Збірка текстів поезій відеопроекту

Дошумовує мати сива
На лежанці свої літа.
Вже й на вулицю вийти несила
І напитись самій не встать.

В потьмянілій оправі ікона
Сумно дивиться із кутка.
Сняться матері часто коні,
І невістку вона гука.

Щоб онука завела у хату,
Щоб у вікнах протерла шибки.
І питає невістку мати,
Чи купила на смерть хустки

У невістки у голосі крига,
Креше іскри лихі з очей:
- Остогидло! Та годі скиглить.
Вас кілком не доб'єш іще...

Внук, бува, завіта до хати
І наївно так жебонить:
- Ви б вмирали, - казали тато, -
Тільки я... тільки ви... живіть!..

Дошумовує мати сива
На лежанці свої літа
І від того, що вмерти несила,
Полинові сльози ковта.

Анатолій Анастасьєв

Батько і мати, мов ангельські крила,
Що діток від лиха ховають.
В тих крилах любов, і батьківська сила.
І серце, й душа, що палають.

Розбити так легко їх душі тендітні,
Й серця їм покраять словами,
Та прощені будем, бо ми їхні діти,
Їх душі назавжди є з нами.

Що краще є в світі за мамині очі, 
За батьківські руки тепліше що є?
Їх души освітлять життя, темні ночі.
Й любов їх, як сонце, над небом зійде.

І буде те сонце нам вічно сіяти,
І день, і вночі - все життя.
Серця наші буде воно зігрівати,
Бо їхні діти і їхнє буття.

Оксана Андрієць

Я народився з іменем твоїм.
Люблю твої віки і дні, і ночі.
Ні перед ким цього я не таїв.
Надалі теж приховувать не хочу.

Люблю і знаю мову лиш твою,
Лише твої степи, ліси і небо.
Лише з тобою жив би я в раю
І в пекло теж пішов би лиш для тебе.

Навколо мене сотні є держав,
Де в розкошах і люди, і природа.
Та жодну з них я б матір'ю не звав,
Як і мене не звала б сином кожна.

Ніде мені не наздогнать мету,
Ніде такого не зростити хліба.
Я можу бути щедрим тільки тут.
І тільки тут землянам я потрібен.

Колись мене за отакі слова
Садили в тюрми, гнали у сибіри,
І не одна бездумна голова
Дивилася на мене лютим звіром.

А на любов мою злі язики
З верхіть коронних і сліпого низу
Чіпляли бузувірські ярлики
Розкольництва і націоналізму.

Не дивно, що від розпачу я блід,
Адже тупими куцими умами

Анатолій Бахута

Пробачте, людства і держави:
Я вас боюся, як не кинь.
Боюсь розправи не за справи.
Боюсь розправи за думки.

У лісі, в морі й серед поля,
В пустелі і серед людей,
Я знаю, жити – скрізь дозволять,
А мислить – не дадуть ніде.

Іди й дивись, але не писни.
Не то – як мінімум - тюрма.
Мислителю нема вітчизни.
Тому й життя ніде нема

Анатолій Бахута

Не забуду до скону ту годину похмуру:
За «Любіть Україну» шельмували Сосюру.
Вчитель - що тут подієш - мовби й добрий душею,
Сумовито глаголив про «ворожу ідею».

Він, що бачив у кожному з нас патріота,
Твердив, буцім у вірші - «петлюрівська нота».
І при цьому з газети певний приклад наводив
Про любов до Вкраїни і до інших народів.

Я учителя слухав, поривало сказати:
Може, з часткою «не» треба вірша читати?
 

«Не любіть Україну» - і ніякої шкоди,
Свій не згадуйте навіть - славте інші народи...

Так тоді ж і Шевченка треба ганити нині
За його «Поховайте мене на Вкраїні...»,
За його «...Так люблю Україну убогу...».
Звісно, я не сказав на уроці нічого.

Я учителя слухав - бунтувати намарне.
Він, сердешний, і сам почувався негарно.
Він од нас вимагав, пісню серця ганьбити
А здавалось - благав: Україну любіте...

Микола Братан

Всю ніч співає соловей -
Погожий день віщує.
А скільки ж, скільки ж тих людей,
Хто солов'я не чує.

Вночі не сплю сьогодні я -
А з вами це буває?
Як не послухать солов'я -
Небавом відспіває...

Микола Братан

Сьогодні, дитино, раніше вставай:
Іде по Вкраїні Святий Миколай.
Заходить сподіваний гість до осель,
І дітям слухняним гостинці несе,

Гадаю, що правило знаєте ви:
Ніколи святого цього не гніви,
І дома, і в школі ти будь молодцем,
Щоб радо зустрітись в цей день з Дідусем,

Що знає усе й помагає в біді
Як де на землі, а бува на воді.
Радіє йому не лише дитинча,
Знедолених, бідних у нас вистача.

Тож просимо ревно: Святий Миколай,
На нашій землі бідарям помагай!
...Та треба, щоб чуйною влада була
І людям у скруті вона помогла!

Микола Братан

Запитав уранці кіт:
- Що сьогодні на обід?
Хоч і знає наперед:
Буде знову «Кітікет».

Та набридла їжа ця -
Захотів Мурко сальця.
А Мишко йому:
- Еге! Сало нині дороге.
Тож мишей ловити слід,
Щоб дешевий був обід.
Кіт у відповідь мурчить:
- Миші також хочуть жить.

Микола Братан

Скільки розуму в дитині!
Першокласник батька вчить,
Каже: - Знай, що рибу нині
Заборонено ловить.
Не лише про це малятам,
А й дорослим знати слід:
В риби-мами рибенята
Скоро з'являться на світ.
Що тут батько мав сказати?
Мовив: - Не переживай,
Ми ловити будем тата,
Мама плаває нехай.
Заперечує малий:
- І цього робить не смій.
Що ж виходить: рибенята
Не побачать свого тата?

Микола Братан

В чистім полі — я і хуртовина,
Всі шляхи-дороги замело.
Я ж у ніч пробитися повинен
Будь-що-будь в Семенівку — село.

Ждуть мене, студентика, у гості
Батько-мати, вся моя рідня.
А мене, шаліючи від злості,
Супротивний вітер зупиня.

І пашить настуджене обличчя,
І душа надією бринить.
То ж мене моя основа кличе,
То ж мій рід з-за мене в ніч не спить.

Залишивши в полі хуртовину,
До порога рідного прийду, —
Обніми, зігрій мене, родино,
Я ж твоє продовження в роду!..

Микола Братан

Літо на осінь поверне поволі,
Тихі долини укриє туман,
Вийду стрічати у чистому полі
Птиць перелітних журний караван.

Що в тому леті – уже не питаю,
Буде весна і повернення зграй,
Все, що одквітло, не раз пригадаю,
Як не забула, - і ти пригадай.

Літо на осінь, осінь на зиму,
Крик журавлиний прониже імлу,
Дай мені вічність – у серці нестиму
Нашого щастя хвилину малу.

Микола Братан

Пам'яті Остапа Вишні

Стояли тихі заводі прозорі,
Пташина озивалась в комиші.
І чулось: «Розкажіть мені про зорі».
І хто те відав, що — в його душі!

Жовтіє листя, глибочіе корінь...
О, скільки людям принесли добра
Зірки його, вишневоспілі зорі,
Розсяяні обаполи Дніпра!..

Чатує правду слово у дозорі.
З рибалками сиджу я при вогні.
Вчуваю: «Розкажіть мені про зорі,
Про ясні зорі в нашій стороні».

Микола Братан

Не цілована і юна,
Як з тобою любо йти.
Добре знаєш ти, Раюно,
Що для мене значиш ти.

Микола Братан

Коли вона прийшла у нашу хату,
Мені було неповних вісім літ.
Сказав татусь: — Вона для тебе — мати.
— То — мачуха, — повчально мовив дід.

І я вовчком дививсь на неї скоса:
Була у мене мама не така...
Та ось мені розгладила волосся
По-материнськи лагідна рука —

Я усміхнувся, вії затремтіли,
І очі я в долоні їй сховав...
Ні, неспроста цю жінку посивілу
Я мачухою й разу не назвав.

Микола Братан

Спіє колос, овоч спіє.
Відпливає, тане мла.
Перший півень сонно ліс
На околиці села.

У росі на помідорах
Промінь зоряний заблис.
На шляхах мережать порох
Голубі сліди коліс.

Микола Братан

Третє століття у води Дніпра
Наше село задивляється.
Не забувається слава стара,
Нині з новою зливається.

Приспів:

Козацька здавен,
українська земля,
Для нас родовою ти стала.
До тебе прийшли ми і зблизька, й здаля,
Чужими ти нас не назвала.

Пісня до пісні у нашім селі,
Наче сестриці, вітаються.
Спільні в них радощі, спільні жалі,
Дружбою це називається.
Приспів.

Знали негоду ми, знали біду,
Часом крутим загартовані.
Ми, як дерева в столітнім саду,
Зводимось в сонячній повені. 

Приспів:
Козацька здавен,
українська земля,
Для нас родовою ти стала.
Прийшли ми у Зміївку зблизька й здаля, Своїми ти всіх нас назвала.

Микола Братан

Пішки йду на Сивашівку, перевиту міражем.
Розпашів  у переднівку сивий шлях над  Сивашем.

Через роки — як розтоки:  турбаївський родовід...
За  колоссям повносоким  пережух розлогий під.

Білу хмару, як мажару, котить спраглий вітровій.
Чабани женуть отару до ставка на водопій.

Степ лежить, неначе книга, жде на мене, читача.
Іде панною гирлига у кабіні «Москвича».

І струмують понад шляхом змаревілі спориші,
І землею тепло пахне на  ошиненій  соші.

Ронить тронка мідні звуки на долині, на поду.
Із  найдальшої розлуки  в Сивашівку я прийду.

Микола Братан

По тобі Дніпро могутньо плине,
І до тебе горнуться моря,
Золота південна Україно,
Легендарна Тавріє моя.

Зроду-віку в сув'язях з тобою
Був і є, і буду, поки світ.
Ти ж мені землею родовою
Стала, як від батька заповіт.

Чи в зазим'ї, чи в спекотнім літі -
Все в тобі до денечка пройма.
Не скажу, що ти найкраща в світі,
А проте - любішої нема.

Ніби й не прихильник сентиментів,
Почуттів своїх не потаю:
В гостях на Зеленім континенті
Я згадав Семенівку мою.

Всяк свою вподоблює природу,
А мене чарує з юних літ,
Як в принаді Чапельського поду
Клекотить пташиний переліт.

Як тече (минувшину згадаю)
Споришем лямована соша
З дальнього прапрадідного краю
Все туди ж таки - до Сиваша.

Ще ж ми родом не перевелися,
Ще ж любов до материзни є.
Де б не був - а нею освятися,
В ній життя вкорінено твоє.

Гончара немарне полонила
Ця просторінь, люба змалоліт,
Де й моя зарита пуповина
Не затим, щоб я забув свій рід.

Микола Братан

За віконцем місяць плине,
Сяють блискітки зірок -
Нумо в ліжечко, дитино,
Час послухати казок.

Про бабусю, що чаклує,
Схожа на опенька.
Про зайчиська, що смуткує,
Бо нога кривенька.

Як живуть у норах миші -
Носики вологі.
Як на них чатує в тиші
Нюх кота гладкого.

Як малий віслюк знічев'я
Геть утік із дому.
Як скарбівню у печерах
Сторожують гноми.

Ніч настала. Спати треба.
Вже у дивнім сні
З казки добрий принц до тебе
Скаче на коні

Олександр Бутузов

На лічильнику часу вже зникає із виду
Цифра двадцять зловісна — вік загиблих надій.
Вік страшних революцій, воєн, раку та СНІДу,
Вік убитих ілюзій і розстріляних мрій.

Та в горнилі буремнім народилась країна.
Незалежна держава. Привітай її, світ.
Ця велика держава — молода Україна,
Серед інших у світі не розкритий ще цвіт.

Вона юна, тендітна, але віримо нині,
Що розправляться плечі, підведеться з колін.
Все, що треба для цього, є в моїй Україні,
В неї надра багаті й чорноземи масні.

А народ України до роботи завзятий,
Подивись, яка гарна підростаюча  юнь.
Юнаки, як тополі, ясноокі дівчата.
Бо моя Україна — то країна красунь.

Вона буде квітуча — віра в кожному серці,
Адже любимо дуже рідну землю свою,
Її гори і доли, і річки, і озерця.
Ми за неї стіною і в труді, і в бою.

Славна будь, Україно! І своєму народу
Будь турботлива ненька, а не мачуха зла.
Ми одержимо спільну дорогу нагороду:
Батьківщину, відкриту для любові й добра.

Надія Врищ

Шкутильгаючи по калюжах,
І здригаючись час від часу,
(Бо на череві в неї мастит)
До дверей спокійно, підходить,
І достойно, без злості чекає,
Коли їсти їй щось дадуть.
Бо у неї маленькі діти,
Бо їй треба їх годувати,
Бо вона — мати.

Як потрапила ти до лікарні?
Певно, вигнали тебе з дому.
Ти прийшла сюди лікуватись,
Щоб знайти милосердя хоч тут.
Та за даром тепер не лікують,
1 на те треба мати гроші.
Сподівайся лише на милість,
І надію не треба втрачати,
Бо ти - мати.

То ж яке треба мати серце,
Щоб спокійно на тебе дивитись,
Коли ти по калюжах примерзлих
Шкутильгаєш на трьох ногах.
І ніхто тебе не чекає,
І ніхто не покличе ласкаво,
Не погладить тебе по спині.
А у тебе маленькі діти,
А ти - мати.

Симпатичні смішні цуценята,
Ще не знають людської злості.
І голодні завжди, бо ростуть.
Вберегти їх від лиха не зможеш,
Бо життя твоє, мати, собаче.
Ти прости нас, людей жорстоких,
Бо у нас воно теж не краще,
То ж, як можеш, живи і терпи,
Бо ти-мати!

Надія Врищ

Ребёнок - нежный стебелёк,
Живёт особый в нём мирок:
Он радость, счастье пап и мам,
И нежный, как цветочек, сам.

Как стебелёчек подрастёт,
Немножко силы наберёт
Из плоти матери-земли
И станет крепким - член семьи!

Чтобы ребёнок понимал,
Мир и природу познавал -
Стихи и сказки должен знать,
Сам книжки детские читать!

Василий Гайдамака

Як не любити свою Україну,
Таврійський наш край і Херсон над Дніпром,
Південну Пальміру - малу батьківщину,
Де чайка над морем своїм б'є крилом!

Чи можна зрівняти Херсон з іншим краєм?
Тут Чорне є море, Азовське, Дніпро...
Херсон чарівничий для мене є раєм -
Зелений, співучий, він родить добро.

