Чоловічий стрій нашого регіону складався з усталеного комплексу одежі. Це була лляна сорочка – вишиванка з домотканого полотна (тонка – святкова, груба – буденна). Вдома носили широкі лляні білі шаровари на шкіряному очкурі (шнурі) або сукняні штани, підперезані вузеньким шкіряним пасочком, на якому підвішували ніж та маленьку калитку чи капшучок з грошима. У свята білі лляні штани змінювали на вибійчасті (в синю чи чорну смугу) або китаєві (на кшталт шовкових шароварів) синього, рідше зеленого, малинового, червоного кольорів. Робочі штани могли бути на пасочку з ґудзиками, шили їх з фабричної щільної матерії темного кольору в смужку, яку називали штаннє.
Чоловічі сорочки-вишиванки степових українців за кроєм були не такими різноманітними як жіночі. Тут побутували тунікоподібні сорочки, сорочки до гестки (до талії) та сорочки з вшитими рукавами. Горловини чоловічих сорочок викінчувалися коміром-стійкою різної ширини або виложистим коміром. Побутували також і сорочки з вишитою манішкою на манер російської робітничої косоворотки. І тут треба зазначити, що це не запозиченій варіант сорочки московитів, а турбота жінки про красу вбрання свого чоловіка. Бо вишиваючи майже весь перед сорочки, по-перше показували заможність родини, а по-друге як же можна таку гарну вишивку розділити навпіл розрізом.
На фото: чоловік одягнений у лоцманську сорочку, шаровари.
На голові чорна смушева шапка. Взуття - шкіряні чоботи.
Існував ще один тип сорочок – лоцманські. Широкі рукави цих сорочок-вишиванок слугували своєрідним прапором, коли при переправі через дніпровські пороги лоцмани махали широкими рукавами, подаючи різноманітні сигнали. Також такий крій рукава був зручніший, якщо треба було лізти у воду або швидко зняти сорочку. У спеку завдяки широким рукавам вітер краще провівав тіло. Краї рукавів оздоблювали мережкою, а іноді мережаний край підкреслювали тоненькою вишитою орнаментальною смужкою.
В сорочках іншого крою широкі рукави у плечах, навпаки, звужували при кінці. Іноді головку рукава, підкроєного на міський манер, густо призбирували або укладали в дрібні складочки, а низ заводили у манжет. На грудях робили прямий розріз або боковий розріз, який здебільшого прикривали нашитою манішкою.
Найпоширенішими техніками вишивки були художня двобічна гладь, лічильна гладь, стебнівка, мережка та філейне шитво, хрестик. В гладьових техніках, що використовувалися у геометричних і рослинних орнаментах, переважала чорно-червона колористика. Художньою витонченістю були позначені чоловічі сорочки, прикрашені філейним шитвом, яке створювало ефект оздоблення коштовним, вишуканим білосніжним рельєфним декором. Також були популярні сорочки вишиті «у зерно» червоними, чорними і білими нитками технікою «низинка»; вишивка «у павучки» або «у реп’яшки» виконувалася чорними нитками у геометричному орнаменті.
Сорочка завжди заправлялася у штани і по талії підперезувалися чоловіки тканим довгим поясом.
Плечовим, коротким до пояса, чоловічим одягом з бавовняної тканини на ваті служив куртас, успадкований, треба гадати, від запорозьких козаків. Його виготовляли з червоного або синього сукна зі шнурівкою або застібкою на ґудзики, які робили з тканини. Вузькі та довгі, нижче пояса, рукави куртаса робили з прорізами. Також носили безрукавки з овечої шкури чи вовняні.
Щоденним верхнім вбранням була свита з фабричного чорного або рябого сукна з капюшоном ("кобеняком"). Широко вживаними були сіряки, переважно з домотканого сукна кольору натуральної вовни (сірого, чорного або брунатного). Їх шили з чотирьох прямих полотнищ з боковими клинами. Рукави кроїли з одного шматка тканини та вставного клина. Комір робили прямим стоячим. Позаду пришивали капюшон ("відлогу"), яким в негоду прикривали голову.
Святковим видом вбрання була виготовлена з простого чорного або синього сукна куцина (коротка свита), лацкани якої обшивали синім або червоним сукном. Її підперезували червоним поясом, а за пазуху парубки клали хустку або носовик. На свята носили також і довгий (до колін) кафтан, пошитий переважно з синього сукна. Поверх нього надягали іншого кольору сукняну кирею з відлогою та прорізними рукавами — "вильотами". Руки продягали в розрізи рукавів, а довгі кінці закидали за спину. В сильні морози під свиту піддягали кожух або напівкожух. Різновидом довгого плаща був бурмус, що мав відкладний комір ("вилогу") та каптур.
Шапки були улюбленим аксесуаром у чоловіків. Їх могли не знімати навіть влітку, або брали з собою на вихід, несучи у руці. Шапки шили з білок, сірих та чорних смушок. Доречи, всі прагнули мати обидва види смушевих шапок. Парубки ці шапки носили набік. Поширені були також куповані картузи, і влітку — плетені солом'яні брилі.
На ноги вдягали в’язані шкарпетки, ткані з темної вовни онучі, шкіряні морщені постоли. Крім постолів були і чоботи – робочі юхтові та вихідні хромові. Взимку носили валянки.
Світлина початку ХХ ст. Середнє Поддніпров`я.
Дитячий одяг був схожий на одяг дорослих. З дворічного віку дівчатка носили сережки. Трохи старші вже вдягали намисто блакитного кольору зі скла чи фарбованої кістки. Блакитне намисто дівчинка носила до весілля. На ярмарках дівчаткам купували й інше намисто, дукачі з дрібних монет, стрічки в коси. Таким чином з малих років батьки дбали про весільний посаг доньки. Одяг хлопчиків відповідно був схожий на одяг чоловіків.
Наприкінці XIX - початку XX століття на основі попереднього тривалого розвитку остаточно сформувалися регіональні комплекси українського традиційного вбрання Лісостепу та Степу. Кожний етнографічний регіон мав свій "одяговий паспорт", за яким можна було ідентифікувати його мешканців.
Література:
Косміна О.Ю. Традиційне вбрання українців.Т.1; Лісостеп, Степ. – К.: Балтія -Друк, 2008. – 160с.:іл.
