Леонід Іванович Гошкевич

Сторінками біографії

Леонід Гошкевич народився 28 березня 1868 року в Києві. Його батько – Іван Антонович Гошкевич (1824 – 1871) був протоієреєм та настоятелем церкви святих Костянтина і Олени на Подолі. З відомого київського священницького роду походила і його мати – Ганна Іванівна Веледницька (1836 – 1912). Становлення особистості Леоніда Гошкевича відбувалося в умовах трансформації священницького роду у світський. Із чотирьох синів Івана Гошкевича лише Леонід вирішив продовжити спадкову пастирську справу. Середню духовну освіту отримав у Києво-Подільському духовному училищі. Вищу духовну освіту Леонід Гошкевич здобув у Київській духовній семінарії (1885 – 1891), після закінчення якої, за власним бажанням, був направлений служити до Херсонської губернії.

З 1893 року Леонід Іванович служив в Олександро-Невській церкві містечка Новий Буг Херсонського повіту Херсонської губернії.

У 1907 році Л.І. Гошкевич переїхав до Херсона, а 7 червня його було призначено на службу до Святодухівського собору. На цей час родина Гошкевичів була вже досить відомою у місті, особливо в колах інтелігенції. Старший брат отця Леоніда – археолог та журналіст Віктор Гошкевич заснував у місті перший музей та випускав першу незалежну газету. Ще один брат, Михайло Іванович Гошкевич, був лікарем та помічником Херсонського губернського інспектора з питань медицини. Наймолодший із братів Микола був інспектором освіти та статським радником. Херсонці поважали родину Гошкевичів, тому молодому священнику легко вдалося завоювати довіру прихожан.

Л.І. Гошкевич активно займався громадською діяльністю. Крім цього, отець Леонід, як і його брати, вчителював у різних навчальних закладах губернії. Будучи священником в Олександро-Невській церкві Нового Бугу, Гошкевич отримав дозвіл на викладання Закону Божого в першому та другому класах Новобузької учительської семінарії. А 4 квітня 1919 року став членом Херсонського учительського союзу.

Родина

7 квітня 1893 року в Херсонському Свято-Успенському соборі Леонід Іванович Гошкевич одружився з дочкою священника Варварою Федотівною Руденко (1869 – 1947). У подружжя народилося двоє дітей – Микола (1895 – 1919) та Лідія (1898 – 1988). Отець Леонід пишався тим, що походить із священницької династії та намагався прищепити повагу до роду своїм дітям. Протягом усього життя Л. Гошкевич збирав інформацію про витоки свого роду, підтримуючи зв’язок із сином Йосипа Гошкевича та іншими Гошкевичами з Білорусі. У його особистому архіві збережено багато запитів у Київську та Мінську духовні консисторії та виписок з метричних книг про його родичів. Можливо ці документи були необхідні священнику для відтворення родоводу, а можливо він просто шукав родичів, що як і він обрали духовний сан.

Син Леоніда Гошкевича, Микола, під час Громадянської війни приєднався до Добровольчої армії і в березні 1919 року загинув у її лавах.

Дружина отця Леоніда – Варвара Федотівна, не змогла пережити голодні післявоєнні роки й померла у 1947 році. Після смерті дружини священник відмовився прийняти чернецтво і єпископський сан, переживши дружину на довгі 16 років.

