З глибин пережитого (Про Юрія Голобородька)

(09.01.1927- 03. 05. 2009)

Лише особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості;
лише характером можна сформувати характер.
К. Ушинський.

Впродовж багатьох віків мистецтво слова служило вихованню людини. Тепер, коли матеріальні цінності витісняють духовні… учителю-словеснику найтяжче. Він мусить нести Богом послану йому місію: сіяти в душах дітей добро, правду, милосерддя, повагу, співчуття… Робота ця важка, але в майбутньому вона принесе плоди. Вистрадавши, стане на ноги Україна. А її діти, припавши до цілющого джерела мистецтва слова, понесуть у своєму серці високу духовність, закладену в їхні гени нашими пращурами.
Цю тезу я сповідувала, як учитель словесності сорок чотири роки. Вірю і тепер, як причетна до слова і як та, хто осмілилася написати цю книжку про письменників – краян, чиє життя і творчість достойні виховувати молоде покоління у дусі любові до рідного краю, Вітчизни, мови, батька- матері, роду і народу.
Тому цей мій нарис – про людяність і добро, про любов до жінки, батька-матері, мови і держави, нації, природи рідного краю. А ще, про сенс життя і пам'ять – відлиті у слові яскравої Особистості, загартованого характеру, талановитого письменника і чудової Людини.
Любов чи нелюбов – річ переважно ірраціональна. Тож годі переконувати когось полюбити творчість того чи іншого письменника, поета, митця.
Я не переконуватиму, що любити когось із письменників, про яких піде мова нижче, обов’язково треба, а ось знати їх творчість – варто.
Твори Юрія Голобородька, проаналізовані у цьому нарисі, промовляють самі за себе. І той, кому Бог дав душу тонку і чисту, – почує голос Божий із-поміж пережитих років, подій, епох. І сторицею воздасться труд його, затрачений на вживання у текст, як долю. Він пройшов тернистий шлях у житті і пішов у вічність, залишивши по собі світлу пам'ять і свої твори. Отже, читачу, від тебе залежить, чи відкриєш ти свою душу до сприйняття таїни чарів слова сивочолого мудреця і майстра, чи будеш жити законами, морально-етичними принципами, які сповідували герої творів письменника, чи болітимуть тобі екологічні та моральні проблеми сьогодення, чи передаси духовні цінності у спадок нашим дітям – нашому майбуттю…
Для мене творчість майстра, в якій нерівне дихання часу, не змогло заглушити духу особистості є зразком для наслідування. Може, мій досвід переживань від прочитаних і проаналізованих його творів, комусь, бодай одному читачеві – видасться чесним. Тоді праця моя ненамарна.
Чи завжди ми задумуємося, як багато важить слово? А саме воно, слово, поєднує порухи авторського серця і душі у пізнанні прекрасного, поєднує мить і вічність...
Головне – не просто прочитати твори прозаїка чи поета, довідатися про життєву долю чи причини, які спонукали до написання того або іншого твору, а прищепити читачам «ази» естетичного смаку, допомогти їм сприймати художній текст не лише на рівні «теми-системи-образів-ідеї», але й на рівні відчуття краси слова, що приходить через любов до нього.
Проза Ю.Голобородька – то таїна чарів українського слова, художніх образів-символів. Бачити ту красу-загадку слова в назві твору, підзаголовку, в кожному вчинку, мові героїв, ситуації – означає потребу вичитати її відгадку, доторкнутись своїм серцем, почуттями до кожного слова.
У його творчому набутку – принагідний спомин і багатосторінкові мемуари, романи і повісті, оповідання, замальовки і есеї, науково-популярні розвідки і щоденникові записи, нариси і газетно-журнальні статті, інтерв’ю…
Портрети, пейзажі (описи природи), художні засоби і прийоми – це своєрідні фарби, знаючи секрети яких письменник створював переконливі, правдиві характери людей, їхні почуття, переживання, фіксував секунди життя, взаємини між людьми, їх мрії і сподівання.
Спробуємо і ми поглянути на те, що створив письменник крізь призму свого уявлення; доторкнімося до тематики його творів, до характерів, настроїв, темпераменту героїв; до підвалини їх дій і вчинків.
Саме до цього я й прагнула, щоб ознайомити читачів із творчим доробком письменника, воїна, людини.