І що б не казали, і як не хвалили
Заморські країни, де благо і рай,
Для мене Херсон є єдиний і милий,
Батьківський мій, любий, ріднесенький край!

Василь Гайдамака

Зимой мы все мечтали
Про чудное тепло.
Мы лета долго ждали -
И вот оно пришло!

Всем светит солнце ярко,
В садах краса - плоды,
И детворе не жарко
На пляже у воды.

Здесь бегают, играют,
Румянец на щеке,
На солнце загорают,
Купаются в реке...

Мороженое, фрукты,
И овощи — всё есть!
Полезные продукты -
Их всех не перечесть.
 

Василий Гайдамака

Тече Дніпро по Україні славній -
Наш Борисфен, Славутич давній,
Шумить на греблях він, де є пороги,
І затихає в дельті, де відлоги.

Дніпро широкий плине в Чорне море,
Йде повз Херсон, де небо й степ просторі,
Де чайки над Дніпром кружляють
І яхти в Чорне море проводжають.

Схилились верби понад берегами,
Довкруж хатинки білі, ніби храми,
А на дахах лелеки - берегині,
Лілеї в плавнях - чарівні богині!

Зорю рибалки вранці зустрічають, 
Йдуть кораблі - гостинно їх вітають.
Від сонця на воді блищать перлини -
Це рідний край для кожної людини...

Василь Гайдамака

Пока живешь ты, человек,
Сейчас, на этом белом свете,
Пусть тридцать, сорок или век -
Ты радуйся земной Планете
И не считай свои года.
Они для всех людей земные,
Как солнце, воздух и вода
На этом свете дорогие.
Учти, что жизнь тебе дана
Для радости, любви и счастья.
И никакая сатана

Не сможет принести несчастья!
Ведь радость жизни в ней самой,
Она - ценней всего на свете.
Для радости нужна любовь,
Чтобы сказать мог на рассвете:
«Твои, как огоньки, глаза
Сегодня ночью мне приснились.
В них радость, блеск и бирюза
Волшебным светом озарились...»

Василий Гайдамака

Для мене Херсонщина є земним раєм -
Не можу зрівняти її з іншим краєм:

Каховське тут море, Азовське, Дніпро...
Безмежні поля, хлібодарів добро...

Чумацький тут Шлях в давнину пролягав,
І спів козаків запорозьких лунав...

Фельдмаршал Потьомкін Херсон заснував,
Хвала Ганнібалу! - його будував...

Суворов тут був і війська в бій водив,
І сам Ушаковна фрегатах ходив...

Тут хвиля дніпровська лиманом ґуля -
Це край наш Таврійський, це предків земля...

Герої війни - ними славиться край,
Херсонщину, друже, завжди пам'ятай!

Василь Гайдамака

Когда зажжёшь последнюю свечу
Последней спичкой, вопреки метели,
К тебе весенним ветром прилечу,
А ты не ждёшь... Не помнишь... Неужели?

Не заслоняй испуганно свечи,
Не кутайся в тюремные одежды...
Весенний ветер властвует в ночи
Крылатым воплощением надежды.

А ты не ждёшь, зачем тебе свеча?
Неверным светом не согреешь душу!
И я напрасно, так вот, сгоряча,
Твоё уединение нарушу.

Не заслоняй испуганно свечи,
Не кутайся в тюремные одежды...
Весенний ветер мечется в ночи,
Как сполох угасающей надежды.

Когда зажжёшь последнюю свечу
Последней спичкой, вопреки метели,
К тебе весенним ветром прилечу...
И обернусь
            слезинками
                        капели.

Павел Галашевский

Україно, моя Україно…
Скрізь по світу лунають пісні, 
Про мою величаву країну,
Про каштани, про очі ясні.

Мабуть в світі немає народу,
Щоб не знали про наші гаї.
І про те , як у нас сонце сходить,
Будять співом своїм солов`ї.

Як лани засівають весною,
Дніпро сивий змива береги,
Жайвір мліє над нивою тою,
Заливаються цвітом луги.

Як всміхається щиро дитятко,
В ластовиннячку личко рум`яне.
П`янко пахне притоптана м`ята,
Пісня в`ється , аж серденько в`яне. 

Мимоволі скотилась сльозинка,
Боже милий, спасибі тобі,
Що ти все, то моя Україна,
Аби в радості жить, не в журбі.

Аби тільки змогла я діждатись,
Щоб жили ми щасливо усі,
Покровителько, Божая Мати,
Заступись. поможи і спаси!

Любов Гречка

Шевченко бачив і майбутнє
Та не хотів, щоб зло прийшло.
Якщо б усі його читали,
Цьго, можливо б, не було.

Якби чинили певні дії
І не зійшли у хибний шлях,
То зараз всі були б щасливі,
Не жив би смуток у серцях.

Тарас Григорович Шевченко
Тяжке життя своє прожив.
Любив він дуже свою землю,
Про неї твори залишив.

Хоч він тепер за небесами,
Його ж слова і досі з нами.
А час у нас із вами є,
Бо Україна повстає.

Дніпро полине між вербами,
Земля розквітне чарівна.
Загояться країни рани,
На правди шлях стає вона.

Едуард Гром

Тарас Григорович Шевченко
Залишив спадщину для нас.
Зробив великий вклад в цю землю,
Шановний батько - наш Тарас!

Він думу залишив полинну
Про Україну, про Дніпро,
Про біль душі за Батьківщину,
Про патріотів та добро.

В його віршах багато волі,
На берегах святої долі.
Але він з нами назавжди.
Його нетлінні сторінки -
То символ волі на віки...

Едуард Гром

Шепоче вітер до калини:
Поглянь, які у нас бійці,
Стоять і вдень, і ніч - є сили,
Щоб Україну зберегти.

Шепоче вітер до тополі:
Поглянь, які дівчата в нас,
Допомогають бравим хлопцям
В тяжкий для України час.

Шепоче вітер до берези:
Поглянь, яка у нас земля,
На ній ростуть хоробрі діти
З любов'ю в серці до життя.

Відповіли дерева вітру
Разом одні і ті ж слова:
Усе це наша Україна -
Велика, мужня, чарівна.

Едуард Гром

Чому неспокійно тобі, ветеране —
У день Перемоги сльоза на очах? —
З війни світової болять твої рани.
Згадав побратимів, полеглих в боях?..

Полину назустріч тобі, ветеране.
Навпіл розділю і тривоги, й жалі...
Воєнні дорога — то біль твій і рани,
Дарунок священний коханій землі!..

Нехай побратими, герої незнані,
Лишились навірси в чужинній землі,
Та в пам'яті нашій завжди вони з нами,
До нас прилітають, немов журавлі...

Вклонюся доземно тобі, ветеране —
Свята Перемога — у серці вона!
Хай доля повік не ятрить твої рани,
Хай буде щаслива стежина земна!

Анатолій Дунаєв

 Брат, подай ты мне монету
 И не прячь глаза в газету.
 Да, я пьян. И я без ног.
 И от холода продрог.

 Вспомним песню о горах,
 В Афгане прожитых годах,
 Как в "зачистках" я бывал,
 Как в ловушку там попал.

 Как я взводного просил,
 Чтоб душу к Богу отпустил...
 В Союзе резали и шили,
 Подачку дали и забыли...

 Мой дом? Да, есть. Седая мать
 В слезах идет меня встречать.
 Снова будет ночь молиться,
 Свечи ставить да креститься...

 Люблю кого я? Мать, кота...
 Кот не предаст - бача всегда.
 Уже не пью. Все ничего.
 Но взводный - сволочь... Ну его!

 Его о пуле я просил,
 Но к Богу он не отпустил.
 

Александр Елагин

СЛОВО РІДНЕ, УКРАЇНСЬКЕ СЛОВО...

Слово рідне, українське слово,
Заведу у рамку золоту.
Ти моя розрада світанкова,
Ти моя троянда у цвіту.

Хай озвуться з давнини ікони,
Як почують пам'яті слова...
І калина розплескає дзвони,
І тобою пісню заспіва.

Скільки ти ввібрало в себе муки,
Слово, ти з життя усе береш.
Ти вкраїнців привело до злуки,
Ти нас і до щастя приведеш.

Прийде час - не будеш переймати,
В небі, серед степу, на Дніпрі,
Тих, які забули слово „мати"
І вклонялись не своїй зорі.

Слово, порозквітати вогневисто
В нашому крилатому саду.
Пелюстковим голосом іскристим
Зігрівай Вкраїну молоду.

Із тобою, слово, нас багато,
Бо твої ми сестри і брати.
Слово, ти для серця - справжнє свято,
Тож світи, світи на всі світи!

Василь Жураківський

ПОКЛИЧ МЕНЕ НА ЗОРЯНІ СВІТАНКИ

Гуляє вітер - молодий, чубатий.
Сорочку степу продува наскрізь.
І жодної він не минає хати,
Як річки не минає верболіз.

Гуляє вітер парубоцько, рвійно.
Пісні співа на різні голоси.
І тихо, й щиро. Голосно і гнівно,
Мов сходяться плюси і мінуси.

Гуляє вітер - загубив вітрила.
Ну, де їх у степу тепер знайти?
Можливо, косовиця їх пришила,
Покосами змотавшись у скирти

Василь Загороднюк.

Поклич мене на зоряні світанки.
У розкіш трав, повітря і роси.
І заспівай веселої співанки,
І мрію про жар-птицю принеси.

Поклич мене в надію і кохання.
У сутінки душі і сум очей.
Поклич, коли зоря ще світить рання,
Коли вогню не крав ще Прометеи.

Поклич у неба сині височіні.
Поклич до калинової журби.
Поклич у сни високі тополині -
Своєю піснею мене зроби.

Василь Загороднюк

А

Акули хижі, скаже всяк,
Побачиш - буде переляк,
Але й дитина кожна знає,
Що у Дніпрі акул немає.

Б

Боцман знає все про море,
Юнзі приязно говоре:
- Юнга був і я колись,
Так отож, юначе, вчись.

В

Ванти - це канати-віжки.
Треба спритності і сил,
Щоб по них дістатись пішки
Аж до маківки вітрил.

Г

Для підводного човна
Треба в морі глибина.
А без неї він скучає
І на сонці засмагає.

Ґ

Ґюйс має колір всіх морів,
З ними прижитися зумів.
В судна на носі прапорець
І на матросці комірець.

Д

Взялись дельфіни прочитати
«Морську абетку» і буквар.
Від них не буду відставати,
Бо я віднині вже школяр.

Е

Хвалився б радо батьку й матері,
Якби скупався на екваторі,
Адже Нептун розповіда,
Що дуже тепла там вода.

Є

Цвяхи єршами назвали,
Щоб зміцнити кораблі.
Не страшні віднині шквали:
Єрші сильні, хоч малі.

Ж

Певно сонечка за брата
Жовте море узяло,
Щоб усім подарувати
І вологу, і тепло.

З

Дивуються небесні зорі
Зіркам з морської глибини.
Чи світло, чи пітьма надворі,
Собі присвічують вони.

И

А літеру И
Дві рибки знайшли.
До нас у абетку
Утрьох припливли.

І

Вікно округле, так ведеться,
Ілюмінатором зоветься.
Крізь нього все, що бачить око,
Мені округлим видається.

Ї

Їжак морський із дна морського
Питає їжака земного:
- Ти як гуляєш серед ночі,
Напевне, добрі маєш очі?

Й

Морська у них надійна школа,
Дивуємося ми.
Долала з вікінгами йола
Круті шторми.

К

Кок на камбузі готує
І сніданок, і обід...
Моряків усіх частує,
Що трудилися як слід.

Н

Нептун - це, звісно, бог морів.
У нього сила дивна є.
Спиняє гнів усіх штормів
І юнзі руку подає.

Л

Дістатися морського дна
Нам лот допомагає.
І для безпечності судна
Він дно перевіряє.

М

Всім у морі він моргає,
Величезне око має.
Як засвітиться маяк -
Посміхається моряк.

О

Є на світі острови,
Де не був ні я, ні ви.
Ось коли вже підростем,
То й до них ми допливем.

П

До блиску палубу помили,
Пінгвіна в гості запросили.
Мов капітан, він чеберяє,
Скрізь чистоту перевіряє.

Р

На судні завжди є дзвін -
Риндою зоветься.
Як морський годинник, він
В полудень озветься.

С

Тяжке дитя морських глибин,
Небесну барву любить він.
Це синій кит. Мов синє диво,
Пливе поважно і красиво.

Т

А звуть його тюлень,
Все життя купається,
Але вранці кожний день 
Старанно вмивається.

У

Унирема - з дерева судно,
Це колись було, давним-давно.
Мала весла, щоглу і вітрила,
Швидко-швидко по морях ходила.

Ф

Фарватер - шлях для корабля -
Уміло штурман прокладає.
Про небезпеку він здаля
Заздалегідь попереджає.

Х

Аптечку має при собі,
Що нам згодиться у плавбі.
Коли у когось щось болить,
Морський хірург прибуде вмить.

Ц

Цунамі - це високі хвилі,
Ви не змагайтесь з ними в силі
Не тільки в березі оселі -
Вони змивають навіть скелі.

Ч

А чайки носять телеграми
Усім на світі морякам.
А чайки, мовби наші мами,
Що здалеку махають нам.

Ш

Навчуся добре веслувати
І шлюпку вправно швартувати.
Як доросту до корабля
То капітаном стану я.

Щ

Так струнко щогла височіє.
До сонця тягнеться вона.
Із неї видно, як ясніє   
Матросам рідна сторона.

Ь

З океанів і морів
Знак м'який в Дніпро приплив.
Це тому вода така:
Ніжна, лагідна, м'яка.

Ю

Юнга - юний ще моряк.
Вміє хвацько козиряти.
Перегодом цей хлопчак
Капітаном може стати.

Я

Якір знов пірна до дна,
Він - опора для судна.

Василь Загороднюк

Ти прости, Україно, синів слабодухих,
Що зросли у ярмі не своїх орденів,
Хто коротку історію партії слухав,
Всіх підряд зневажаючи кармелюків.

Ти прости їх риданням княжни Ярославни
І всім гнівом Шевченка священним прости.
Всі образи та рани загояться давні,
На забутих могилах поставлять хрести.

Ще окріпнуть твої покалічені діти
Яничаром усім і гулагам назло,
Щоб трудом і любов'ю тобі променіти,
Щоб знамено твоє жовто-синьо цвіло.

Василь Загороднюк

Тобі вклоняюсь, Гола Пристань, 
Тебе я бачу звідціля.
Хай над тобою в небі чистім
Веселка світ благославля.
Хай завжди в сонячних купелях
Шумить пшениця золота
І в затишних твоїх оселях
Довіку хлібний дух вита.
Із покоління в покоління
Зростають доньки і сини
Хай міцно їх трима коріння,
Що проростає з давнини...
Десь там над Конкою-рікою
Туман, як лебідь, проплива.
Я в снах милуюся тобою,
Моя владарко степова.

