Головна Наші публікації: ЕБ Токовило О. Лемки та бойки на Херсонщині

Токовило О. Лемки та бойки на Херсонщині

Покидайте гори,

 Рідну Батьківщину,

 Бо ми вас завезем

 В далеку чужину.

 

В далеку чужину

 На Херсонські млаки,

 Нашу рідну землю

 Віддають полякам.

 

Анотація. У краєзнавчому нарисі йдеться про лемків на Херсонщині, одну з гілок українського народу, на чию долю випало трагічне випробування під назвою "депортація". Таке «незручне» питання, як примусове виселення населення з території західних областей України до Польщі та з Польщі в Україну, довгий час замовчувалося. На територію Херсонською області було переселено лемків та бойків.
 

XX століття вже охрестили століттям переселень. Здебільшого ці переселення були примусовими, а тому швидше їх треба назвати «депортацією». Вже нікого не здивуєш визначенням «депортований народ». В Україну повернулися визнані депортованими кримські татари, визнано статус таких же переселених колись німців. Але варто бодай натякнути про те, що були депортовані й українці - це викликає подив і навіть насмішки.

Лемки були привезені на Херсонщину в 1944-1946 роках, загалом переселенців у нас було 14 тис., переважно з Холмщини, Підляшшя і Лемківщини, але їх тоді ніхто не розділяв - переселенець з такого повіту і все. Ну і більшість з тих переселенців втікли на Західну Україну.

На Миколаївщині є пару сіл, де лемків є трохи більше ніж кілька сімей  На Херсонщині, за свідченнями дослідника, журналіста Романа Кабачія він зустрічався з двома лемкинями в Виноградному обидві з Сяноцького повіту, це Східна Лемківщина але вони приїхали в 1950-х в рамках вербовки жителів Західної України до роботи в колгоспах Півдня тобто спершу їх переселили з Польщі на Тернопільщину, а потім вони опинились на Олешші.  

На Херсонщині депортовані бойки з 7 сіл колишнього Нижньоустрицького району Дрогобицької області (зараз - гміни Устжикі Дольне та Лютовіска Прикарпатського воєводства РП) та їхні нащадки мешкають у 5 селах: Гаврилівці, Дудчанах, Золотій Балці та Михайлівці Нововоронцовського району і в Зміївці Бериславського району. На терен області були депортовані 1113 родин, у складі 5050 осіб. Найбільше бойків опинилися в Зміївці (2482 особи) й у Дудчанах (1043 особи), найменше - в Золотій Балці (400 осіб). В кожному з сіл бойки складають більшу половину населення.

В останні десятиліття в Україні, а також за її межами, написано досить багато про бойків та лемків. Але важливо, щоб про своє життя, історію розповіли вони самі. Лемки та бойки Херсонщини вперше, мабуть, за всі роки життя відкрито згадали історію свого переселення.

19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів'янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці  «Лодина» він майстерно описав моторошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно вантажили у вагони. Виявляється, однооосібникам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заявили: "Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!"

Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу «Зміївка». Транспорт, щоб перевести речі в село, виділяли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгоспі. Михайло Моцьо, батько автора книжки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з кишені в Дніпро, коли вантажив речі. Через кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід - поближче до малої батьківщини...

Мешканців Берегів, Лодини і Нанови спрямували у села Зміївської сільської Ради на Бериславщині - Вербівку, Костирку і Михайлівку. У цих селах були колгоспи, а у Зміївці - радгосп, де за працю сплачували гроші, а тому там охоче працювали місцеві. На Херсонщину в 1951 році прибули також бойки ще в чотири села Нововоронцовського району.

Всі бойки стали колгоспниками, проте своєрідності не втрачали. В 1951-му вертеп за участю переселенців справив незабутнє враження на місцевих українців і... парторга колгоспу тов. Зейкіна. Співробітники Бериславського КГБ арештували учасників, вивчали текст вертепу. Серед лютого морозу молоді колядники кільканадцять кілометрів йшли додому пішки.

