Настав час збирати каміння... (про Миколу Василенка)

НАСТАВ ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ
(Про Миколу Василенка)

НЕУБІЄННЕ ПОЕТИЧНЕ СЛОВО

Микола Василенко почав писати вірші ще в 40 роках ХХ століття. Але справжнє визнання серед шанувальників рідного слова і широкого читацького загалу прийшло лише в 90-х роках минулого століття. Осягнення творчості поета і її значення вже почалося через дослідження науковцями творчого доробку письменника-краянина, у студентських та учнівських роботах МАН, у спілкуваннях автора з молоддю, читачами і на презентаціях майже кожної нової його книжки. Його неубієнне поетичне слово знаходить відгук в серцях дорослих читачів і в юної аудиторії, бо теми підказало його власне нелегке життя і чорні сторінки історії нашої держави.
Вже до перших збірок «Небовий ключ» і «Очна ставка» увійшли твори про конкретні реалії життя поета і суспільства, про вир тогочасних подій, які він сприймав так оголено і чутливо. Автор порушив такі теми та проблеми, як: філософські роздуми над тим, як живе і мусить жити людина; непокора тоталітарній системі; незгасима любов до України, волі, правди; протест проти переслідування, утисків всього українського; уславлення героїчного минулого, світочів україн­ського духу в історії та літературі; любов до рідного слова …
Поет болісно відгукнувся на імітацію тогочасного життя, де все – несправжнє:
Де, за якими сибірами схована
Правда ясна?
Може, на лобному місці скатована
Катом вона?
Ні, я не вірю! Правда незборена,
Смерті не зна.
Прийде ще, прийде струнка і розкована.
Прийде вона!
                                   Інта.1949

Справжніми для поета в ті тоталітарні часи були усі негаразди, щоденне рабське життя, тривоги… Віра в правду, бажання вистояти будь-що, не зламатися, не звернути з дороги, аби залишитися не тінню, а людиною – таке враження від багатьох його віршів у цих збірках.
Вчитаймося ще раз, вдумаймося у мотиви творів, вслухаймося у слова і спробуймо уявити душевний настрій тих рядків. Таких, як Микола Василенко, у сталінські часи оббріхували, очорнювали, оголошували політичними ворогами, гноїли по «сибірах», «гулагах», забороняли їхнє Слово.
Євген Дацюк у розвідці «Поетові сходні» (журнал «Визвольний шлях», Лондон, кн.7– 2000р.), аналізуючи поезії Миколи Василенка, зокрема «Досвітні етапи»

… А хто там, хто в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?...
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде…

– зазначав: «Для нормального спілкування в’язнів умов не було. Вічні «Досвітні етапи», вимарші на «робочі об’єкти», посилений режим у зоні ОЛПу («отдельного лагерного пункта»), нелюдське поводження наглядачів (табірних «вертухаїв»), важка праця в шахтах, недоїдання, звідси – фізичне виснаження…».
А сам Микола Василенко згадує у книжці «Сибірські гулаги-херсонські степи. Спогади з минулого» (Х.2000р.) про тих, «хто» були із ним поруч: «За колючим дротом в умовах несправедливості у молодих в’язнів формувався світогляд національного патріота. Моїми однотабірниками були згодом відомі талановиті літератори, духовні атланти української культури, які не мали в собі плазуючого раба. Це поет-перекладач, людина енциклопедичних знань, доцент Вінниць­кого педагогічного інституту, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка (посмертно), лауреат премії ім. Максима Рильського, дійсний член НТШ – Григорій Кочур; поет, перекладач, автор повного перекладу сонетів Шекспіра, лауреат літературної премії ім. Максима Рильського – Дмитро Паламарчук; поет, офіцер Іван Лук’яненко (Іван Савич); священик, поет, художник – Микола Соколовський (Сарма); письменник Іван Гришин-Грищук; історик, письменник – Андрій Хименко (Химко); мемуарист Любомир Палюга; єврейський та український письменник Григорій Полянкер; педагог, письменник Михайло Хорунжий-колишній доцент Херсонського державного педагогічного інституту».(с.17).
«Кажуть, що поезія в неволі гине, – згадував далі Микола Олександрович. – Названі поети своєю одержимою працею доказали протилежне, поезія в неволі не тільки виживала, але й розвивалася. Талановиті поети, прозаїки, перекладачі, ризикуючи отримати нові терміни ув’язнення (в таборах писати суворо заборонялося) потаємно писали визначні поетичні і прозові художні твори. Мої знайомі інтинські літератори мали вищу освіту, письменницький досвід і мені охоче допомагали зорієнтуватися у світовій літературі, філософії й загальнолюдській культурі. Я щасливий, що мав тоді нагоду прилучитися до носіїв елітної української інтелігенції, яка в жорстоку добу тоталітарного режиму самозречено відстоювала культуру свого народу». (с. 21)
– Чи важко було їм? Звичайно! Не те слово тут вжито. Потрібне більш визначальне. Бо все те робилося-творилося на межі надлюдських можливостей. Адже:

...Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить, –
Боротися немає сили.
«Не здамся, ні!» – душа кричить.
                                               «Протистояння», 1994
Часто «стукала в серце безнадія, навіть розпач»…, але були поруч побратими – соузники, в минулому активісти ОУН, бійці УПА, – пригадував Микола Олександрович у приватній розмові. Їх почин, їхня жертовність, їхній життєвий приклад вселяли віру, що «…ще існує потаємна ойкумена» в душі «тихого зека», а «сумління в’язневі стояло на сторожі», як у таких рядках:
...Розіп’яли йому душу,
вирвали горло і серце єдине,
а він гукає:
– Хай живе Україна!
Скрутили йому руки,
голодом очі виїли,
а він про єдине:
– Хай живе Україна!
                                   «Стоїк», 1949.