Наталя Зеленіна

В руках тримаю рушники,
Які ще вишила бабуся.
Такі ріднесенькі, легкі,
Мов до живих я пригорнуся.
На них веселкою весна,
І солов'ї, немов, співають.
І на стареньких рушниках
Червоні мальви оживають.
І вже в долонях-пелюстках
Ромашки, маки, чорнобривці...
І розмаїть в отих квітках
На диво-полотні рясниться,
І позлітались голубки...
Взяла всього з красот земних...
А нині квітнуть рушники,
Бо часточка бабусі в них.

Наталя Зеленіна

У бабусі руки вмілі,
А казки - чудові, милі.
Миготять в повітрі спиці,
За клубочком скаче киця.
А нитки все в'ються, в'ються,
І казки рікою ллються...
Ляжу в ліжко, та не спиться -
Нову казку в'яжуть спиці.

Валерій Зінченко

Їде сходом обстріляне літо
У зеленій солдатській броні
І доводиться дітям лічити
Не цукерки, а кулі стальні.

В камуфляжі озброєні люди,
Кров і попіл на шатах весни,
Жах і безлад панують усюди –
Відчувається запах війни.

Звук сирени… Горланять гармати
І психоз кулеметний трива…
Знову вибух… Здригається хата,
Пригинається навіть трава. 

Неспокійні ні ночі, ні ранки,
В незагоєних ранах стежки.
І гасають по вулицях танки,
І лякають за рогом стрілки.

По дорогах розкидані скати,
І врізаються в пам’ять слова:
«Мамо, мамо, не хочу ховатись
У підвалі, там сонця нема».

Десь далеко краса неймовірна,
Там співають в гаях солов’ї,
Очі ж бачать дірки на одвірках,
А крізь вікна – криваві бої.

Чорні згарища, зламані квіти.
Чиюсь ляльку без рук і без ніг.
Плаче дощик… Як все це спинити?
Хто й навіщо украв сон і сміх?
 

Ольга Кархут

Тишина охватывает улицы,
За деревья прячутся дома.
Молчаливо небо, небо хмурится,
Заблудилась в городе зиме.

Снег парит, и первое мгновение
Кажется - он все собой связал -
Белое парящее забвение,
Перекрестки, улицы, вокзал...

Скоро ночь за пеленой укроется,
Побелеет черное крыло.
А душа никак не успокоится,
Ей тревожно, трепетно, светло.

Белое парящее забвение...
И пространство - белоснежный зал,
И живет счастливое мгновение
В городе, который нас связал.

Наталья Кислинская

Вже бабине літо, а ми ще такі молоді:
І небо, і сонце, і вітер, і я, і Людмила.
Йдемо по калюжах — по їхній небесній воді,
що кожну травину від дотику вохри відмила.

Нагріта ногами та бабиним літом вода,
тихіша від себе, під нами лежить — не минає.
І я молодий ще, і ти ще така молода.
І кожну калюжу земля, ніби чашу, тримає.

І кожну ту чашу по колу пускає вона.
Йде обертом серце — і світ кружеля, мов дитина.
Вже бабине літо — пора молодого вина,
що теж відлітає за вітром, немов павутина.

І яблуко пада і землю цілує в уста.
І слід залишає на мокрій землі, мов коліно.
І слід той водою і небом у ній зароста.
І кожна травина те небо вітає уклінно.

І крапає з листя, і кола ідуть по воді.,
мов кільця річні в яблуневім податливім тілі.
Вже бабине літо, а ми ще такі молоді —
ще тільки вчимось пам'ятати літа відлетілі.

Ще все, як уперше.
Ще губи — в словах, як в меду, —
безсилі сказати про те, що зустрічна бабуся,
тобою милуючись, бачить себе молоду.
Чому ж я про це тобі навіть мовчати боюся?

Анатолій Кичинський

В холодні осінні дощі,
в холодні осінні тумани,
закутані в модні плащі,
ми їдемо в гості до мами.

Позаду міська суєта
з автобусними квитками.
Позаду – літа і літа...
Ми їдемо в гості до мами.

Ми їдемо в тихе село,
в якому давно нас немає.
Ми їдемо в тихе село,
яке нас іще пам’ятає.

Ми їдемо в тихе село,
де кожне обличчя – знайоме.
Нам двічі в життя повезло:
ми їдемо з дому – додому.

І знову отам, де райцентр
ледь ледве замріє вогнями,
стрічатиме нас деревце
в дорозі до нашої мами.

І буде стежина сира.
І буде рукою подати
до нашого з вами села,
до білої нашої хати.

Ми їдемо ночі і дні.
Ну як воно сталося з нами,
що їдемо, їдемо – і
ніяк не доїдем до мами?!

Анатолій Кичинський

ЩЕ ДЕРЕВА - ЗЕЛЕНІ-ЗЕЛЕНІ...

Листи, написані в окопах
і не відправлені, листи
не в силі жоден листоноша
до адресатів донести.

Вони лежать на тому світі
серед заліза і кісток.
Уже їх вивчили напам'ять
чорнозем, глина і пісок.

Вода, розбавлена землею,
уже за мертвою жива,
сплива,
         змиваючи собою
з них кров'ю писані слова.

І вже ту воду зупинити —
не легше, ніж відповісти
хоча б одним-єдиним словом
на неодержані листи.

Р. S.

Ти нахилився над папером,
а круг твоєї голови,
святковим злякані салютом,
поштові кружать голуби.

Рука завмерла на півслові,
і ясно все, як двічі два:
слова, яких тобі бракує, —
це кров'ю писані слова.

Анатолій Кичинський

Ще дерева – зелені-зелені,
ще до дна прогрівається Буг,
ще вдихають у плавнях легені
тихих заводей літеплий дух,
ще погойдує хвиля в лимані
малахіт прибережних латать,
ще вітрильники, леготом гнані,
на побачення з морем летять,
ще на березі липа, як вулик,
біля самого вуха гуде,
ще душа віднаходить притулок
і радіє у нім як ніде,
ще над нею ні хмарки немає,
ні листочка сухого нема,
ще печаль її не обіймає
і за втраченим жаль – не пройма,
ще далеко до дня, коли осінь,
золотим захлинувшись плачем,
двері вирію журноголосі
відімкне журавлиним ключем.

Анатолій Кичинський

Краєм вуха почулося.
Краєм ока побачилось.
Що минуло – забулося.
Що згадалось – пробачилось.
Сон минув, а заснулому
просинатись – невесело,
коли в жертву минулому
все майбутнє принесено.
Посміялись. Поплакали.
Походили. Постояли.
Ні про що побалакали.
Отака-то історія.

Анатолій Кичинський

За мир між нами випивши до дна,
я віддано вклонюся вам у ноги.
Якщо ж між нами виникне війна,
бажаю в ній вам тільки перемоги.

Анатолій Кичинський

МАЛЕСЕНЬКА, МАЛЮСІНЬКА, МАНЮНЬКА..

Малесенька, малюсінька, манюнька,
одним одна, самісінька-сама,
на яблуньці розкрила дзьобик брунька,
а навкруги — куди не глянь — зима.

Така стоїть у світі холоднеча!
Такі сніги! А брунька — за своє:
лишень розкрила дзьобик — і щебече,
витьохкує, цвірінькає, кує.

Та все про те, що літо — недалечко.
Про те, що дзьобик — це іще не все:
крім нього, в неї ж є ще і гніздечко,
в якому вона яблучко знесе.

Анатолій Кичинський

Накинь на плечі плащ –
надворі дощ іде.
Прощаючись, не плач –
ніколи і ніде.
Замолено гріхи.
Замовлено таксі.
Розходяться шляхи.
Прощайся, як усі.
Болить? Переболить.
Пора іти? Іди.
Прощайся – не на мить.
Прощайся – назавжди.
Йдучи, дверей не муч.
Ступивши за поріг,
сховай подалі ключ,
щоб він знайтись не міг.
В сирий пісок зарий
і не шкодуй за ним.
Все ’дно замок старий
заміниться новим.
Іржа той ключ найде –
не кайсь і не карайсь.
Іди – як дощ іде.
Як дощ – не озирайсь.

Анатолій Кичинський

Ні віри, ні надії, ні любові.
І віра, і надія, і любов
згоріли, наче квіти паперові.
Уже від них і попіл охолов.
Розвій його, щоби в душі від нього
ні сліду не лишилося. Розвій.
Скажи або подумай: «Слава Богу,
ти не моя і я уже не твій».
Чого іще бажати? Помилитись
тепер-но ти не зможеш при дільбі,
адже ні з ким не треба вже ділитись
ні хлібом, ні свободою тобі.

Не треба ні покари, ні покори.
Ти сам собі – підсудний і суддя.
«Якщо вже і рубати – то під корінь»,–
ти вирішив для себе завгодя.
Корінчики – і ті вже відболіли,
і слава Богу. Чом же тобі знов
запік вогонь, в якому спопеліли
і віра, і надія, і любов?.

Анатолій Кичинський

А жінка сидить, як свічка горить...
                                    Народна пісня

Спіткнись і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, –
ти світло забув погасити у нім.
Спіткнись і спинись, і вернись хоч на мить –
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.
Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти самій.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.
Білішим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме ґніт.
Спіткнись і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.

Анатолій Кичинський

Срібна голка і нить золота.
Там, де тонко,– вже рветься…
Суєта ця – зшивати літа –
гострим болем зоветься.
Що не пучка – до крові сколов,
зіпсувавши відбитки.
Все грубішим виходить мій шов,
хоч і тоншає нитка.
Хто застане мене за шиттям,
усміхнеться і скаже:
«Це заняття зоветься життям»,–
скаже, мовби зав’яже.
Срібну голку і нить золоту
взявши,
пальці поколе,
та знайому мені суєту
не розлюбить ніколи.
Всі до одного зшиє літа
і згадає начало.
«Срібна голка і нить золота» –
непогано звучало.

Анатолій Кичинський

Музика - Маріанни Івченко
Виконує - Світлана Канарьова

Як же прикро, що десь на чужині,
У полоні у фата-морган
Твої доньки й сини, Україно,
П'ють із келиха долі дурман.
І чекають, що прийде година,
Скрутний час, наче сніг, пролетить:
Вони вернуться на Україну,
І вона їх, як мати, — простить.

            Приспів:

            Україно, моя Україно,
            Вишиванка шовкова моя.
            Ніжна мова твоя солов'їна,
            Калинове намисто в гаях.

Нам чужі стають верби й калина,
Замерзає в серцях доброта,
Сиротіють садки і хатини,
А у душах дзвенить пустота.
І летять на вогні хмарочосів
Українці, мої земляки,
Наче птахи, що в бронзову осінь,
Покидають обжиті гілки. 
Я ніколи тому не повірю,
Хто осів у чужому краю,
Що не згадує він Україну
І домівку самотню свою.

Як же можна тебе зрадить, мила,
Як же можна тебе розлюбить?
Там, де мати мене народила,
Там я буду цвісти і марніть.

Наталя Коломієць

Коли ще юною була,
Мене смішила назва міста,
Сказати вголос не могла,
Що батьківщина — Гола Пристань.

Не розуміла я тоді,
Що це історія бурхлива,
І так хотілось, щоб її
Назвали якось так - красиво...

Не розуміла я тоді,
Що це - життя мого народу:
Моєї Таврії степи,
Дніпра-Славути сині води.

Що тут смарагдові сади,
І золотом дзвенить пшениця,
Шербетом пахнуть кавуни,
Богемським склом блищать криниці.

Тепер я знаю - не мала,
Як виникала Гола Пристань,
Як людська доля тут була
Розірвана, немов намисто...

Наталя Коломієць

Стою на вітрі - в обличчя дощ.
Стою на вітрі, мов боса й гола,
Замерзло тіло і стало кволим...
В душі неспокій і хоч-не-хоч,
Мені здається, що я вже - хвора.

Думки розбіглися врізнобіч,
Але я вибір зробити мушу,
Як врятувати замерзлу душу.
Цейтнот часу, наступає ніч...
А дощ рясний, ніби ллє із душа.

Піду розхристана навпрямки.
Біліє ген, чепурна хатина,
Де на подвір'ї верба й калина,
Де у віконці горять свічки,
І жовтий сонях росте під тином.

Стою на вітрі - горить чоло...
Але тепер я здолаю втому,
Мій вибір зважений і свідомий..
Піду туди, де свічі тепло,
Піду туди, де запахло домом.

Наталя Коломієць

Рідна мово моя, ти, як хвиля Дніпрова,
Що колише вітрець на руках.
Твоє слово сія, мов роса світанкова, -
Бистрокриле і вільне, як птах.

В тобі радість і біль ісплелись верболозом,
В тобі дзвін золотих колосків,
Б тобі моря прибій і Карпат сині грози,
В тобі музика буйних лісів.

Ти красою ясниш, наче квітка травнева,
В тобі мудрості б'є джерело...
Але ти можеш: бути, як шпага, - сталева.
Булавою - у герці зі злом.

Рідна мово моя, в нас попереду - вічність,
Зарясніє барвистий твій цвіт,
І твоя милозвучність, твоя українськість
Зачарує собою ВЕСЬ світ.

Наталя Коломієць

Сучасні діти, наче тії птахи,
Вже змалечку чека на них вояж:
Летять на південь, північ і на захід,
А ми услід - читаєм „Отче наш".

І чи повернуться до рідної домівки?
Надія, як весняний лід, - крихка...
Скоріше - доля дасть в життя путівку
Й не купить на зворотній шлях квитка.

Своє гніздо полинуть десь шукати:
Ще від Адама й Єви так було,
Але у серці будуть пам'ятати
Пенатів рідних запах і тепло.

А дні зникатимуть, як поміж пальців чотки,
Все справжнє й щире проковтне ПРОГРЕС,
І нам, батькам, - лише дзвінки короткі,
Або скупі на слово СМС.

Наталя Коломієць

У світ широкий ідеш ти, сину,
Назустріч сонцю й холодним зливам,
Назустріч вітру, що б'є в обличчя...
Іди, не бійся — це Доля кличе.

Зустрінеш прірву — не зупиняйся,
Роби крок твердо і не вагайся.
Можливо він — і до лезу бритви,
Але з тобою — моя молитва.

Всесильний Боже, Творець Єдиний,
Візьми в опіку мою дитину.
Дай йому гордості, а не гордині,
Дай світлий розум моїй дитині.

Врятуй його від спокус гріховних,
Дай віри в Себе, багатств духовних.
Хай чорна заздрість, дочка капризу,
Не їсть його, як іржа залізо.

Щоб підла зрада ножа у спину
Не устромила моєму сину.
Щоб в серпе відчай не вповз змією,
В людей дай віри йому Своєї.

Прошу Тебе, обдаруй сумлінням,
Пошли йому доброти й терпіння.
Почуй, ВСЕВИШНІЙ, мої благання,
І дай синочку палке кохання.

