.
День обернувся ніжним смерком
І перевтілився у дим…
А море нудилось безсмертям,
Одноманітним і пустим.

* * *
Що день і ніч? – В лаштунках вій
Кохання морок і вогонь.
В зіницях – спогади живі
Про запал степових погонь
І списи, згублені в траві.
Що день і ніч? – Ранковий світ
У синій вечір поспіша.
В гнучкого тіла оксамит
Одягнена твоя душа –
Її торкатися не слід.
Що день і ніч? – Твого вбрання,
Ходи й волосся пружний спів...
Світили зорі в небі дня
І соняшник вночі горів.
Усе було. Все метушня.
Що день і ніч? – Вони мерщій
Дві сторони людської долі
І протилежність двох надій...
Ми живемо собі поволі
Обабіч часу і подій.

* * *
Уже завершуються мандри.
Реліктовий спливає лід.
Усюди проступає слід
Невизнаних пророцтв Касандри.
Сльозою з Божого обличчя
Дніпро через віки тече,
Вдивляючись понад плече
В минулі царства Межиріччя.

* * *
Поки вичікують й гострять серпи –
Не переймайся юдоллю:
Переспівай, перепий, переспи,
Перехитруй свою долю.
Навіть тоді – ти пильнуй і терпи,
Бо на віку – як на ниві.
Бо все одно вони гострять серпи...
Заздрісні. Сірі. Помстиві.

* * *
Вродивицю кохати ні до чого:
Що може їй любов подарувати,
Коли сам Бог красою наділив.
Даремно жде кохання і небога:
Любов’ю не можливо подолати
Того, що їй Лукавий спричинив.
Так, доля наша – у спокійнолицій:
Її звичайність – чара нез’ясовна,
Порозуміння – краще за вино.
В очах – вода небесної криниці,
Волосся – мов руда хвиляста вовна,
Провина викрадення й прощення руно.

* * *
В життя і смерті – різний час
І вічність менша за хвилину.
Уява людського обжину
Тривожить серце по ночах.
Не повернути відчуття –
Не юність, а лише безпечність
Юнацьких днів, коли, як вічність,
Здавався довгим час життя!

  Maromero
Ледь помітний дріт –
Зовні часу грань.
Як слабка герань
Подих сеньйорит.
Танцюриста хист –
Витримки струна.
Площа як труна,
Зроблена на зріст.
Зорі, листя, дощ –
Падають щодня...
Біля підошов
Бавиться щеня.
Розімкни вуста.
Чи впади згори.
Хто вогнем не став,
Той в огні згорить.

* * *
Я пригадую зливи,
Вітру лагідний шовк.
Молодий і щасливий
Я до моря ішов.
Там, де хвилі юрбою
Ходять неподалік,
Відшукав я в прибої
Голубий сердолік.
Закінчилися зливи.
Дощик ллє крадькома.
Але бути щасливим
Уже часу нема.

* * *
Нарешті, все у світі – балачки:
Кощій Безсмертний, боягуз і скнара,
Як нагороди, лічить болячки.
Цар-батечко, ледащо і нездара,
Боїться вередливої дочки.
Царевичу не виграти двобій:
Бо голка – в скрині, скриня – у коморі
Під дубом, що від старості рябий...
Зелена сіль розчинена у морі,
Тому так важко дихає прибій.

Малюнок
На добраніч. Вже заздалегідь
Дивні пави ходять по блавату.
Спогад із дитинства, як ведмідь,
З хащі сну виходить вайлувато.
Чорно-біла, як сорока, ніч.
Завірюха – гаспидова втіха –
В димарі співає, лізе в піч,
І в щілини щось шепоче тихо.
І коли я шепоти ловлю
І в дрімоті причиняю двері,
Розумію: дім, в якому сплю,
Є лише малюнок на папері.

* * *
Із часом зів’януть, мов квіт,
Знайомі з дитинства обличчя.
І є для душі потойбіччям
Навколо існуючий світ.
Повільно втрачає тепло
Душа, наче сонце зимою.
Кохання усюди зі мною,
Як з птахою – хворе крило.

* * *
Євгену Карабелешу
Хто встановлює правила гри,
За якими так важко нам грати,
Що одні потрапляють за грати,
Інші мусять іти в шулери.
Хто складає сюжети сновидь
І такі має дозвіл і силу,
Аби нас, наче пригорщу пилу,
До землі повернути за мить.
Хто виснажує щирі чуття,
А коли вже приходить скорбота,
То зозулі підказує потай
Накувати нам довге життя.
Хто втручається в наші діла
І рахує помилки колишні…
Хто, нарешті, постарив тіла,
А серця молодими залишив?

Обличчя місяцЯ

Алхімія
Синові Глібу
Обличчя місяця з’явилось у вікні
І загляда в кімнату, мов дуенья...
Лунає із нічної глибини
Гітари спів: La vida es Sueño –
Життя є сон, і, навіть, сон ві сні.
Але не спить спокушений чернець.
Бо кров жабина, сірка, пір’я крука,
Мідь та зола, шукання манівець –
Є зміст життя, його підступна штука...
А світ – це відстань поміж двох сердець.