Взагалі ця перша зима здалася депортованим надто довгою. Не всі встигли до морозів облаштувати саманні коробки, які їм виділили замість обіцяного готового житла. Згадують, як не вміли палити піч соломою, як вчилися виготовляти на опал брикети з кізяку, дим від яких виїдав очі. Коли почали опалювати свої хатки, на стінах з вологого саману почала рости пшениця і бавовна. Зелено було, як у гаю. Понад кілометр йшли за водою до колодязя, викопаного шведами - першими поселенцями. До церкви і за хлібом ходили пішки до райцентру за 15 км.  

Згадує Возняк Марія Федорівна, вроджена Крупин: «Приїхав до нас із Південної України (з Дудчан) покійний уже заступник голови колгоспу «Червонофлотець» Володимир Марковий Кустов. Наше рідненьке село називалось Лютовиська, пізніше, вже після війни, Шевченково Нижньоустріцького району Дрогобицької області. Ми жили великою родиною (три сім'ї): тато, мама, я, мої братики ; Іван, Михайло; дядько з сім'єю, тітка Марія з дітьми. Жили ми дружно, мали поле, три корови, коня. Сіяли льон, пряли і ткали своє полотно. У нас дуже гарна була природа: ліси, річки. І ось у квітні 1951 року зібрали людей на збори і сказали, що будуть переселяти цілий район у Південну Україну. Люди плакали. Ходили різні чутки. Казали, що там велика голодовка, жарко, багато гадюк. Пам'ятаю, як їхали, то мама цілувала всі кутки в хаті і землю біля порога. Всі плакали, як прощались із рідним селом. Насамперед, забрали всю молодь, забрали і мою тітоньку Анну, вона зараз проживає в с. Гаврилівні. А як вони поїхали, якісь злі люди пустили чутки, що затонула баржа з молоддю. Який то плач стояв над селом! Сказали, що брати з собою можна все рухоме майно, тільки печі і плити не чіпали, щоб хати лишались цілими. Машинами возили людей в район, а там саджали у вагони товарні, що возили худобу, в кожен вагон - 3-4 сім'ї. їхали цілий тиждень. Ні води, ні їжі не було. Що приготували в дорогу - псувалось, бо червень був надворі. Пам 'ятаю, як поїзд стояв на якійсь зупинці і тато побігли води принести, і тут поїзд рушив. Ми дуже настрашились, що загубимо батька, але він вскочив у інший вагон і прийшов до нас. Молодий хлопець Лнтон Чупіль мав чудовий голос і в дорозі склав пісню «В горах я родився». З тугою і болем юнаки й дівчата співали її всю дорогу, старі мовчки плакали. Як привезли нас в Херсон, я вперше побачила на базарі червоні помідори і варені раки. Раків я боялась, а помідори хотілось покуштувати. Я думала, що це такі яблука. Потім нас привезли на пристань. Тато лишивсь з худобою в Херсоні, а ми з мамою три доби сиділи на пристані. Люди порозпухали від укусів комарів. Пізніше теплоходом ми добрались в село Дудчани, де нас підселили у будинки місцевих жителів. Дуже у хорошої жінки жили ми, Ліварчук Надії. Вона нас прийняла як рідних. Жили ми дружно. Наша господиня була вдова, чоловік загинув на війні. Вона мала четверо синів. Під осінь переїхали усі жителі Лютовиськ. Ми дуже сумували за своєю домівкою, горами, лісами. Усе думали, що ми тут на якийсь час і скоро повернемось додому.

