Ковальський Володимир

ВОЛОДИМИР КОВАЛЬСЬКИЙ
(24.09.1983 – 27.02.2022)

Старший лейтенант, командир розвідувального взводу 14-ї окремої механізованої бригади
Збройних сил України

Володимир Ковальський народився 24 вересня 1983 року в місті Каховка Херсонської області. Після закінчення школи здобув вищу освіту за спеціальністю інженера-механіка та інженера-конструктора. Тоді ж, після навчання на військовій кафедрі, прийняв присягу та отримав звання молодшого лейтенанта.
Ще у студентські роки, навчаючись у Київському політехнічному інституті ім. Ігоря Сікорського, познайомився зі своєю майбутньою дружиною – одногрупницею Катериною. У 2013 році пара переїхала у власне житло в Бучі Київської області.

• Свою чітку громадську позицію продемонстрував як учасник Революції гідності. Дружина Катерина згадує: «Коли побили студентів, Володя не витримав і поїхав на Майдан. Думаю, тоді він зрозумів, що інакше не може: спостерігати за всім безладом з новин – не його. Ми разом почали їздити на Майдан і допомагати там».

Не зміг стояти осторонь Володимир і після початку Війни за Незалежність України у 2014 році: пішов добровольцем захищати країну. Чоловік обрав собі псевдо «Інженер», бо до війни працював інженером-конструктором і був у цій справі справжнім генієм.

Володимир Ковальський потрапив у 14-ту окрему механізовану бригаду Збройних сил України. За свої лідерські якості та холодний розум його, за пів року до демобілізації, призначили командиром розвідувального взводу. 14 березня 2016 року група під його командування працювала в «сірій зоні» біля с. Ясне на Донеччині. Володимир підірвався на протипіхотній міні, внаслідок чого втратив дві ноги.
Про поранення чоловік не відразу розповів дружині, яка була на восьмому місяці вагітності, не хотів хвилювати. Прислав фотографію зі шпиталю уже після операції.

• Катерина згадує: «Прислав фотографію: лежить у лікарні, синці, поламана ключиця, трубки під’єднані. Про ноги нічого не сказав. Тоді про ампутацію знали всі, крім мене». Про наслідки важкого поранення чоловіка Катерина дізналася лише тоді, коли його направили на третю операцію до Києва.

• «Ми чекали протези. Будували грандіозні плани на майбутнє. Вже пізніше Володя казав: якби знав, що отримаю таке поранення, все одно пішов би воювати. Тому що він був патріотом і прагнув справедливості», – розповідає дружина військового.

Після поранення Ковальський продовжив активну громадську діяльність, займався спортом, менш як за півтора місяці Володимир став на протези. Чоловік мав неймовірний стимул – любов до дружини та сина.

• Катерина говорить: «Володя самостверджувався у батьківстві: няньчив сина, носив маленького Дмитрика на руках. Був гордий, що став батьком. Дуже не любив в інвалідному візочку виїжджати на вулицю. Хоча доводилося, коли Дмитрик був ще немовлям і ми не могли разом поїхати в магазин. Я завжди із хвилюванням дивилася з вікна, як він на візку долає бордюри, щоб купити в “Новусі” продукти. Це саме той “Новус”, біля якого він прийняв свій останній бій».

У реабілітації Володимиру допомогли «Ігри Героїв», де він приймав участь, та власний бізнес, займався діагностикою і ремонтом дизельних інжекторів. Володимир мав клієнтів по всій Україні.

• «Цей успіх став для нього можливістю максимально реалізувати себе. Він мав родину, великий будинок, бізнес. Водив машину. Возив нас на Херсонщину або в Карпати, поклавши на переднє сидіння свій правий протез, бо той йому тиснув. Ми сміялися: якщо зупинять поліцейські, будуть у шоці від побаченого. Я ним пишалася і пишаюся. Його силою волі і жагою до життя», – ділиться дружина Катерина.

