Звабні обрії слова (про Леоніда Куліша)

Сумно і гірко усвідомлювати, що серед нас не стало чудового поета і людини Леоніда Пилиповича Куліша. Хтось із великих людей сказав, що усе минає, а слово залишається. Зникають у безвість держави, володарі, раби, на порох розсипаються величні споруди, вмирають дерева, пересихають ріки, гори перетворюються на купи каміння. Все стає тліном і прахом, а написане слово залишаться на віки. Залишається і несе крізь час укладений у нього зміст і голос людської душі. Це – одне із найбільших див світу.
Спробуємо і ми доторкнутися своїми серцями до творчого набутку знаного поета, прозаїка, літературознавця, перекладача, літературного критика, нашого краянина. Спробуємо знайти в його словах цілющий мед мудрості, збагнути таїну чарів і звабні обрії слів Майстра. Хай не обірветься та ниточка, яка з’єднує нас із минулим, радісним і трагічним, свідком і співцем якого був Леонід Куліш, про що мріяв і писав Поет.
Його слово потрібне людям, як хліб духовний. Пам’ятаймо, що поруч із нами жила і творила Велика людина.

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ

14 січня 1924 року – народився Леонід Пилипович Куліш у селі Пустоварівці на Київщині в родині селянина-бідняка.
Із1958 року – член Національної спілки письменників України.
1969 року закінчив Херсонський педагогічний інститут. Завідував відділами у редакціях районних газет Миколаївщини та Херсонщини. Працював старшим редактором Херсонської студії телебачення, завлітом музично-драматичного театру, викладав у Херсонському педінституті. Керував обласним літературним об’єднанням. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни І –го ступеня та рядом медалей.
13 березня 2002 року перестало битися серце поета-краянина.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

Леонід Куліш автор збірок віршів: «Степові малюнки» (1956), «Щастя» (1959), «Суцвіття» (1964), «Сонце на колоску» (1967), «Степове поліття» (1971), «Високе літо» (1973), «Віще слово Кобзаря» (1974), «На чистоводі» (1974), «Осіння ластівка» (1975), «Зізнання»(1978), «Із фронтових буднів» (1980); книжок новел, оповідань та повістей: «Калинове намисто» (1975), «З відрами вповні» (1978), «Яблука в росі» (1979), «Криниця безодня» (1980), «Червоні айстри», «Теплий іній», «Камінь у воді», «А коні іржали»; художньо-документальної повісті «Степовий гігант».
Оповідання «Вищий світанок» надруковано у газеті «Наддніпрянська правда», 27.10.1993.
Новела «Дорога на хутір» – у газеті «Наддніпрянська правда», 7 червня 1994.
Оповідання «Яблуневий сад» – у газеті «Наддніпрянська правда», 14.02.1995,
Новела «Колоски 33-го» – у газеті «Сільські новини», 2.04.1996.
«Номенклатурний ловелас» – у газеті «Наддніпрянська правда», 2.04.1996.
Свій шлях у літературі Леонід Куліш почав із віршів. Його перші спроби – це поетичне вираження власних переживань, пережитого і побаченого припадають ще на фронтові роки.
Пізніше, десь із кінця 40-х, Леонід Куліш регулярно виступав із віршами на сторінках періодики.
Уже з першої поетичної збірки «Степові малюнки» Леонід Куліш заявив про свою появу на теренах української літератури, а повніше і виразніше лунало його слово у наступних збірках «Щастя», «Суцвіття», «Сонце на колоску», «Степове поліття», «Високе літо». Відтоді він стає відомим як поет своєрідний, поет із власною темою, своїм поглядом і голосом.
Основні мотиви поезії Куліша:
– спогади про війну;
– розповіді про непередаваний чар рідної природи;
– душевна змістовність і краса людини – трудівника.
Непідробна щирість, задушевність інтонації, лірична схвильованість притамана його поезії.