Всели у душу моєму чаду
Глибоку віру у силу правди.
Господь Високий, в мою дитину
Вдихни любові до України.

Іди, мій сину, у світ квітчастий,
Благословляю тебе на щастя!
І пам'ятай: у життєвих битвах
Тебе врятує моя молитва.

Наталя Коломієць

Музика - Андрія Білецького
Виконує - Катерина Рибачок

Мій край Таврійський -
Келих доброти. 
Ти на долонях степу, -
Мов перлина.
Кудись мандрують
Димчасті хмарки,
А я завжди
В твої обійми лину.

            Приспів:

            На світі є місця казкових мрій,
            А я тебе люблю, о, краю мій,
            Сміється тут мені щасливий день,
            1 тут душа моя співа пісень

Тебе плекають
Ріки і моря,
Тобі ласкаво світять
Срібні зорі,
Моя Таврійська
Сонячна земля,
Зі мною ти
У радості і в горі.
Людського щастя
Синьокрилий птах,
Для мене тут
Назавжди огніздився,
Зорею сяє мій
Чумацький шлях,
Де край батьків
Добром заколосився.

Наталя Коломієць

Приходить до нас свято навесні,
Як починають брунитись дерева.
І ми як шану: вірші і пісні -
Кладем до ніг своєму Кобзареві.

На кручі Канівській аж до блакитних хмар
Стоїть Шевченко гордо й величаво,
Великий український наш Кобзар
Заслужено здобув всесвітню славу.

Свободи для народу він бажав -
Що від неволі може бути гіршим?
Як сіль у вічі, так пекли панам
Його прості, але правдиві вірші.

Він не писав цареві світлих од, 
Лиш в ґрунт камінний сіяв вічне слово:
У Лету канув би страждальний наш народ,
Якби не дбав Тарас про рідну мову.

Поете мудрий, ти наш оберіг,
Уклін тобі за відданість синівську,
За те, що в час пригноблення ти зміг
Відстоювати мову материнську.

За те, що Україну ти любив,
І вірив в неї, як у святість неба,
Тарасе наш, низький тобі уклін
За те, що ми повірили у себе.

Наталя Коломієць

Грешна: люблю и тем жива.
В себе сомненья заглушаю.
Осудят? Не страшит молва.
Пусть судят! Вызов я бросаю.
Права я или не права…
Здесь Гамлет фразой не поможет.
… А землю зеленит трава,
Что с запахом с любовью схожа.

Людмила Коломоєць

Далек родительский наш дом,
И за делами
Мы оставляем на «потом»
Поездки к маме.
Все некогда: работа, дом, 
Встреч много важных.
А к маме? Как - нибудь потом.
Но вдруг однажды
Получишь весть, как будто гром:
- Вам телеграмма!
Дела все станут пустяком,
А главным – мама.
Тогда начнешь себя корить,
Что не успела
Ты маму отблагодарить
Иль не сумела.
В заботах жизнь она жила,
В труде и скромно,
Детей поднять нам помогла,
Обид не вспомнив.
Желала хороша нам жить…
Чтоб не болели.
Проблем всех жизненных решить
Мы не сумели.
Жизнь меркнет, словно поутру
На небе звезды.
Не вынесу я и умру,
Услышав: «Поздно»…

Людмила Коломоєць

Знову ніч прийшла до хати,
час і в ліжечка лягати.
Ручки, ручки - засинайте!
Ніжки, ніжки - не вставайте!
Спати очка лиш не хочуть,
часто віями тріпочуть...
Хитрі-хитрі оченята
знову просять казки в тата!

Анатолій Крат

Дніпро, який ти гарний, батьку мій!
Коли стою на соколиній кручі,
Глибокий погляд між плавневих вій
Мені у душу ллє красу сліпучу.

Моє життя як адамант горить
В смарагдовій Славути нагороді.
З тобою вмита щастям кожна мить
І сяє, наче Сонечко на сході.

Сплітаєш у гарячі килими
Відбитий пломінь сяйва золотого
І пристрасті духмяної пітьми
У співах соловейка золотого.

Моя любов до тебе – білий птах,
А радість у долонях вітер носить,
Та плутає, бешкетник, в комишах
Русалчині зеленопишні коси.

Милую на світанні жвавість хвиль,
Що голубіють очками дитини,
Між верб я п’ю наснагу, творчий біль
Поезії – уповні, до краплини,

Що вніжена у літню світлотінь,
Розбурена у шалі блискавиці,
Розплескана в струмінну хвильовінь,
Віншована коронами зірниці.

У серці як перлину пронесу
Між злом й добром, на гостроті розмежжя,
Пророчий погляд, велич і красу –
Твій гордий дух, Дніпро Білобережжя!

В прозоро-тьмяній порцеляні хвиль
Мережать вруни донний візерунок,
Вирощує туман у виднокіль
Троянди білі сонцю в подарунок.

Вмить спалахнуло небо на землі
І розлила рожеву ніжність ватра,
І вияскріла з хмар на тому тлі
Вогнем червоним богатирська варта

Й дозором вранці стала на Дніпрі.
Над нею золоті буяли крила:
Піднявся воєводою зорі
У променистій величі Ярило!

Роззолотив річки плавневих плахт
І діамантові скарби розкинув.
Розніжився Дніпро і запалав
Лілеями, рубінами калини.

А Сонце, розсміявшись, вигравало,
Леліло в листях райдужний покров,
Та всю розквітлу землю цілувало,
Даруючи тепла гарячу кров,

І карбувало у сувої хвиль
Таємні мудрощі блискучих стансів,
І вся любов, пронесена крізь біль,
Співала в сонячному консонансі!

Так відбивалось полум’я життя
У чистоті глибокостей Славути,
Що ревно зберігав для майбуття
Красу, що серцем розуміли люди.

Розніжився Дніпро між берегів,
Духмянощами серпня оповитий…
Володар Сонце небо перегрів
Й велично залишає трон зеніту,

Кипить в мереживі сріблястих верб,
Розпечений уповнь червоним гнівом,
Що ніч тихцем карбує чорний герб
Вже тінню довгою підступно-зліва.

Кохану землю владар милував,
Всю заціловану теплом й розквітлу,
Сміявся, як в останнє розсипав
Між кронами дерев веселки світла,

Пишноту пестив виноградних лоз,
Пухнасту мерехтливість полуниці.
Горіха листя міддю зайнялось –
Стоїть у латах величезний лицар!

У небі тьмяно загустів сапфір,
А в плавнях вирував злотавий пломінь,
Застигли береги, як хвилі з гір,
Не встигши розплескатись в яру повінь.

Окраєць неба довго ще білів,
Неначе личко мрійної красуні…
Володар Сонце бився і світив –
Ще гралося смарогдове відлуння!

І тихим подихом зітхань земних
Прозорий ластився до верб серпанок…
Сюрчаннями завзяті цвіркуни
Все кликали такий жаданий ранок.

Тебе звуть батьком і Дніпром
У звичності щоденній,
Але у серці і пером
Я величаю – НЕНЬО!

Твій гнів спізнали вороги,
У кризі – сталість криці,
Могутній – б’єшся в береги,
Величний – в блискавицях!

Та скільки ласки і добра
Несеш у сяйводенні,
Безмежжя ніжності Дніпра
Чи зміряла, мій Неньо,

Коли в зеленій глибині
Мене ти вчив літати,
А щоб весна жила в мені,
Квітчав плавневі шати?..

Пронизує вогонь життя
Твої прозорі води,
Ти – віддзеркалля в майбуття
Людських натхнень і вроди.

В потоці часу та красі
Для мене ти – вогненний!
Вогнем віршів, життям усім
Тобі звітую, Неньо!

Людмила Крижановська

Де Таврії земля священна,
Де хвилі котить ковила
І хвилями пройшли племена,
Там ЗІРКА ТАВРІЇ зійшла.

Зійшла фортецею Херсона,
Спаливши горе та біду,
Мечі зірчасті – бастіони –
Здолали ханство та орду!

Перед Потьомкіним кипучим
Божки зігнулись кипчаків…
Херсон – Ратай і Воїн, Учень,
Звитяжна слава козаків!

Так ЗІРКА ТАВРІЇ блищала,
Затьмаривши Європи світ,
І відбивала всі навали,
Й гарнішала мов диво-цвіт,

І Голос Бога відчувала
В борні та щасті, і в житті.
Марії ласка сповивала
Людей і храми пресвяті,

Бо златоверхі рвуться в небо
І мрія кличе у безкрай,
Бо всі шляхи ведуть до тебе
І радість плеще через край,

Бо з усієї України
Дніпро несе тобі любов,
Бо в кожнім серці та зернині
Майбутнього вирує кров!

І завжди ворогам бідовим:
До ЗІРКИ ТАВРІЇ вам – ЗАСЬ!
Бо землю рідну й рідну мову
Херсон славетний не віддасть!

Людмила Крижановська

Любите, дети, матерей,
Отцов жалейте и любите.
Когда вы станете старей
И вы не будете забыты.

И сколько б ни было вам лет,
Детьми вы будете дотоле,
Доколе живы мать, отец,
Желающие вам счастливой доли.

Когда живут они далече или рядом,
Не замечаешь их, как воздух, если чист,
А если перекрыт или наполнен ядом.
Тогда в отчаянье дрожишь, как поздний лист.

В житейской суете порой не замечаешь,
Как слабы старики, как помощь им нужна.
Лишь только потеряв, ты остро ощущаешь,
Как оголились сердце и спина.

Никто не защитит, не пожалеет,
Никто вам не простит грехи,
Никто теплом своим вам душу не согреет.
Любите стариков, пока живут они.

Элеонора Кузнецова

КОНЮ, КОНИКУ МІЙ...

Благословенна степова земля...
Осіння даль... Чаплинські небокраї...
Як бачу вас, то серце завмирає -
Така безмірна радість промовля.

У цім краю так просторно душі
І світло так... Тут сонця пребагато.
Тут з нами вічне і безкрає свято,
Тут завжди легко пишуться вірші.

Благословенні степові шляхи,
А поміж них є мамина дорога,
Яка веде до отчого порога,
Де пробачають нам усі гріхи...

В святім краю, де хвилять пшениці,
Де пахне медом цвіт акаціїний,
Моє південне диво України -
Простори незрівнянні, любі ці...

Я чую спів, що лине звіддаля,
І ніжна арфа десь на вітрі грає.
Осіння даль... Чаплинські небокраї -
Благословенна степова земля!..

Валерій Кулик

Коню, конику мій, не неси мене, друже, до осені,
Ми ж з тобою не встигли напитись весняних вітрів.
Наші буйні бузки ще квітують прозорою просинню
І ніхто з нас душею іще у житті не старів...

На зелених лугах, де веселки встають  переливами,
Нам ще сонце стрічати і вірити в вічну любов.
Нам ще бути не раз осяйними, такими щасливими,
Адже знову зоря торжествує над синню дібров.

Хто кохання не знав, той ніколи не звідає відчаю,
Що спливають літа, а так щедро співає трава...
Чорні сумніви всі світанковим прозрінням розвінчую,
Бо у згадках живуть оповиті росою слова.

Коню, конику мій! Нам ще рано, так рано до осені...
Понеси мене, друже, в обіймах квітневих полів.
Щоб я серцем своїм, почуттями, як світ, стоголосими
Одкохав,

            одгорів,

                        одболів...

Валерій Кулик

Благословляю мить весни,
Коли тебе зустрів я в квітні,
Як ти явилась в мої сни
Прозорим видивом досвітнім.

Ношу під серцем біль тривог
Між метушнею й суєтою,
Щоб відплатити вічний борг
Тобі любов'ю золотою

І знемагаю від чекань,
Долаю гіркоту розлуки.
Та зогріва твоя щокаь
Закам'янілі мої руки...

Я знаю, знаю, все мине,
Як ніч оця на грані маю.
Не забувай лише мене!
Я так благаю...

Валерій Кулик

Чумацький шлях - степів одвічна туга,
Судьби моєї зоряна печаль...
Живий іще гарячий подих плуга
І поту сіль на зморених плечах.

Під небом цим коріння мого роду
Вростало в чорноземну глибочінь.
Відчую опівнічну прохолоду
І розпізнаю літа рвійну синь...

Такі вже ми. 
            Нам завше не стачало
То висоти,  
           то відчаю, 
                        то крил.
Жило в душі одне лише начало -
Нести свій хрест, 
                        допоки буде сил...

Валерій Кулик

Не поважай в собі отрутне «я»
Люби людей, шукай у прощі спокій,
Знайди відразу в істині глибокій
І засівай веснянії поля...

Крокуй лиш прямо - прямота священна.
Не спочивай і не вертай назад.
І не лякайся випадкових втрат,
Що піднесе тобі биття щоденне.

І голови в нещасті не схиляй,
Крокуй вперед скоріше і сильніше.
Та не забудь основу в битві лише:
В душі своєю правдою співай!

Роздай щедроти серця вогняного,
Торуй шляхи для майбуття нового.

Олександр Кулик

Олесеві Гончару

За що люблю тебе, мій степе,
Ріку мілку та оболонь?
Чи не за те, що крихти неба
Поклав ти на шорстку долонь.
Чи не тому, що в безгомінні
Важкий цар-колос дозріва,
Переливається в промінні
Висока тирса-космова...
Чи не за те, що хвильні далі
У мандри мрійника зовуть -
Пругкі широкі магістралі
На звабні обрії пливуть...
Чи не тому, що краще світу
Мені вже, степе, не знайти...
Розлогий, сонцем перевитий
Моє життя скрашаєш ти.

Леонід Куліш

Ми стоїмо на кургані,
Хвиль зеленавих прибій…
Мріє в ранковім тумані
Край зачарований мій.

Нижні мої Сірогози,
Квітко моя степова…
Звала до тебе крізь грози
Серця надія жива.
Глянемо, друже, щасливо
У далечінь голубу…
Ходять над обрієм зливи,
Громом вітають весну.

Нижні мої Сірогози,
Юності вічної спів…
Де б не були ми в дорозі,
Серцем лежим до степів.
Небо на степ задивилось,
Шлях десь за обрій біжить.
Тут ми кохати навчились,
Тут ми навчилися жить.

Нижні мої Сірогози,
Прадідів слава гучна…
Гостя у нас на порозі
Вічного щастя весна.

Леонід Куліш

Присниться ж іноді таке,
І не подумав би ніколи...
...Фашистський ас іде в піке,
А я... завмер побіля школи.
В руці — берданка престара,
Либонь, від прадіда зосталась.
Надворі рання ще пора,
Ще сонце навіть не проспалось.
І сторчголов фашист паде
Із високості, мов шуліка.
І нікогісінько ніде,
Хоч би тобі якась каліка,
А чи пацан... 
                        Один стою
Супроти аса на дворищі.
Злякався (правди не втаю),—
Змагання з ворогом — не грище.
Тут «мессер» накренивсь, застиг,
І навкруги запахло згаром:
Я в нього вцілити устиг
З берданки лиш одним ударом!
Фашист упав... 
                        Шалений струс
Геть сколихнув усе надворі.
…І я, стривожений, проснувсь.
На небі грали мирні зорі.

