Поети не вмирають (про Віктора Кузьменка)

ПОЕТИ НЕ ВМИРАЮТЬ
(про Віктора Кузьменка)

(05.11.1919-30.12.1996)

ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

Чим вимірюється життя митця? Пам'яттю, яку він лишив по собі, тим що зробив для людей. Віктор Якович Кузьменко – поет, проникливий лірик, майстер поетичного слова. Його вірші та поеми приваблюють своєю життєвою вірогідністю, правдою, щирим ліризмом. Характерне для митця органічне заперечення банальності. У його збірках не було риторики, гасел, навіть у ті злопам'ятні роки, коли без віршів-"паровозів» годі було думати про видання книжок.
...Поспішають дні за днями, місяці за місяцями. Минають літа. І все далі відходимо ми від того січневого дня, який був останнім днем поета на землі.
Його твори, напоєні високим життєстверджуючим оптимізмом, живуть і шануються читачами, як дорогоцінне надбання духовної культури, виражають власні переживання. 
Творчість В.Кузьменка самобутня, непересічна, духовно невичерпна, бо йде від серця самого народу. Він – поет своєрідний, із власною темою, своїм поглядом і голосом.
Вона глибинно мудра і прониклива. Кому не байдужа доля українського народу, того не може не хвилювати синівська любов поета до рідної землі.
Знаходячись у вирі подій, В.Кузьменко-журналіст занотовував бачене, почуте, що з часом ставало матеріалом для майбутніх поезій, давало неоціненну можливість щоразу глибше пірнати у події трудових буднів міста і села, зустрічатися з талановитими творцями краси...
Новаторська суть творчості поета виявляється в переосмисленні самих підходів до літературної діяльності, позначена афористичністю вислову, новизною поетичного мислення.
Що не вірш – то простий, доступний для реалістичного осмислення малюнок долі людини чи тих обставин, в яких вона знаходиться, живий відгомін подій, підсилених художньо ви-раженими деталями, які вражають уяву.
Він відтворював дійсність такою, якою вона була насправді. І тут майстерно вмотивовані художні образи, які тільки підсилюють враження, змушують краще осмислювати життя.
В.Кузьменко жив і творив для людей, їхні думи були його думами, їхня доля глибоко хвилювала його серце і душу.
Але дивовижно! Дедалі ближчим стає він нам, ближчим і зрозумілішим, як поет і людина, чия доля тісно переплилася з ерсонщиною, хлібодарами, мріями і передбаченням.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Поети не вмирають, їх життя продовжується у віршах, у живому слові, у пам’яті читачів. А.Гречко
Серед письменників Херсонщини особливе місце посідає Віктор Якович Кузьменко. Він прожив довге і нелегке життя. Народився 5 листопада 1919 року в м. Кіровограді в сімї робітника. Дитинство було багате на життєві враження, хоч і пройшло в нестатках. Виховувався серед книжок, невичерпного джерела материнської мудрості, в родині панував культ книги.
Згодом сім’я переїхала до Кривого Рогу, де Віктор Якович блискуче закінчив середню школу. Про край своєї юності він згодом напише так:
Не скажу, та одне лиш знаю:
Орним полем лягла мені путь,
Хоч тебе, металевий мій краю,
Я ніколи не зможу забуть.
У 1938 році почав навчатися в Київському державному університеті на філологічному факультеті. Лекції, заліки, сесії, екзамени, бібліотека, вечори і капусники, перші почуття і мрії. Студентське гомінливе життя, кожен день. А потім Велика Вітчизняна війна. У перші місяці працював на бу-дівництві оборонних споруд. Після евакуації на Схід був призначений до лав Радянської армії, служив у запасному кавалерійському полку, чим гордився все життя, потім – у складі окремої стрілецької бригади – мінометником на Сталінградському фронті.