 У херсонському річковому порту на переселенців вже чекали пришвартовані баржі. Перевантажування з вагонів до баржевих трюмів йшло важко. Люди звалювалися з ніг. Від перенапруження судомило багатьом руки і ноги. Худобу загнали на баржу з бортами - "скотовоз". Буксирний катер ледве справлявся з п'ятьма, з'єднаними між собою баржами, буксируючи їх уверх по Дніпру. Здивовано зустрічали ці люди схід сонця на Славутичі, який чарував усіх шириною своїх водних плес і скалистими берегами. Дніпровські плавні вражали багатою рослинністю. У степах виднілися комбайни, закінчувалися жнива. Усе це було незвичайним для ока бескидського бойка, який щодня бачив ліси і гори, чув дзюрчання гірських потоків і струмків, ходив босоніж по росах. Ці переселенці - бойки, ще не знають яке їх чекає тут життя, але деякі вже відчули південну спеку, хоч на воді, з подувом вітру, жара переноситься легше.

 Багато наших «западенців», кому вдалося виробити паспорти, подалися з Херсонщини на шахти Червонограда, на хімкомбінати Нового Роздолу і Новояворівська. Деякі відразу виїхали на Дрогобиччину до кревних і знайомих, познаходили роботу і житло, вирішили прописку.

 Першу зиму на Херсонщині у 1951 році переселенці зустрічали з тривогою. Не в усіх будинках були встановлені двері, порозсихалися і покривилися вікна, з вологого саману по стінах виростала пшениці і бавовна. Жінки не вміли соломою готувати їжу, напалювати хату, не всі заготовили достатньо брикетів кізяку, дим з кого виїдав очі. Жінки і діти довго вчилися носити на коромислах воду з сільрадівської (викопаної шведами) глибочезної криниці аж на верхню вулицю, десь понад кілометр. За хлібом пішки йшли п'ятнадцять кілометрів до Берислава, або дев'ять кілометрів через плавню, і човниковою переправою через Дніпро до Каховки (Зміївка).

 Дуже переселенці дивувалися, чому на херсонських полях немає роси, журилися, що не можуть ступати босоніж по траві - всюди жахливі колючки. Мусять звикати до всього. Повернення назад неможливе. І все ж старші люди вірили в повернення на рідну землю. Розмовляючи з ними, відчувалося, що не хотіли б потрапляти під польський уряд. Повернення можливе лише з поверненням Нижньо-Устріцького району в Україну. Тепер більшість людей вважає, що Батьківщина там, де дім їхніх дітей. Вони щасливі, що діти мають можливість жити там, де народилися, жити разом зі своєї родиною, зі своїм українським народом.

Позбавлені рідної батьківщини, домівок, господарства, депортовані переселенці не втратили духовної спадщини своїх предків, що передавалася з покоління в покоління: своєрідність вишивки, різьбярства; особливості приготування щоденних і святкових страв; регіональні риси національного вбрання; мовний діалект. Але зберігаючи свої звичаї, лютовищани змогли внести у традиції дудчанців власні обряди, духовні цінності, усвідомлення самобутності.

 Як згадує Крохмаль (Лисишина) Галина Йосипівна, їхня мама щодня варила булі з квашеною капустою, а також подавала вівсяний хліб, що вважався святинею. Також Галина Йосипівна не уявляла свого життя без смачного борщу та вареного бобу. Саме лютовищани укорінили у Дудчанах страви з бобових, «саламаху»,  голубці з картоплею, «треники», «затірку» та інші. Ця традиційна для бойків їжа стала невід'ємною частиною повсякденної дудчанської кухні.

 А на свята у сім'ях села Лютовиська на столі завжди стояли голубці з квашеної капусти. Якщо в домі весілля, то воно не обходилось без печива «пара» або «двойка» - два невеликі хлібці, спечені разом; без короваю, який дарували молодим від всієї родини, як побажання щасливого життя в парі.