Леонід Куліш

Ми починаєм лік новим вікам
Історії новітньої рядкам,
Хай згода переборе протиріччя –
Ми рубежі незвідані берем,
Ми ниву на новий врожай орем,
Ласкаво просим в гості Новоріччя!
Прийди до нас без грому – блискавиць,
Прийди з дарунком радісних новин,
Яви дорогу у майбуть народу,
Додай всім сили, щоб в прийдешні дні
Нам вистояти в праці, і в борні
За нашу незалежність і свободу!
Який огром для плідного труда
Яка Вітчизна наша молода!
І люди в ній які: і вольні й нові.
Хай буде всім нам чистий небозвід,
Нехай сердець холодних тане лід,
Здоров`я нам і миру, і любові!

Микола Ломакін

-1-

Какой тебя оракул напророчил?
Неужто Парки спутали две нити…
Идём по кругу - этот круг порочен, 
И даже время больше не целитель
И не ценитель прожитого нами…
Извечно меры боли полновесны,
Годами исчисляем, но не днями…
Но там, где боль, мерила неуместны.
Сомнителен какой-нибудь исход,
Мы замкнуты с тобой границей круга.
Всё изменить, зайдя за поворот -
Отчаянно бесцельная потуга.
Никто не должен больше теребить
В душе незаживающую рану.
Распутать нити, попытаться жить
Давно пора. Не поздно и не рано…

-2-

Оракул знал. Оракул не сказал.
Непостижимо исказилось время,
Материализован идеал.
Мы никогда уже не будем теми,
Кем были для кого-нибудь до «нас».
Оракул выходной. Недальновидно
Я подалась на твой изящный пасс,
И оттого сейчас вдвойне обидно.
Был временем отпущен интервал:
От «А» до «Я» мы всё могли бы втиснуть.
Оракул знал. Оракул не сказал,
И потому мне остаётся виснуть
На ниточке надежды безнадёжно,
Смотреть на небо, ощущая дно.
Нет в лексиконе слова «осторожно» -
Любовь и смерть - другого не дано.

Ірина Маначинська

Прошла комета за краем лета,
И где-то осень бубнит либретто,
Замёрзла Лета стального цвета.
На чувство - «вето», на пам'ять - «вето».
Опять в мозгу появилось гетто
Зимы для бедной души раздетой,
Тобой богата, но нет ответа,
Высок ли курс у моей монеты.

Ірина Маначинська

Взбесилась ночь от темноты,
Погасли звезды;
Я так устал от суеты,
И плакать поздно.
Хлестал в лицо холодный мрак,
Как черный кофе,
Все позади - и боль, и стах,
Я - на Голгофе.
Я точно знал, о, небеса,
Что так случится.
Но вот - умолкли голоса,
И кровь сочится.

Я - не Судья, я - не Истец,
Я - птица в небе;
Я все сумею, Бог - Отец,
Коль выпал жребий.
И пусть уже не льется свет
В глаза босые;
Пусть боль как гром, пусть воли нет,
Но я - Мессия!
Я о прощеньи не молю,
Не шлю проклятья.
Я всех, я каждого люблю,
Мы с вами - братья.

Ну что ж, Создатель, я готов,
Хотя досадно.
Я им дарил свою любовь...
А, впрочем, ладно.
Зажегся в небе вещий знак -
Вершится чудо.
И все ж, за что со мной вы так,
Скажите, люди?

Ведь я хотел вам всем
помочь!
Душа пустая…
Как чёрный ворон, злая ночь,
А я - взлетаю…

Владимир Марус

Не плачте, мамо. Не про вас
Писав зажурений Тарас
В пекучих землях Кос-Арала.
Хоча в пісках зберігся час,
І ранок знову розпочавсь
Виттям шаленого шакала.

А в українській стороні
Хто на щиті, хто на коні.
Хтось прагне взяти все задарма,
Змінивши пострілами світ,
І тягнеться прадавній слід -
Це яром люди тягнуть ярма.

Звучать Давидові псалми,
Загорнуті в сніги зими,
Ми гідні іншої покрови.
Ховаємось поміж людьми,
Хто від суми, хто від тюрми,
І фарбам вистачає крові.

Зарити тисячі могил
У земляків дістане сил.
І сповідь принести до храму.
Ще сподівається Тарас,
І Спас ще зглянеться на нас,
Ще зглянеться...
Не плачте, мамо.

Анатолій Марущак

Жизнь моя тобой полна!
...А любовь неотвратимая
Накатила, как волна.
Много трудностей изведано
Было на её пути.
Мне и до сих пор неведомо,
Как сумел тебя найти.
Шёл извилистою тропкою
К разъединственной судьбе.
Каюсь я, что жизнь нелёгкую
Создавал порой тебе.
После слов хороших, ласковых
Вновь покаяться не грех:
Стыд испытываю адский я,
Что не раз гасил твой смех.

Но у речки воды мутные
Чистой сменятся водой.
Так и я - прошли дни смутные,
Стал уже совсем другой.
На колени стать мне хочется
И тебя благодарить,
Что ты верила в пророчество 
Быть со мной, меня любить!
Я судьбе молюсь заранее,
Чтобы долгим был твой век.
Снова повторю признание:
Ты - родной мой человек!..
Знаешь, это просто здорово,
Что живёшь на свете ты!
Ты мой клад, моё ты золото
Первозданной чистоты!

Леонид Марченко

Чи в запусти, чи в м'ясниці
По великім пості
Запросила молодиця
Парубка у гості.
Вона - вдова-розвідниця,
Іван - перестарок,
То ж думалось, що годиться
Пожити на пару.
До прийому готувалась
Жінка, як до свята;
Було випивки чимало
І харчів багато!
Прийшов Іван в теплу хату,
За столом усівся,
Пив і смачно, і багато,
На три дні наївся.
Господиня пишногуба
Міняє тарілки:
- Ой, як гарно, Ваню любий,
Ви п'єте горілку!
- А я такий, - гість бурмоче, -
Запитай шинкарку!
До горілки я охочий -
Не пропущу й чарки!
 

- Ой, як гарно ти сьогодні
Їв мою смаженю!
-А я такий! Як голодний,
То їм, як скажений!
- Може, ляжеш спочивати
На постіль біленьку?
- А я такий! Люблю спати,
Як поїм гарненько!
На постіль поліз в одежі,
Як ведмідь в барлогу.
А хазяйка за ним стежить,
Не зніма облогу:
- А я чула, що в коханні
Ти, як лев, сердитий!
- А я такий! - муркнув п'яний
І заснув, як вбитий.
- Якби я знала, що так буде, -
Зітхнула вдовиця, -
Не дала б тобі, паскудо,
І води з криниці!
Не слухала куму Дору,
А вона ж казала:
- Коли парубку за сорок -
З нього толку мало!

Микола Маціпура

Генералу шістдесят.
Йде вечірка в штабі.
Кругом друзі, сват, кум, брат
І жодної баби!

Пили вина, коньяки,
Віскі і горілку,
Кав'яр їли в дві руки -
Й не одну тарілку.

Хтось з столиці віз привіт,
Хтось аж з-за кордону,
Всі бажали сотню літ
І здоров'я тонну!

За здоров'я перший тост,
Другий, третій, сьомий!
Не стерпів нарешті хтось -
Друзів присоромив.

- Що я чую? - він кричав. -
Що я, браття, бачу?
Жоден тост не прозвучав
За пані удачу!

А удача - то не жарт,
То велика сила!
Спікся навіть Бонапарт,
Як не пофартило!

Як залізе у ваш дім
Чорне безголов'я,
Вас не виручить тоді
І міцне здоров'я!

Іменинник аж зітхнув:
— Я вже мав удачу —
Вчора дамочку одну
Заманив на дачу.

Вийшло, хлопці, негаразд - 
Дерті не змолов я!
Так що вип'ємо ще раз
За моє здоров'я!

Микола Маціпура

Дорога в'ється темно-сірим вужем
В пречистих незатоптаних снігах,
Січневий вітер то натужно тужить,
То спочиває в чорта на рогах.

Суботній день. Попереду неділя,
Та в душу підло заповзає страх:
Автобусом я їду на Поділля,
Бо там у мене хворіє сестра.

І раптом бачу серед заметілі
Пейзаж казковий, як у диво-сні:
Три велетенські осокори білі
Зазеленіли, наче навесні.

- Це омела! - сказав шофер бувалий.
За осокори взялася всерйоз!
Тут цього зілля навкруги навалом,
Дерева їсть і влітку, і в мороз.

Це зараз добре видно ту бандитку,
Бо на деревах зелені нема,
А ви погляньте навесні чи влітку -
Тут поруч з нею паразитів тьма!

В корі, в корінні, в молодому листі
Все точать, об'їдають і жеруть!
А цим деревам років, мабуть, двісті -
І як вони в такій біді живуть?

І думав я: "Ми теж, як осокори,
Століттями стояли край доріг.
Нас гнів точив і гартувало горе,
А щастя й не ступало на поріг.

Коли ж нам шанс для миру і розвою
Подарувала доля перший раз,
Ми знову перегризлись між собою,
Пішли шляхом роздорів і образ.

Коріння наше точить час могутній,
Колона п'ята, безхребетна гниль.
А без коріння - то яке майбутнє?
Воно крихке, як успіх без зусиль.

А короїди - то всіляка нечисть,
Що полонила наш квітучий край:
Грабіжники, убивці, лже-предтечі,
Які будують свій зловісний рай.

Нас об'їдає ненажера гусінь -
П'яниця, ледар, здирця, рекетир,
Бюрократична попелиця в русі -
Працює на мундир і на сортир.

А омела - то фарисейська влада,
Дурний вождизм, культурна каламуть,
Що язиком брехливим, голим задом
Зомбують нас і в прірву тихо жмуть.

Вчимося ми боротись з шкідниками,
Хоч це завдання дуже непросте,
А омелу не виведеш роками -
Вона, проклята, і в мороз росте!

То як від омели нам рятуватись,
Коли та пошесть і в мороз живе?
Є шлях один - все хворе корчувати,
Спалити в прах, а попіл розсівати
І посадити дерево нове!

Чи не пора й в суспільному житті
Застосувати методи круті?

Микола Маціпура

За дальнім обрієм і літо і весна
Ідуть у вічність і друзі і колеги
А я минуле воскрешаю в снах
Збираю спогади мов обереги.

У поле я піду і загублюсь в житах
Скуштую там самотності і волі
Нап’юся з джерела води, неначе птах
Вгамую леготом свої сердешні болі 
Я радість віднайду в цвітінні веснянім
У пісні солов’я, у літніх грозах
Дарує осінь врожаї мені
А волю загартовують морози.

Забуду про «попсу», про голубий екран
Зневажу сумніви, невдачі і вагання
І почитаю всмак старий роман
Про незрадливе і палке кохання
Щодня чекатиму від доленьки вістей
Замкну в душі зневіру, наче бранку
Вітатиму і ранок і гостей
Благословлю онуків і дітей
Дружину поцілую як коханку

Озброюсь мудрістю, зневажу вік і стаж
Розвію тихий смуток над водою
Візьму на абордаж кураж і епатаж
Напишу ювілейний репортаж
І сам себе призначу тамадою 

За дальнім обрієм і літо, і весна
Пливуть на захід хмари сивочолі
Чарує молодість у спогадах і снах
А у житті давно панує осінь
Що ж здрастуй, осене 
Я вже лічу курчат
Засмажу пару й пригощу надію
Та глянувши з вікна на молодих дівчат
Хоча б на хвильку, знов помолодію.

Микола Маціпура

А я - дівчинка Софійка,
І у мене є сопілка.
Буду вранці вигравати,
В небі сонечко шукати.
Ой, дуду, ой, дуду,
Я вам сонечко знайду!

Василь Мелещенко

Братові Валентину

Гніздо села на кручах прибережних
Накрило сонце золотим крилом,
І лине в світ — широкий та бентежний —
Рукав Дніпра, що зветься Козаком.

Співає мати пісню колискову:   
«Ой, скільки, сину, світу за вікном!...»
І кличе юнь у далеч загадкову
Рукав Дніпра, що зветься Козаком.

Немає краще краю степового
З високим небом, полем-рушником.
Вертає нас до рідного порога
Рукав Дніпра, що зветься Козаком.

Тут корінь роду нашого одвіку,
Він пророста і славою й зерном.
І лине в світ —  широкий та великий — 
Рукав Дніпра, що зветься Козаком.

Василь Мелещенко

В. Чуприні

Стрімкі дерева йдуть у височінь,
Дістануть неба верховіттям скоро...
Коли ж лютують вихорів мечі,
Живуть дерева вірою у корінь.
Могутні ріки линуть по землі,
Оспівані, уславлені в народах.
Та не шуміли б їх цілющі води,
Якби джерельця висохли малі.
І щовесни в польоті безупину
Спішать пташки, спішать на Батьківщину,
Яка їм сили й віри надає.
О Тавріє, мій материнський краю,
З тобою я печалюсь і співаю,
Мій кореню, і джерело моє!..

Василь Мелещенко

Звездной ночью над водою
Ива гибкая стояла,
Серебристою волною
Речка берег целовала.

Рядом тополь величавый
Ивой нежной любовался,
Головой своей кудрявой
Её локонов касался.

Он шептал влюбленной иве:
 «Ничего нет в мире краше!
Для меня ты всех красивей
И светлее солнца даже!»

Вся от счастия пылая
Ива к тополю склонилась
И роса, с зарей играя,
По ее ветвям катилась.

Василий Метляев

О, мирный атом — что с тобой?
Ты из начальных всех начал
Пред миром стал большой бедой,
Проклятым дьяволом вдруг стал.

И вырвавшись из сетки прочной,
Людским желаньям вопреки,
Застал нас всех в одной сорочке
Там, возле Припяти-реки.

На то и разум человека,
И мускулы в его руках,
Чтобы с приходом нынешнего века
Не ввергнуть землю в пух и прах.

Я верю этой силе, верю,
Она всех атомов сильней.
Я пред тобой благоговею,
Земля добра, земля людей.

Василий Метляев

Широкий Днепр в ночном тумане
Над ним темнеет небосклон.
А на пологом на кургане
Цветет красавец мой Херсон.

И в ожидании рассвета
Стоят у пирсов корабли,
Они ходили вокруг света
И словно спать теперь легли.

А утром новые заботы
У голубей и у людей,
Невпроворот у всех работы
Что делать? Каждому видней. 