Леонід Гошкевич і радянська влада

Хоча Леонід Іванович Гошкевич відкрито не говорив про своє ставлення до жовтневого перевороту, але частково думки священника можна зрозуміти, читаючи його проповіді. Зокрема у промові від 21 березня 1918 року з приводу другого тижня Великого посту, священник наголошує: «Сьогодні усі ми знаходимося в безпорадному стані розслаблення – розслаблення фізичного, духовного, морального і громадянського. Розслаблений не міг стояти – не можемо стояти і ми! Не можемо стояти та встояти ні перед ким та ні перед чим… Нехай нас спокушають безбожники, що заперечують віру, зневажають церкву, і не живуть за християнськими законами – всі вони релігійно «розслаблені»…[   ] Чи не повержені ми зараз в прах перед нашими ворогами, які зроблять з нами що захочуть?». Однак, останнє речення отець Леонід викреслив зі своєї проповіді. Можливо це була його політична далекоглядність, але з цих слів стає зрозуміло, його емоційне несприйняття жовтневого перевороту. Леонід Гошкевич говорив: «…Хто з нас може сказати про себе, що він готовий в будь-яку хвилину виступити за правду Божу, за віру православну, за перемогу євангельських заповідей. Чи є хоч хтось, хто зможе піти в табір ворога і вступити в боротьбу та протистояти до смертельної небезпеки. Хто з нас, дивлячись на оточуючу розруху, шалене мародерство й безкінечно загальну нужду відчуває в собі сили, дивлячись на ці жахи, публічно подати приклад самозречення: відмовиться, наприклад, від своїх запасів і віддасть нужденному свій останній шматок хліба?... Чада! Признаються вам гріхи ваші! Встаньте і не будьте більше розслабленими і помираючими у бідах та гріхах ваших». Ці останні речення проповіді фактично були закликом до непокори новій владі й несли в собі ідеї боротьби проти радянського «кумира» та «ворогів» церкви.

З 20-х років ситуація в Херсоні, як і в Україні, була вкрай складною. На фоні голоду 1921 – 1923 років репресивна політика більшовиків стала більш жорсткою. Крім фізичного знищення священників та конфіскації їхнього майна, більшовицький уряд розпочав інформаційну війну з церквою (видання газети «Безбожник», створення «Союзу безвірників СРСР»). Але антирелігійна більшовицька політика не принесла бажаних результатів. Частина херсонського духовенства продовжила чинити опір новому режиму. В цей час місцева влада закрила Святодухівський кафедральний собор і отець Леонід перейшов служити до храму Всіх Святих (1926 рік).

Слід зазначити, що з приходом радянської влади, Гошкевич мав сміливість ходити по місту в облаченні священнослужителя. Новоявлені атеїсти плювали йому в обличчя та обзивали. А уповноважений з церковних справ з метою розподілу житла для «пролетаріату» спочатку «ущільнив», а потім виселив родину Гошкевича з будинку № 33 по вулиці Підпільній, в якому він проживав з 1907 по 1936 рік. Гнобили й принижували не лише Леоніда Івановича, але і всю його родину, близьких і далеких родичів. Навіть його онучці було відмовлено в прийомі до піонерської організації.

В умовах адаптації до викликів сучасності та елементарного виживання Леонід Гошкевич змінив тон своїх проповідей. Так, у 1947 році на проповіді, присвяченій тридцятиріччю жовтневої революції, отець Леонід зазначав: «…Про значення цього державного свята ми всі добре знаємо з життя та із громадянських настанов… Церква наша зібрала нас сьогодні аби вислухати молитву про дарування сил духовних і фізичних нашій владі для блага нашої країни, Батьківщини, на благо тих хто живе в ній, щоб і ми всі жили тихо і спокійно у всякій благочесті і чистоті». Причина такої проповіді зрозуміла: 1947 рік був непростим для інакодумців режиму, і для «спокійного і тихого життя мирян» священнослужитель йшов на поступки тоталітарній ідеології.

Леонід Гошкевич під час окупації Херсона (1941-1944 роки)

Особливою сторінкою в біографії отця Леоніда Гошкевича був період нацистського окупаційного режиму в Херсоні. 19 серпня 1941 р. військові частини Вермахту зайшли у місто. Одразу розпочався процес формування нового порядку. Для адміністративного управління було створено комісаріат на чолі з Густавом Маттерном. 