Кращі вірші поета воднораз говорять про зіркість на життєві реалії, настроєність на прояви високого і красивого в нашій дійсності, на зв’язок людини з природою, загальнолюдські цінності: вірність, добро, щастя, любов.
ЗІЗНАННЯ
Олесеві Гончару
За що люблю тебе, мій степе,
Твою гарячу оболонь?
Чи не за те, що крихти неба
Поклав ти на шорстку долонь.
Чи не тому, що в безгомінні
Висока тирса – космова…
Чи не за те, що хвильні далі
Важкий цар-колос дозріва,
Переливається в промінні
У мандри мрійника зовуть –
Пругкі широкі магістралі
На звабні обрії пливуть…
Чи не тому, що краще світу
Мені вже, степе, не знайти…
І мушу я достойно жити,
Щоб через тебе перейти! (Зб. «Вежі та вітрила», с.195)
Основний мотив любові до рідного степу поет передає за допомогою художніх образів: гарячої оболоні, крихти неба та жорсткій долоні, важкого цар-колоса, космової тирси, пругких магістралей, звабних обріїв...
У поезії Леоніда Куліша переважає настроєва лірика, хоч пробивається в ній і ораторський пафос, і роздум. Це визначення точно передає дух його рясного поетичного ужинку впродовж більше як п’ятидесятирічної натхненної творчої праці.
Поет закоханий у рідну землю, в свій народ, його мистецтво, літературу, мову. Ліричний герой, а отже й автор, висловлює своє відношення до степу, визначає своє місце у суспільстві: «мушу я достойно жити...»
* * *
Темно-русий бадьорий вечір
Ходить-бродить, здолавши втому,
Обіймає мене за плечі –
Ми обидва давно знайомі.
Заглядає лукаво в очі,
Непокірне волосся гладить.

Ми до зустрічей з ним охочі
І помріяти завжди раді.
Посідаємо в тихім сквері –
І розмова без слів поллється.
Лиш в кімнаті вже на папері
Щирим віршем вона озветься.
Так пишу я… А смуглий вечір
Під вікном причаївсь, не дише,
Крадькома зазира через плечі:
Що ж бо нині поет мій пише? (Там же, с.197)
З любов’ю починався його творчий розвій, що бере свої витоки із грозоліття Великої Вітчизняної війни, шляхами якої пройшов Леонід Куліш.
АГЛАЯ
Ти не далека, не чужая,
Хоч і в далекій стороні.
Румунська дівчина Аглає,
Сестрою стала ти мені, …
Шаліла битва на світанні,
Гатив ворожих міномет,
І я не знав, що вже востаннє
Іду з солдатами вперед.
І от я впав… Краплини крові
Яріли в стоптаній траві.
Вуста дівочі малинові,
Очей жариночки живі
Тепло душі яскраво лляли,
Голубили моє чоло.
– Русєшти… – Лагідно сказала
І заспішила у село.
Не знаю, скільки вже потому
Лежав я в холоді роси,
Румунську землю незнайому
В обійми брав, як матір син.
Лиш в польовому медсанбаті 
На домотканому рядні
Опам’ятався. Там, у хаті,
Всміхнулась дівчина мені.
Лице стривожене, бліде.
Вуста промовити щось хочуть,
Та слово на вуста не йде.
Мені також бракує слова
Подяку серця передать…
Ніяк не в’яжеться розмова,
А щось нам хочеться сказать!
Хоч би одну румунську фразу
Запам’ятав, хоч би одну…
І я насміливсь не відразу –
Узяв я руку смугляну.
Несміла посмішка заграла,
І на вустах лишила слід.
– Аглая… – Тихо проказала.
І я озвався: – Леонід…
– Лише два слова –
й більш нічого.
А так зворушливо було!
І з того часу пам’ятного
Чуття між нами розцвіло.