Там в тихом скверике Суворов,
И на проспекте Ушаков,
В боях прославившие город,
Взрастивший многих моряков

Волшебный мост моей Реки,
Где брезжит утренний туман,
Под ним огромные быки,
Дороги в голубой лиман.

Каштаны, липы и платаны,
Цветущей розы аромат,
У Вечного огня тюльпаны,
Как символ памяти, стоят.

Так и живет мой город южный
В кругу печалей и забот,
Чтоб сохранить народов дружбу,
А, не дай бог, наоборот.

Нас всех реформы укачали,
И в море унесло причал.
Быть может, жизнь начнем сначала,
Она — начало всех начал.

Василий Метляев

Пахнет хлебом и воздухом чистым,
На колосьях сверкает роса.
В летнем мареве светлом, лучистом
Полевая бушует краса.

Я иду. Рядом поле пшеницы,
Сердце бьется от счастья в груди.
Вы скажите мне правду, зарницы,
Сколько лет у меня впереди?

Сколько лет, сколько дней возле поля
Я ходить буду ночью и днем?
И со мной хлеборобская доля, —
Неразлучны мы с нею вдвоем. 

И зарницы в ответ мне сказали:
«Дорогой от земли человек,
Прочь волнения все и печали —
Словно степь, нескончаем твой век».

Василий Метляев

Он Родину любил неугасимо,
Как дом родной и мать свою
За это кровь — источник силы
Он был готов отдать в бою.

Все меньше их, кто воевал,
В атаку шел за честь страны
Свои задачи четко знал,
Чтоб больше не было войны.

Он помнит тех — его друзья,
Которых нет давно на свете
Забыть друзей не мог — нельзя
Все жили на одной планете.

Он видел фронт, бои, тревогу,
И все на этом на веку,
Ему ты уступи дорогу
И поклонись фронтовику.

Василий Метляев

Ішов дощик на базар
Продавати свій товар,
Повкладав дрібні краплинки
До торбинки, до хмаринки.
А дірява та хмаринка
Розгубила всі краплинки,
І краплинки-намистинки
Не купив ніхто на ринку.
Всі сховалися під дах:
Не торгівля - просто жах!
І заплакав дощик рясно:
«Ой, порвалася невчасно
Сіра хмарка-вередуха -
Вітер-злюка в неї дмухав.
Треба крам свій рятувати,
Хмарку-торбу зашивати».

Дощик сонечко почуло,
Промінь-голку простягнуло,
Дірочки позашивало,
Слізки плаксі повтирало.
Дощик визирнув з-за хмар:
«Більш не піду на базар, 
А піду у поле, в ліс,
Щоби гарний колос ріс,
Щоб гриби росли-товстіли, 
Ягідки щоб червоніли. 
Щоб всміхалася травичка,
Буду пестити їй личко,
Буду поле поливати
І дерева умивати».
Радісно поморщив носик,
По калюжах рушив босий,
І поніс дощинки в жменях
Напувати світ зелений.

Наталя Музика

ТВОИХ ЛИШЬ ГЛАЗ МНЕ ГЛУБИНА НУЖНА...

Твоих лишь глаз мне глубина нужна,
Беспечно в них я заново родился,
И к чёрту вся земная суета,
Сердечный пульс сошел с ума, взбесился.
Конечно, нужных слов не подобрать,
О Господи, как сложно написать
Про чувства в откровеннейшем письме.

Ведь есть же право на любовь!
Когда-то Бог сказал - «готовь
часть сердца, ты отдашь одной»,
Так вот, делю его с тобой.
Но как ужасно промедленье,
С ценой во всё - прикосновенье
К невинной, ласковой душе,
!!!!!--------------------!!!!!

Любовь - талант, который губит,
Но как я горд у ног твоих.
Кто не поймёт, а кто осудит,
Но это сердце не остудит, 
Ведь не из слабости стою,
Я признаюсь - тебя люблю!
Но сердцем я в ночи томим,
В надежде пал, как славный Рим,
Так подло чувства на повал
Блестяще впили свой оскал.
Но виноват лишь в том, возможно,
Что я люблю тебя неосторожно...

Роман Набегов

Мамо, я хочу додому,
Я в полі холоднім лежу.
Зіркам, що схилились додолу
Про це я в думках розкажу.

Снарядом розірване тіло,
У купі з металом лежить.
Ні, мамо, мені не боліло!
Життя відлетіло умить.

Не встиг я, рідненька, злякатись
Й лише про одне пожалів,
Що не повернуся до хати,
Мене вже нема на землі…

Навколо собаки голодні,
Шкода їх, покинутих тут.
Душа вже на сходах господніх
Тваринам достанеться труп.

Чому я прожив так замало?
Кому, що погане зробив?
Не плач, я прошу, моя мамо
Я знаю, як важко тобі!

Колись, я таки повернуся
Додому, в закритій труні,
До тебе, кохана матусю,
Вже скоро, мабуть, навесні.

Народяться інші хлоп’ята,
Ростимуть на радість рідні…
Мене… вже не треба чекати,
Бо я залишивсь на війні!

Олена Наумова

Рідна мова - гордість мого роду
Це так просто, як води напитись.
Тільки де ти, джерело народу
Де твої світанки-первоцвіти?
Україно, Київська державо,
Хто були найперші украяни?
Хлібороб із усміхом ласкавим?
Може, воїн, од двобою п'яний?
Може, князь, у вишитій сорочці
Розіп'ятий ворогом неситим,
Чи прочанин, що на кожнім кроці
Долею-чужинкою побитий?

Може, та жона, що над рікою
Заспівала: „Дано моя, Дано..."?
Чи дівча, що білою рукою
Квітку рути рве: прийди, коханий!
Може, той юнак, що Боже слово
Закладає підмурівком храму?
Може, той мудрець, що вечорово
Розмовляє з сонцем і вітрами...
У які тисячоліття сиві
Не запав би слід ваш, певно знаю:
Не згублю ті мовні переливи,
Що крізь час із серця проростають.

Іван Немченко

В трудах и заботах шли годы
В широких ладонях Олешья
Раскинулось наше село.
Его основатель не здешний,-
Песками следы замело.

Казенные строили села,
В пустынном и диком краю,
Казаки с предместий Хорола
Пригнали плоты по Днепру.

Хлеб сеяли, строили хаты,
Рожали, растили детей,
Царю отдавали в солдаты
Здоровых и бравых парней.

Построили церковь и школу,
Садили в песках краснотал
И были плетни, как в Хороле,-
Песок на поля наступал.

Звенящей лавиной посевы
Порой высекало дотла,
Как скифские боги во гневе,
Природа жестокой была.

В загадочной скифской стране,
Где ветры гуляли свободно,
Как всадник на диком коне.
Седые барханы Олешья
В зеленых коврах сосняка
Руками людей -наших ,местных-
Здесь создано все на века.

Теперь в рукотворной Гилее
Шумят молодые леса,
В садах наших яблоки зреют
Щедра виноградная нынче лоза.

Легенда гласит, что на «раду»
С округи съежались сюда,
С тех пор называется «Раденск»
С тех пор, по сей день- навсегда!

Селу юбилей двухсотлетний,
О нем вдохновенно пою,
И лучшего в жизни не встретил,
За это его и люблю.

А вместе с селом Украину,
Живущую в мире страну
И «мову твою солов`їну»
И в полночь твою тишину.

Володимир Нестеренко

Рибалок Батьківщина
У сяйві пурпуровім
Біліє на світанку
На берегах Дніпра.
Ти — Таврії Перлина,
Оспівана у слові.
Ти - дім надій на ґанку
Любові і добра.

Херсоне — рідний край
Гостинний і привітний,
Форпост на всі століття
Великої сім’ї.
Всіх націй справжній рай -
Херсоне заповітний -
Тобі цієї миті
Вклонюся до землі.

Ти - Елінг корабелів,
Морського флоту батько,
Красунь блакитнооких
Ти пристань золота.
Морячки теплий берег,
Яка чека побачень
В столиці кавуновій,
Мов грішниця свята.

Херсоне - рідний край
Гостинний і привітний.
Форпост на всі століття
Великої сім’ї.
Всіх націй справжній рай
Херсоне заповітний -
Тобі цієї миті
Вклонюся до землі.

Одвічний дуб шепоче
Історії кохання.
Та Говарда годинник,
Як завжди, у сонцях.
Фонтаном б’є, журкоче
Побачень сподівання.
І той вогонь, що виник,
Не згасне у серцях.

Херсоне - рідний край
Гостинний і привітний.
Форпост на всі століття
Великої сім’ї.
Всіх націй справжній рай
Херсоне заповітний —
Тобі цієї миті
Вклонюся до землі.

Олег Олексюк

Запалали в небі зорі.
Серце запалало.
Запалала ватра гомінка.
Крізь вогонь ти стрибнув в воду
І віночок в нагороду
Дарувала річка гомінка.
Перестрибнув ватру в воду
І кохання в нагороду
Дарувала літняя ріка.

 У чарівну ніч Купала
Я зустріла - покохала.
Свій віночок я впізнала:
З тисячі один такий.
Я у листа вже не грала, -
Щиро серцем покохала.
І в обіймах утопала
Повноводної ріки.

Зірки в небесах заграли.
Стежку відшукали,
По якій ходив колись мій дід.
Так ведеться рід од роду:
У цю ніч — в вогонь і в воду,
А на щастя — папороті цвіт.
За кохання рід од роду
У цю ніч - в вогонь і в воду,
А на щастя — папороті цвіт.

Олег Олексюк

ПОСТАРЕЛА УЖ БАБУШКА ВДРУГ

Постарела уж бабушка вдруг,
Остородными стали движенья,
Не гоняет корову на луг, 
Стало трудно носить ей поленья.

Не под силу в деревне одной
Управляться уже по хозяйству,
Ведь, все сделать ей надо самой,
Не привыкла она к разгильдяйству.

А, давай – ка, бабуля, ко мне,
Жизнь нелегкую , может, забудешь.
Не скажу , что там рай в тишине,
Но зато без хлопот жить там будешь.

Призадумалась, села старушка,
Потом вещи пошла собирать.
Вот матрац, одеяло, подушка,
Что еще бы с собою мне взять?

Стали руки у бабушки как –то
Потихонечку нервно трястись.
Может, взять мне с собою, хоть тяпку,
Или веник, чтоб в доме мести?

Да, ну, что ты, бабуля оставь!
В моем доме , ведь, все это есть.
Ты от этого хлама отстань,
Есть, что кушать и спать где  и  сесть. 

Хорошо, моя внучка, не буду
Ничего из собою я брать,
Только травку сушенную, воду
Освященную надо мне взять.

Да, еще узелочек заветный,
В нем вся жизнь моя, вроде лежит.
Принесла узелок неприметный,
А сама от волненья дрожит. 

А, давай – ка, бабуль, на дорожку
У плетня мы с тобой посидим.
Отдохнем пред дорогой немножко,
Что лежит в узелке, поглядим.

Я подумала, в старом платочке
Завалялся какой – нибудь хлам,
Но торчащие  в нем уголочки
Подсказали, там бабушкин храм.

Развязав узелок,  драгоценные
Фотографии в руки взяла,
Очень ветхие, желтые, тленные,
Осторожно мне их подала. 

Это брат мой, Егорка, хороший,
На войне в сорок третьем погиб.
Он над полем, засеянным рожью,
В обелиске застывшим стоит.

Это Аня, сестра, партизанка,
Ее немцы, поймавши, убили.
Это Оля, была комсомолка,
Ее предали, зверски казнили.

Это мама, отец, активисты,
Это Нилочка, ранена в ногу.
А. вот, Павлик  и Степа, танкисты,
До Берлина дошли, слава Богу.

Вроде, все обо всех рассказала,
И ни словом каким -  о себе.
Сколько жизней в войну ты спасала
Знаю я и поклон мой тебе.

Защемило мое сердце вдруг,
Устремились глаза в небосвод.
Я подумала, кажется, вслух:
«Ты храни ее дальше, Господь!» 

Над деревней закат расстилался,
Собирался над речкою дождь,
Запах скошенных трав разливался,
А боль в сердце ничем не уймешь.

Погрустнев, зашумела береза,
В фотографии тоже глядя,
И блестели на них то ли слезы,
Толь упавшие капли дождя…

Лола Парфьонова

В город заехал автобус с бойцами.
В город, пропахший зимним дождем.
Солдат ожидали родные с цветами,
В глазах отображалось: « Скорее, мы ждем!» 

Бойцы ненадолго приехали в отпуск,
Встречали родные, друзья, отец, мать.
И вдруг к одному пришла журналистка:
« А можно ли мне интервью  у вас взять?»

Смущенный солдат, на трость опираясь,
Кивнул: « Ну конечно, что вам сказать?»
Робко спросила: « Как Вам, домой возвращаясь,
Как скоро поедете снова назад?»

Солдат улыбнулся, вздохнул облегченно.
Поднял глаза в небо и тихо сказал:
« А дома тепло… Хоть дождь и студено,
И воздух здесь чище, словом, привал.

Нас, на «первый, второй» здесь посчитали.
Тот, кто « первый», остался и мирно живет.
Из « вторых» многие «первыми» стал
Только там, где время уже не идет…

Это здесь голубям хлеб на площади носят,
Это здесь раздражают троллейбусы шумной ездой.
Это здесь солдатскую кашу дети не просят,
Это здесь по ночам тишина и покой. 

Это здесь. Здесь не будят рассветы
Ни снаряды, ни  «Грады», ни танковый рев.
Это там по утрам дарят "приветы",
После которых смерти и кровь.

Это здесь в кабинетах решенья зависли.
Это здесь завтра можно решить.
А там промедленья стоят нам жизни.
А завтра? Там завтра может не быть…

 На фронт, Вы спросили, конечно, поеду.
Поеду, когда  отдохну здесь у вас.
Нас там таких много, мы верим в победу!
Иначе никак! Время выбрало нас!» 

Лола Парфьонова

Жили собі на світі батько й мати
І сина три було у них на двох.
Такі вже гарні хлопці, що й казати,
Ділили завжди все вони на трьох.

Василь такий чубатий був від роду,
Все вишиванки дідові носив
Та на сопілці грав і мав чудову вроду.
А працьовитий був, а сіно як косив!

Коли ж то вечорами, ніби й не зморилась,
Збиралась молодь, щоб співать пісень
Там на Василька  - легіня  лебідкою  дивилась
Сусідська дівчина ясна  як день.  

Іван був мовчазний, у мами його вдача.
Білявий і кремезний, соромився дівчат,
Мав чуйне серце і за все віддячить.
Кував залізо, словом, сильний брат.

За звичку мав Іван розпитувати мамцю
Про пращурів своїх, що на Дону жили:
« Чи пам’ятаєш, мамо, свою рідну бабцю
І діда козака, що на собак поміняні були?» 