Ось так стоїчно заявив поет ще в ХХ столітті та продовжує йти цим шляхом по сьогоднішній день: служить Словом незалежній Україні, народу, досягає вершин поетичної майстерності.
Творчий доробок М.О.Василенка – тринадцять книжок (поетичних, прозових, сотні перекладів із різних мов, творів для дітей і про дітей). Вони різні за жанрами і розмаїті тематично, але пройняті філософською заглибленістю, громадською наснаженістю, сатиричною викривальністю, теплим ліризмом.
У всі часи справжні митці намагалися говорити правду, якою б гір­кою вона не була. І в нашого поета є улюблені теми, мотиви, обра­зи, до яких він, шліфуючи кожне слово новими гранями, повертається щоразу. Але є наскрізні образи-ідеї: людська гідність, чесність, пам'ять серця, рідна мова, історичні постаті, доля народу і держави…
Ще 1956 року поет, дійсний член Академії наук СРСР і УРСР Максим Тадейович Рильський писав Миколі Василенку: «На присланих Вами поезіях бачу печать безсумнівної обдарованості; переклади (із Богдановича і Гете) свідчать про високу культуру мови…». Він радив молодому поетові бути наполегливим і не залишати поезію. Знаменно те, що ще в 1953 році у верлібрі «DIXI» М. Василенко, висловлюючи своє ставлення до поезії, немов би наперед давав відповідь поету-академікові:

Якби я серце міг у слово перекласти,
якби я піснею злетіти в небо міг,
тоді сказав би своїм поривам – уболіванням:
– Досить!
Досить мене, любі, катувати,
бо слово відшукав,
що породило мене,
бо пісню написав,
що не давала жити упокійно.
Отак сказав би своїм поривам – уболіванням,
якби серце міг у слово перекласти.
А так …А нині що сказати?
Мучте!..
Мучте знов мене. Пориви – вболівання,
малюйте дивовижні сни,
душі спочити не давайте!..
Але наснагу в кров мою вливайте,
щоб міг невтомно і несхитно
з народом рівно йти.
                       1958 (Зб. «Архітектура планиди», с.129

Довгим і тернистим був поетичний шлях Миколи Василенка до свого читача. Його творчість заборонялася десятиріччями, але він проходив ті пекельні кола найстрашніших випробувань мужньо і гідно, зберігаючи віру в людину, в її високе призначення: творити добро й ставати на перешкоді злу й несправедливості, відстоювати, як справжній патріот, національну ідею, підхоплювати Прометеївський вогонь і нести його людям. Тож не дивно, що уже в першій книзі автора «Небовий ключ» знаходимо вислів: «Берімо з минулого живий вогонь, а не попіл …»
Збірка «Небовий ключ» складається з трьох розділів: «Зона» (91 вірш), «Витоки» (93 вірша), «Золоте перо» (27 перекладів із польської, чеської, англійської, німецької, болгарської та білоруської мов).
Ця збірка присвячена усім відважним і нескореним сміливцям, що йшли до правди, але упали змучені в дорозі, так і не скорившись ні коричневим, ні червоним людинофобам:
…Вже час настав збирати нам каміння,
Яким колись жорстоко били нас…
                                               «Реквієм», с.46

Кожне своє слово поет спрямовував на творення добра, запалювання сонця у грудях, осуд тих, хто несе руйнацію душ, держави, ідеалів і народних інтересів. Він відчув потребу «збирати каміння, яким жорстоко били нас…» і направляв своє поетичне, гнівне звинувачення новітнім яничарам і бездуховності.
Подібну проблему Микола Василенко порушує у таких віршах, як: «Книгоспалення», «Геростратове начиння», «Соловецький музей-заповідник», «Гвинтики», «Соловецький монастир», «Дядьки», «Дід Кузьма», «Пристань міста Кемь»…
Перед читачами оживають справжні лицарі Духу, Правди, Честі і Свободи з історичного минулого: Кость Гордієнко, Дмитро Вишневецький, Олекса Довбуш, Маруся Богуславка…
Уява автора бере свій початок із невичерпної скарбниці мудрого українського народу – фольклору, де ці герої увіковічені в піснях, думах, баладах, легендах. У сучасному житті вони можуть слугувати прикладом незнищеного вільного лицарського духу, тісного зв’язку з народом. Як, наприклад, образ Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Миколи Зерова, Миколи Чернявського, Миколи Куліша…
Сидіти б тихо, наче птах у лісі,
Навчитися писати ні про що,
Повірити, що на землі безхмарно…
…Та що робить, коли твій дух – є неслух;
Коли вночі приводять Дорошенка
І Орлика, поранених шаблями;
… А сам Шевченко «Сон» тобі читає:
«Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися...»
І ти зректися вже себе не можеш;
Ніяк не можеш бути незворушним,
Коли від болю горбиться земля,
Чужі й свої кують бридкі окови
На руки,
ноги,
й помисли краян…
                                   («Микола Чернявський», с.93)