* * *
Володимиру Гаухману
Солодкувате повітря осіннє.
Спогадом віє димок сигарети.
Сірі доми із важкого каміння.
Понад бруківкою – стукіт карети.
Наче Шопен, що зійшов із афіші,
Вечір стоїть в золотому камзолі.
Осінь читає Псалтир, а не вірші.
І не почнуться наразі гастролі.
Нудяться флейти в футлярах чесноти.
В сукнях шовкових холодні красуні.
Вальси Шопена на крилах скорботи
Ще не злетіли до слуху Фортуни.
Замість багатоголосся оркестру –
Гомін птахів і ліхтарики срібні.
І, щоб зіграти ноктюрна, маестро
Клавіші ночі уже не потрібні.

Вечори
Згорнувши час і простір, як папір,
Весняні сутінки зачарували місто.
І вершники з'явились гонористо
У дзвоні обладунків і рапір.
Змістився дивовижно плин годин.
І чути попри запнену фіранку,
Як під вікном лупцює маркітантку
Розбещений і п'яний паладин.
Ніч котиться, мов діжка із вином
У гуркоті розвал середньовіччя.
Амур із Вакхом – на одне обличчя
І опинились разом під столом.
Нарешті ранок загасив зірки,
А день у часі виправив різницю...
Та лицарі припали на дурницю
І з'являться надвечір залюбки.
І око місяця холодне, мов сапфір,
Дивитись буде на земні забави...
А біль життя і дивина уяви
Крізь час і простір ляжуть на папір.

* * *
Перед розлукою гірчить вино,
Отруту містять чарки й поцілунки.
І навіть усмішка твоя гірка.
Останній вечір сипле у вікно
Зірок зелених втішні подарунки,
І прохолодно дихає ріка.
Але над потягом гудок в останню мить,
Широке небо звужує у стрічку
Й вертає час назад, аж до дзвінка
Будильника, котрий іще дзвенить
В ранковім сні, лякаючи синичку,
Яку тримає лагідна рука.
Тому не відбуваються розлуки.

* * *
Вечірнє небо наче з сердоліку.
Вже крадії шмигають між дворами.
І день, як слабоумного каліку,
Забрали з вулиці і зачинили брами.
В домах лунають вигуки і тупіт.
І співи переходять на ревіння,
Нагадуючи нам часи потопу,
Ковчега сморід і стовпотворіння.
Як Ной з похмілля, дур та ахінею
Бурмоче доля, що цілком природно.
Земля пливе і глибоко під нею
Не черепаха, а страшна безодня.
Тому нема надії на опору.
Усі навколо наче навіжені...
Каліка між всесвітнього розору
Ховає сірий пряник до кишені.

Дрібничка
Розламався браслет.
Розкотилися стрази.
Вклав стрілу в арбалет
Сірий янгол образи.
Подаруй, не кляни –
І рука не здригнеться:
Вечір, наче скляний,
На скалки розіб’ється.
Хтось до неба зірки
Недбайливо приклеїв.
І тому в помилки
Ніч заводить халдеїв.
На поблажливу смерть
Край надію плекати,
Розгойдалася вщерть
Наша куля плеската.
Від згорілих комет
Залишилася жменька…
Розламався браслет –
Срібна смужка тоненька.

* * *
День був радісно-прохолодний,
Для закоханих – невситимий,
Як маленьких галчат дзьоби.
Та раптово і без нагоди
Вечір виліз байдужим димом
Із мурованої труби.
Наші мрії й чуття тендітні –
Попелюшчині черевички –
Занапастив дим силоміць…
Ми відважні, та все ж самітні,
Не захищені муром звички
Від нещадних до нас дрібниць.

* * *
Самотня ватра
Горить крізь ночі.
Сльози не варта
Любов жіноча.
Даремні вірші.
Холонуть скроні.
Степи все ширші.
Лютіші коні.
Підступну втіху
Шукають в полі
Підкови сміху,
Стремена долі.

* * *
У травах чути кожен крок,
Але любов пішла нечутно.
Вітри розповідають смутно:
Як нам далеко до зірок.
Незрозуміла і сумна,
Приходиш ти лише в нічницях.
І знов стоїть в твоїх зіницях
Усе, чого в житті нема.

Luce lucidior
Годинник цідить вічність по краплинах...
Серед сумнівних радощів Тобосо
Нас нудять уповільнені картини:
На дворі дівка вештається боса,
В зубах у кабальєро похітоса,
А до вікна підставлена драбина.
Піщинки часу розсіває вітер...
Гойдає на мотузці в галереї
Недбало випрані сорочки сеньйорити.
Не важко виграти в знайомій лотереї,
Мета поетів – пошук Дульсинеї,
Хоч ми не лицарі, а сибарити.
Як ніч прийде, задухлива й байдужа –
В розквітчених муарових спідницях
Вона блукає, гарна та недужа,
У снах п’яниць, поетових нічницях...
Так світло місяця виблискує в криницях,
Річках прозорих та брудних калюжах.
А вранці дівка, до розбещень звикла,
У вічі зазирає байдиково.
В куточках губ у кабальєро – ікла,
А на плечах – попона віслюкова...
Та заспокоює над брамою підкова.
І що всесвітній морок – стисле світло.

* * *
Краще би убігти звідси нам щодуху:
У чаклунки в хаті прибрані столи,
В горщику ізранку булькотить ропуха,
Олов’яний ґудзик, стебла ковили.
Нескінченно довго тягнеться сьогодні.
Завтра не існує, як його не жди.
Згодом набувають вечори холодні
Нерухомість тиші, кольори води.

* * *
Згасає день – слабіє тятива,
Що посилала промені, як стріли.
Надходить ніч, ховаючи дива,
Яких, на жаль, ми та і не зустріли.
Даремна справа – сіяти золу,
Шукати долі спалену печатку...
Будь-хто із нас із самого початку
Послав собі, майбутньому, стрілу.