А менший був Сервер, по нашому Серьога.
Смуглявий і очима розкосими злегка.
Такий був дикуватий, як кажуть, « недотрога»,
І родовід його тягнувся десь іздалека.

«Генетика – складна наука, - жартував Серьога, -
Чи не потомок Чінгізхана я посеред вас?
Далекий прадід мій із Криму, з берега морського,
А я найліпша копія його в сім’ї у нас».

Тож так і поживали, батьки і діти разом.
Разом всі працювали, збирались за столом.
А як співала мама, підхвачували зразу,
І чутно було пісню далеко за селом.

Бувало, під зірками, під місяцем ясненьким,
Коли в гайочку поряд зозуля закує,
На сіні просто неба лежать брати тісненько
Про сокровенне мріють і кожен про своє.

Василько дуже мріяв з Оксаною побратись 
І мати лан великий, отару, новий дім.
Іванові думки: « От в місто би пробратись,
Там мати свою кузню і бачив сенс у тім». 

Сервер же, наймолодший, лише лежав , всміхався.
Носили його мрії на землю прадідів,
Де море синє, гори, де виноград схилявся.
Себе там уявляв і з того так радів.

Авжеж, в житті,  то як на довгій ниві.
Як мріялося хлопцям, так все і відбулось.
Жили б вони стабільно може і донині,
Якби їм з кожним роком гірше не жилось. 

І все то через бідність сварка почалася,
Брати не помирились і батько мав вину.
Лише до всіх з любов’ю мати зосталася
Мир зберегти хотіла і зупинить війну.

А браття чубились занадто вже, занадто!
І кров уже текла у кожного із них.
За усіх трьох страждала і сивіла мати.
Просила батька : « Зупини ти їх!»

«Усіх же вас, синочки, я годувала груддю.
Усім любов свою давала, як могла.
Чому над нами ворон, а довкола все брудно?
Чому в нашім гніздечку тепла зараз нема?» 

Під крила свої теплі синів ззивала мати.
Та ось прийшов сусід синів розборонять,
Непрошений, не стукав, а увійшов до хати,
Бо з кожного із них хотів він користь мать. 

Василько на порозі став перед усім.
Іван радів що з ним зручніше брата бить.
Сервер сказав, що треба схаменутися усім,
І що самі ми вирішим, як далі будем жить. 

Сказала тоді  мудро їм матінка  єдина:
« То хто ж вас крім любові  кому заборгував?
У єдності лише зміцніла би родина.
Тоді й сусід би носа до нас не просував!»

Лола Парфьонова

Що для мене Україна?
Я не знаю, як сказати 
Це мене якась частина,
Яку з серця не відняти. 

Так Сам Бог розпорядився
І дитині в спадок дав
Шмат землі, де народився
І Вітчизною назвав.

Для дитя Вітчизна – що це?
Це на все життя печать,
Вільний простір, що під Сонцем,
З правом жити й працювать.

Що для мене є Вітчизна?
Щось невимовно моє.
Неповторне й таке рідне.
Джерело, що сил дає.

Кущик, лавка біля хати,
Понад вишнями паркан,
Лялька, зроблена із вати,
Пряло з двору, хлібний лан.

Та ще ціле поле квітів,
Де душа хоче співать.
Як це можна не любити?
Як без цього щастя мать?

Як же жити без повітря,
Яким дихаєш щодня?
Як не слухать пісню вітру
В житнім полі серед дня?

Як мені в саду вишневім
Запах меду не вдихать?
І не гледіти, як в небі
Йде за обрій сонце спать?

Ось травневі білі роси,
Коні в річці воду п’ють,
А зеленії покоси 
Аромати віддають.

Ось трави торкнулись ноги,
Ось мій сад, що ще цвіте.
Ось ця нива довга, довга.
Тут все батьківське, святе!

Все це рідне і священне
Збережу і не порушу
Пісню серця потаємну,
Що навік врослася в душу. 

Край батьків – дарунок Божий,
З яким жить і помирать.
Це є те, чого не можна
Ні купить і не продать!

Лола Парфьонова

Мама! А у нас здесь раскаты не грома.
Мама! А у нас здесь снаряды,  ракеты и « Град».
Мама! Я жив, и я в бой иду снова,
Снова стонет Земля, нервы в комок и взрывы гранат.
Мама! Я помню, как в детстве, в войнушку играя,
Как я падал, а ты целовала коленки мои.
Мама! Я вырос и землю дедов защищаю.
Больше жизни хочу, чтоб не плакали очи твои.
Мама! Я здесь, чтобы тихими были рассветы,
Чтобы прадедов песни свободно над степью лились.
Мама! Не по воле своей нарушаю я пунктик  «Завета».
Если можешь, прости  и за всех нас , прошу, помолись.
Мама! Слышишь, алло! Ты только дождись меня, мама!
Как же тяжестью давит на грудь мне бронежилет…
Но во сне, я даже во сне слышу слова твои, мама:
«Защищать свою Родину – дела священнее нет!»

Лола Парфьонова

Сталось - як і не гадалось...
На семи розхристаних вітрах
України доля загойдалась -
Недоспілий колос у степах.
Чом на будні схожі навіть свята?
Поминок чом більше, ніж весіль?
Все одно нам жити. Хліб плекати,
Чумаками їздити по сіль.
По зірках проторохтіти б возом -
В небесах залишити свій шлях!
Та облудність ситого Привозу
Гирею трима на терезах.
Не піти б покидьком манівцями -
Звеселити тополиний шлях,
Як стежину, що веде до мами,-
Та провина блудить у очах.
Закликав поет - одне робити!
Й ліпше коли совісті нема.
Тільки ж як тоді на світі жити,
Як і власна совість - що тюрма?
Що там совість - нею чи корити?
Вже її розміняно - раз так! -
То одні у вічного корита,
Ну, а хтось трясеться за п'ятак.

І куди несе базарний натовп?
Підійма, а чи кида на дно?
Хочу знати - нікого спитати...
Найстрашніше: чи не все одно?
Поминки справляють, наче свято, -
Вже і сам такого не збагну:
За труною оц плететься натовп,
Сам у чомусь схожий на труну.
І вода залишиться водою,
Стільки її в ступі не товкти б...
Жуйкою, нехай і запашною,
Замінили материнський хліб.
У душі - то поминки, то свято,
То зрадію, то скипить сльоза...
У своїм раптовім безпощадді
В передзим'я падала гроза....
Сталось - як і не гадалось -
На семи розхристаних вітрах
України доля загойдалась -
Недоспілий колос у степах.

Анатолій Полуфакін

Я подорожником стану,
Щоб загоїти всі твої рани.
А хочеш ромашкою буду?
Подолаю у серці застуду.
Проросту я мелісою, м’ятою,
І наповню єство ароматами.
Може стати мені звіробоєм?
Щоб у бій вступити з журбою.
Кропивою зросту і пожалю
Негаразди, турботи, печалі.
Забуяю, розквітну калиною,
Щоб щасливою став ти людиною.
 

Алла Попик

Читатель мой! Люби природу,
Её, как сердце, береги,
Ведь и Тебе, и всем народам
Она одна даёт всем жизнь.

Алексей Пронченко

В грязи валяется бревно.
Собой довольное оно,
Что, хоть, изрядно промочилось,
Зато надолго сохранилось.
Его сородичи давно,
Отдав другим свое тепло,
В огне сгорая, пламенились,
И в один пепел превратились.
Бревну горенье не дано -
В грязи валяется оно.
Все для того, чтоб только жить,
И не гореть, а только гнить...

Алексей Пронченко

Правил у коханні не існує,
Бо кохання вільне наче птах.
Це кохання світом всім керує
На яву і навіть в снах.

І воно не скориться нікому,
Лиш прийде в закохані серця.
І зігріє душу тільки тому,
Хто житиме любов'ю до кінця.

Щиро й незрадливо покохайте,
Збережіть тепло у почуттях.
Ту хвилину першу пам'ятайте,
Що звела дві долі в спільний шлях.

Віталій Пронько

Змайстрували крісла президентам,
Бо ж замало влади у безвладді.
Красномовством тішаться естети
З теле-політичної естради.

Шахтарі, закіпчені у норах.
Виповзають на повітря свіже.
Підіймають голови собори
Врівень з Богоматір'ю Парижа.

Тільки ж що це,  що за веремія?! —
На мечах схрестилися брати, —
Запускають в рідні душі зміїв, —
Затикають кляпами роти...

Щось відлига дихає морозом,
Студить розум праведний згори.
Поки час міня метаморфози, —
Рви революційні прапори!

В дикім штормі піниться стихія, —
Летимо без кормчих крізь буруни...
Шахраї, убивці і повії
Наші нерви шарпають, як струни.

Батько   й   син   зчепились   в   мертвій   хватці
Над проваллям грізної гори...
Схаменіться, дон-кіхоти націй, —
Викидайте білі прапори!

Профільтруйте родоводу гени,
Заодно і мрії — з міражів
І — безбожну ідеальність Леніна
Фільтрами чистилища душі.

Вісники Великого Довір'я,
Мудрість у дорогу прихопіть!
Згаслою зірницею в сузір'ї
Бачить я Вітчизну б не хотів...

Україно-зіронько, світи
Ореолом щастя у світи
(Не  безликим  сплавом, а - Собою!),
Й золотими дзвонами соборів
Розбуди нас, грішних, — освяти!

Володимир Пузиренко

Де на вогнищі груші
Запікається день,
Через ржаві калюжі
Сліпо сонях іде.

Весь пожухлий, тривожний,
Почорнілий, мов ніч,—
Ну хіба що пригожий
Вже на розпал у піч.

А було ж!.. А бувало!..—
Щастям хлюпали дні,
Медом світ напували
З нього бджоли хмільні...

Тліє в спогаді мрія,
Відгоріла краса...
його зерням засіяв
Вітровій небеса.

Вище голову, сонях!
З-під проталин весни
У розлоги безсонні
Зійдуть наші сини!

В степовому політті
Спалахнуть почуття!—
Ми — безсмертні в цім світі,
Поки сієм життя.

Володимир Пузиренко

Кучеряві плавні,
Як дими в долині.
Місяць дельтапланом
Через тишу линув.

Синій голос ночі
Десь біду пророчив.
Срібним голосочком
Тішився струмочок.

Сивиною танув
Шепіт на світанні.
Відпливла кохана
Назавжди в чекання.

Володимир Пузиренко

Сонечко маленьке весело стрибає,

Як біжиш до мене волосся золоте.

Ніжно пригорнешся, міцно обіймаєш,

І говориш: «Тато, я люблю тебе!»

Сонечко маленьке, доню моя мила,

Ніжний мій пустинчик, часточка моя,

Я лечу до тебе серцем, як на крилах,

Бо у мене в серці посмішка твоя.

Бо умене в серці, твій небесний погляд,

Твій дитячий лепет, впевнений твій крок.

Ти - найраща квітка, будь якого поля,

Ти – найкраща зірка, серед всих зірок.

І своїм теплом ти ніби пригощаєш

Все навколо, землю й небо голубе.

Ніжно пригорнешся, міцно обіймаєш

Тим сказавши: «Тато, я люблю тебе!»

Олег Риженко

РАЗ БОГОМ ДАНЕ, БУДЕ З НАМИ ВІЧНО!

У кожного народу є святині:
Для нас – це пісня, мова і земля
З часів прадавніх славних і донині
Вкраїна – мати предків і моя
Від гір карпатських і бурхливих річок,
Струнких смерек, квітучих полонин,
Через степи безкрайні споконвічні
Простори України пролягли
За ці поля, гаї, річки і гори
Лилася кров людська, немов вода
О земле рідна, бачила ти горе,
Тебе топила не одна орда
Та з попелу ти знов і знов родилась,
Щоб сіять хліб, перемагать біду,
Плекати геніїв ніколи не барилась:
Тараса, Леся і Сковороду
Відважних духом в нас було багато
Життя готових за народ віддать
Пройшли Гулак і тюрми, й каземати
Щоб Україну й волю відстоять
І знову « чорні круки» над землею
Знову рвуть серця дітей і матерів
Прикрили зло Кремлівською зорею
І знищують моїх сестер, братів
І сіють розбрат між моїм народом
Вкраїну Новоросією звуть
За  те, що ми без Путінської згоди
Посміли до Європи повернуть
Небесна сотня вогник запалила
Він в душах мужніх ватрою горить
Козацький вільний дух:
Геройство, сила, від ворога країну захистить.
Раз Богом дане, буде з нами вічно!
І хай завжди і скрізь нас о криля
І рідна мова і народна пісня
Й героями уславлена земля.

Віра Рябокінь

Люблю життя, люблю людей...
Та в повсякденній крутанині
Кудись лечу, не підіймаючи очей,
Вже стільки років, але нині
Я хочу світові освідчитись в любові,
Відкрити сокровенне і таємне.
Як донор перелити йому частку крові.
І зберегти все сутнє й невід'ємне.
Цю землю, на якій я народилась,
Мою родину, всіх близьких й далеких.
Вклонитись долі, що нещастям не скорилась,
Дослухатись про що курликають лелеки.
Зустріти сонця неповторний схід
І провести його за виднокрай.
Замилуватись як дозрів червоний глід
І перешіптується з небом зеленгай.
Скласти подяку вітру і дощу,
Хоч іноді мене додолу гнули.
І терена колючому кущу,
Через який я зорі осягнула.

Росою вмитись встати на світанні,
Босоніж вийти в поле по стежині...
Почуть слова так довго жданні
І щастя віднайти не завтра, нині.
Сказати людям, як я їх люблю!
І відчути, що любов взаємна.
Радіти, як в дитинстві, що живу. 
І бачити, як б'ється джерелом вода підземна.
Сприйняти серцем шелест трав 
І одиноку тополину долю.
Торкнутись самоцвітів без оправ
І підкоритись лагідному морю.
Люблю життя, люблю людей...
Кидаю виклик повсякденній плутанині,
Не відпущу привітну посмішку з очей
Довіку і віднині.

Лана Світ

Моє серце в херсонських степах,
У притаєних скитських могилах.
Я в душі чебрецями пропах,
Випасаючи коней по схилах.

Клекотить запорозький мій дух -
Як невгасна вулканова лава,
Бо Великий затоплено Луг,
Бо в журбі - береги Січеслава.

Рідна тирсо, колиска моя!
Виспів жайвора в чистому небі,
Жур журавки і спів солов’я,
Чорнокрилий у заводі лебідь.

Там колись із ногайської мли
Виринали татарські навали;
Гнівні гридні на ворога йшли,
Їм услід запорожці ступали.

Не сумуйте, степи! Я вернусь!
І замовкне жалоба чаїна.
ОбніматимутьСкитія, Русь
І новітня моя Україна.

Яр Славутич

Як в мені забунтували гени,
Заблукавши в лабіринті дат,
Як школяр, настирливо і ревно,
Я почав історію вивчать.