І ти для мене не чужая,
Хоч і в далекій стороні,

Румунська дівчино Аглає,
Моя розрадо на війні. (Кн. «Цілющі острови духовності», с.51)
Вірш належить до громадсько-інтимної лірики. Він вражає своєю простотою і сердечністю, правдивим зображенням дійсності.
ЖАГА
Морози бахкають дуплетами –
У розпачі зима кона:
Весна ж ірисами-багнетами
Їй кволі груди протина.
І відступають переможені

В гарячім серці холоди…
Вітри гуляють розтриножені.
Схилились лози до води…
Жага сповняє кожну гілочку –
Все пробудилося до життя.
А хвацький вечір на сопілочці
Веснянку грає до пуття.
Просторінь гойднув удар –
Нитка блискавки з-за хмар…
А коли зраділе сонце
Зиркнуло в мале віконце –
Розгорівсь росин пожар. (Кн. «Цілющі острови духовності», с.51)
СТЕПИ
Степ і степ, один без краю,
Аж до моря берегів,
Без озер, річок, без гаю,
Тільки з купами стогів. (Микола Чернявський).
Степи Таврійські – як саме життя,
Немов життя – ласкаві і примхливі.
Чайки за обрій в мареві летять,
Сміється сонце, і шумують зливи.
Степи, степи…Знедолені колись,
У битвах кров’ю миті-перемиті,
Ви нині колосками заплелись.
Де вився в ковилах нелегкий шлях,

Скрипіли болісно чумацькі мажі,
Там в’ється тракт асфальтовий в полях
І лісосмуга довгий пояс в’яже.
Ні, не впізнати, брате мій, степів.
Які ж роздольні і які ж могучі!
На розширах лунає вільний спів,
Вітри вже не гасають кругойдучі.
Їх вгамувала воля трударя –
Володаря і простору, і долі.
Над отчим краєм зводиться зоря –
Нова зоря на чистім видноколі.
У поетичних творах Леонід Куліш постає як поет своєрідний, поет із власною темою, своїм поглядом і голосом. Для його споминів про війну, розповідей про ратні подвиги, незвичайні випадки у житті радянських воїнів, а чи трударів сучасного життя (передовсім, степового півдня України), про непередаваний чар рідної природи, душевну змістовність і красу людини-трудівника, властиві непідробна щирість, задушевність інтонацій, лірична схвильованість. Кращі вірші поета воднораз говорять про його зіркість на життєві реалії, настроєність на прояви високого і красивого в нашій дійсності і людині. Поетичний доробок Леоніда Куліша по-своєму цікавий і досить оригінальний.
ЦВІТ ОСИПАЛА ВИШНЯ…
Цвіт осипала вишня –
Збив нежданий мороз.
В серці згадка колишня,
Наче розплески гроз.
Розриває всі пута
Запізніла весна…
Давня мрія забута –
Мов напнута струна.
Щось нашіптують клени –
Чи журу, чи нудьгу…
Я такий же натхнений,
Вічно в тебе в боргу;
Я такий же розкутий,
Як весняні гаї…
Тільки не переплутай
Всі стежини мої. (Альманах «Вежі та вітрила», с.203)
Він працював поруч із такими відомими і різними поетами, як: В.Кузьменко, Н.Білокінь, М.Василенко, М.Братан. Одначе, Леонід Куліш із-поміж них чи не найсамобутніший, найтрадиційніший у кращому розумінні цього слова. Справді, в його творах помітний вплив видатних попередників, але ж є відчуття і своє, суто кулішівське.
Він гранично сповідальний, правдивий у своєму зізнанні в любові до України, до українського слова і до безмежного степу смаглявої Таврії та її роботящих людей, до батька-матері, коханої, дітей, онуків, до всього, «що на серце лягло».
