Подружжя волонтерів Сергій та Анастасія Рибальченки

Сергій та Анастасія Рибальченки – подружжя з Херсона, чия історія волонтерства починається майже з перших днів повномасштабного вторгнення росії на територію України. Вони організували цілодобовий пункт проживання з харчуванням для евакуйованих жителів з прифронтових сіл у звичайному готелі.

Сергій та Анастасія Рибальченки. Фото: онлайн-видання «Ґрати»

До 24 лютого 2022 року Сергій Рибальченко працював завгоспом у херсонському готелі «Рішельєвський», а його дружина Анастасія – фрилансеркою. Заклад мав гарні умови: власну котельню, а значить хороше опалення, та невелику їдальню. Коли власник запропонував заселяти людей, які потребували допомоги, Сергій одразу взявся за справу, а дружина стала його головною опорою. Уже 25 лютого сюди прибули перші переселенці із селища Антонівка Херсонського району, що опинилося під масованими ворожими бомбардуваннями. Щодня кількість мешканців зростала – інколи за добу приїжджало по 30–40 осіб, переважно жінки та діти. Водночас відбувався постійний рух, адже чимало людей згодом намагалися виїхати далі, на підконтрольну Україні територію.

• Сергій згадує: «На початку повномасштабної війни люди ще самостійно евакуювалися з Антонівки, але ми також допомагали. Під час окупації почали вивозити мешканців із прифронтових сіл, бо вони не мали змоги виїхати власними силами. Також надавали прихисток у центрі. Переважно це були сім'ї з дітьми».

Перші дні виявилися найтяжчим випробуванням через закінчення запасів продуктів харчування. Певний час Сергій самотужки готував їжу для всіх, хто рятувався від війни. Проте криза лише згуртувала команду, і вже за тиждень побут у готелі став абсолютно злагодженим. Головним правилом для новоприбулих Сергій визначив взаємоповагу. Він закликав об'єднатися в громаду, виявляти терпіння та розуміння, адже всіх їх об'єднало спільне горе.

• Волонтер ділиться спогадами: «На початку березня до нас приїхала машина швидкої допомоги, з якої в прямому сенсі вивалилося аж 18 людей – жінки та діти. Усі брудні, голодні, адже два тижні до цього вони просиділи у підвалах Посад-Покровського та Олександрівки. Їх вивіз Червоний Хрест. Там постійно гатили з артилерії, цих селищ зараз практично немає. Чоловіків росіяни не дозволили евакуювати, тому багатьом із них довелося пішки йти по 30–40 кілометрів до своїх сімей. Вони навіть не знали, куди саме вивезли їхніх дружин і дітей. Траплялися випадки, що шукали рідних по всьому Херсону. А комусь не пощастило – не дійшов узагалі».

Фото: інформаційна платформа «Шерифи для нових громад»

Інформаційну підтримку центру взяв на себе головний режисер Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша Сергій Павлюк. Через свою сторінку у мережі «Facebook» він щодня закривав нагальні потреби мешканців та публікував фінансові звіти. Знайомство чоловіків відбулося на проукраїнському мітингу в Херсоні й швидко переросло у дружбу, яка невдовзі пройшла суворе випробування. Громадська позиція режисера дорого йому коштувала. Після серії допитів і тиску з боку окупантів він був змушений певний час переховуватися в готелі у товариша. Розуміючи, що небезпека лише зростає, Рибальченко знайшов надійних перевізників і таємно організував евакуацію багатодітної родини митця, а також кількох працівників театру на підконтрольну Україні територію.
За дев’ять місяців окупації готель прихистив понад 5000 людей. Евакуація на підконтрольну Україні територію розпочалася у квітні 2022 року. Хтось виїжджав самотужки, інші – волонтерськими мікроавтобусами, які доставляли до Херсона гуманітарну допомогу. Маршрути постійно змінювалися: спочатку їхали на Миколаїв, згодом через Давидів Брід – на Запоріжжя. Час у дорозі коливався від шести годин до семи діб. Деякі колони ворог не пропустив узагалі, і зв'язку з тими пасажирами немає досі.