Незнищеності добрих начал у серці людини, непідкупності та гідності автор вчився в українського мандрівного філософа і поета Григорія Сковороди («Григорій Сковорода»); обов’язку митця-громадянина і патріота – у мужньої поетеси–пророка, «співачки досвітніх вогнів» – Лесі Українки («Леся Українка»); шліфував своє слово під впливом величного голосу Кобзаря, літописця історії нашого народу, палкого патріота, заступника знедоленого народу і національної культури, історії, мови – («Т.Г.Шевченко»); відчуттю безпросвітної долі земляків – у народного порадника, заступника – «українського Шекспіра» – Миколи Куліша («Микола Куліш»); вірі на відродження гуманістичних начал навіть у найтяжчі періоди людського життя у поета-неокласика – Миколи Зерова («Микола Зеров»): захоплювався мужністю і витривалістю Довженкового серця, що вміщало вселюдські болі, зазнало «анафеми й гоніння», але не зміліло, не скорилося («Олександр Довженко»)…
Це у них черпав Микола Василенко силу і бажання вижити, творити добро, бути корисним державі, народу, не зраджувати правді й волі.
Поетична збірка «Жменя дощу» містить понад сто віршів – різноманітних за тематикою і жанрами, розміром і будовою. Але всі вони поєднані роздумами і вболіваннями за долю рідного краю, позначені почуттями патріотизму, сповідальністю і щирістю. Ідеєю незалежності Української держави проникнута більша частина поезій збірки, спершу надрукованих у часописі «Зона» № 15, 2001 року.
Збірка відкривається віршем із метафоричною назвою «Безсоння». Лейтмотив поезії – тривога за Україну, її незалежність. Ліричний герой просить дозволу зайти до «хати» із «безсонням своїм». Його хвилює те, що не все добре в нашій «хаті», що «сусіда …ллє бруд» на все українське, що дехто в Україні ще тужить за особисто своїм «ситим минулим»… Образом ліричного героя поет землякам своїм «душевну тривогу приніс», щоб розбудити всіх, хто ще спить.
У вірші «Надвечірній сонет» автор висловлює щиру віру у «нову добу» своєї України:
…Крилатим серцем в піднебессі бачу
Нову добу й твою бджолину вдачу,
Вкраїнонько.
Привіт тобі, привіт! (с.50)

У наступному вірші «Біла ворона» автор змальовує образ людини-борця, українського патріота, який тут, на півдні України, досить часто виступає у ролі «білої ворони» з «чужою» для більшості українською мовою, і «крилами чужими» – національною ідеєю:
За віщо? Для чого?
З яких ото прав
розумну ворону
сам Бог покарав?
Між чорними – біла,
біліє, мов ртуть;
свої і чужинці
злосливо скубуть;
горланять під лісом
на мокрій межі:
– Чужа твоя мова
і крила чужі!
У білому пір’ї
немає окрас…
Геть з гурту,
бо білим замурзаєш нас! (с.44)

У філософській поезії «Стіна» за допомогою художніх прийомів алегорії та метафор авторові вдалося показати криваву добу сталінізму.

Незрячі поставили стіну–
цеглину до цеглини,
камінь до каменя,
метал до металу–
моноліт.

А зрячі потай її кайлами
лупали і лупали,
аж доки не завалили.

Навстіж розчинилися двері,
очима не охопити простору…
Тільки зрячі тепер не знають

куди подіти свої руки,
криком кричать: обікрали!
І незрячі знову ставлять стіну–
цеглина до цеглини,
камінь до каменя… (с. 40)

Цей вірш звучить нам пересторогою, що незалежність України ще в небезпеці, за неї потрібно змагатися щоденно, не опускаючи руки.

У поезії «Прокляті вірші», присвячені В. Стусові, автор змальовує незламність духу побратима, який попри всі знущання над ним, не дав зламати свій національний дух, писав «прокляті вірші».

У звіриному сказі
господар темного світла
обрізав політзекові ґудзики,
щоб тримав штани руками;
заліпив глиною шпарини в стінах,
щоб не чув отих «триста як скло»;
мішковиною затулив гратоване вікно,
щоб не бачив ні зірок, ні сонця…
А тепер
нехай бере олівець
і пише свої прокляті вірші. (с. 60)

Цю ж думку автор продовжує у поезії «Яр Славутич»», розповідаючи про тяжке життя нашого земляка, а нині всесвітньо-відомої постаті на літературій царині:

Стояли ночі перед ним, –
Життя вузли в’язало.
І застеляв дорогу дим,
І сліз було чимало…

Часом було так, що увесь світ здавався Ярові Славутичу «однією страшною могилою»,але він тримався, маючи міцний козацький дух. Тримався, оскільки «нова манила днина, – //Потужний спалахом маяк //– Розкована Вкраїна».
У пророчому вірші «Дорога до мети», присвяченому В’ячеславу Чорноволу, автор закликає на шляху до «світлої національної ідеї» «пам’ятати всіх, хто стояв біля джерел боротьби за національну українську державу». Ніби відчуваючи майбутню трагічну загибель В. Чорновола, автор його вустами закликав: «Не зупиняймося, єднаймося!» Хто іде, той долає дорогу!».
Нині ім’я поета набуває нового розголосу і звучання. Особливо ж у творах про дітей і для дітей. У збірці віршованих казок «Усе царство – за коня» порушуються «дорослі» проблеми людських цінностей, які тяжіють до філософського узагальнення – не можна досягти особистого щастя і благополуччя, нехтуючи інтересами інших людей. Поет і далі прагне до філігранної точності слова і ситуацій, до реалістичного трактування сутності буття, виховує патріотичні почуття і вчинки. Він не ідеалізує своїх героїв, показує як добрі, так і негативні сторони їхнього життя, і цим дає можливість читачеві самому судити про якість того чи іншого героя твору. Таке зображення зумовлене спробами глибшого підходу автора до проблем світу дитинства, ґрунтовного розкриття психології героїв, краси природи рідного краю. Віршовані казки – то чудові приклади про мужність і справедливість, про вічні людські чесноти і цінності, коріння яких сягає у невичерпну морально-етичну скарбницю українського народу і його менталітету.