Кафе
На перехресті вулиць або доль
Платана шелестлива парасоль
Приховує від спеки і від зливи.
Тут спозаранку совають стільці
Ледачоокі спритні молодці
І парочки ніяково – щасливі.
У дівчини сумнівної краси
В очах перекидаються біси
Так само, як і бульбашки у склянці.
Попід столом – нестриманий гравець,
Жіночої зрадливості знавець –
Ногами виробляє, мов у танці.
Тут зустрічають темні вечори
Пияцтва загартовані майстри,
Заводії навмисного безчиння.
Круг лампочок вирує комашня,
І теплий дощик шепче: все брехня,
Підсилюючи в квітах запах тління.

Алголь
Світ восьмикутний, як пуста валіза,
Був на замку із чорного заліза.
На дні лишався мандрів алкоголь.
І, живлячі упертість Одисея,
Цвіла в сузір’ї мужнього Персея
Подвійна зірка – зрадниця Алголь.
Тепер ковчег всесвітнього потопу
Пливе в морях остиглого окропу
Й по колу ходить хвиля голуба.
“Землі нема, – наспівують наяди, –
У розпачі повернеться і сяде
Людської думки штучне голуб’я”.
Ковчег пливе. Німотствує Глагол.
Вгорі двозначно міниться Алголь.

* * *
Розуму, який живе у тілі,
Заважають хитрощі весни.
Там, де зорі, мов латаття білі –
Наші душі плавають ві сні.
Темний сон, можливо, переборе,
Що здолати не вдалося дню.
І влучають блискавки у море
Спалахом пророчого вогню.

Вокзал
Ледь вечір западе – на людяному розі
Зневажені жінки троянди продають.
І хто ні підійде – обдурюють у роздріб,
Ховаючи в очах лукавства каламуть.
Сп’янілий інвалід не відчуває милиць,
Пероном шкутильга, носатий наче крук.
Межи важких валіз та гороб’ячих крилець –
Очікувань лузга, недопалки розлук.
Вже позіха вокзал і в позіху – отрута,
І нудиться рука у вічності в руці…
І юності сльоза – гаряча, неспокута,
Тому що більш гірка – збігає по щоці.

* * *
У ночі пір’я з полиском чорнил.
А сонце гляне в очі – то заплачу...
Якщо я в Бога вимолив удачу –
Комусь Диявол лихо спричинив.
Так, ворогуючи, як світло і пітьма,
Повік Диявол з Богом нероздільні.
І я в здогадках: Господи Всесильний,
Хто там іще над вами обома?

* * *
Стомлений день черевики роззує,
Вийме з кишені затуплений ніж,
Щось пробурмоче не зовсім розумне
І у сновиддя піде босоніж.
Важко йому повернути свідомість,
Бо загубилася ранку межа.
Дню відпочити хотілось – натомість
Лезо удачі роз’їла іржа.

Невезіння
Свої діла у часі не датуй,
Бо час давно приховано в коморі.
І тішить подих прохолода туй,
А срібне сонце вже далеко в морі.
У морі губляться розчинні вечори,
І зайву сіль в себе вбирають риби.
Женуть хмарки небесні вівчарі.
Ти на картярстві зупиняєш вибір.
І зрештою не згадуєш про сум
На каруселі вогняної ночі.
В азарта – звички жадібних красунь
І навіжені, непроглядні очі.
Пташина радість вій іще жива,
Їх тріпотіння прохолодить щоки.
Та випадає джокер з рукава,
Тобі на смуток випадає джокер.

Русалка
Вже місяць посріблив лани.
І у нестримний насолоді
Смичками тисячі рапсодій
Повітря краять цвіркуни.
Зірки попадали у став,
І все загадане збулося:
І пахло дощиком волосся,
І мліли в шепоті вуста.
Але ми знали наперед:
Щось переходить на недобре.
І червонів ранковий обрій.
І хвилювався очерет.
Нарешті в паростях рослин,
Попри кульгавість та утому,
Русалку щастя непритомну
Сторонні люди пронесли.
В городі кинули її
І поминали до нестями
Вином та хриплими піснями
До всього звиклі гультяї.

* * *
Яблуня суха і криворука
Хрестить двір розмашистим хрестом.
На порозі бавиться онука
З дуркуватим димчатим котом.
У старої сліпуваті очі,
В голові наспівують хрущі.
Кожен вечір – наче поторочі
Попід вікна сходяться кущі.
Вранці півник визначає світлу
Час, коли відрине темнота,
І рятує кинутих край світу
Дівчинку, бабусю і кота.

* * *
Захід мружить очі
Сина та строкаті.
З двору поторочі
Просяться до хати.
Вечір – як волосся,
Довгий та шовковий.
Щастя не збулося –
Перейшло в підкови.
Поки ми чигали
На легкі удачі –
Стали як цигани –
Вільні та ледачі.
І життя – як сплячка.
І майно кумедне:
Бричка і конячка,
Та ручний ведмедик.

Мистецтво самоти

* * *
Поволі крізь туман проглянув день морозний.
Лягає смутку сніг, приховуючи брук.
Ми радості вино коштуємо на розлив
І відчуваєм смак прихованих розлук.
В мереживі життя – малюнок марнолюбства,
Тому понад усе – мистецтво самоти.
Нарешті стислий час, як вічність, розтягнувся –
І нескінченний день позбавився мети.