Щоденна практика ходьби на протезах дозволила військовому так впевнено рухатися, що останні кілька років ніхто не здогадувався про його травму.
Сусід Олег говорить, що Володимир був ввічливим і привітним, першим помічником і порадником. Він багато працював, побудував будинок за власним проєктом.
Повномасштабне вторгнення не стало для Володимира сюрпризом. Він був упевнений, що велика війна почнеться, і «постійно казав, що росіяни прийдуть сюди».
З першого дня повномасштабного вторгнення росії Володимир прийняв рішення захищати Україну. «…Звідси я нікуди не піду. Тут мої жінка і дитина. Я буду їх захищати», – говорив чоловік. Він доєднався до лав «Бучанської варти», добровольцем їздив розвідником у Гостомель, разом з групою захисників сповільнив рух ворожої колони, спаливши дві одиниці ворожої техніки, тим самим не давши окупантам дійти до Києва. А потім росіяни відкрили вогонь по українських захисниках. Гатили з усього: від автоматичної зброї до крупнокаліберних кулеметів і 35-міліметрової пушки. Володимир Ковальський залишився прикривати побратимів зі словами: «Відходьте, хлопці. Я прикрию». Шансів вижити у захисника не було…

• Бій, у якому загинув Володимир, добре чула Катерина, яка була з сином у їхньому будинку на сусідній вулиці: «Коли бій скінчився, я піднялася на другий поверх. На вулиці скрізь були стовпи чорного диму. Мені так пусто на душі стало. Зв’язок ледь проривався. Подзвонив брат. Я сказала, що у нас страшний бій. Розповіла, що Володя пішов і ми чекаємо на його повернення. Брат відповів: “Катю, він більше не прийде”. І почав ридати».

27 лютого 2022 року Володимир Ковальський прийняв останній бій… Воїн був похований на території храму Андрія Первозванного, поруч із Братською могилою. Перепоховали захисника на Алеї Слави у Бучі лише через кілька місяців, після звільнення населеного пункту, коли весь світ здригнувся від жахливих доказів жорстоких воєнних злочинів, скоєних російськими військами.
Катерина разом із сином змогли евакуюватися з Бучі лише через два тижні після загибелі Володимира. Згодом волонтери допомогли їм виїхати на Вінничину, далі вони вирушили до Польщі, а потім – до Австрії.
17 травня 2022 року рідні влаштували прощальну ходу на честь Володимира: від місця його загибелі до місця поховання. Були родичі, близькі люди, друзі та побратими, був син Дмитро, який пройшов 2 кілометри зруйнованою Бучею, аби вперше прийти на могилу батька.

• «Дійсно, після смерті людини залишається лише пам’ять про її вчинки, про життя. Ми пишаємося ним. Він залишився у пам’яті сильним, сміливим, мудрим. Людина честі і гідності», – говорить про сина Олена Григорівна Ковальська.

Володимира Ковальського нагороджено відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», «Орденом добровольця» та медаллю «За заслуги перед містом Буча». Йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Буча» (посмертно), а одну з вулиць населеного пункту названо на його честь.
У місті Буча відкрито меморіальну дошку пам'яті загиблого старшого лейтенанта Володимира Ковальського з позивним «Інженер».
Указом Президента України від 22 серпня 2025 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народові Володимиру Анатолійовичу Ковальському присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Герої не вмирають!
Низький уклін і вічна пам’ять!

Інтернет-джерела

1. Гусаков Вʼячеслав. Уродженцю Херсонщини Володимиру Ковальському посмертно присвоїли звання Герой України [Електронний ресурс] / Вʼячеслав Гусаков // МОСТ : [інтернет-вид.]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://most.ks.ua/news/url/urodzhentsju-hersonschini-volodimiru-kovalskomu-posmertno-prisvojili-zvannja-geroj-ukrajini/. – Назва з екрана. – Дата публікації : 23.08.2025. – Дата перегляду : 17.11.2025.

2. Ковальський Володимир Анатолійович [Електронний ресурс] // Вікіпедія : вільна енциклопедія : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://uk.wikipedia.org/wiki/Ковальський_Володимир_Анатолійович. – Назва з екрана. – Дата публікації : 23.08.2025. – Дата перегляду : 17.11.2025.

3. Левченко Ірина. Володимир Ковальський віддав своє життя, захищаючи рідну Бучу (ФОТО) [Електронний ресурс] / Євгенія Мазур // Бучанські новини : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://www.buchanews.com.ua/2024/08/07/volodymyr-kovalskyj-viddav-svoye-zhyttya-zahyshhayuchy-ridnu-buchu-foto/. – Назва з екрана. – Дата публікації : 07.08.2024. – Дата перегляду : 17.11.2025.

4. Мазур Євгенія. «Ми його відправили додому: “Вова, ти вже своє відвоював”, та він прийшов знову». Історія ветерана АТО Володимира Ковальського, який на протезах захищав Бучу і загинув рік тому [Електронний ресурс] / Євгенія Мазур // Новинарня : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://novynarnia.com/2023/02/27/vkovalskyj/. – Назва з екрана. – Дата публікації : 27.02.2023. – Дата перегляду : 17.11.2025.