• «У нас було обов’язкове правило: ті, хто вирушав від нас, мали відписатися або зателефонувати після прибуття в Запоріжжя чи Миколаїв, або в інше місто. Щоб ми не хвилювалися. Ми навіть у їхніх кімнатах не прибирали – є ж така забобона – поки людина не доїде до місця прибуття… Часто чекали по тижню. Ми сподіваємося, звісно, що в них просто відібрали телефони або вони втратили номери… Але тих, хто так і не вийшов на зв'язок, – кілька сотень», – розповідає Сергій.

Зазвичай загальна кількість постояльців трималася на позначці близько 140 осіб, хоча сам заклад розрахований лише на 125 ліжко-місць. У найважчі дні готель приймав 180 людей, водночас кількість персоналу залишалася мінімальною.

• Згадуючи ті дні, Сергій говорить: «Увесь наш колектив – це Настя, яка постійно чергувала на рецепції, приймала людей, розміщувала їх та пояснювала правила, і я – займався всім потроху. Також у нас жила жінка-фармацевт, вона допомагала з медикаментами, якщо хтось почувався зле. Сашко і Максим – ми познайомилися з ними ще в Муніципальній варті – відповідали за охорону. Змінилося дуже багато кухарів: хтось ішов у запій, хтось працював певний час, а потім евакуйовувався. Згодом до нас прийшов хлопець, який був коком на судні в Маріуполі. Він пішки аж до Бердянська дійшов…».

Протягом усієї тимчасової окупації подружжя разом із командою однодумців опікувалося людьми, щодня ризикуючи власною свободою. Починаючи з травня 2022 року, російські військові регулярно приходили з обшуками до закладу.

• «Двічі я приїжджав до них добровільно. Казали: “З тобою хочуть поговорити, краще приїдь сам, щоби не відправляли машину“. Кілька разів вони приходили до готелю, проводили так звані лояльні допити. І ось одного разу за мною приїхало авто. Декілька візитів було через донос наших мешканців: скаржилися, що ми – проукраїнські…», – ділиться спогадами Сергій Рибальченко.

Попри постійний тиск та залякування, за весь час тимчасової окупації Херсона в готелі не проживав жоден російський солдат.

• Анастасія згадує: «Одного вечора приїхали росіяни, які шукали місце для заселення. У цей момент на рецепції були діти, вони грали в настільні ігри і пили чай. Поки з одними ми спілкувалися, інші випитували у малечі, чи випускають їх на вулицю, чи з власної волі вони тут, чи годують їх та чи хочуть вони виїхати до росії».

Окупанти допитували Сергія, намагаючись збагнути його мотив: навіщо ризикувати життям заради порятунку абсолютно незнайомих людей.

• «Хтось має це робити. Якщо не я, то хто?», – відповідав волонтер.

День звільнення Херсона – 11 листопада 2022 року – родина Рибальченків пам’ятатиме все життя. Для них деокупація стала найбільшою радістю, що принесла справжні сльози щастя.

• «Для мене це історія про перемогу, а ще – про білі хризантеми. Я стояла біля готелю, аж тут підбігає хлопчик і вигукує, що ЗСУ вже в місті! Тієї ж миті бачу – йде Сергій з букетом величезних метрових хризантем. При моєму зрості метр шістдесят вони були майже як я сама. Питаю: “Сергію, невже це правда, наші в Херсоні?!” А він відповідає: “Та наче ні. Це я просто так хотів тебе порадувати квітами”», – розповідає Анастасія.