* * *
В які світи, в які чужі краї
Бажання завели мене за руку?
То янголи чи сірі солов’ї
Виспівують мою серцеву муку?
Чому душі не подолати меж,
Вслухаючись у загадкові співи?
Чому той час, коли ти щастя ждеш,
І є життя, в якому ти щасливий?

Бах
Фугу зіграно. Зал спорожнів.
Не лишилось екстазу чи страху.
На горищі, серед кажанів
Стало сумно старенькому Баху.
І хоча між одвічних скарбниць
Наша сірість нічого не варта,
Коридорами темних зіниць
Супроводжує тиша, як варта.
Круг бульвару горять ліхтарі.
І на серці вже завечоріло.
І по обрію, як і торік,
Розлилося зелене чорнило.
До театру закралася ніч
І поширює запах мигдалю.
І рояль, ніби чорний павич,
Підгорнув обережно педалі.
Мерехтить на завісі глазет –
Це ще фуга тихенько ворожить.
І ввижається в темряві ложі
Невмирущих бажань силует.

* * *
Любить. Бавиться. Не любить.
Ні надії, ні хули.
Дні засмучені, як люди,
Сірим натовпом ішли.
Цирк приїхав на забаву:
Блазні, вершники, пажі.
А в красуню худорляву
Хлопці кидали ножі.
Раптом цирк поїхав, замість
Того, щоб добути строк –
Бо невчасно вийшла заміж
Гарна жінка без кісток.
Залишилася у місті
І торгує із лотка.
Шия в жовтому намисті
І біліша молока.
Любить. Бавиться. Не любить.
Все не має вороття.
Дні засмучені, як люди.
Цирк. Провінція. Життя.

* * *
Надто поміркований Меркурій
Перед Гипокреною в боргу.
Пекло Данте, втілене в гравюрах –
Купи тіл, спотворені в тортурах –
В глядача народжують нудьгу.
Що таке мистецтво і навіщо
Мучилися Данте і Доре?
З усміхом, дарованим Всевишнім,
Беатриче відійшла в колишнє,
Та вабливий образ не помре.
І його не важко відшукати:
Навіть у нелюдській далині
В кожній чисто вибіленій хаті,
Товстошиї та витрішкуваті,
Дивляться русалки зі стіни.

* * *
Чаклунство римованих слів.
Звичайної мови чаклунство.
Що не потребує послів –
Господь переказує усно.
Кого я чекаю і зву? –
Усе, що існує на світі,
Лише тільки світло і звук,
Жагою життя оповиті.

* * *
Знову скрипка співає сумлінно.
З хмари точаться краплі журби.
Тихий вечір схиляє коліно
І вдивляється в лиця юрби.
Як умів би на скрипці я грати,
В долі більшого і не прохав.
Лише грав наодинці сонати
І ні коли б тебе не кохав.

Гобелен
В минулому, на гобелені
У чарках вицвіло вино.
Панянка, вдягнена в зелене,
Поклала лікоть на вікно.
В саду під лютні та гобої
Пажі танцюють па-де-де.
А лицар, вражений в двобої,
З коня ніяк не упаде.
Застигли в часі, дивно скуті,
І трубадур, і сюзерен.
І в тім наївний прояв суті,
Яку заклали в гобелен.
І він дорожчає поволі –
Безсмертний гість чужих країв.
Але ще є загроза молі
І лиховісних крадіїв.

Art et vita
Коли загасає партер,
Поволі злітає завіса
І в котре улещує біса
Рудий худорлявий прем’єр.
Марнує життя інженю,
Присмачує насміхом зраду...
В антракті гуляє по саду
Можливе бісівське меню.
Тут хтива іде метушня,
Оздобами грає жадоба,
Обмеженість зморщує лоба,
І в сукні червоній брехня.
Знов кличуть до п’єси дзвінки.
Там бовдур грішить так дотепно...
Але не йому йти до пекла,
Бо все у житті навпаки.

* * *
Мутнішають камені в чистій воді.
Береться у тріщини мармур.
Але залишається нам назавжди,
Що Шуберт в гарячці намарив.
І, може, у іншому вимірі я
Малюнки Шагала побачу:
П’яницю, Наїзницю і Скрипаля.
І, начебто справжній, заплачу.

* * *
Співи жаб. Русалчині зітхання.
Вигадками сповнена пустота.
Причаїлась в темряві кохання
Досі не впольована істота.
І нехай коханці у воркоті
Мимоволі пестують дволичність.
А поети, схибив по істоті,
Випадково вцілюють у вічність.

* * *
Мистецтво було над усе.
І, граючи прикрощі зради,
Актор, марнославства заради,
Страждав навіть більш за Хосе.
Неправда – як шовк шелестка,
Разюча, мов шпаги реприза.
І ось Карменсита капризна
Вже блузу з плеча приспуска.
Із іншого світу дзвінок
Нас кличе в антракт неминуче,
Де безліч інтриг та сполучень,
Де жарти, жінки та вино.
Марнуючи серце своє,
Блискучі коханці на сцені
Чуття удавали шалені...
А все відбулося в фойє.