У січні 1943 року, визволяючи Чехословаччину, потрапив у полон, пройшов крізь страхіття фашистських таборів. Маючи величезне бажання жити, наважився на втечу. Знесилений на грані між життям і смертю, у лісі втратив свідомість. Врятували діти з чехословацького села. Пізніше у партизанському загоні, що діяв біля міста Ічина, командував відділенням. У 1963 році разом із дружиною Лідією Костянтинівною побували у м. Мост (Чехословачинна), у тих людей, які його переховували в роки війни.
Горнило війни, яке він пройшов як солдат свої держави, загартувало слово. До теми війни у нього особливе ставлення. Про неї він знав багато: трагічного і героїчного, жорстокого і високого. У ній не раз прощався із найдорожчими людьми. У його спогадах-віршах про війну, розповіддях про ті чи інші випадки струменить непідробна щирість, задушевність інтонацій.
Із 1946 року жив на Високопільщині, яку полюбив навіки. Досконало володіючи німецькою мовою, Віктор Якович викладав її у школі.
Працював інспектором шкіл райвно, відповідальним секретарем, редактором районної газети. У літературу Віктор Якович прийшов у 1950 році і заявив про себе як проникливий лірик, майстер поетичного слова.
Його перша ластівка – книга лірики «Степові самоцвіти» – побачила світ у 1958 році з передмовою С.Крижанівського, в якій критик дав схвальну оцінку творчому дебюту молодого поета. Потім у різних видавництвах України вийшли його поетичні збірки: «Земля обітована» (1960), «Вічний вогонь» (1966), «Серцем з тобою» (1979), «Вахта» (1985), «Затужив я за тобою» (1996).
Його творчість стала цілим духовним материком, бо не кількістю книг вимірюється доробок поета.
Вірші та поеми Віктора Кузьменка приваблюють своєю життєйською вірогідністю, правдою, щирим ліризмом. Яку б він тему не порушував, вона в нього реально вимальовується. Уже у першій збірці «Степові самоцвіти», він проспівав гімн хліборобам Таврійського краю, сонячній Херсонщині, з якою пов’язана вся творча біографія митця.
Його мрії та передбачення набирають реальних обрисів. Думки, висловлювання, хвилювання його серця стають близькі нам, близькі мірилу нашого сьогодення, сучасної моралі. Сьогодні, по його смерті, знову й знову оглядаючи його творчий і життєвий шлях, прямий і чесний, ми по достоїнству оцінюємо мужність митця слова, співця своєї доби, що народила його, виплекала, загартувала в горнилі війни і дала в руку могутні засоби для виявлення свого обдарування, непересічного таланту.
Він належить до тих поетів, чиєю постійною творчою потребою стало невтомне шукання нового, пристрасна жадоба оновлення в мистецтві слова у житті.
В одній із перших, своїх книжок поет В.Кузьменко так сказав про землю, на якій він зріс, яку навіки полюбив, без якої не уявляв свого життя:
…Явився знову ти до мені.Коханий краю…
В чужині Сухою, спряглою ріллею
Я тяжко долю бранця ніс
Поміж смертей, наруги й сліз…
Йдеться тут про гіркопам’ятний час воєнного лихоліття, про фашистську неволю, що не зломила дух бійця і поета.
Творча спадщина В.Кузьменка не велика. Це 9 збірок віршів, десятки поем, балад, сотні публікацій у періодиці. Він – майстер слова пристрасного, полум’яного, насиченого народною мудрістю.
Він – учитель і вихователь: у юності – шкільної, і в зрілому віці – творчої молоді. А ще він був неспокійним і небайдужим громадським діячем і журналістом.
Серед книг у доробку митця особливо близькі мені книжки «Іду землею», «Вахта». У них поет описує чарівну красу степового краю. Його земляки – степові самоцвіти, які виблискують у чорноземі. Вони добрі, ніжні, і їх серця навстріч відкриті добру. Ці люди працьовиті, люблять свою землю, щирі душею. Та й самого поета ми бачимо доброго, м’якого, усміхненого, милого. Саме він опоетизував нашу Таврію, степовий край і увів його в літературу назавжди:
Рідні далі, туманні світанки,
Тихий сум ваш, непишну красу
Я у серці своїм доостанку,
До кінця своїх днів донесу.