Збірка віршів «Архітектура планиди» написана зрілою і талановитою людиною в умовах самостійної України.
У передмові до книжки відомий український поет Дмитро Павличко зазначив: «Микола Василенко – поет і прозаїк, літературний талант якого розкрився на повну силу в умовах самостійної України, хоч за часів «хрущовської відлиги» його поезія появлялася в журналах. Як поет він сформувався в концтаборах, під впливом концтабірних високо інтелектуальних побратимів – учасників національно – визвольної боротьби. Правда, розкрився не тільки талант, розкрилося велике життя, з’явилися вірші, написані чи, вірніше, укладені в пам’яті поета, коли він був молодим і за допомогою тих поезій боровся за своє життя і за свою людську гідність, будучи ув’язненим сталінськими опричниками…Його життя, відбите в його творчості, може служити образом долі України у ХХ столітті» (с.5-6).
Книжка складається з семи циклів:

–«Вулиця сонячних ліхтарів» (48 віршів),

–«Пісочний годинник» (34 вірша);

–«Напередодні» (54 віршів);

–«Високе небо»» (13 віршів);

–«Спалахи за обрієм» (7 віршів);

–«У плетиві колючих дротів» (75 віршів);

– Переклади (18 імен, 34 вірша).

Зібрати під однією обкладинкою 265 різнопланових і, навдивовиж, цільних, як за змістом, так і за жанрово-стильовим вирішенням творів, спроможний, справді, великий поет, із не меншим життєвим досвідом, пережитим-переболілим, осмисленим і усвідомленим, омріяним і реалізованим…Таким є автор книги «Архітектура планиди» – Микола Василенко.
Сім циклів у книзі, сім життєвих етапів, у кожному з яких – свій поетичний сюжет, внутрішній і зовнішній конфлікт, своя відповідь на одвічне «бути чи не бути?». Вражає розмаїття жанрів оригінальної творчості автора: від тонкої настроєвої лірики громадянського звучання: //Коні стриножені рвуть лляні пута,/ Бризкає соком трава. // Вечір на синіх легких парашутах/. Понад селом проплива…// («Клинопис вечора») до філософсько-заглибленої – про вічне на гострому зрізі сучасності: // Джон Андерсен, мій добрий Джон,/ Ми досі мали перепон;// На дикі забирались кручі,/ Коли обвали йшли гримучі./ Отак, мій друже, у світи/ Й подалі мусимо іти…// («Джон Андерсен»)…
Найбільш хвилюючі і гідні подиву поезії М. Василенка із 6 циклу «У плетиві дротів». Це твори вічної дороги до істини, на якій – замордоване тоталітарною системою не одне покоління, але з якої той, хто раз ступив на неї, вже не мав права звернути.

…В руках тримаю кирку замашну, –
Вона у мене, як життя, єдина.
Рубаю камінь, скелю б’ю міцну –
До себе кличе мати – Україна.
                                                           «Щодення» (с.120)

У медитаціях, притчах, містеріях, іронічних замальовках, епітафіях, портретах-посвятах історичним постатям поет показує жорстокий контраст світла й темноти, бо він пройшов такі «життєві університети», що не кожен спроможний навіть його уявити. А, прочитавши такі поезії, збагнеш увесь жах і тернистий шлях, який довелося пережити авторові цієї книжки і його «соузникам» :

Чи згине наш коли патрицій,
Що заступив до сонця путь?
Чи, може, з вирію жар-птиці
Весни уже не принесуть?
Брати, мужайте! Віщі дзвони
Розбудять приспану ріку –
І ми потиснемо долоні
Ще міцно в горах Спартаку!
                                                «Однобаладникам» (с.126)

Для викладу змісту автор завжди ретельно добирав відповідну форму, підпорядковану перш за все високій ідеї – словом, ділом служити Вітчизні й народу. Центральними мотивами віршів із цієї книги можна назвати: рідний дім, край, Україна, сонце, воля, вогонь, вода, камінь…

…Скрутили йому руки,
Голодом очі виїли,
А він про єдине:
– Хай живе Україна!

Навіть у останньому циклі «Переклади» він обрав для перекладу саме ті твори і тих авторів (Д.Байрона, П.Шеллі, Д.Кітса, Г.Лонгфелло, Ю.Тувіма, А.Рамзея, Й.Гете, М.Танка, які співзвучні йому по духу.
Кожним словом М.Василенко висловлював надію в те, що правда й віра – вічні категорії, а людина за будь-яких обставин має залишатися людиною.
У вірші «Громадянинові України» він писав:

Дві матері в житті він мав.
Найбільше їх любив-кохав.
Одна із них була людина,
А друга мати – Україна. (с.56).

«Архітектура планиди» – книжка, яка підсумовує життя талановитої, сповненої гідності й честі людини. На алтар вірності Україні Микола Василенко сьогодні приносить свою долю, життя і свою творчість.
Завершити свій нарис про поетичний доробок Миколи Василенка хочу словами людини енциклопедичних знань, поета, перекладача, поліглота, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, дійсного члена НТШ, багатолітнього приятеля і «сокамерника» Григорія Кочура: «Микола Василенко з молодої генерації поетів 40-х років, які з політичних мотивів по війні були репресовані й відбували ув’язнення в сумнозвісних сталінських таборах посиленого режиму і які найбільше усвідомлювали ерозію духовних устоїв народу, культ сили й соціальну несправедливість. За колючим дротом формувався їхній неординарний світогляд, естетичний смак і погляд на поезію, як на засіб самовираження і самопожертви. Їхня поетична творчість, збережена ціною ризику, співзвучна пафосу наших днів, вона працює на перебудову людських душ, утверджує оптимізм і віру в незнищенність народного духу».