CORPUSCULA EGO
Так, світ використовує мене,
Аби перетворитися на слово,
Лишаючи і гідності і щастя –
Підкреслює безцільність існування
І випадковість зустрічей та дій,
Через які ти опинилась поруч.
Облиш всі сумніви
І подолай образи.
Нема нічого гірше гіркоти.
І взагалі мабуть нема нічого,
Окрім напіврозбудженого Бога,
Який в творіння заклада тваринне.
І важко дихати,
І важко відчувати,
Що нас в житті ніщо не обмине.
Усе потворне. Слово неповторне.
І світ із кожним словом відбирає
У мене частку світла і життя.

* * *
У кожній книзі є одна сторінка,
Як дивна мить – разюча і таємна.
І в кожній долі – пелюсток барвінка
Поміж років засушений даремно.
В поета справа, як у птахолова.
Його приладдя – тиша і тенета.
Він на принаду серця ловить слово,
А світ в той час полює на поета.
Ми кинуті в житті напризволяще.
Двозначні кожне почуття та вислів.
Дарма, бо ми не гірші і не кращі,
Аніж Господь, нас творячи, замислив.

* * *
Вигадувати вірші та романи
Митцям допомагає темний дух:
Вони гукають й марять, як шамани,
І шлях в пітьмі відшукують на слух.
Ось поруч дух – і заклинання діє,
І до життя примішується гра…
Не помира останньою надія,
Завжди останнім слово помира.

* * *
Малярство – досить моторошна річ,
Воно бере в обійми непомітно.
Ми граємося фарбами амбітно,
Та крізь малюнки проступає ніч.
І ми ховаєм здогадку гірку:
Не світ, а нас мистецтво відбиває.
У істини властивостей немає,
Як у повітря – кольору й смаку.

* * *
На деревах вітрець полоще
Синизни прохолодний шарф.
Нетверезий натовп на площі –
Карнавал чи звичайний фарс.
Темні наслідки та причини,
Перетворюваність речей...
Ти обрала білу личину
Із нестерпним блиском очей.
За таланти цінніша врода:
Коли марить поет вночі,
Хворий вірш – його нагорода,
А щасливий просто мовчить.

ПОЕЗІЯ
Нездарний день, німотний та зимовий.
Уздовж крамниць, парканів та кафе
Ми ідемо без задуму й умови –
Знавці чуттів і лицеміри слова –
На повсякденне аутодафе.
Уже з провулку виглядає вечір.
На черевиках – мокрий сніг і бруд.
Навколо – сумно викривлені плечі
Людей, нездатних до борні чи втечі
І непідвладних злу або добру.
Вино гірчить. Гірчать набридні вірші.
І сніг негоди прикипів до скронь.
Але, все більш вагомі та довірчі,
Гіркі слова підносяться все вище –
До Божих зір, де холод і вогонь.
Ніч ліхтарями площу освітила.
У натовпі ніхто не поспіша.
А пара дихання – як ефемерне тіло,
Або душа, яка не відлетіла,
Гріховних віршів праведна душа.

* * *
Дар сліпий таємнобачення
Не висвітлює мети,
Не розгадує призначення
Чи даремність красоти.
Дар глухий таємночуєння
Не підкаже в певний час,
Що даремно ми чатуємо,
Бо уже прийшли по нас.
Все у світі змістом сповнене,
Від комах і до комет...
Божий дар таємномовлення –
Твоє згублення, поет!

* * *
Дерева, камені, тварини –
Лише фрагменти і прелюди.
Митців у захваті творіння
Не розуміють добрі люди.
Дракони, лицарі, царівни –
В дитячій книжиці малюнок.
І очі хлопчика наївні
Уважно стежать візерунок.
Що відкривається дитині,
Якого всесвіту секрети? –
Вона так само в самотині,
Як можновладці та поети.

Artis suadente diabolo est
Щоб усі навколо заблукали,
Ми назули хитро, навпаки
Черевики справні з каблуками,
Одягли блюзнірські ковпаки.
Стали напівчуйні, напівчутні
І напівпрозорі іздаля.
Бо мистецтво – то безкарні плутні
Маляра, поета, скрипаля.
А знання – отруйливе коріння,
Що дарма спокушує серця.
І тому потайливе творіння
Врешті перевершує Творця.

ЛІТЕРАТУРА
Якщо рукопис за віки пожовк,
А не згорів – для автора це гірше.
Непересічна Лермонтова жовч
Йому псувала і життя, і вірші.
І творчість є відвертіше життя –
Тому і Пушкін в оди проти рабства
І в лірику вкладав святі чуття,
А злі – у епіграми та похабства.
Дворянська честь, гультяйство та жінки,
Поблажлива прихильність до народу...
І нагла смерть у молоді роки –
Як в покарання, так і в нагороду.

* * *
Ось дівчина, чарою схожа на мавку:
Обличчя манливе і разом просте.
Якщо обирає Господь, то ізмалку,
І хто йому служить – не знає про те.
Господь не підкаже. Господь не почує.
Бо він, як митець, що малює дива:
Над тим, що вдалося – сумлінно працює,
Невдалі творіння, на жаль, забува.

Стебла тиші

* * *
Не повернути нам пори,
Коли ласкаві вечори,
Черемхи запашні сузір’я –
І захищали від зневір’я,
І залучали нас до гри.
Тепер життя – як темне скло,
Та світло в душу перейшло,
І на криштальних стеблах тиші
Нечувані розквітли вірші.
І завтра ще не надійшло.

* * *
І день і ніч шуміло, наче злива.
І до вікна бузок хилився важко.
І кожна мить, окрема та щаслива,
Співала нам довірливо, як пташка.
Тепер крізь шибу загляда в кімнату,
Висвистуючи, справдішня синичка.
Там після нас лишилось небагато:
Скляний ведмедик, мушля, попільничка.