Микола Братан зазначав: «Ревний прихильник поетичних тропів Л.Куліш – поет ніколи не ганявся за художніми образами – ребусами, а схилявся до простих і зрозумілих порівнянь, метафор, інших художніх засобів». Звернімо увагу бодай на ці рядки:
Розливають пахощі медові
На бульварах липи молоді,
І гудуть над вулицями бджоли.
Невсипущі в вічному труді...
З його збірки поезій «Зізнання» до нас промовляє природа рідною українською мовою голосом краси, а не красивості, та ще й рідною українською мовою». Це він випестив образ «невсипущих бджіл»; його мрії, «мов напнута струна», весна – «розірвала всі пута, розтривожила згадки серця, наче розплески гроз»; «лісосмуга довгий пояс в’яже»; вітри – «кругойдучі»; трудар – «володар простору і долі»; степи – «у битвах кров’ю миті-перемиті»…
Знання ж українського слова у Леоніда Куліша багатюще Він бережно відносився до мови, ретельно добирав художні засоби і старанно творив художній образ для розкриття задуму, мотиву. У цьому також є своєрідна таїна чару його поезії, поезії українського звучання.

ПРОЗА МАЙСТРА

Проза письменника приваблює життєвою достовірністю, правдивістю тем, оригінальністю, зі своєю творчою манерою, своїм поглядом на дійсність і людину. Слід відзначити ліричну задушевність розповіді письменника, його ніжну закоханість у народне життя, привільно-неповторну красу українського степу, в звичайну людину-трудівника, котрі ніби мимоволі захоплюють, підкорюють читача. У переважній більшості оповідань Леоніда Куліша відчувається душевна щирість, теплота, ліризм. Його прозові твори: оповідання, повісті, замальовки написані на реальній основі, теми підказані самим життям. Вони пропущені через власне серце майстра слова і віддані читачеві, як найдорогоцінніший скарб.
Ось яку оцінку дає Кость Волинський у своєму дослідженні творчості письменника: «Визначення «поет» має передувати в Кулішевій характеристиці ще й тому, що, перейшовши згодом на прозу, він і в ній зберіг поетичність свого бачення і сприйняття світу. Про це свідчила вже й перша його збірка новел та оповідань ”Калинове намисто». А наступні збірки – «З відрами вповні», «Яблука в росі»; художньо-документальна повість ”Степовий гігант», книжка повістей та оповідань «Криниця безодня», повість «Камінь у воді», остаточно підтвердили, що в особі Л.Куліша маємо прозаїка оригінального, із своєю творчою манерою».
Чим же приваблює Кулішева проза, які з характерних ознак його творчої манери варто передусім виділити?
Очевидно, перш за все тут слід сказати про життєву достовірність, правдивість його творів. Справді, про що не розповідав би письменник: далеку нелегку пору свого дитинства (оповідання «Білий сон», «Видавали Ганну заміж», «Пастушок», «Жменя вишень» та інші), різні події та епізоди років війни (повість «Провесінь» та ряд оповідань), або вже й нашої сучасності (про що більшість творів збірки), та й про вражаючі епізоди з малолітнім майбутнім відомим драматургом Миколою Кулішем («Весни його дитинства») – скрізь за описанням історій, подій, фактів – читач відчуває життєву першооснову. Безперечно, тут » попрацювала» і письменникова творча уява, художньо-узагальнюючий домисел, відбір життєвого фактажу. Проте відчуття достовірності, життєвої ймовірності зображеного вони, як правило, не порушують. А це – неабияке з достоїнств правдивого твору.
У літературі важливе не лише те, що описує автор, а і як він це робить. Тому, як і в поетичних збірках, читач відчуває в прозі письменника ліричну задушевність розповіді, його якусь цнотливо – ніжну закоханість у народне життя, привільно-неповторну красу українського степу (рідної природи взагалі), в звичайну людину-трудівника, котрі ніби мимоволі захоплюють, підкоряють тебе. То –глибинне, дійсно своє, чуття і любов у письменникових роздумах.
