Акінчин Андрій

Андрій Акінчин народився 23 лютого 1982 року у селі Верхні Сірогози Генічеського району Херсонської області. Дитинство хлопця пройшло серед мальовничих таврійських степів. Його і молодшу на півтора року сестру Юлію старанно виховували бабуся і дідусь по батьківській лінії, оскільки малеча рано осиротіла. Коли брату й сестрі було десять років, пішла з життя мама. В молодому віці не стало й батька. У шкільні роки Акінчиних ставили іншим до прикладу, адже на уроки вони завжди приходили охайні та підготовлені. Влітку Андрій працював на зернотоку. Старався заробити на все необхідне для навчання собі та сестрі.

Попри важке дитинство, Андрій був неконфліктним, завжди позитивно налаштованим і життєрадісним. Однокласниця Наталія Шехавцова розповідає, що в їхньому колективі, де на двадцять учнів припадало лише четверо дівчат, з хлопцем всі товаришували. У початковій школі він навчався дуже старанно. Його щиро любила перша вчителька Наталя Іванівна, з якою він часто ділився своїми дитячими проблемами. А от у середніх та старших класах став «середнячком» – зірок з неба не хапав. Проте хлопець захоплювався спортом, особливо обожнював грати у футбол.
Батько Андрія працював водієм. Вони часто разом їздили в рейси та, за необхідності, ремонтували техніку. Невипадково з дитинства хлопець мріяв про кермо.

У старших класах опанував водійську справу в Нижньосірогозькому навчально-виробничому комбінаті. Легко склав іспити на отримання посвідчення водія і відразу після школи планував влаштуватися на роботу шофером.
Отримавши атестат про повну середню освіту, хлопець вирушив до міста Дніпро, де розпочав самостійне життя. Хоч як важко часом бувало, всього досягав самотужки. Невдовзі влаштувався на місцеве підприємство. У місті зустрів і майбутню дружину Олену. Коли у молодого подружжя мав народитися первісток, вони вирішили переїхати жити в село.

Андрій намагався створити власну справу – вирощував свиней на продаж. Попри свої невдачі, він ніколи не падав духом.

У Верхніх Сірогозах подружжя прожило, доки синові не виповнилося два роки, а потім родина знову переїхала до Дніпра. Андрій влаштувався далекобійником, а Олена після декретної відпустки працювала молодшою медсестрою в лікарні. Хлопчик почав ходити в дитячий садок. З кожного рейсу батько привозив рідним смаколики та подарунки.

Навіть після розлучення колишнє подружжя зберегло гарні стосунки: вони підтримували одне одного та спільно виховували сина.
Публічності Андрій не любив і ніколи не вів соціальних мереж. Він пояснював це браком часу через постійну зайнятість, адже працював багато, оскільки прагнув забезпечити родині краще життя.
Андрій щиро любив сестру, з якою мав особливий, міцний зв’язок.

23 лютого 2022 року Андрій відзначив свій 40-річний ювілей, а вже наступного дня добровільно звернувся до військкомату, щоб стати на захист Батьківщини. Чоловік кілька днів оббивав пороги територіального центру комплектування разом із сотнями інших добровольців. Спершу йому відмовили, адже він не мав досвіду військової служби: свого часу його визнали непридатним до строкової армії через проблеми зі здоров’ям. Ще у шкільні роки Андрій потрапив у ДТП і зазнав складної травми ноги, а пізніше, вже під час роботи, пошкодив око. Однак Акінчин був надзвичайно вмотивованим, тому всіма правдами й неправдами домігся свого.

26 лютого 2022 року Андрій Акінчин вступив до лав ЗСУ і вирушив на бойовий вишкіл на полігон біля Черкас. Чоловік постійно рвався на передову, наголошуючи, що мусить визволяти рідну Херсонщину. Він не міг змиритися з окупацією і вважав своєю найголовнішою місією звільнення півдня України. Проте служити потрапив на Східний фронт. Боєць з позивним «Кім» воював на Донецькому напрямку у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Сухопутних військ Збройних сил України Оперативного командування «Схід».

Андрій воював на одній із найважчих ділянок фронту – під Соледаром Бахмутського району Донецької області, де основною ударною силою росіян було бойове угруповання «Вагнер». На зв’язок виходив рідко, встигаючи лише запевнити рідних, що з ним усе гаразд. Про військові будні чоловік майже не розповідав. Навіть про те, що пішов на передову, колишня дружина Олена із сином дізналися лише через чотири місяці служби. Під час короткої відпустки в Дніпрі у грудні 2022 року військовий так само всіляко уникав розмов про бойові дії, оберігаючи спокій близьких.
Після ротації, з 19 січня 2023 року, підрозділи 93-ї бригади зайняли оборону міста Бахмут. У цей період Андрій зазнав важкої контузії. Протягом двох місяців чоловік лікувався та проходив реабілітацію в Дніпрі, після чого знову повернувся на Бахмутський напрямок.
Підрозділ захисника базувався неподалік села Андріївки Іванівського старостинського округу Бахмутської міської громади. Унаслідок масованих ворожих штурмів і обстрілів узимку 2022 року це невелике село було розбите вщент, проте холодноярівці міцно утримували свої оборонні позиції. Будучи водієм військової вантажівки, Андрій під ворожим вогнем регулярно підвозив побратимам на «нуль» усе необхідне, а за потреби й сам брався до зброї. Завдяки колосальному водійському досвіду та багаторічній практиці далекобійника, чоловік також вправно евакуйовував поранених із поля бою на квадроциклі. Частину власного грошового забезпечення витрачав на потреби підрозділу та допомогу бойовим товаришам.

На початку осені захисник телефонував рідним частіше. Він залишався сповненим оптимізму та завжди знаходив слова, щоб підбадьорити близьких. 23 жовтня Андрій Акінчин поговорив з 15-річним сином востаннє.

26 жовтня 2024 року, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Андріївка Бахмутського району Донецької області, Андрій Акінчин загинув. Поховали захисника 7 листопада 2024 року на Краснопільському кладовищі у місті Дніпро.
За особисту мужність під час виконання бойових завдань 5 серпня 2022 року військовослужбовець отримав відзнаку «За оборону України».
Указом Президента України Володимира Зеленського від 6 червня 2025 року захисника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На запитання племінниці про те, якою він бачить Україну в майбутньому, Андрій без вагань відповідав: «Вільною, звісно!». Він боровся за цю свободу до останнього подиху, залишивши по собі неоціненний спадок мужності, відданості та безмежної любові до рідної землі. Його подвиг назавжди вписаний в історію боротьби за Незалежність України, а пам'ять про віддану й відважну людину житиме в серцях рідних та побратимів.
Низький уклін і вічна пам’ять Герою!