Життєва Одіссея

9 січня 1927 року в селі Новотягинка Білозерського району в сім'ї сільського учителя народився майбутній письменник. Його дитячі та підліткові роки були позначені сумом втрат і жорстокими випробуваннями: після пологів мати померла, вихованням хлопчика займалися батько та бабуся Агафія Федорівна.
У 1934 році, після переїзду батьків у село Станіслав Білозерського району, Юрій почав навчатися в місцевій школі, сім класів якої закінчив напередодні Великої Вітчизняної війни.
У роки німецької окупації зазнав поневірянь, перебував у фашистських таборах, працював на важких роботах.
У 1944 році після визволення з неволі добровільно вступив до лав Червоної Армії. Брав участь у боях із ворогом у 4-ому Українському фронті.
З 1945 по 1951роки охороняв спокій країни. Писав кореспонденції та матеріали для армійської газети.
У 1956 році, після демобілізації, вчорашній воїн, здобуває гуманітарну освіту на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету, опанувує професію, яка найтіснішим чином пов'язана з секретами літератури. Саме тут формуються його літературні уподобання, бажання прилучитися до слова і через нього доторкатися до усіх життєвих проблем. Перевага була віддана саме журналістиці – жанру публіцистики (хроніці, замітці, інтерв’ю, дорожним нотаткам, огляду, репортажу), що негайно відгукуються на будь-які події і найшвидше набувають резонансу серед читачів.
Навчання в університеті стало важливим етапом у його літературній справі. Він багато писав газетних матеріалів, активно друкувався у дніпропетровських виданнях. Успішній журналістській діяльності сприяв і непересічний життєвий досвід Ю.Голобородька, що безпосередньо позначався на його літературній майстерності – вмінні знаходити суспільно важливу тему або проблему, помічати цікаві моменти в оточуючому житті: студентському, суспільному, духовному; переконливо формулювати позицію; майстерно будувати оповідь.
Він довгий час працював спочатку учителем сільської школи на Дніпропетровщині, а потім – на Херсонщині завучем Широкобалківської школи, у невеличкому селі, що знаходиться поруч зі Станіславом, у якому директором школи був його батько Кость Йосипович Голобородько, на той час уже відомий педагог, заслужений учитель України. Працюючи на освітянській ниві, Юрій Голобородько писав кореспонденції, нариси та малу прозу: етюди, оповідання, новели. Відтоді і до останніх днів життя, журналістика й письменництво були улюбленими гранями його його обдарування.
У березені 1960 року він переходить на журналістську роботу.
У 1963 році очолює районну газету «Маяк» у місті Берислав на Херсонщині, а згодом – молодіжну газету «Ленінський прапор», редактором якої був 7 років. Після цього в редакторській діяльності Юрія Голобородька наступила перерва. Однак, не в творчості. Він активно працює у прозі.
Із 1992 року письменник знову повертається до редакторського амплуа й до останнього дня життя редагував херсонську обласну газету «Ветеран», був консультантом Будинку політосвіти обкому партії. Одночасно працював над написанням нових художніх творів, у яких порушував важливі проблеми сьогодення. Його повісті та оповідання, новели, акварелі, пастелі – то зразок високої духовності, дбайливого ставлення до слова, копіткої праці у розкритті внутрішнього світу героїв, відношення до дійсності.
Із 1972 року Ю.Голобородько – член Національної спілки письменників України. Він нагороджений орденами Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність»; медалями «За трудову доблесть», «За перемогу над Німеччиною», ювілейними медалями; грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Також удостоєний звання лауреата літературної обласної премії імені Іллі Кулика (1981).
03.05.2009 перестало битися серце полум’яного Патріота, Письменника, Людини.
Я впевнена, що й сьогодні над нашою смаглявою Таврією витає дух Юрія Костянтиновича і промовляє до нас устами його героїв із вічності.Усі думки його були звернені у день нинішній і прийдешній, бо така вже місія письменника і журналіста на землі: говорити від імені історії до прийдешніх поколінь, до нащадків.