У переважній більшості оповідань Л.Куліша – душевна щирість і теплота, ліризм органічно поєднуються з акварельною м’якістю, якоюсь «пастельною тендітністю» словесно – образного малюнка, котрий, водночас, відзначається і своєю графічною виразністю, реальною відчутністю.
Оповідання, етюди, акварелі письменника відповідають у переважній більшості випадків художньо-сюжетній структурі творів. Автор наче б і не ставить перед собою завдання змалювати образ, характер персонажа, не кажучи вже про якомога повніше й різнобічніше його відображення. Здебільшого він бере якусь одну життєву ситуацію – хай то буде якийсь випадок, подія, підмічені письменником у нашій дійсності, а то й легенда часів давнішніх, про події незвичайні, казкові, проте відкладені в пам’яті народній як узагальнена реальність вищого порядку. Наприклад, степова легенда «Лебідочка». Тут невимушено, природно розповідається про поведінку персонажів за даних обставин, їхні внутрішньо-психологічні реакції на оточуюче. За тією » простотою» і невимушеністю перед читачами мовби і якось непомітно, ніби самі по собі, починають вимальовуватися живі людські образи. Надто – дитячі, котрі чи не найкраще даються письменникові.
У кращих своїх творах Л. Куліш дає змогу «вловити», відчути сутність людської натури своїх героїв, ідею, пов’язану з утвердженням краси в людині. Чи то, для прикладу, захоплюючої чарівності молодої геодезистки Тамари («Степова Афродіта»), чи тонко переданого зародження почуття кохання в інваліда Миколи («Тополька листом грається»), чи про уроки людської доброти, душевності, вірності (про що більшість оповідань збірки).
На людину, її душу, внутрішній склад спрямовує свої художницько-дослідницькі зусилля письменник і в повісті «Провесінь» та ряді оповідань, що розповідають про події суворого воєнного часу.
Проза Л.Куліша відзначається джерельною чистотою, свіжістю мови, народної в основі своїй. Дозволю собі з цього приводу зіслатися на вельми авторитетне джерело. Так, в одному з листів до письменника, видатний майстер української прози, Олесь Гончар про першу збірку Л.Куліша «Калинове намисто» писав: «Тут оповідання цікаві для мене з погляду мовного і лексичного, приємно натрапляти раз у раз на знахідки чистих народних слів. Ось ця «Свірочка» – раніше такого не чув, і оповідання під цією назвою сподобалось щирістю, теплотою, могло б воно бути в читанці для дітей». 
Сьогодні важко знайти твори автора, не завжди вони є у книгозбірнях маленьких сіл, ще менше – у сучасних школах.
Закликаю усіх читачів звернутися до першоджерел, щоб помилуватися прекрасним українським словом, простежити, як розкривається тема, підказана самим життям, які образи і за допомогою яких художніх засобів створював їх автор.
СВІРОЧКА
За лісом гули гармати, коли Сергійко рубав у палісаднику свірочку. Скрадався ранній вечір, і в білосизі сутінки горнулося село. У причільне віконце виглядала Даринка, тоненькими блідими пальчиками щось показувала крізь шибку і нечутно шептала:
– Рубай швидше, Сергуню, а то староста... рубай...
А Сергійко не чув Даринчиного напучування. Снігу набузувало повен палісадник, і йому нелегко було вивільнити свою свірочку-ялинку до самого кореня. Вовтузився, порпався хлопчина, аж упрів.
Сергійко упорався, як вечір уже порядкував на обійсті. Даринка ледве могла побачити братика в гущавині малини. Їй ро-билось лячно одній у ванькирі, та ще коли за лісом гармати гудуть, аж хата двигтить, і мати в гарячці на холодній печі стогнуть.
– Сер-гу-ню... – плакала Даринка беззвучно: боялася стурбувати слабу матір. – Де ти, Сер-гу-ню?..