ПРОЗА ПИСЬМЕННИКА

Ще в далекому 1952 році минулого століття, Микола Василенко, перебуваючи в таборі міста Інта (Комі АРСР), написав історичну повість «Лаодіка». Він був свідомий того, що мистецьке відтворення минувшини вимагало скрупульозної обізнаності з її конкретними деталями, глибоко продуманої концепції письменника, без якої «історичні сцени» лишаються лише переказами. У 2002 році з’являється новий роман «Уламки імперії», в основу якого покладена попередня повість.
У передмові до роману автор сам визначив мету: «Уявно подорожуючи в стародавні цивілізації твору, я намагався триматися отого незримого ланцюга історизму. Розкриваючи в художніх образах давнину, я намагався відтворити емоційну атмосферу, досягти не лише психологізму, але й самої суті історизму через поведінку людей – вірну дружбу й підлу зраду, боротьбу за свободу й жорстоке насильство. Мені хотілося схилити читача до думки, що і в наші часи імперські війни виникають із тих самих причин, що й колись: жадобу, розбещення і потяг панівної олігархії до світового панування, які мають одні корені та одинакові наслідки».
Твір переносить читача у далеку від нас епоху, коли в результаті розпаду імперії Олександра Македонського виникли нові держави. Роман написаний майстерно, насичений цікавими сюжетними лініями. Разом із тим він спонукає читацьку думку до виявлення та осмислення аналогій між старожитньою і сучасною добою. Автор підкреслював, що історія за відповідних умов повторюється. Минуле, яким би давнім не було, стає одним із елементів сучасності.
Тематика твору складна, але водночас цікава історичним контекстом. У післямові до книжки кандидат історичних наук Микола Оленковський писав: «Уламки імперії» – досить незвичне явище для українського письменства, але автор цілком оволодів цим матеріалом – подіями середини ІІІ ст.. до н. е., часу перерозподілу спадщини Олександра Македонського. Після раптової смерті Олександра Македонського 13 червня 323 року до н.е. відразу виникло питання про спадкоємність територіальних набутків цього геніального політика й завойовника. А успадковувати було що. Створена ним величезна імперія містилася в межах трьох континентів – Європи, Азії та Африки. Аморфна імперія, яка трималася лише на «твердості руки» самого Олександра Македонського, не уникла закону історичного процесу, який вимагав її розпаду. Це відбулося між 232 та 281  рр. до н.е. Імперія була розподілена між діадохами, полководцями Олександра. В результаті подальшої жорстокої боротьби було утворено три менших імперії з центрами в Європі (Македонія – династія Антогонідів), Африці (Єгипет – династія Птоломеїв), Азії (Селевкідія – династія Селевків). Надалі, близько двох століть, між ними йшла безперервна, з перемінним успіхом для суперників і до поступового занепаду, боротьба за перерозподіл територій та політичних впливів».(с. 270).
Дійсно, жорстокість завжди була атрибутом існування кожної імперії. Адже тільки заходами насильства імперські можновладці могли поневолювати й утримувати під своєю владою кілька націй і народів. Панівна нація нав’язувала ідею своєї винятковості й зверхності. Ця ідея була для всіх імперій державною ідеологією. Як правило, імперії з такою ідеологією народжували жорстоких і кривавих тиранів.
Символічний підтекст у самій назві роману. Історія за відповідних умов, як стверджує сам автор, повторюється. Минуле, яким би далеким не було, стає одним із елементів сучасності. Незримі ланцюги з’єднують давноминулу й теперішню епохи.
У Миколи Василенка інакше й бути не могло. Письменник щиро вірить, що на уламках імперії не відновити того, що було, бо воно полите кров’ю, війнами, рабством…І все підпорядковане цій вірі. Показані незвичайні й напружені ситуації, сум’яття в думках героїв, розпач, зневіра, втрата людської гідності, вигранюються загально-людські морально-етичні цінності: любов, вірність і віра. А поруч із цим: ненависть, зрада, зневіра і безнадія.
Роман містить чимало авторського трактування тих чи інших історичних постатей. Це свідчить про індивідуальний стиль митця.
Мова персонажів пересипана влучними афоризмами, порівняннями, приказками, виразами, парадоксами: «Чия земля – того й закони»; «Джерельна вода – молоко землі»; «Душа лікується словом»; «Хто не дбає про свободу Батьківщини, той вартий смітника і не більше»; «Коротка дорога буває іноді дуже довгою»; «Безсмертний імені не має!»; «Народи, як особистості, не зникають, якщо мають одну мову і культуру». Вражають доречно використані тропи: «Бралося на вечір, небо плакало чорними слізьми»; «По обіді з боку моря приповзли вагітні дощем хмари»; «Дорога до миру завжди довша, ніж до війни»; «Царська корона серця не має» та інші.
Майстерно описані старовинні музичні інструменти (кіфари, кротали, гингра); згадуються стародавні гроші (срібні драхми, мідні обохи, лети, діадохи); наведені чудові поезії Гомера у перекладах Бориса Тена…Тому можемо з певністю сказати, що твір Миколи Василенка має не лише велике пізнавальне, а й вражаюче духовне, виховне значення, аби кожен із нас пам’ятав, якою ціною сплачує будь-яка держава в боротьбі за свою незалежність. А висновок має робити сам читач: що таке добро і зло, чуйність і жорстокість, влада і служіння інтересам народу…