Творчий доробок

1961, 1966 рр. (у співавторстві з батьком Костянтином Йосиповичем) видав книжки «Вчителю, наш дорогий» та «Обрії пахнуть вітрами».
1974 – виходить збірка нарисів (у співавторстві) «Вкарбовані в вічність».
1976 – побачила світ його повість «Дороги в грозах».
1977 – друкує збірку оповідань «Таврійські пастелі».
1980 – написана колективна збірка «Герої твої, Херсонщина».
1987 – був виданий роман «Великий лиман».
1992 – книжка історичних розвідок «Форпости козацької волі»
1995 – побачили світ повісті «Зостанеться в серці назавжди» та «Теплий вітер осені».
1996 – надрукована книжка «Літопису тривожні сторінки».
1997 – видана збірка малої прози «Безсмертники».
1998 – вийшла збірка оповідань для дітей і про дітей «Літо в Буркутах».
2001 – пише і видає збірку новел, оповідань «Лиманські билиці» та повість «Музика для себе».
2002 – видано збірку повістей «Королівське полювання».
2003- (російською мовою) виходять спогади, замальовки «Йшли машины в яростный поход».
2006 – книга «У років своя пам'ять».
2008 – була написана книжка «У тривогах часу».
2010 – посмертно перевидана книжка повістей «Зостанеться в серці назавжди».