Кращі вірші поета воднораз говорять про його зіркість на життєві реалії, настроєність та прояви високого і красивого в нашій діяльності і людині.Горнило війни, яке він пройшов як солдат свої держави, загартувало слово. До теми війни у нього особливе ставлення. Про війну він знав багато: трагічного і героїчного, жорстокого і високого. У ній не раз прощався із найдорожчими людьми. 
Поетичний доробок В.Кузьменка по-своєму цікавий і досить оригінальний.

ТВОРИ ПЕРІОДУ ВІЙНИ «З ФРОНТОВОГО ЩОДЕННИКА»

Поет осмислює в своїх творах воєнні події, бо розпочав свій ратний шлях із січня 1942 року. Чеські мотиви, що зустрічаються у його віршах воєнної тематики не випадкові, адже автор воював у складі радянсько-чеського партизанського загону на території Північно-Східної Чехії.
Залишився спогад, болюче відчуття війни як чогось страхітливого, неприродного, антилюдяного. З того почуття й постали такі вірші Віктора Кузьменка, як («Балада про трьохлінійку», «Данушка», «На кладовищі під горою...»).
Ліричному герою поета властиве тонке відчуття єдності власної долі і долі тисяч своїх співвітчизників, життя яких було порушено війною: «Цвіт акації білий...», «Так і не стрілись ми з тобою...») та інших.
Так і не стрілись ми з тобою
По тій розлуці на війні.
І тільки тінню голубою
Ти снишся інколи мені.
То промайнеш за рогом хати,
То ген за вишнею в саду.
Я все біжу тебе шукати,
Та вже ніколи не знайду.
І прокидаюся від болю,
Що на вуглину серце спік...
Була моєю ти судьбою,
А стала мукою навік.
Спомини про війну позначені невимушеною щирістю авторських інтонацій, у них відчувається радість мирного життя і скорбота за загиблими товаришами («Згадки приходять рідко...'», Я бачив, як упав товариш», «Реквієм», «Нам сняться бої минулі...»).
РЕКВІЄМ
Ми дійшли до Берліна, А ти – не дійшов.
Не вернувся додому з важкої дороги...
Це тобі, мій товаришу Женька Сєров,
Феєрверку вогні і салют Перемоги.
Ми вже вкотре сідаємо нині за стіл
По великій війні, вояки-ветерани.
І гірке нам вино зі сльозою навпіл.
І болять нам давно зарубцьовані рани.
І ніяково досі дивитися нам
Твоїй неньці старенькій у вицвілі очі.
Як ти скажеш: «Не наша, матусе, вина,
Що убитий твій син партизанської ночі».
Ми зносили давно гімнастерки свої,
Білі бджоли обсіли нам голови роєм.
А з тобою – завжди дев’ятнадцять твої,
Русочубий юначе, російський герою.
Ти на свято сьогодні до нас не прийшов,
Не вернувся додому з важкої дороги.
І тобі, мій товаришу Женька Сєров,
Вічна пам’ять живих і салют Перемоги. (Зб. «З фронтового щоденника», с.17)
Утвердження міцності духу, віра у справедливість боротьби радянських людей проти поневолювачів у роки війни звучить у багатьох творах митця, що увійшли до збірок «Степові самоцвіти», «Земля обітована», «Нічний вогонь», «Іду землею», «Серцем із тобою» та інших.
Писати такі щирі, без вигадки і фальші, життєстверджуючі поезії могла лише людина, яка була внутрішньо цілісною, вірила в високі ідеали добра і справедливості, знала ціну справжньої дружби, братства народів.