А ПАМ'ЯТЬ БОЛИТЬ…

Книжку щоденникових записів Миколи Василенка «Курай для пожежі» (видано у 2007 році, видавничим центром «Просвіта», Київ – Херсон, 450 с.). – можна назвати зболеною пам’яттю, яку не зітруть ні час, ні роки, ні влада. Вона охоплює перебіг подій із 1970 по 1985 роки минулого століття. Це видання є об’єктивним свідченням очевидця тих часів, його спогадів і екскурсів у давно минуле, його думки, переживання, спостереження за дійсністю, життям і філософські узагальнення. Головна ідея і задум автора – це відтворити віру в українську людину, в її незламну духовність, братерську відкриту душу, попри всілякі жахливі випробування.
Це мозаїка пережитого, особистісного і загальнолюдського. Вона фіксується в архівах пам’яті автора і передається потомкам з єдиною метою, щоб вони, прийдешнє покоління, вивчали історію і знали, крізь які звитяжні роки визвольних воєн і глибокі прірви історичних криз, через яку безпросвітну рабську працю й злигодні пройшов віками гноблений, але не скорений український народ, як, долаючи тернистий шлях і неймовірні перешкоди, виніс безцінний скарб – національну свідомість, високий дух, поетичну і лагідну вдачу, багатогранну своєрідну культуру. Перед нами письменник, який вболіває за те, аби нащадки не забували свою мову, історію, не росли безбатченками, не були манкуртами з укороченою пам’яттю на рідній землі, а знали чийого вони роду і якого народу.
Щедра українська земля породила сотні видатних мислителів, лицарів свободи, співців – провидців людського поступу, борців за народне щастя. Іван Вишенський і Григорій Сковорода, Петро Сагайдачний і Богдан Хмельницький, Петро Калнишевський і Тарас Шевченко, Іван Франко і Олександр Довженко, Максим Рильський і Микола Зеров, Лесь Курбас і Валер’ян Підмогильний, Олекса Слісаренко і Павло Филипович, Євген Плужник та багатьох патріотів нації, яких треба знати, вивчати, пишатися ними, рівнятися на них. Віддаючи данину безмежної любові справжнім патріотам України, Микола Василенко пише так:
Я – Калнишевський, рідний син Вкраїни,
І маю в серці те, що не зника.
Крізь мене проросли катівень стіни
І чорних Соловків трава гірка.
Вдивіться у мої набряклі жили, –
Які пульсують, мов жива кора;
У них течуть мого народу сили,
Свята любов до рідного Дніпра… (с.127)

Ось на кого все життя рівняється поет – Василенко, до чого прагне людина – Василенко, який на власному прикладі пережив – переніс стільки страхіть і випробувань, що вистачило би на сотню інших. Але якраз для того й написані ці денники, щоб розбудити приспану свідомість, порятувати бодай одну людську душу і не допустити подібного глуму, випробування, ламання особистості на догоду будь – якій правлячій верхівці.
Записи Миколи Василенка відзначаються глибиною аналізу громадського життя і літературного процесу від сивої давнини по сьогодення; свіжістю думки і філософськими узагальнен­нями з приводу суспільних подій, свідком яких він був; історичного минулого і власним духовним світом, який, попри всілякі життєві негаразди і випробування, залишився багатим і незламним.
Так, читаючи «Одіссею» Гомера, він не переставав дивуватися генію людини, яка три тисячі років тому написала це чудо. З’являється не просто черговий запис, а філософське осмислення прочитаного, співставлене з сучасністю: «Досі люди черпають із неї («Одіссеї») непроминущу мудрість, пізнають науку великого духу. Древні письменники були ближче до світової істини, краще розуміли філософію життя, ніж ми. Мабуть, тому і не маємо Гомерів…» (24).
«Людина тим і є людиною, що їй болить пам’ять. Історію не можна ні переписати, ні поліпшити, ні погіршити, ні замовчати» (с.59), – цитує Микола Василенко думки древніх мудреців. А далі робить висновок: «А ми упродовж багатьох років тільки те й робимо, що переписуємо історію в догоду комусь». (с. 59).
Після зустрічі із В. Забаштанським, який мужньо і шляхетно переносив своє каліцтво: був без рук, втратив зір, навчався самотужки, писав вірші «в голові», а «написані» диктував записувачеві, з’являється такий висновок: «Воістину подвиг людини – у самій людині!». Автор уміє дивуватися і захоплюватися героїчними вчинками інших людей, які жили інтересами народу, матері – Батьківщини, та й сам ніколи і ні перед ким не плазував, не випрошував нагород, слави, визнання…
У денниках він пригадує, як до нього, колишнього політв’язня, після звільнення, відносилося на роботі керівництво та представники місцевої влади; які стосунки були з побратимами по перу; як намагалися ігнорувати, не помічали творчого хисту, забороняли друкувати твори, ба, навіть у святкових концертних програмах викреслювали вірші, бо написані вони були українською мовою, а їх автор усе свідоме життя відстоює національні ідеї, духовність у слові і справах, присвячених народу, багатостраждальній матері – Україні. Він усвідомлює мудрий вислів: «Любити людство набагато легше, ніж любити конкретну людину» (с. 35).
А влада 70-80 років минулого століття тільки й проголошувала подібні гасла про світле майбутнє для всіх, про піклування партії за народ і його добробут…
Щоб видавати власні книжки, де теж була правда конкретної людини, годі було й думати… Таким творам не судилося побачити світ, а їх автору – визнання. І це теж була правда. Та М. Василенко тягнувся до знань, живого і щирого українського слова, спілкування з відомими людьми, діставав і читав-перечитував книжки про справжніх достойників минулого і складного тодішнього життя; про безпідставні репресії земляків, голодомори, колгоспне рабство, свавілля партійних чиновників, національне приниження … Занотовував факти, вирази, шукав відповіді на питання, які пекли йому душу і серце. Він доходив висновку, що велике складається з малого. Мав свою точку зору на літературу: «Література – це не кількість надрукованих книжок, а тільки те, що написано талановито». (с. 44). Згодом занотовує: «Наша нація почала поступово відновлювати національну пам'ять, порядні науковці шукають правду на згарищах рукописів, які не горять». (с. 44). Він свято вірив українському пророку – Тарасові Шевченку, що «…діла добрих оновляться, діла злих загинуть!». Вірив у ці пророчі слова Великого Кобзаря, жив цією вірою і писав:

Духовне капище в руках сліпців.
Філософи і запальні поети,
Сумлінні судді і мужі учені,
Гуртом стоять в оптичному прицілі.
Зазнав і я анафеми й гоніння,
Тому існую на краю межі
Свого життя, але у центрі світу,
Бо народився в хаті не сьогодні,
І не сьогодні скуштував свавілля… (с. 47)

                                   * * *

Молюсь. (Кому?).
Молюся і благаю –
Не сотвори із України попіл.
Її пракорінь від небес і сонця,
Її вершинні виміри всевидні,
Вони гарячу нам дають наснагу
І заклинають вільно й дружно жити. (с. 47).