Проте новина виявилася правдою. Волонтери одразу кинулися шукати свій український стяг, який під час окупації сховали під зламаним холодильником на складі. Знайшовши прапор, причепили його на авто й поїхали в центр міста. Херсонські вулиці вирували й рясніли жовто-блакитними кольорами: на кожному кроці збиралися містяни з національними полотнами, саморобними малюнками та плакатами «Слава Україні!». Здавалося, святкувало абсолютно все місто. Проте поруч із ейфорією Сергія не полишало тривожне передчуття. Як волонтер він розумів: після відступу росіяни почнуть жорстоко обстрілювати Херсон з лівого берега. На жаль, ці побоювання справдилися дуже швидко.
Напередодні Різдва, 24 грудня 2022 року, будівля готелю потрапила під обстріл російських РСЗВ «Град» – снаряди влучили за кілька метрів від закладу. А 9 січня 2023 року, під час чергової атаки на Херсон, Сергій ледве не загинув. Ворожий уламок пройшов біля лівого вуха чоловіка, коли той стояв поруч із власним автомобілем, і влучив прямо в транспортний засіб. Цей день Сергій називає своїм другим днем народження, оскільки дивом залишився живим.

Фото: інформаційна платформа «Шерифи для нових громад»

Після деокупації роботи не поменшало. Більшість постояльців роз’їхалися, але в готелі залишилося 15 мешканців, а також переселенці з мікрорайону Острів, де тривають безперервні обстріли. Заклад продовжив працювати як гуманітарний хаб: команда сприяє евакуації, розвозить необхідні речі по місту та забиває вибиті обстрілами вікна херсонців. Крім того, волонтери постійно допомагають військовим, закуповуючи тепловізори, засоби тактичної медицини й смаколики.

Питання безпеки та можливого виїзду неодноразово ставало темою для важких дискусій у родині. Анастасія часто вмовляла чоловіка евакуюватися, проте Сергій категорично відмовлявся. Він пропонував дружині виїхати в безпечніший регіон самій, але тут уже навідріз відмовлялася вона.

• «Чому ми залишаємось? Йдеться про людяність... Як би ми не намагалися тримати аполітичну позицію, вірячи і чекаючи наших, за будь-якої влади насамперед залишалися людьми, виховували в собі людяність. Зараз ми просто люди, які вважають, що потрібно іншим допомагати, щоб вони не втрачали цієї віри в людяність. От і все», – говорить Анастасія.

Указом Президента України Володимира Зеленського від 5 грудня 2023 року, до Міжнародного дня волонтера, Сергій та Анастасія Рибальченки були удостоєні державної нагороди – відзнаки «Золоте серце». Подружжя отримало цю високу оцінку за свій вагомий особистий внесок у надання волонтерської допомоги та розвиток волонтерського руху, зокрема під час здійснення заходів із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та подолання її наслідків.

• «Це було дуже приємно, нас переповнювала радість та гордість. Кожного разу, коли чуєш від людини, якій допоміг, щире “Дякую”, отримуєш нове натхнення. Це надихає на подальшу роботу», – ділився Сергій Рибальченко.

Згодом чоловік Анастасії приєднався до лав Збройних сил України, а дружина продовжила волонтерити, допомагаючи військовим.
Вона зізнається, що роки повномасштабної війни виявилися виснажливими, а найважчим іспитом стали перші дев'ять місяців життя в тимчасовій окупації. Пережитий травматичний досвід досі нагадує про себе, заважаючи повернутися до звичного побуту чи будувати плани. Анастасія переконана, що попереду, навіть після перемоги, на країну чекає колосальна праця з відновлення.

• Попри це, вона дивиться у майбутнє з непохитним оптимізмом і говорить: «Хороше обов’язково буде, але тоді, коли ми повернемо все й усіх та переборемо власні наші конфлікти. Зараз скидаємо донати, працюємо на перемогу, а далі буде видно. Ми маємо плекати наше майбутнє й підтримувати тих, хто нас захищає – наших військових. Бо саме вони відгороджують нас від усього вселенського зла».

• «Потрібно згуртуватися заради спільної мети. Наша головна битва ще попереду. Війна не закінчиться тоді, коли просто припиниться вогонь і ми переможемо. А те, що ми переможемо – це сто відсотків, бо ми не можемо інакше. Головна праця буде потім, коли почнеться відбудова, налагодження всіх процесів тощо. Тоді дуже важливо не втратити цю єдність, це згуртування», – наголошує Анастасія Рибальченко.