Ці надзвичайно хвилюючі поезії: «В обороні», «Розвідниця», «Данушка», «Біля пам'ятника» та інші.
Я бачив, як упав товариш
На зритій танками стерні,
Як ніч горіла від пожарищ
І стигла кров на полині.
Я досі чую: за Сулою,
Куди прийшла та вість-біда
Об лаву б'ється головою
Його дружина молода.
І знайте, люди, вірте люди,
Не помста в серці – біль не вщух.
Той плач ніколи не забуду,
Ту смерть, фашистам не прощу. (Зб. «Вежі та вітрила», с.164)
Минуле цікавить поета найчастіше своїми перегуками з днем нинішнім і вічністю. Митець спізнав радість і горе втрат бойових побратимів. Думки, почуття у таких віршах не написані, а ніби вихлюпнуті воднораз у стані високого емоційного збудження, великосердечної відвертості, напруженості.
Глибокі людські почуття передає поет у вірші «Данушка».
Нам походом іти до Ічина
Путь солдатів на схід вела...
Чешка Данушка, мила дівчина,
За село мене провела...
Притулилась до серця мукою...
Дано. Данушко, не тужи.
Хай повінчані ми розлукою, –
День цей спогадом збережи.
Ще кохання до тебе вернеться.
Рана болісна заживе...
Не розлучниця, не суперниця...
Батьківщина мене зове. (Там же, с.168)
Це зразок інтимної лірики, яка досить щедро представлена у збірках поета. Зрештою вона невіддільна від теми війни, в ній чітко простежуються громадянські мотиви, як те маємо в поезії «Прощання було тривожним»:
Сміялися семафори...
Далекі гудки лунали...
Прощання було – навіки,
А ми ще того не знали.
Зв'язок часів і поколінь – одна із провідних тем воєнного циклу поета («Вічний вогонь», «Поєдинок», «У школі», «Гримить, гуде хокейна битва...» та ін.), відточеність вірша, простота і строгість форми, гуманістична спрямованість – такі основні риси поезії В.Кузьменка.
Нам сняться бої минулі,
Волога земля окопів
І посвист зловісний кулі,
І згарищ застиглий попіл.
І бачиться: ми в Берліні,
Вся рота, всі до одного.
І ті, хто в запасі нині,
Й кого вже нема живого.
Бійці ще – не ветерани –
Шикуємось під знамено.
І всіх старшина старанний
Начитує поіменно:
Того, що впав під Москвою,
Хто вмер за колючим дротом;
Того, хто закрив собою
Вогненну пащеку дота...
Життю ні кінця, ні спину.
Чергуються весни й зими.
А в серці у Батьківщини
Нам бути повік живими. (Зб. «З фронтового щоденника», с.22)
Джерелом творчості поета були «степові самоцвіти» – людські характери рідного краю, пісні – сумні й веселі, розлогі, як життя, стрімкі, як весняні води Дніпра – Славутича; односельці, люди з роботящими руками і ніжною вдачею, які віддали йому свої найбагатші скарби, а він жадібно увібрав усе, що міг узяти з собою в життя і в поезію.
Народність його творчості відзначається не тільки використанням багатств фольклору, тропів, а передусім – глибоким органічним засвоєнням естетичного ідеалу народу, його філософії, етики, моралі.
У віршах Віктора Кузьменка не раз прохоплюється щось особисте, зі сфери його власних болей і гіркот.
Глибоконародна творчість В.Кузьменка пройнята інтерна-ціональним духом вболівання за рідне слово, краян, Вітчизну.
Для творчості Віктора Кузьменка від перших і до останніх віршів характерне постійне прагнення у слові точному і щирому намалювати образ свого сучасника, ровесника, показати його в битвах і в трудах, у тій життєвій мудрості, доходячи якої «хочеться жить і жить», передавати найтонші порухи людської душі, що пережито на життєвих розлогах, на землі, яку він ніжно любив і тонко поетизував.