У книзі «Курай для пожежі» ми бачимо його власний світогляд і способи мислення, бережне відношення до рідного слова, яке несе в собі світлоносну енергію і заперечення насильного нав’язування чужої мови, чужого мислення, що приглушує національний дух:

Україно,
Задля тебе світло в серці бережу,
Задля тебе тиші перейшов межу
І звитяжний прапор – дух моїх пісень,
Пронести стараюсь у майбутній день.
Хоч не раз в дорозі зазнавав біди,
Та тримався міцно правди і мети.
Хоч бував голодний і німіла кров,
На колінкування у житті не йшов. (с. 92)

Автор денників вважає: «…там, де пригноблене рідне слово – там розвиватиметься почуття меншовартості з деформованою душею». Сам же у наступних рядках стверджує:

Маю в серці прабатьківські гени, –
У змаганні несхитно стою … (с. 92).

Використовуючи історичні екскурси, спогади, документальні коментарі, афоризми, поетичні вкраплення, народні приказки та прислів’я, власні висновки від пережитого, він ніби проводить паралель із давноминулим і сьогоденням, добром і злом, намірами і вчинками…
Звернімося до його думок, написаних у засланні, але які й сьогодні не втратили актуальності та свого звучання:

– Народ існує доти, поки живе його мова. Гине мова – гине народ.

– Загубивши матеріальні блага, людина ще може жити; загубивши волю – може існувати. Але коли губить віру в свої ідеали – губить усе.

– Любов до жінки змінюється привичкою. Любов до Батьківщини – тільки любов’ю.

– Спілкування з духовно близькою людиною – одна з найбільших розкошів, дарованих Богом.

– Хто кричить у гніві – смішний. Хто мовчить у гніві – страшний.

– Поганий друг, що твоя тінь: у сонячний день від неї не втечеш, у похмурий – не знайдеш.

– Письменники стоять не плече до плеча, а на зразок піраміди. Якщо ти не обпираєшся на плече колеги, то це означає, що ти самий нижній. Геній той, хто завершує вершину піраміди.

– Співати добре вкупі, а говорити – порізно.

– Іноді й так буває, що протягом цілої епохи розумні люди мовчать.

– Розум не стільки відокремлює людину від мавпи, як людину від людини.

– За зоною радянських рабів на вулиці поселення висить гасло: «Страна уверенно идет по пути, намеченной партией!».

– Не той зрячий, хто бачить гору, а той, хто бачить, що за горою.

– Вогню не можна спалити, води втопити, вітру задушити, а правди вбити.

– Людина народжується для щастя, як птах для польоту.

– Люди на землі – гості. Час – Господар.

– Світу багато, а поночі жити.

– Хто не горить – той не живе.

– Любити Україну, це значить не бути зайвим на землі.

– Чому я нещасний? Тому, що був щасливим. Не покуштувавши солодкого, не знатимеш гіркого.

– Поезія – це процес самотворення, до якого прилучена людина.

– Тільки добре серце бачить далеко.

– Душевний спокій – місток до щастя.

– Герострат, щоб прославити себе, спалив Храм. Поет, щоб прославити Храм, спалює себе.

– Хто собі не знаходить стежку, той іншим указує шлях.

– Якийсь філософ казав: «Мудрий зрозуміє дурня, оскільки сам був колись таким, однак дурень ніколи не зрозуміє мудрого, оскільки не був мудрим».

У 1947 році Микола Василенко був заарештований органами держбезпеки з політичних мотивів. Вирок – 10 років гулагівських таборів і 5 років позбавлення в правах. Із 1949 року строк ув’язнення відбував у сталінських концтаборах на вугільних шахтах у Комі АРСР, м. Інта. Улітку 1955 року був звільнений зі зняттям судимості.
У своїй книзі він веде читача тернистим шляхом, який випав не одній сотні «поборників справедливості та людяного ставлення до тих, хто мав іншу думку, сповідував інші цінності у житті». Його вражала політика партії, «яка свідомо вчинила народові більше зла, ніж добра. Кричала, що будує соціалізм і одночасно одних тільки в’язниць – десятки тисяч! А концтаборів – не перелічити. А магаданів, соловків, мінлагів, сиблагів…» (с.31)
Тому, зболене серце Миколи Василенка кричало на повний голос, не могло миритися з баченим і власне пережитим, бо за кожним арештом, вироком суддів стояла конкретна людина, яка представляла народ, у якого було повне право жити на рідній землі, у рідній Україні з її мовою і культурою, створеною віками. Це спогади про тих, хто були із ним поруч: «За колючим дротом в умовах несправедливості у молодих в’язнів формувався світогляд національного патріота.
Про своє ув’язнення і нескорених побратимів у книзі є такі строфи:

А хто там, хто, в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде. (с. 34)

                                     * * *

Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить,–
Боротися немає сили.
Не здамся, ні! – душа кричить. (с. 34)

Автор книжки «Курай для пожежі»» ніколи не залишався байдужим до рівня життя свого народу, своєї держави і з’явилися такі рядки:

Згадаймо рід наш і славетний Київ,
Хай вічно будуть в славі наші предки –
Найперші зодчі міста на горбах.
Нехай врожаєм колоситься поле
І благодатна пам’ять не погасне
Про кожум’яків, ратаїв і вчених,
Про мужніх воїв і князів, і смердів,
Які заклали Золоті Ворота –
Співучий міст у наше сьогодення… (с. 97)