 Лютовищани, як і всі українці, носили вишивані сорочки, мали гарно оздоблені рушники. Але їхній одяг дещо відрізняється від вбрання дудчанців. Як свідчить Гонтей (Іванів) Стефанія Михайлівна, бабуня вчила її вишивати. Всі сорочки та рушники, які привезла і які згодом вишила Стефанія Михайлівна, вражають своєю особливістю техніки вишивання і різноманітністю, і яскравістю кольорів, серед яких переважають червоний, темно-синій, чорний, зелений.  Подібні вишивки можна побачити у корінних жителів Дудчан, що свідчить про те, що техніка вишивання бойків стала часткою побутового життя дудчанців.  Для їхніх дітей та внуків дудчанська земля стала рідною.

І чути на херсонській землі нині і бойківські колядки, і степові козацькі пісні. У селі Зміївка кожного року проходить різдвяний вертеп за галицькими традиціями, а також проводиться музичний фестиваль „Бойківська Ватра".

Згадкою про події 1951 року назавжди залишиться Пам'ятний знак, збудований на території церкви і освячений у 2001 році, коли українці згадували п'ятидесяту річницю депортації. Напередодні цього історичного моменту зміївські галичани взяли участь у міжнародній експедиції до Польщі і привезли на Херсонщину шматочок землі з рідних сел. Пам'ятний знак депортовані спорудили без сторонньої допомоги. «Спонсорів ми не шукали. Та й обійшлося не дорого, бо не наймали майстрів, а все робили власними руками. Самі проектували, самі принесли з дому матеріали, самі мурували», - розповів Микола Куривчак, голова місцевого осередку «Просвіта». Будував батько пана Миколи, Микола Петрович, а художню чеканку на металі виконав місцевий умілець Микола Трошнівський. На його полотні - рідні гори, вітряк, довга бойківська хата і широка бойківська церква. Потяг, який везе бойків на південь, не зобразили. Може тому, що не вірять, що колись цей потяг може поїхати у зворотному напрямку.

Мрія про свою церкву у селі Дудчани здійснилася лише через 40 років після виселення. Відразу після здобуття Україною незалежності гурт віруючих із Дудчан, один з перших у південній Україні, взявся за будівництво нового храму, який і споруджено виключно на кошти парафіян.

«Переселення людей - свого часу то була справжня трагедія, яка по-різному переживалася. Та сьогодні ми бачимо це переселення промислом Божим. Адже до 1951 року Греко-Католицька Церква була заборонена на Півдні України, її не існувало тут. Але з часом, коли наша Церква була легалізована, саме ці люди, насильно вивезені із рідних поселень, стали першопочинателями наших парафій на сході і півдні України. Я завжди кажу: добре коріння, навіть вирване насильно, воно не може пропасти і навіть в іншому місці завжди дасть добрі сходи» - каже о. Степан Макар.

Нинішне покоління бойків та лемків на Херсонщині вже стали корінними, бо вони тут народились і поховали своїх батьків, створили сім'ї, народили дітей і вже діждались онуків. У культуру південного краю вони привнесли елементи своєї, збагативши її карпатським візерунком і піснею, силою характеру і працьовитістю.

Список використаної літератури

1. Кляшторна Н.Бойки на Херсонщині: проблеми збереження субетнічної самобутності /Н.Кляшторна // День. День. - 2001. -  №121 (21 липня).

2. Кляшторна Н. "Трагедія, що обросла міфами" /Н.Кляшторна  // 3.Моцьо  В. Лодина: Історико-краєзнавчий нарис /В.Моцьо.  -  Львів, 2001. - 131 с.

3.Пронь, Т. М. Херсонщина: за півстоліття до проголошення незалежності України...: (До 60 річниці переформування прикордонної території України й переселення/виселення українців з Польщі на Херсонщину) / Т. М. Пронь // Наддніпрянська правда : громад.-політ. газ. Херсон. обл. - 2011. - N 66/67(26 серп). - С. 6-7.

4. Щерба Г. «Евакуація -депортація» українців з Лемківщини в 1945-1947  роках у спогадах самих лемків //  Визвольний шлях . - 1991. -  No 11. -  С. 1104-1114.

Календар подій

     12
3 4 5 6 789
10111213141516
1718192021 22 23
24252627282930
31