За даними перепису населення 1939 року, у Херсоні проживало 16145 євреїв – це шоста частина від усього населення. Протягом століть єврейська община успішно інтегрувалася в соціальне життя Херсону й відчувала себе тут захищеною. Можливо, через це, а можливо, тому, що вже пережили одну зміну режиму, але частина херсонських євреїв не боялася приходу німецьких солдат. 20 серпня 1941 р. до Херсона прибув один з «ескадронів смерті» – зондеркоманда 11а айнзацгрупи Д поліції безпеки СД, основним завданням якої було створення Гетто та фізичне знищення єврейського населення. Частину немовлят та дітей-сиріт, можна було врятувати пред'явивши німецьким репресивним органам довідку про хрещення, в якій було записано нове українське ім'я. Леонід Гошкевич почав, ризикуючи власним життям і своєю родиною, проводити обряди хрещення єврейських дітей. У відомостях про стан і діяльність православної церкви за 1946 рік, що зберігаються в Державному архіві Херсонської області, є свідчення, що протоієрей Леонід Гошкевич у період нацистської окупації охрестив 120 євреїв, рятуючи їх від гетто. Звичайно, довідка про хрещення не була панацеєю порятунку дитини під час голокосту, однак давала шанс на її виживання. Більшість перехрещених євреїв згодом не повернулися до свого віросповідання. Зробити це вони вважали зрадою по відношенню до отця Леоніда, що дарував їм життя. Попри яскравий прояв гуманізму, Леоніду Івановичу Гошкевичу не було надано високого звання Праведника народів світу.

Німецький окупаційний режим використовував авторитет українського православ’я для зміцнення своїх позицій серед населення. Як наслідок, у Херсоні було поновлено діяльність Святодухівського кафедрального собору, який за радянських часів використовувався як сховище борошна. Настоятелем собору став отець Леонід. Слід зазначити, що за всі роки окупації Гошкевич не відслужив ні єдиної літургії за здоров'я Гітлера й вояків Третього райху, за що деколи накликав на себе немилість гебітскомісара та міського голови.

Після звільнення Херсона від німецької окупації, аби допомогти пораненим херсонського шпиталю, отець Леонід організував збір грошей і продуктів. 

Нагороди

В архіві Леоніда Гошкевича зберігаються свідоцтва про його численні церковні нагороди.

15 лютого 1900 року священника було нагороджено набедреником (першою послідовною нагородою священства), а 12 квітня 1905 року – скуфією, другою послідовною нагородою.

3 січня 1940 року вже радянська православна церква нагородила отця Леоніда митрою – богослужбовим головним убором єпископа та ієреїв (восьма послідовна нагорода).

28 квітня 1943 року настоятеля Святодухівського собору протоієрея Леоніда Гошкевича нагороджено митрою за відмінну службу Собором єпископів Української Православної церкви (за ухвалою Херсонського гебітскомісаріату). Ймовірно, саме через це Гошкевичу не дали звання Праведника.

Відомо, що після Другої світової війни священника було нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років», у його архіві збереглося кілька фотографій з цією нагородою.

Логічним поясненням такого «успіху» серед представників різних режимів є повага до священника його прихожан та можливий вплив на місцеве населення. Загалом, можна зробити висновок, що Леонід Гошкевич, певно, як і його дядько Йосип Гошкевич, був далекоглядним дипломатом. Адже, не зважаючи на те, що він жив у період різних державних режимів: імперському, радянському та нацистсько-окупаційному, отець Леонід отримував нагороди та грамоти від представників місцевої влади.

Пам'ять про Леоніда Гошкевича

Родовий архів Гошкевичів (частина зберігається в ХОУНБ ім. Олеся Гончара), який збирав саме Леонід Іванович, містить матеріали про службову та громадську діяльність, листування і фотографії періоду 1834 – 1951 років. Фонд рукописних документів складається з 393 одиниць зберігання. Особливо цікаві особисті документи священника, де можна знайти тексти проповідей, твори з богослужіння. Зокрема, в його особистому архіві збережено посвідчення про обрання священника квартальним 64 кварталу Херсона, міської продовольчої управи (приблизно 1917 – 1920 роки).