* * *
Осінній день іде за ріг –
Не клич його, бо вже запізно.
Ми розійдемося нарізно,
Хоч і не клали це в зарік.
Життя – незрозумілий дар,
А небуття і смерть – тим паче.
І серце бавиться і плаче
Попри байдужий календар.
Дні не складаються в роки.
Душа уперто не старіє...
Але дрібними стали мрії
І нескінченними – думки.

* * *
Незліченна ціна у радості
І дарма надається почесть.
А уява – такої вартості,
Що заплатиш за все, що схочеш.
Серце пестить любовні примули
У самотності та покорі.
Сонце лагідно спрагу стримує –
Ледь пригублює нас і море.

* * *
Свобода – здебільше нудьга.
Можливого прояв граничний.
Вчорашніх виснажень лузга.
Потік міркувань іронічний.
Або – довжина ланцюга.
Кохання – важкий каламбур
І спогаду марна причина.
Шляхетного вчинку абсурд.
Сумної душі відпочинок.
Зимового ранку глазур.
Знання – то не світло, а тьма –
Якщо їх набув неохоче.
І сили у думки нема.
А вік прибуває щоночі,
Як в повінь вода. Тайкома.

* * *
Земне кохання несе турботи
І часто має прикмети краму,
Але гартує людські чесноти
І відчиняє небесну браму.
Любов небесна легка, як вітер,
Шляхом Чумацьким веде в нікуди.
Всевишній пестить траву і квіти.
А жито сіють звичайні люди.

* * *
Не знайти джерельця чи криниці.
Небо червня цідить акварель.
І, на жаль, не краще од синиці
Гордовитий в небі журавель.
Щастя, як доведено, немає –
Є лише його передчуття,
Вірогідність, що допомагає
Пережити прикрощі життя.

* * *
Не впізнати в імлі голоси
І не вгледіти лиць або рис.
У розгубленні поміж осик
Ходить місяць в сорочці на зріст.
На світанку шепоче комиш,
Що навколо нічого нема,
І усе, що намариш, насниш –
То і буде. Знайди імена.
Вже давно на озерах століть
У твоїх різнобарвних світах
Сіра чапля докори стоїть –
Самоти застережливий птах.

* * *
Виключно в тісному балагані.
Викличні і разом гідні жалю.
Поспіхом гострим любові жало.
Посміхом приховуєм благання.
Щастя – не дівча, котре полюбиш,
Не підкова, що приніс додому.
Якщо є – воно в тобі самому.
Не шукай навколо, бо загубиш.

* * *
Влаштовуючи свято чи війну,
Ми все навколо знищити спроможні.
Спростовуючи прикру новину,
Вважаємо, що ми непереможні.
Та попри усілякі чудеса –
Є скромна постать у земній державі.
В руках – лише годинник та коса:
Спрацьовані, пошкоджені, іржаві.

Панна
Передранковий тихий час.
Дерева світяться в тумані,
Зів’яле листя на майдані.
І осінь в кожному із нас.
Загублений пожовклий лист,
Ворона, що гуляє чемно,
І день, який пройде даремно –
Все має нез’ясовний зміст.
В години зоряних ночей –
Закрадлива і невблаганна –
Заволоділа містом Панна
Прозорим подивом очей.

* * *
Одвіку сонце ходить круг землі.
Одвіку все руйнується, хоча ми
Всі дні в трудах, немов у кабалі,
І бозна-що вигадуєм ночами.
Від помаху пташиного крила,
Як і від злого подиху Стрибога,
Схвильовано здригається земля...
І понад це – не коїться нічого.

* * *
Ховаючи довгу думу,
Вона була мовчазною.
А задля розваг і суму
Мастила долоні хною.
Прикраси були з бурштину,
А очі – відтінку вохри.
Носила в руці жоржину,
А в голосі – ніжний охрип.
В тонких крижаних дзеркалах
Руді відбивались коси.
Вона співчуття чекала.
Її назвали Осінь.

* * *
Світ стає дедалі нецікавим,
Сповненим небажаних пригод.
Нам про це наспівують цикади
І нічний улюбленець – фагот.
Льодяна вода уже налита –
Її краще випити за мить
І в спекотну каламутність літа
Видихнути осені блакить.

* * *
Певно, схожі доволі весни і старіння прикмети.
Все частіше безсоння і місяця сяйво руде.
Перемішані дні, як із золота й міді монети.
Саме ті, золоті хитрий час непомітно краде.
Але ти не жалкуй – все одно ми лише перехожі.
Обезлюдіє шлях, переходячи в стежку вузьку.
Згадки старості із весняними надіями схожі,
Бо так само блукають, як привиди, поміж бузку.
Споконвічні думки – мов пташини пістрявоголосі.
Холодіє душа, поринаючи у коловерть.
Крізь травневі світанки прозорістю дихає осінь –
Так і в юності дихає поруч віддалена смерть.

* * *
Подаруй мені, янголе мій,
Що зізнатися довго вагався,
Приховати чуття намагався
І неволив себе в колі мрій.
Подаруй мені янголе мій,
Що коханню я вірив замало:
Мою душу у світі тримала
Ніжна сила на кінчиках вій.

* * *
Заспівав ранковий флажолет.
Потім сонце стало у зеніті –
Розбавляє світлом до блакиті
Космосу загуслий фіолет.
Серце – як рожевий пелюсток,
Летючи, не відчуває болю.
І достатньо, щоб змінити долю,
Забаганки, вигадки, чуток.