Тематичне  розмаїття  прози

Творчий доробок Майстра розмаїтий жанрово і тематично. Він письменник багатогранний, поліфонічний. Йому були добре знані дороги життя освітян і воїнів, рибалок і хліборобів, простих людей і інтелігенції; він добре розбирався у внутрішньому світі дітей і підлітків, обпалених війною і засмаглих під таврійським сонцем і солоним вітром Чорного моря. Був тонким стилістом і дуже вимогливою людина до себе і до своїх побратимів по перу. Кожному слову і навіть букві надавав великого значення.
А ще це була людина високих морально-етичних принципів, і його герої жили за цими принципами. Він оспівав у своїй малій і великій прозі ратні і трудові подвиги, уславив рідну Таврію, неозорі степи, Дніпро, море...
Таким людям, як Юрій Голобородько, з дуже тонкою, надмірно чутливою і складною, щирою і довірливою душею, важко було збагнути злобний і жорстокий, підступний і брудний світ, бо через його зболену душу і серце протікала музика світу, краси, болю й любові, віри і надії, які він щедро передав нам у спадок для щасливого майбуття.
У своєму ювілейному вітанні з нагоди 70-річчя Ю.Голобородька Леонід Куліш так писав про ювіляра:
«Скільки його (Ю.Голобородька) пам'ятаю, стільки й бачу схиленим над письмовим столом, із рюкзаком за плечима у мандрівках по рідному краю, в тихих архівних кімнатах, заглибленим у пожовклий від часу манускрипт.
І ті мандрівки, ті ненастанні пошуки фактів із минувшини та призабутих сторінок нашої сучасної історії степової сторони не минають даремно, не залишаються на сторінках записників, а лягають на папір схвильованими сповідями-роздумами, хвилюють читачів...»
До систематичної письменницької праці Ю.Голобородько приступив на межі 50-60 років. Відтоді він як прозаїк розкрився в усіх основних прозових формах. За понад сорок років письменницької діяльності звертався до ліричної мініатюри, оповідання, повісті, новели, роману. Оповідання Ю.Голобородька регулярно друкувалися в багатьох провідних українських часописах: «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Донбас», «Ранок»...
Перші твори молодого письменника були присвячені учителям, їхнє життя йому добре було відоме. І перші книжки мали промовисті назви «Вчителю наш дорогий» та «Обрії пахнуть вітрами».
У першій книжці виписано образи українських учителів від початку XX до 50-х років ХХІ століття, зображено різні психологічні та морально-етичні ситуації, що траплялися у житті і діяльності педагогів, відтворено стан і учнівська психологія. Автор вдало зображував душевні переживання, тривоги, притаманні учительській натурі, свідомості, розумінню широти життя, змалюванню романтичної поетики: таврійської природи: степу, Дніпра, лиману, плавнів.
Друга збірка «Обрії пахнуть вітрами» складається з оповідань і ліричного циклу «Таврійські етюди» про долю людей і природи таврійського краю – однієї із домінантних у творчості письменника. М'яка лірична наснаженість книжки підкреслюється ліризмом назв більшості з її оповідань: «Обрії пахнуть вітрами», «Такі лункі удари серця», «Букет пролісків», «Мій приятель Жан»...
Оповідання «Мій приятель Жан», яке по праву вважається одним із художньо найсильніших у малій прозі майстра, пронизане рисами автобіографізму, низкою спогадів і сцен із життя «остарбайтерів"- (робітників походженням із Східної Європи, яких примушували працювати на підприємствах та у сільському господарстві Німеччини й Австрії у роки Великої Вітчизняної війни) у німецькому таборі. Лаконічно і виразно автор розповідає про дружбу й взаємопідтримку юних, ще зовсім молодих людей, які опинилися в скрутних життєвих обставинах. На початку оповідання він мальовує портрет Жана, описуючи його на фоні виснажливої роботи серед старших юнаків у таборі:
«Він з'явився, коли, обдираючи шкіру на плечах, ми тягли важкі дрючки, – невеликий, худенький, із сіруватим від постійного недоїдання обличчям, на якому блищали чорні, кольору спілого терену, очі. Йому було не більше, ніж нам, – шістнадцять, а може, й сімнадцять літ».
Оповідання побудовано письменником, як низка спогадів і рельєфно виведених сцен. Жан розповідає про довоєнні роки, про загибель старшого брата у бою з німцями, про своє перебування у концтаборі, про переживання персонажа-оповідача від цієї зустрічі з незнайомими однолітками, доля яких звела в концтаборі.
Центральним у змалювані мужнього і вольового світу Жана став епізод, коли він ризикував своїм життям заради українського юнака-товариша:
«…Рашке підскочив до мене, вдарив носком черевика під бік, замахнувся кийком. Він захлинувся від люті.
Жан стрибнув до нього, вихопив кийка. Робітники стали навколо нас кільцем. Рашке озирнувся:
– Більшовицька бандо! Бунт! Саботаж!
– Тихо! – сказав Жан. – Тихо, месьє. Союзники у Франції, а росіяни на Віслі. Рашке закричав:
– В Аушвіц! Пропадеш, як собака!
Він простяг руку вперед. Хлопці розступилися, і він вискочив геть.
В Освенцім Жан не потрапив, бо стрімко насунулися події, що перевернули наше життя».
Втеча друзів із табору обертається смертю одного із них. 
»...Жана я знайшов у лісі. Він лежав під сосною на м'якій подушці з хвої, густо припорошений снігом, що осипався з гілля. Збоку притулилася його гвинтівка. Автоматна черга кривавими слізьми закипіла на грудях. У широко розкритих чорних очах німотно застиг спалах радості: може, в останню мить він бачив свою далеку батьківщину, на яку так хотілося йому повернутися? Хто скаже...»
До мотиву людської долі в роки війни письменник звертався і в наступній повісті «Дороги в грозах».
Героєм нового твору стала реальна особистість – херсонець Георгій Опанасович Веретеник, який у роки війни служив розвідником.
У повісті автор зображує формування характеру юного розвідника і такі його риси, як наполегливість, твердість волі, впертість, здатність до ризику, фізичну й психологічну зрілість, самовідданість розвідницькій справі.
Життя розвідника – це життя в екстремальних і надзвичайно складних психологічних ситуаціях. Автор простежує стосунки непересічної особистості – Жорки Веретеника з добою, в якій йому доводиться жити і виживати.
«За думками, Жорка не помітив, як і на битий шлях вибрався, що вів у глибину таврійських степів…
Ще тиждень тому на ньому гуло вдень і вночі... Усі поспішали, боячись потрапити в оточення. А тепер коли-не-коли візок із домашнім скарбом стрінеться і зажурені люди на нім. Видно, не встигли вибратися, наткнулися на німців, які, переправившись біля Каховки, пішли прямо на Крим. Проводжають його, Жорку, довгими поглядами. Часом хтось запитає:
– Ти куди, хлопче? Вже німці в Херсоні...
– До своїх, – Жорка у відповідь кине. – Шукаю наших матросів. Кажуть, вони біля Дніпра...
– Які там матроси... Тепер все одно...»
Письменник свідомо зберігає документальну основу твору, назви містечок, селищ, географічних об'єктів Херсонщини: Гола Пристань, Нова Збур'ївка, Чулаківка, Каховка, Кінбурнський півострів, Тендра...
Повість написана живою мовою, з широким використанням розмовної лексики, що посилює достовірність зображуваних художніх подій.