А Сергійко, обтрусивши од снігу зелену свірочку, вносив її на ґанок. У хатні двері гостя ледве пролізла. Доки втиснув її Сергійко, холоду напустив. Даринка хотіла було зарюмсати, та не посміла, бо страх зачарувалася свірочкою.
– Гарна свірочка, Дарцю? – спитав сестричку.
– Красива... наче в казці, що мама розказували нам.
– Отож помагай мені прибирати її... Тільки тихо, а то маму розбудиш...
Діти заходилися ставити свірочку. Сергійко приніс відро з мокрим попелом, устромив туди деревце, щоб міцніше трималось, обтушкував ще старою куциною.
Каганця не світили. Сутіні огорнули свірочку, і вона здавалася дітям якоюсь незвичайною, таємничою. Хоч на ній не висіло жодної прикраси, ні одної свічечки не горіло, а їм вбачалася вона розкішною і ошатною, наче в дивній казці. Крізь розірвані хмари зірка в шибку гляне – свірочка наче діамантом оздобиться; місяць кине косий погляд – сріблом обіллється; а гарматний спалах далекий блисне – позолотою засяє.
Шкода дітям свірочки, бо вже кілька зим отак під вікном очі вабить, а влітку в затінок кличе. Та оце вчора осоружний староста приходив, аби зрубати та поставити на Новий рік в управі, щоб німці розважалися.
Почув Сергійко, вирішив сам зрубати і поставити в хаті, щоб Даринка побавилась, як колись він у школі. Зрубав. А старости не було – мабуть, утік з німцями, бо нагло фронт наблизився.
Вгамувалися батареї, і стало тихо-тихо. На печі стогне хвора мати, шкребуть голодні миші за вікном у гороховинні. На тапчані, притулившись одне до одного, наче ластовенята в гніздечку, сумні діти. Не зводять очей зі свірочки. Сергійкові згадалося, як він ходив у четвертому класі на новорічне свято до школи. Стояла тоді посеред широкої зали пишна лісова красуня, вся в гірляндах та позолоті. А на кожній гілочці свічки горіли, і Дід Мороз із Снігуронькою дітлахів забавляли та подарунки кожному давали. Даринка цього не знає, бо манюньою була. Слухала, що Сергійко розказував, і оченята виповнювались захватом.
Раптом загупали важкі чоботи попід хатою, щось прогуркотіло вулицею. В сінешні двері спершу тихо, наче несміливо, хтось по-стукав, а потім, не діждавшись відповіді, голосніше затарабанив.
– Хто тут є живий, одчиніть... – почулося.
Сергійко з Даринкою на мить заніміли. Хіба їм здалося?! А в двері хтось стукав і стукав. Голосно, настирливо.
– Не бійтесь, свої... – доносився знадвору хриплий голос.
Сергійко зліз із тапчана і вийшов у сіни.
– Хлопчику, дай води напитись. Ти сам?
– Ні, мама хворі і сестричка зі мною...
– А чого ж ти мовчав?
– Боявся... Гадав, німці прийшли, щоб свірочку забрати...
– А де твоя свірочка? Покажи.
– В світлиці.
Зайшли до хати. Засвітили каганця. На Сергійка дивилися добрі очі, що сяяли ласкою.
– Так оце твоя ялинка?
– Умгу, – кивнув Сергійко, не зводячи очей з невідомого у військовій формі. На його плечах були погони, на них – зірочки. По чотири. Сергійко вперше побачив радянського воїна з погонами.
– Гарна, – обійшов довкола ялинки капітан.
Даринка почала жалібно хлипати: боялася, що він може забрати свірочку.
– Ти чого, донечко? – підійшов до неї офіцер.
– Боюсь... – схлипувала Даринка. – А ви не заберете?..
– Чого ти боїшся? – весело засміявся капітан. – Кого не заберу? Тебе?
– Свірочку.