Хоча поетичні твори, цитовані М.Василенком у книзі, написані ще в 40-70 роках, але й сьогодні вони звучать гостро й злободенно, допомагають боротися проти всього потворного, що заважає утвердженню незалежної і соборної демократичної України. Він, як Нестор – літописець, пильно слідкував за подіями того часу, боляче реагував на те, як влада ставилася до «інакомислячих», продовжувала гоніння на справжніх «достойників» і нотував для пам’яті, для нащадків жорстоку правду. Правду про Ярослава Добуша – підданого Бельгії, члена «Союзу української молоді», якому пред’явили обвинувачення в проведенні «ворожої» діяльності в Україні. Правду про людей прогресивних поглядів, високої ерудиції, широкого діапазону мислення, з переконаною національною свідомістю: Івана Світличного, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка, Данила Шумука, В’ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Ірину Калинець, Миколу Холодного, Григорія Кочура..., арештованих у зв’язку з цією справою, перед світлою пам’яттю яких ми всі у вічному боргу.
Він опікувався приходом кожного Нового року, задавався питаннями: що нового принесе цей рік? Скільки доброго і скільки поганого? І сподівався, що більше буде доброго і щасливого. Душа живе надією, тому й безсмертна, тому й налаштована на все прекрасне, розумне і світле, а книжка «Курай для пожежі» гідна високої нагороди, як дороговказ у майбутнє нам і нашим дітям.

Нова книжка «Довга дорога з тунелю»» побачила світ 2009 року у видавництві ВАТ «Херсонська міська друкарня» і відразу привернула неабияку увагу читачів. До неї увійшли ще не друковані прозові твори письменника (7 оповідань: «Заметене снігом», «Циця», «Марфа і Мефодій», «Штрафбат», «Гітлерові – капут! Сталін – гут!»; повість у новелах «Над урвищем»; статті «Олесь Гончар як патріот України», «Писемність та її поборники», «Уламки імперії» боляче ранять майбутнє України», «Як духовний хліб насущний»; тексти пісень із нотами: «На порозі зими», «Пісня про цвіт вишні», «Голос порваної струни», «Козацький марш»), у яких ідеться про драматичні події минулих років періоду Другої світової війни; долю репресованих у таборах і нелегкого сьогодення; утверджується віра в незнищенність людської доброти й справедливості. Книжки має символічну назву. То, справді, була довга дорога письменника від забуття, цькування, заборони до визнання і чесного шанування людини, майстра слова, поборника правди і волі.
Я щаслива від того, що маю змогу знову доторкнутися серцем до творчості великого майстра слова, його думки й почуттів. Праця з таким автором, його творами не лише не втомлює, а дарує істинну насолоду і гордість за таку стійкість духовних переконань, людських характерів, доль; пізнання жахливих сторінок в історії нашої країни; спроможності констатувати, показувати нескореність духу справжніх достойників нації. Знайдено письменником точність слова, захоплює нескореність прометеївського духу героїв твору; щирість мовленого, беззахисної відвертості й твердості у переконаннях. Микола Василенко намагався донести до читача нового часу не тільки драму особистого життя, а й тих, хто був зневажений тоталітарною системою, кинутий за грати, але залишився незнищенним у боротьбі за волю України та національні ідеали.
Чим більше я пізнаю світ Миколи Василенка, тим більше переконуюся у справедливості вислову великого німецького поета Фрідріха Міллера, що ознакою істинного таланту є його багатогранність. Ця книжка засвідчує, що перед нами справді багатогранна особистість: поет, прозаїк, публіцист, перекладач, громадський діяч, який не стоїть осторонь громадського життя.
Нова книжка динамічна, цікава і головне така, що подразнює, зачіпає, спонукає до роздумів і протесту. Виклад фактажу легкий, бо все те пропущено через власне серце, переболіле і пережите автором особисто і його персонажами. Він майстерно і вміло вимальовує людські характери, зосеред­жується на знанні людської психології, добре орієнтується в історичних подіях.
Микола Василенко досягнув висот зрілості, має власний стиль викладу думок і неперевершене володіння образним словом. Окремі новели, етюди «Марфа і Мефодій», «Штрафбат», «Воно», «Черевний тиф» та інші свідчать про різноманітність письменницького інструментарію для передачі суворої реальності чи філософського узагальнення. Майже до кожного твору вдало підібрані епіграфи із творчості улюблених письменником авторів, які близькі йому по духу та ідейних мотивах. Як от: // Гострі очі розкриті в морок,// Б’є годинник чотири, п’ять… // Моє серце в гарячих зморах,// Я й сьогодні не можу спать...// із Олени Теліги до оповідання «Заметене снігом»; або: //Я долю спитав : – Чи не ти без упину// Штовхаєш мене так безжально у спину?// Вона лише іклами хижо сяйнула:// – Штовхає тебе твоє власне минуле // з Робіндроната Тагора до оповідання «Циця»…
Мова його творів проста, природна, з відблиском джерельної чистоти…
Отже, можемо зробити висновок: ця книжка, як і попередні, подарована сучасникам людиною, яка пронесла свій хрест на Голгофу через тернисте життя і випробування аби кожному із нас жилося краще у вільній суверенній державі, а час і люди розстав­лять все на свої місця, кожному вчинку дадуть належну оцінку.

Миколі Олександровичу вісімдесят сьомий рік. Але його нові твори (поетичні, публіцистичні, прозові, сатиричні) сповнені натхненними рядками любові до життя й Вітчизни. Болить його серце за долю України, яка вже двадцятий рік намагається будувати суверенність і незалежність. Але ще й сьогодні тупцяється на місці. Коли ж ми нарешті дійдемо згоди, позбудемося відчуття вторинності, відчуємо себе гордим народом?
І все ж, ми абсолютно переконані, що цей великий мрійник, майстер поетичного слова заслуговує на доземний уклін від нас, нині сущих, бо завдяки таким, як він, ми, ще, дякувати Богу, усвідомлюємо себе українцями…