Літературна година для херсонських ліцеїстів
Таврійські степи, солоний вітер лиманів та бунтівні хвилі Чорного моря – саме цей південноукраїнський колорит виплекав самобутній талант Людмили Василевської-Березіної. Рідний край повертає свою степову музу, чий голос крізь століття закликає нас міцно триматися власної ідентичності.
З нагоди 165-річчя від дня народження видатної письменниці, поетеси та громадської діячки начальник Херсонської ОВА Олександр Прокудін підписав розпорядження: 2026 рік в області офіційно оголошено роком Дніпрової Чайки.
Долучившись до культурно-просвітницької ініціативи, фахівці відділу краєзнавства нашої Гончарівки провели літературну годину «Дніпрова Чайка – духовний символ Херсонщини» для здобувачів освіти Херсонського ліцею №31.
Уся географія становлення мисткині нерозривно пов'язана з Півднем України. Саме тут, серед плавнів та безкрайнього простору, донька священника з козацьким корінням відчула поклик рідної землі.
Учасники заходу були вражені силою духу письменниці. Попри тотальний тиск Емського указу, який забороняв українське слово, молода дівчина під час навчання в Херсонській жіночій гімназії та роботи в Одесі заявляє про свій головний життєвий маніфест:
«Знаю тепер, що я – українка. І ніякі лихоліття великої росії не хвилюють мого серця так, як історія України…».
У 1885 році Людмила вийшла заміж за статистика й публіциста Феофана Василевського та переїхала до Херсона. Під постійним наглядом таємної поліції подружжя поширювало заборонений «Кобзар» Тараса Шевченка й гуртувало навколо себе передову інтелігенцію.
Здобувачі освіти дізналися про цікаві факти з життя письменниці. Саме народження доньки Оксани відкрило в мисткині унікальний дар дитячого драматурга. У 1888 році в Херсоні вона створила лібрето до першої дитячої української опери «Коза-дереза». Її прем’єра, зіграна херсонськими малюками на вулиці Богородицькій, викликала справжній фурор.
Під час поїздки до Криму (селище Алма-Томак) у 1887 році з'явилися її знамениті «Морські малюнки». Дніпрова Чайка стала першою жінкою-мариністкою в українській літературі. Її ритмізована проза («Морське серце», «Хвиля») – це не просто пейзажі, а глибокі філософські притчі. Знакова легенда «Дівчина-чайка», де героїня рятує козаків ціною власного життя і перетворюється на вільного птаха, стала алегорією долі самої авторки.
За активну україноцентричну позицію та допомогу політв'язням у 1905 році Дніпрову Чайку заарештували, а її рукописи конфіскували. Життя розвело мисткиню з чоловіком через світоглядні розбіжності, але навіть у найтемніші часи вона знаходила сили для творчості. Поезія 1906 року «Єрихонська рожа» стала маніфестом незламності людського серця.
Останні роки життя письменниці були затьмарені важкою хворобою. Прикута до ліжка, вона до останнього подиху писала лежачи. Своєрідним прощанням стали вірш-тестамент «Як помру – то не ховайте...» та інтимна сповідь «Ти, зшиточку чорний…»:
Ти, зшиточку чорний, не зрадиш мені,
Із мене сміятись не станеш,
Сховаєш ти любо і тихі пісні,
І чисті надії, і думи ясні,
І муки пестливо сховаєш.
Ти, зшитку, чужому не станеш казать
Про те, що на душу спадає,
Лиш дружнії руки тебе можуть взять,
Лиш дружнії очі почнуть пильнувать,
Лиш дружня душа розгадає…
(надруковано у 1931 р.)
13 березня 1927 року серце Дніпрової Чайки зупинилося. Вона похована на Байковому цвинтарі в Києві. 2026 рік присвячено її пам'яті – це символічне повернення вільної птахи українського Півдня із забуття, про яке пророче писала сама авторка в оповіданні «Мара»: «Віки за віками минають, спливають, як хвиля на морі, як хвиля: то зносить пісок в глибину, то знову наносить на берег, – так само і час виробляє: то зітре і сліду не кине того, що колись існувало, то знову розкриє безодню свою і викине давнє минуле людям на диво».
Тож відкриваймо, пізнаваймо та шануймо видатних особистостей, життя яких пов’язане з нашим краєм!