Людина повинна завжди відчувати свою потрібність
 

До тема війни, мужності народу у цей період, вияви звитяги, героїзму, самовідданості рідній землі Юрій Голобородько звертається і в документально-нарисових збірках: «Вкарбовані у вічність» (у співавторстві), «Герои твои, Херсонщина» (у співавторстві, російською мовою) та у соціально-психологічній повісті «Зостанеться в серці назавжди».
В останньому творі «Зостанеться в серці назавжди» мова йде про мирне і ратне життя ветеранів Великої Вітчизняної війни, їхні радощі та надії, зболені тіла і негаразди.
Головний герой повісті – колишній зв'язківець Павло Йосипович Сахно.
Тема твору – це спогади Сахна про тяжкі фронтові роки, друзів-однополчан і фізичний біль, який не затихав із роками; роздуми про мирне життя, дітей та їх долю.
«Думка про сина не полишала батьків і тоді, як повечерявши, лягли спати. Надто вразливим був спогад, болісних струн душі торкався, зачепив їх так, що зазвучали вони сумовито, журно.
– І не набридло йому по гуртожитках ночувати? – сказала Марія.
– Тридцять років незабаром.. Людські діти сім'ї позаводили, дітей мають... А він...
– ІІереводить своє життя, – процідив Павло Йосипович.
– Вже й говорити з ним не хочеться. Наче дурник, сміється: «Моя ще не виросла...»
Розповідь про долю головного героя – Павла Йосиповича Сахна ведеться двома сюжетними лініями: у мирний час і в роки Великої Вітчизняної війни, через стосунки з іншими персонажами, через роздуми, сни, реальність.
То ми є свідками то довоєнного життя, то – фронтової звитяги, то потрапляємо в шпитальну палату № 8 обласного центру, де доля Сахна переплітається з долею Дмитра Пилиповича Шелеста – військо-вого моряка, Миколи Семеновича Кривоноса, Василя Івановича Гайдаша; лікарів – Федора Максимовича, Тамари Леонтіївни.
Мирне життя героїв, праця на землі та в школі у 60-70-уроках, спогади про початок війни та битви за Севастополь і Сапун-гору, під Новоросійськом, на Кавказі, втрати бойових побратимів і поранення, стійкість духу – все це знаходимо на сторінках повісті, бо несли ветерани в своїх серцях віру в перемогу, надію на краще:
«– Ні за чим не жалкую, – сказав Кривоніс.
– Сам вибираю свою долю... Я повернувся в рідний край, працював, учився в вечірній школі, заочно – в технікумі, здобув людську шану і повагу. А це багато в житті важить. І в сімейному житті щастя в мене склалося: зустрів добру і порядну дівчину, котра мене розуміє і глибоко поважає, народила мені двох синів-соколів. То ж, як бачите, – не до скарг...»
Останні слова Кривоноса, сказані з якоюсь особливою задушевністю, стриманою силою і схвильованістю, викликали у Сахна відчуття внутрішньої рівноваги і спокою.
Перед нами постає образ працьовитої людини, Павло Йосипович Сахно – дбайливий батько, чудовий товариш, який усе життя був у роботі, у полі, у степу:
»...Старався, поспішав, душею колгоспним справам віддавався. Так і пролетіли роки, мов журавлі в осінньому небі...»
Старе фронтове поранення в ногу щодня давало про себе знати. І Сахна направляють у шпиталь, де він зустрічається з різними людьми, їхніми долями, ставленням до обраної роботи.
Йому пасує душевність лікаря Федора Максимовича і вражає байдужість, неуважність до хворих лікарки Тамари Леонтіївни.
Павло Йосипович був подивований. Як-то лікар без душі?
»...Він прощав їм недбалість, відлюдкуватість. І ніколи на думку не спадало, що причиною такої поведінки лікаря може бути помилково обрана професія. Зовсім інше відношення усі хворі ве-терани бачили від Федора Максимовича, який все зробив для того, щоб «врятувати» і не чикрижити коротульку Павла Йосиповича».
Головний лейтмотив повісті виражений словами П.Сахна: «Людина завжди повинна відчувати свою потрібність...»
Тяжко переживають співпалатники смерть свого бойового побратима Миколи Семеновича Кривоноса, який ще з війни мав осколок біля серця.