* * *
Хоча кохання справді є крило,
З одним крилом летіти неможливо.
Але, якщо його би не було,
То жодна жінка не була б щаслива.
Тому пора позбутися дурниць
І попри гордість врешті зрозуміти,
Що ми лише непередбачні діти,
І що навколо – безліч таємниць.

* * *
Потяг ледь відійшов –
Півжиття промайнуло,
Ліхтарями мигнуло
Крізь фіранковий шовк.
Повз людську каламуть
У віконному створі
Наші лиця прозорі
Нерухомо пливуть.
Вже далеко вокзал,
Подих ранку морозний.
І гудок паровозний –
Відчайдушний вокзал –
З осі зміщує час,
Вигинає вагони.
І стає невагомим.
Лише смутком в очах.

* * *
Кожен з нас – як на долоні,
Не сховають нас міста:
Знову сонця довгий промінь
Ледь торкається до скроні
Рухом Божого перста.
За холодними річками
Трави в’ялі та гіркі.
В серці – яхонтовий камінь,
Сині квіти під руками,
На повіках – мідяки.
Щось сумне співають діти.
Пахнуть рута і полин.
І здіймає сукні вітер,
І нікуди вже не діти
Сльози й дряпини колін.

Янголи незримі

* * *
Темні брови. Блакитні очі.
На колінах – блакитна рожа.
Заспівав на паркані кочет
З невеличким демоном схожий.
Десь подівся невправний янгол,
За якусь зачепився друзку.
І собака, мов хитрий Яго,
Вже знайшов у альтанці хустку.
Але далі почався нелад,
І подіям забракло змісту:
На виснажливу роль Отело
В нареченого мало хисту.
Як на зло почалася злива.
Ще й сусідка зайшла наврочить...
І дарма ти була зваблива.
І дарма, що блакитні очі.

Янголи весни
Янголи літають над землею,
Сорочками схожі на дівчаток.
І здається в струменях єлею,
Що усе в житті – лише початок.
І п’яниці з мертвими очима
Та старі з поставою худоби –
Досвіду життєвого личини –
Теж причетні Божої подоби.
І можливо – співами гобою
Нас ніколи не позвуть до Суду,
Щоб Ісусу не завдати болю
Через людську тупість та облуду.
І тому, обравши інший вимір,
Ми змінили істину на чутку...
І згорнули янголи незримі
Довгі крила спогадів і смутку.

* * *
Минув той час, коли життя
Було завзятим, як гонитва:
До зір підносилась молитва,
До сліз проймало каяття…
В кімнаті тиша, як вода.
Ніхто не згадує про зорі.
Спливають спогади прозорі
І днів слухняна череда.
Розпливчастий у світлі дня –
Малюнок поміж фотографій:
Чи Янгол грає щось на арфі,
Чи точить вила бісеня…
Міліє серце, мов ріка.
Нечутно облітають вишні.
І все, що сотворив Всевишній,
Не викликає дорікань.

* * *
Як у копи склали літо,
На дороги вийшла осінь:
Сукня золотом розшита,
Очі мертві, ногі босі.
У життя нема розгадки:
Той, хто нас послав в дорогу,
Давши писанки й колядки,
Не загадував нічого.

* * *
Як вживану строкату скатертину –
Земну поверхню згодом час зімне.
А в небі, що прозоре на третину,
Як в дзеркалі відбилося земне.
Так само люди ходять на роботу,
Пасуться коні, настає зима.
Але відсутні втома та скорбота.
Тому наснаги й радості нема.

* * *
Слово може зірки хитнути –
І поети не сплять ночами.
Від спокуси і до спокути
Серцю відстані вистачає.
Може, марно не сплять поети –
Вища сила про них забула...
Небу скаржаться мінарети
Не плескаті дахи Стамбула,
Де птахи, про яких не знали,
Чистять дзьобом сталеві крила...
А співучі сури, що з нами,
Є дарунками Джабраїла.
Хто Пророку й поетам вірить –
Не тримає на серці злого,
Бо слова їх – це шлях у вирій,
У якому відсутнє слово.

* * *
То не вітер травини лоскоче
Або дощик ласкавий іде –
То налякане серце шепоче,
А душа моя плаче щоночі,
Заблукавши в страшному ніде.
Світ – це зморшки червоної свитки,
Темні співи, безлюддя, чакан.
Чи то болісний сон ворожбитки,
Де в дзеркалах химерні відбитки,
Переломлення наших чекань.
І тому, щоб ми, серцем уперті,
Позабули, що з нами було,
Та замовчили згідно омерті –
На порозі народження й смерті
Янгол міцно цілує в чоло.

Oxidatio
Дивна вигадка гербарій –
З листя випито вологу,
Зупинився стебел подих,
Квіти схожі із гербами.
Відповідно каталогу –
То буття засохлий подив.
Дивна річ таксидермія –
Шкіра, вичинена димом,
Скло очей та холод смуху.
І жалкує Єремія
За святим Єрусалимом
Необтяжливо для слуху.
Наше серце – дивний прилад –
Кров’ю, схожою з іржею,
Живлить розуму коріння.
І блукає світом привід,
Що вважається душею –
А насправді є горіння.