Рідні далі, туманні світанки, Тихий сум ваш, непишну красу Я у серці своїм доостанку, До кінця своїх днів донесу.
Це з вірша, який за своєю природою є глибоколіричною пейзаж-ною картиною. Таких поезій у доробку В.Кузьменка немало.
Зазначимо, що у пейзажній ліриці В.Кузьменко чи ненайсиль-ніший, хоч його пейзажі, «заселені» вельми симпатичними поетовими земляками – «степовими самоцвітами».
Найбільше гармонії та душевної злагоди у тих віршах В.Кузьменка, де домінує мотив єднання людини з природою. Хоч і їх не назвати ідилічними картинками «Моя доба, мої любов і гнів», «Дев'ятий», «Річка Висунь», «Степом іду» тощо.
Моя доба, Мої любов і гнів,
Надбання, втрати, Мрії та боління –
Не безіменна зграйка голубів,
Не мох, Що покрива старе каміння.
Сьогоднішнє й минуле.
День і ніч. Проникле в думку
Й мовлене устами
В шматині неустаннім віч на віч
Невидимо поєднане мостами.
З палких надій І вмерлих сподівань 
На світлий день і на щасливу долю,
З вдовиних мук
Й розстріляних повстань,
Що їх вели діди в борні за волю...
Я в світі не безбатченко –
О, ні! Не сирота без племені й родини.
Земна сльоза і радощі земні
В моїй душі злилися воєдино.
Не розділяю їх на «так» і «ні» –
Несу, як спадок батьківського роду,
Бо я не кураїна на стерні –
Живий листочок з дерева народу.
Відчуття гармонії бере початок від абсолютного вза-єморозуміння природи та розкритої навстіж душі ліричного героя. Деякі з пейзажних малюнків поета сповнені язичницького духу – щось первісне є в його одухотворених, «олюднених» деревах, полі, річках, дощах...
Степом іду. А світанок – за мною.
Чисте повітря: не дихав би – пив.
Губиться шлях за досвітньою млою,
Глухо гудуть понад шляхом стовпи.
Стелиться поле, від інею сиве,
Мріє теплом і весною воно.
Спить у землі, як дитя малосиле,
Снігом укрите пшеничне зерно...
Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика В.Кузьменка, пронизана мотивом любові як прекрасної стихії ніжності й осяяння душі:
Не шкодую, що юність у битвах згоріла
У вогні фронтовім на дорогах війни;
Що не цвіт абрикоса, а паморозь біла
Густо всіяла хлопцеві чуб вороний.
Не шкодую, що падав з утоми, бувало,
Підіймаючи землю свою із руїн;
Що спецівку носив, у бувальцях бувалу,
Чорний хліб пайковий – за медяника їв.
Не шкодую за тим, що весілля гучного
З удовиних достатків не справили нам,
І взяли ми з дружиною в дальню дорогу
Лиш кохання, що й досі, як пісня, луна.
Не шкодую... Бо щастя – яке воно? В чому?
Хто його, прудконоге, догнав чи піймав?..
Та у ситому сні в егоїзмі черствому.
У міщанському затишку – щастя нема.
У книзі «Серцем із тобою» кохання – це кристал із безліччю граней. Це свято. Полон. Самозреченість і відчай. Втіха і смуток. Ніжність і співзвучність двох душ.
Сьогодні така поезія ніби «старомодна». У ній не знайдете поширеної у модерній літературі сексуальної розкутості, буйства плоті. Вони так само «старомодні», як і вічномолоді сонети Данте, Петрарки, Шекспіра.Поет обожнював, захоплювався, милувався об'єктом свого кохання. І це прекрасно! Така поезія покликана в людині будити Людину, пам'ятати кожному із нас, якого ми роду, чиї ми діти, де живемо і який слід полишимо за собою.Такі поети, як В.Кузьменко, не вмирають. Вони продовжують жити у своїх творах, у світлій пам’яті нащадків.