Захисти нас, пам'яте

ЗАХИСТИ НАС, ПАМ’ЯТЕ

Сорок років я не була в рідному селі. Після того як померли мої любі бабуся Олена Іванівна, згодом бабуся Ксенія Іванівна, дід Самсон, Клавдію Самсонівну забрав до себе у Качкарівку син Леонід, моя менша сестра Анна переїхала жити до Херсона, я забрала маму до себе в Каховку. З родичів нікого не залишилося. Але залишилася у душі любов до своєї колишньої оселі. І так захотілося поїхати і вклонитися рідним стежкам, рідній хаті та могилам своїх добрих бабусь. Прискорив поїздку випадок.
У 1995 р. об’їхала всі села району і обійшла чимало квартир у Каховці, зібрала багато фото ветеранів, а ще чудових нарисів членів Спілки журналістів України: Лідії Цоліної, Володимира Горобця, Євгенії Камінської, Лідії Цурікової. (Наукові довідки дали працівники Каховського історичного музею: старший науковий працівник Світ­лана Сідьолкіна та Заслужений працівник культури завідуюча музеєм Ольга Шульженко). Ретельно побудувавши структуру рукопису та уклавши зміст, я видала у Херсоні книгу «Пам’ять» до 50-річчя Перемоги у Другій світовій війні.

Не змогла я вмістити в одну книгу інформацію про всіх учасників війни м.Каховки та Каховського району. То ж були нарікання. Тому я щороку продовжувала збирати інформацію та спогади про інших фронтовиків, також дітей війни та постраждалих у німецьких таборах. У 2009 році активізувала свій пошук, бо вирішила видати велику книгу «Пам’ять безсмертна» про вічну славу наших великих воїнів, дівчат – медиків та зв’язківців, які перемогли німецьких загарбників, принесли нашому поколінню мир, а потім відбудували зруйновану вщент економіку. У 2010 році у мене вже майже готовим був рукопис книги до 65-річчя Великої Перемоги. Та мені підказали ще одне прізвище, фронтовика Щербакова, і дали адресу. Коли я з ним познайомилася, то виявилося, що ми з ним земляки – його дитинство і юність теж пройшли у селі Саблуківка Бериславського району, звідки він у 1943р. пішов на фронт. Це відкриття поклало початок нашій дружбі. Він став часто заходити до мене на роботу у Центр дитячої творчості, де розповідав мені свої спогади, а я їх записувала. Мій земляк виявився людиною неабиякою, енергійною, творчою, з великим цікавим багажем життя, з бойовими та ратними звитягами, тому й став згодом одним із героїв моїх книг на воєнну тематику. У 2010 році книга «Пам’ять безсмертна» побачила світ.

Влітку 2011 року, коли до мене на роботу зайшов Щербаков Д. Г., я йому сказала, що сумую, бо давно не була на своїй малій Батьківщині в с. Саблуківці, тому що родичів там нема, заночувати ніде. Він зрадів: «Я теж хочу поїхати на могилу мами та інших родичів. Дай мені декілька днів, Алла, і я організую поїздку туди й назад». Згодом він зателефонував мені, що нас відвезе своєю машиною його син Олександр, що живе у м. Миколаєві. І ось ми їдемо. Це було влітку 2011 року. Спочатку ми зупинилися біля чудової Качкарівської церкви, де я їх сфотографувала.
Ми взяли з собою краєзнавця Зінаїду Будько. Машина м’яко котилася по вузькій, уже заасфальтованій дорозі з села Качкарівка на Саблуківку (коли я ходила пішки по ній щодня у школу, вона була гужова, земляна), і я з радістю ловила усі зміни. Серце тривожно калатало. Ліворуч цвіли гарні соняшники, а над ними непорушно підіймався все той же скіфський курган. Праворуч була та сама Деревійова балка, у якій, по розповідях діда Охтиза Адаменка, водилася нечиста сила. З цією балкою було пов’язано багато народного фольклору, який породжували сільські чоловіки, що міцно потрапили в залежність від алкоголю. Я з хвилюванням чекала зустрічі зі своїми колишніми друзями, однокласниками, сусідами, рідними вулицями та про­вулками. Уявляла, якими вони стали поваж­ними людь­ми, бабусями, ді­ду­сями. Думала, чи пізнають вони мене, а я їх? Хто живе тепер у на­шій другій хаті, яку мама зали­ши­ла міцною, ко­ли переїхала жити до мене? Ми зупи­нилися біля хати Раї Коваленко, сфо­тографували­ся, а потім я пішла по селу.