Відкриття, як пісня, забриніло :
Скільки вже віків минуло, як
Сонячне містечко моє миле
Носить скіфську назву – Каланчак.

Я читав - і серце дивувалось -
Ну який я все - таки дивак –
В давнину це місто називалось
Іменем сарматським - Каланчак.

З книг науку пізнаючи ґречно,
Нині знаю точно - саме так:
Мало моє сонячне містечко
Половецьку назву - Каланчак !

Але друг мій, може недоречно,
Каже, він в історії мастак, -
Наше рідне, сонячне містечко
Звали по-татарськи - Каланчак.

Так сказав - мов закусив уздечку.
Та я теж в науках не простак
Має моє сонячне містечко
Українську назву - Каланчак !

Анатолій Сугоняк

Народившись в бузковім розмаї,
У солонім таврійськім краю,
Все життя мене поруч тримаєш,
Визначаючи долю мою!

Щось в тобі від козачки й турчанки,
Ти, як пісня бриниш степова,
Працьовита, кмітка тавричанка,
Ти легенда народу жива.

Степовичка моя, тавричанка моя!
Ти як вітер зі степу палка.
Тавричанка моя, степовичка моя!
Королева із Каланчака!

В жилах кров пломенить бунтівнича
Гордих прадідів із Турбаїв.
Непокірність в тобі степовички
І шалена покірність її.

Ти сльоза, що застигла на вії,
Ти і пекло вогненне, і Рай.
Щось в тобі є від Діви Марії,
Щось в тобі від Марусі Чурай.

Полохлива ти і войовнича,
Незбагненна й проста, як вода,
А усмішка твоя таємнича
В Рай возносить і в пекло кида.

Ти матуся, сестра і дружина,
Заспіваєш — і чуєш підспів.
Ти південна дочка України,
Степовичка солоних степів.

Анатолій Сугоняк

Ой на поїзд бабі треба
Та лякають втрати
«Як би його прихитритись,
щоб квитка не брати?
Підійду до машиніста,
якось піддобрюся,
хай за дарма довезе!»
думає бабуся.
Підійшла до «паравоза»,
тихо з клумаками,
підійшла до машиніста
сплескую руками:
- Ой, яка складна машина!
Труби, коліщата!
Який треба мати розум,
щоб цим керувати!

А сама вже закида
клумаки на східці
- гей, бабусю!
Стоп! Назад!
Забирайтесь звідси!
- Тю! Диви, нечиста сила,
який гонористий!
Як на бочку з димом сів
- дума, машиніст він!
Думає «цабе велике»!
Місця йому мало!
- І, буркочучи до каси,
баба почвалала.

Микола Тіль

Люблю тебе, таврійський рідний краю,
Наснаги й щастя вічне джерело.
На мене друзі тут завжди чекають
І найсвятіше – це моє село. 

Мене стрічають радо батько й мати,
Хоч скільки років – весен відцвіло.
Не забуваю я біленьку хату
І найсвятіше – це моє село.

Де б не була: далеко чи то близько,
Куди б мене життя не повело.
Я не забуду рідний край таврійський
І найсвятіше – це моє село.

Цвітуть волошки в полі сині-сині
І чебреці на схилах Інгульця.
Все це моя квітуча Україна
І найсвятіше – це моє село.

Ніна Токар

Приїжджайте, люди добрі!
Де таврійський степ широкий,
Інгулець голубоокий
І золотих пшениць розмай,
Є село, як сад розквітле,
І красиве, і привітне –
Дорогий з дитинства край.
І у синю даль понад ланами
Лине пісня ця.
Про чудовий край,
Чарівний край степів та Інгульця.
Приїжджайте, люди добрі,
Приїжджайте до нас в гості,
Ми завжди чекаєм вас.
Гарна пісня, тепле слово,
Тиха лагідна розмова
Хай завжди єднають нас.
І у синю даль понад ланами
Лине пісня ця.
Про чудовий край,
Чарівний край степів та Інгульця.

Ніна Токар

Подаруй мені, весно,
зустріч довгождану,
подаруй, моя сестро,
ніжного коханого,
подивись, мої очі
повняться чеканням:
як усе навесні,
як усе навесні,
я жадаю кохання.

Подивись, мої руки
ніжністю розквітли,
несподівана радість
в моїм голосі світлім.
Подаруй мені, сестро,
зустріч довгождану:
як усе навесні,
як усе навесні
я жадаю кохання.

Алла Тютюнник

Я подивлюся в твої очі –
В них ще незвідана земля.
В них гомін дня і спокій ночі.
У них кохання. У них я.

В душі, і в серці, і в очах –
Любові зорі там ясні…
Ми розчинились в почуттях.
Я у тобі, а ти в мені.

Аліса Тютюнникова

Как скучен твой букет
И мне совсем не нужен!
В нем тайной жизни нет,
В нем свет живой потушен.

Красив и свеж на вид,
Ноотнегооскома,
Он глаз не веселит,
Как розы от месткома.

Дороже мне цветок
Не к дате иль к событью,
Он прост и одинок,
Но сорван по наитью.

Последний из цветов
На даче предморозной,
Он рассказать готов
Мне все по карте звездной.

Не зря полдня провел
В потрепанной газете,
Меж душами посол,
Он помнит знаки эти.

И знает, нем в тиши,
Как избежать конфуза —
Движения души
Не превращать в обузу…

Гляжу в осенний двор —
Он ласковей под вечер,
Там птичий разговор
Родней, чем человечий.

Так нежен тет-а-тет
Пичужек двух на ветке…
Букет? Ах, да, букет…
Отдам его соседке.

Лада Федоровская

Ты здесь, на Земле, я тоже живая.
И ты все тот же, и я не другая.
Но мы не вместе, я так решила.
Да, этот подвиг я совершила.

За окном дождит, я - вправду ль живая?
Ничего не хочу, не переживаю.
Никто не нужен, сердцем я омертвела.
Дождь в окошко стучит - а ему что за дело?

Но, быть может, недаром добрый дождик хлопочет -
Разбудить, оживить мое сердце он хочет?
Но в душе поселился зловредный чертенок
И хохочет - слова разбираю спросонок:

«Разбудить ты его не сумеешь, не сможешь -
Очерствевшему сердцу уже не поможешь».
Но откликнулось болью ожившее сердце,
Никуда мне от боли душевной не деться.

Достучался, наверное, дождь проливной,
В унисон сердце биться заставил.
Летней свежестью, светлой мечтой
Он немножечко горечь разбавил.

Сон, как греза, мне вспомнился давний:
Мы с тобой рука об руку шли...
Ясным днем по зеленой поляне,
Там, во сне, мы друг друга нашли.

Татьяна Хаимова

Не жемчуг, злото, серебро
У спадки доля нам лишила,—
Зосталась пустка нам похила,
І ту — снігами замело.
Але над пусткою німою
Витає заповідь жива
І одгукаються луною
Поета-страдника  слова:
«Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
 

В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть!..»
Моліть за Вкраїну, синами забуту,
Задану в неволю, в кайдани закуту,
Благайте за неньку убогу, слабу,
Безщасну рабиню, каліку сліпу!
Моліть за трудящих на полі народнім,
Хто хліб добуває в поживу голодним,
І тих не забудьте, хто, вставши вночі,
Йде, співом до праці братів зовучи!..

Микола Чернявський

У всіх людей одна святиня,
Куди не глянь, де не спитай;
Рідніша їм своя пустиня,
Аніж земний в чужині рай:
Їм скрасить все їх рідний край.
Нема без кореня рослини,
А чоловіка — без родини.

Микола Чернявський

Від Старосільського моста
Аж до Бобрового Кута.
І від Калуги до Полянки
Рясніють квітами ділянки
І сяють золотом поля —
Це мій район, моя земля!

Тут — щирість щедрість, простота
З добром у серці пророста.

Тут Олексадрівка Велика
На схилах гордо піднялась.
По ній не раз ходило лихо
Та все ж розквітла, розрослась.

А з нею обнялась Мала,
Немов до неньки притулилась.
І всім ріднею розхвалилась.
Ще й прізвище її взяла.

І це теж правда, а не слухи
Якщо йти вниз за Інгульцем,
Там дві сестри Сайди Минухи
Вас стрінуть з хліба буханцем.
Та ще й із келихом вина...
Гостинна наша сторона.

А скільки слів про Борозенське
Межі хотілось би сказать,
Бо ж не якесь село це енське... —
Геройське! Тож співать! Співать!
Про нього вдень і уночі.
І про людей й їх калачі.
Якщо у полі косовиця —
В районі спокою нема,
Шумить! Гуде Біла Криниця
І повнить хлібом закрома.

Якщо весілля в Старосіллі —
То бубни в Дмитрівні гудуть,
І в Трифонівці надвечірній,
І в Новій Кам'янці їх чуть.

А Чкалово — орлом злітає,
У небі ясному парить.
Й Чарівне ціну собі знає.
Всім про чарівність гомонить.

Давидів Брід... А там Безводне...
Сухий Ставок... Чи Буцівське.
Все то моє... і всенародне.
І серцю так завжди близьке.

Нова Кубань... Ой, стільки нових
В моїм степнім районі сіл.
Калуга, Павлівка, Грєдньове,
Григорівка... І всі за стіл
Тебе посадять.
                        Хлібосольні

Серця і душі земляків.
Відкриті! Щирі і... роздольні
Ще від прапрадідів й батьків.

А в полі ви були весною,
Коли там жайворон співа?..
Коли він з піснею дзвінкою
Над полем, вкритим борозною,
Зависне в небі, мов свіча,
І першим сонечко стріча.

 А там куріпка з добротою,
Так, ніби з мудрістю людською,
Своє маленьке куріпча,
Як жить в цім світі, науча.

Чи в липні, як колосся спіле
Під сонцем й вітром пожовтіле
Ніби дзвіночками дзвенить...
Ловили ви хоч раз цю мить...

Єднали серцем в одне ціле.
У те велике,
            ніжне,
                       миле.
І незбагнене поняття.
Що називається — життя?
Якщо вловили ви цю мигь, —
За вами щастя побіжить.

А в лісі ви були сосновім...
В тім диві з див серед ланів?
Я був! У ранковій онові
Ним дихав... і від щастя млів,
Коли він сонцю відкриває
Намети з димки-туману.
Коли вітрець-пустун змішає
Настої хвої й полину.
Коли пташиний хор вплітає
В духмяність ту свої пісні,
Я ладен стати на коліна
І ніжки цілувать сосні. 

А сосни — феї непорушні.
Стрункі! Міцні! Великодушні.
Стоять в веселковій красі.
У діамантовій росі.

Цим соснам заздрять у Херсоні
Й гірничорудний Кривий Ріг...
А сосни — ніби у вазоні —
Ростуть в пісках...
                                   І сто доріг
Ведуть людей у цю загадку,
В цю вічну таїну буття,
Де ліс чарівну диво-кладку
Кладе з сьогодні в майбуття!

Від старосільського моста
Аж до Бобрового Кута,
І від Калуги до Полянки
Рясніють квітами ділянки —
І сяють золотом поля...

Це мій район! Мої поля!
Моя прабатьківська земля!
І я, як син, всім цим горжусь!
Я тут родивсь. Живу. Труджусь
І в вічній вірності клянусь.

Микола Швидун

Матерям війни присвячується

Тополя стара височить край села -
Отам, де доріг перехрестя з'єдналось, -
Угору посріблені віти звела,
Неначе до хмар дотягтись намагалась:

Шумить, мов гортає життя сторінки -
Що бачила тут і що бачить і нині:
Палкого кохання щасливі хвилини,
Важкого чекання роки.

Тополя стоїть... Повечірня пора:
Гуляють у полі закохані пари -
І сміх, і пісні, і розмову гітари
Щовечора слуха тополя стара.

Та ходить сюди божевільна одна, -
Щорана до поночі постать маячить, -
І хто б не з'явився, стрічає вона,
Пита, а сама то сміється, то плаче:

"Ви звідти, із фронту, звичайно, еге ж?..
Моїх не стрічали там?.. Видні обидва...
Якщо ви були, де точиться битва,
Повинні побачити -їх не минеш!.."

Буває, гуртком молодята бредуть,
А баба: "Не з фронту?.. Синів не стрічали?.."
Сміються: "Не всі в неї вдома, отут, -
І пальцем до скроні. - Війну пригадала!.."

І баба сміється, а сльози течуть:
Розв'язує вузлик з харчами поволі
І гніздиться снідати біля тополі:
"Ось доки зберу - і сини підійдуть..."

Спішать подорожні, дивачка - до них,
І думають люди, що баба жебрачить.
Вона ж запита про солдатів своїх,
І знов то співа, то сміється, то плаче...

Василь Шевченко

Тихий голос моєї душі
Скаже: "Ти жити спіши!...
Кинь печалі, не треба хандри...
Є життя, все від нього бери...

Хтось не має і краплі тепла,
Доля ж щастя тобі дала".
Я беру світлий промінь цей,
Бо він сяє з його очей,

Шелест листя чи зливи дощу,
Я їх з радістю в душу впущу,
Літній дощ чи рахманни сніг,
Тихий плач чи дитячий сміх.

І любов, що мені дана,
Із коханим вип'ю до дна.
Якщо буде на двох біда,
Подолаю, бо не одна!

Запитаю в своєї душі:
"Може, краще жити в тиші?"
Посміхнеться незле вона,
Скаже: "Буде це тишина!"

Таїсія Щерба
 

У кожного із нас є грань терпіння,
Коли нерозуміння є стіна,
І серце розрізає ніж сумління,
На самоті лишаюся одна.
У кожного із нас є крапка зриву,
Коли стає на серці важко так,
Коли здається, що летиш з обриву,
Життя стає, як чорна мітка - знак.
У кожного із нас промінчик є надії,
Що хтось близький і дуже дорогий,
Не дасть тобі упасти в безнадії,
А скаже: "Я з тобою...стій!"

Таїсія Щерба

Живіть усі сьогоднішнім числом,
І хай воно вас більше не тривоже.
Навіщо дні наповнювати злом?
В майбутньому все виправити зможем.

В минулому залишмо ПОМИЛКИ,
Всі НЕГАРАЗДИ, БІДИ І ТРИВОГУ...
Візьміть ПОКЛАЖУ цінну навпаки -
Свою ЛЮБОВ - у мабуття дорогу.

Не варто брати ВІДЧАЙ й що було,
Хороші СПРАВИ можна пригадати...
Залишимо в минулому все ЗЛО,
ГОРДИНЮ й ПОМСТУ недоцільно брати!

Збирайте все найкраще у душі,
Щоб згадувати темними ночами:
НАДІЮ забувати не спішить -
Це не рюкзак, що носять за плечами.

Зігріє ВІРА зболені серця.
Обов'язково треба взяти МРІЮ,
І як шматок духмяного хлібця,
Без неї передчасно всі сивіють.

Таїсія Щерба