– Ото чудна! – взяв капітан Даринку на руки. – Не бійся. Ніхто тепер не забере твою свірочку. І татко скоро прийде... Він позаду йде...
– Хто там?.. – озвалася мати. – Сергійку, хто там?
– Це наші, мамо... Наші! – підбіг хлопчина до печі. – У село ввійшли. І тато скоро будуть дома!..
Мати підвелася, повела блискучими очима по хаті, і по її змарнілому обличчі покотилися сльози.
– Спасибі, рідний... – ледве вимовила. – Спасибі... Ми вас так довго ждали...
Капітан посадив Даринку на припічок, зняв з голови кашкета, відчепив червону зірку.
– Хай вона тут горить, – нахилив верхівку свірочки і причепив п'ятикутну зірочку. – Хай! Бо що то за ялинка без прикрас. – Потім дістав з речового мішка кілька шматків цукру, хлібину, консерви і дав Сергійкові. – Візьми. Дід Мороз передав. А мені ніколи... – і рипнув дверима.
Горіла червоною емаллю в чадному світлі каганця зірка, наче справді вона була подарована Дідом Морозом з чарівної казки.
…Кращі твори Л.Куліша, а зокрема й прозові, справді надійно вписалися в нашу сучасну літературу. І той, хто прежив жахливе лихоліття війни, залишився сиротою, у кого не повернулися з війни рідні чи близькі, не тільки дізнається про конкретні епізоди життя у ті далекі роки, а й буде зворушений до глибини душі просим жестом радянського воїна – визволителя, захисника держави і маленьких дітей, які і в тих складних умовах готувалися до свята, чекали дива.

* * *
Олесю Гончару
Південний степ …Розстелив він широкі поли від моря до моря, укрився високим легким небом. Ні жайворон, віща птиця, ні шуліка не розірвуть тонку павутинку променя, що бринить безгучно над оксамитовою нивою.
Лишень розгойдають її, наче струну на арфі, і в урочій полудневій тиші бринить-переливається одвічна пісня степів, повита в смутки і радощі, овіяна романтикою боїв. Станьте посеред степу, зачаруйтеся його красою …Вам здасться, що ніде і ніколи ви такого дива не бачили. Стільки простору, стільки безміру! А в тому розширі ниви мліють, тони розкошують. Диво, та й годі! Прикладіть вухо до гарячої черені степу, і ви почуєте багато.
З глибини віків долинуть малинові дзвони козацьких острог, видзвони підків баских коней, шерех кунтушів і сірих свиток, донесуться громами одчайдушні кличі відважних гренадерів.
Ви вловите серед гомону трав, шепоту важкого колосся закличне, лунке клекотіння кулеметних тачанок, брязкіт гострих шабель червоного козацтва, і незгасним спогаданням закарбується у вашій вразливій душі славетна історія рідного краю…
Аж ось – придивіться! – на узбіччі дороги не знати яким робом окіп неглибокий сиротливо примостився… Польові волошки, сокирки, маки його оточили, вінком заплели, від людського ока заховали. Певне, сором’язливі діти степу – різнобарвні запахущі квіти – не хочуть ятрити людські серця, бо й так багато вони спізнали на своєму недовгому віку. Небачена війна прогула над людськими долями, обпалила вогнями, смерчами завихрила, набоями заглушила… На перекопській землі, яка зазнала гірких травм, відчула радощі перемог у громадянську і Велику Вітчизняну війни, і досі поміж густого соковитого зела уламки, патрони, гільзи снарядів іржавіють під ясними дощами, спекотними сонцями, спраглими вітрами. І для нащадків степовиків вони, ті німі свідки історії, тепер правлять острогою, бо ніхто не хоче спізнати на своєму віку того, що випало на долю дідів і батьків…Озирніться довкола, прижмурте закохані очі, прикладіть дашком долоню до чола – і ви замилуєтесь новою картиною. Ген на далекому обрії хвильки сизі блукають, квапляться кудись, наче отари тонкорунних овець…У спекотному мареві мліє наш степ. Із віку у вік, із покоління в покоління. Гей, скількох те диво степове ошукало, обмарило! Воно досі жартує, пустує, бавиться…
Але ті забавки нині знані людям, і вони їх сприймають як незвичайне природне явище.