* * *
Осінній день через плече
В обличчя дивиться ледаче.
Ти у журбі. І стиха плачуть
Чутливі янголи очей.
Сльоза відтінку бірюзи
Збирається в куточку ока.
І вже повужчав світ широкий
І заломився у сльозі.
Тож вдячна будь краплині тій,
Яка довірливо й тривало
Теплом образи зігрівала
Наш світ – холодний і пустий.

* * *
Блаженні вбогі духом, бо їхнєє
Царство Небесне
Єванг. від Св.Матвія, 5:3
Що ми знаєм про долі сліпих,
Якщо ночі немає без світла
І на дотик існуючі житла
Виключають реальність утіх.
Що ми знаєм про долі глухих,
Якщо тишу народжують звуки.
І коли замість мови – лиш руки,
Як тоді замолити свій гріх.
Що ми знаєм про те, як в містах
Божі діти, на розум кульгаві,
Спадкоємці і Царства і Слави –
Жебракують заради Христа.
І навіщо прислужники лжі –
У пошані на кожному кроці.
На чиєму ти, Господи, боці
Нам, нарешті, відверто скажи.

* * *
Сніг розсипаний, мов милість,
Що приречена, як сніг.
Тихий скрип морозних милиць.
Дні безбарвні та ясні.
Вечори, мов пересуди,
Що легкі, як вечори.
Як шукають щастя люди
Бачу нібито згори.
Наче в небі я, у раї,
Марю в Божому Саду.
Не втримаюся на краї –
Знов на землю упаду.
Простягни долоні милі,
Мої очі затули,
Бо для неба ми безкрилі
І крилаті для землі.

* * *
«Шел Господь пытать
людей в любови».
С. Есенин
Ми живемо, не знаючи навіщо,
Не вміючи порахувати дні.
Три жебраки, опухлі та брудні,
Ізранку п’ють вино на кладовищі.
Легкий вітрець привносить урочисто
В буденний день якісь сумні свята:
Вони ж, напевно, Трійця Пресвята,
А та, що з ними – Дівчина Пречиста.
Усе, що коїться – не гріх чи животіння –
Святим письмом уславлене життя.
І на кущі виблискує шиття
Прозорих риз, не просто павутиння.
Тож істина – одвічна незворотність,
Що вміщує в собі без протиріч
І спільний вираз молодих облич,
І досвіду довершену самотність.

* * *
Співаючи довгі мантри,
Ідуть із Тибету учні.
Ісус припиняє мандри
І пере в Дніпрі онучі.
Любові важка дорога
Стомила й позбула слова.
Хрести – як пересторога
Стоять за Різдва Христова.
У млості лани застигли.
Наближується грімниця.
І сторожко пестить в лігві
Сліпих діточок лисиця.
А радощі і турботи,
Вмістилися у катрені.
Відмінні усі істоти.
Тому і раї окремі.

Субота
Квіти. Лава. Ґанок.
Вечорові роси.
У обох панянок –
Рудуваті коси.
Вечір вимив руки
У воді прозорій.
Хмари, наче круки,
Поклювали зорі.
Вилупляє жаба
Очі страховидні…
І летять на шабаш
Голоп’яті відьми.
У менорі цноти
Світяться охоче
Свічечки суботи
За спокуси ночі.

* * *
Янголів зречені очі
Дивляться в наше майбутнє:
І постає проти ночі
В темному серці незбутнє.
Янголам не подолати
Те, в чого назви немає.
Біси радіють, прокляті,
Порох стовпами здіймають.

* * *
Ще, Господи, допоможи
Усім зневаженим п’яницям –
Біля останньої межі
Їм не вдалося зупиниться.
Їх ближні зрадили давно.
І забарилася спокута.
Не кров у серці, а вино –
Гірка і бажана отрута.
Врятуй, Господь, п’яниць гірких –
Вони лиш в тому винуваті,
Що не зуміли подолати
Нестерпних іспитів Твоїх.

* * *
Серпень з вечора і до ранку
Сипле з неба голками зір.
Долі вицвіла вишиванка
Кольорами не тішить зір.
Пожаліймо приглухуватих,
Недорікуватих рабів,
Бо не можуть порахувати,
Що із ними Господь зробив.
І навряд це було для слави,
Для випробувань чи страху –
Радше пóчету на забаву
На узбіччях Свого шляху.

Зневір’я
Затулили вікна жовті очі.
Старовинні вулиці поснули.
Згодом навкіс, під вагою ночі
Похилився вечір у минуле.
Я шукав таємний сенс розлучень,
Розплітав тенета ворожнечі –
Й зазирнув, немов у прірву з кручі,
В глибину людської порожнечі.
І тепер, розгублено-відвертий,
Проти ночі шепочу крізь втому:
Коли все помре, то де і в кому
Жити будеш, Господи Безсмертний?

* * *
Як відлунають співи денні
І голуби злетять з дахів –
Благають Господа блаженні
Перетворитись на птахів.
Але межу чатує Ібіс,
І нам судилась інша путь.
І янголи – насправді риби,
Що вглиб до Господа пливуть.

* * *
Кохання дні – мов краплі ртуті:
Котючі, тьмяні та важкі.
Давай сховаємося в руті,
Як роблять діти і звірки.
Там сойка лагідно співає
Про наші радощі прості.
Нехай душа твоя не знає
Того, що в ній ховаєш ти.
Так дівчина, буває, сонна
Прокинеться під солов’ї,
Не помічаючи: Мадонна
Крізь очі дивиться її.
Господь жаліє нас і любить,
І як прощатиме гріхи –
Постануть поруч звірі, люди,
Древа, коники, птахи.