Не печалить воно душі, не засмучує очей. Бо в степу широкими стрічками канали простяглися, повіяло навкруж життєдайною вільгістю, духмяними суцвіттями яблук, абрикосів, персиків запахло. І оте вчорашнє лиш перебігом пам’яті зостається.
Ой, степе мій, степе… Стільки дум, стільки мрій пов’язано з тобою.
Незбагненний степ у своїй красі в пору переджнив’я. Це вже коли ось-ось комбайни затуркочуть, на всьому просторі зерном запахне, хлібом свіжим. А поки що різними барвами ниви переливаються, мерехтять у лагідному промінні. Направо подивишся – пшеничний лан бронзовіє, мусянжевою фарбою розведений, наче полотно майстра – колориста хто розстелив. А вліво зиркнеш – мідними відтінками оддає ячмінне поле, а там далі овес у малахітовому вбранні тихо – тихо подзвонює, кукурудза буйно йде в ріст, наче не бажає відставати од своїх польових братів і посестер, родичів злакових.
І взимку, коли легка незаймана снігова ковдра накриє зелений килим, степ теж неповторний. Тоді здається, що все наокільне залите чистим-чистим сріблом, бо й степ і небо в суцільному мерехтливому мороці. І лише чорними рухливими цятками машини снують по шориких трактах, трактори пораються на полях та подекуди лисиці голодні мишкують. А восени й казати годі. В золоті, сріблі оксамитах ланів, у пахощах садів та баштанів у перервах між напруженими клопотами спочиває степ … поважний, задоволений. Весь рік трудівник – його володар – працює, аби восени намилуватися віддарунками своєї творчої роботи. Весна започатковує життя, осінь підсумовує…
Людина і земля…Невід’ємні, нерозлучні, нерозлюбні. Вічний гомін між ними, вічні проблеми тривожать їх. Замріть на якийсь момент – почуєте той діалог.
Степ. Навіщо ти так дбаєш про мене? Нащо збагачуєш мене своїми турботами?...
Степовик. Бо люблю тебе… Хочу, щоб ти ще кращим став.
Степ. Я одвіку красивий… Згадай, скільки про мене романів, віршів, поем написано, скільки пісень і радісних, і тужних переспівано…
Степовик. Знаю. Отож і прагну перетворити тебе, щоб ти й сам не пізнав своєї вроди. Омолоджую тебе…
Степ. Це я добре відчуваю… Проснувся від зимової сплячки, дивуюся: скільки нових шат на мені, стільки коштовних прикрас. І бинди блакитні заплетені в моє густе колосся…Справді, молодію!
Степовик. Молодієш… А в молодому тілі сила, здоров’я, краса. Сторицею маєш віддячити за мої турботи.
Степ. І віддячу! Розпростаю свої дужі плечі, зітхну на повні груди, і посиплеться, наче з рога достатку, має багатство… Яке маю і якого досі не мав...
Степовик. Ось таким я й хочу тебе бачити, знати…Таким любити.
…Тече, перебігає легке марево колосистим обрієм, пориває у врожайному лоні, розвівається.
Автор не тільки залюблений у степ, а й малює словами об’єктивний пейзаж. Він через уявний діалог степу з хліборобом пробує суспільно чи філософічно осмислити буття людини на землі, де вона (людина) є господарем, а степ – годувальником.
Твори Леоніда Куліша - то розкрита книга душі простої та відверто-щирої людини, яка вражає правдивістю і силою почуттів, яскравістю і душевною простотою, мудрістю і виховним ефектом від прочитаного, звабними обріями українського слова.