А виписуючись із шпиталю, Павло Йосипович Сахно радить юній Тані – медичній сестричці:
«– Ти, дочко, своє діло роби чесно, людей поважай! І буде твоя дорога рівною і світлою, зазнаєш на ній багато радості!»
Для цієї повісті характерна емоційна наснаженість оповіді. Як і в інших творах про війну, тут із глибокою переконливістю показані сила і чистота фронтової дружби, краса вірності у подружньому житті, високі морально-етичні принципи тих, хто виборов для нас мирне сьогодення.
Герої твору (у думках і вчинках) сповнені життєствердного, оптимістичного звучання, і це своєрідний пам'ятник тим, хто поліг у найжорстокішій із воєн, хто проніс до наших днів своє зранене і зболене тіло, хто дбав про державу і дітей, хліб на столі і достаток у домі та мирне небо сьогодення.
У 1977 році з теплим ліричним струменем зазвучала збірка автора «Таврійські пастелі», що побачила світ у видавництві «Таврія" (Сімферополь) та збірка «Безсмертники», котра вийшла друком у херсонському видавництві «Чиста криниця».
Перша книжка складається з шести оповідань ліричної тональності: «Цей осінній дощ», «Дорога ніколи не кінчається», «Жовте листя серед літа», «Сніг у листопаді», «На господарстві», «Іскри Чумацького Шляху» та двадцяти п'яти етюдів :"Краплини голубого дощу», «Вода із зоряної криниці», «Понад лиманом», «Зелене диво», «І море, і чайки...», «Горобина ніч», «Крига співає...». Кожне оповідання, новела чи етюд цієї збірки – це романтична і пластична поезія у прозі, бо це суцільний пейзаж, майстерно виписаний письменником, чутливим до соціальних проблем суспільства, який раптом віддався замилуванню природою. Чи не дивно? А, можливо, це не так? І в картинах природи зашифровано ще якийсь зміст, пізнавальне і виховне значення? Щоб знайти відповідь на ці питання, варто дослідити бодай одну-дві новели, замальовки в комплексі – її творчу історію (як і про що писалася, для чого), образну систему, суспільну значущість.
У цих невеликих за розміром творах вражають надзвичайна поетичність сприйняття природи письменником, несподіваність і яскравість його образного мислення.
Природа дає героям творів естетичну насолоду, її гармонія, лінії, барви надихали Майстра слова на натхненні рядки, що потім яскравими картинами входили у його твори, але кожного разу – це було нове відкриття.
Дійові особи – це символи його особистих почуттів, переживань. Зумовлені вони чинниками не тільки внутрішніми, а й зовнішніми – природними і соціальними. Через картини природи письменник ніби зазирає в душу людини, щоб зрозуміти, чим ця людина живе і на що сподівається; як формуються певні життєві ідеали, характери, вчинки, світосприйняття. Оптимізмом життя людини і природи пройняті «Таврійські пастелі».
Майстерність, з якою це робить Ю. Голобородько, зумовлює безмежне пізнавальне і виховне значення його творів.
Вони сприяють формуванню особистості, свідомості підростаючого покоління, вихованню їх національних почуттів, становленню характеру. Такі твори формують ідеали, світогляд, виховують людину-гуманіста, громадянина, патріота; розвивають естетично, допомагають виробляти художні смаки, спосіб мислення і ті моральні цінності, що так бережливо передаються з роду в рід через слово, портрет, пісню, мову, вчинок, пейзаж...
До книжки «Безсмертники» увійшло п'ятдесят гранично стислих, насичених експресивними порухами, пейзажними малюнками, акварелей – оригінального різновиду поезій у прозі: («Льодохід», «Чорна буря», «Білий полон», «Царство неполоханих птахів», «Ніч у серпні», «Скіфська баба», «Безсмерт-ники», «Квіткова замрія», «Біла чарівність» тощо).
Досліджуючи творчий доробок свого батька-письменника, його син Ярослав Голобородько – науковець писав: «Це варіація ліричної прози, де майже відсутня фабульна дія, проте наявна дія душі, почуттів автора-оповідача й персонажів, що його оточують, надихають, непокоять, поглиблюють. У цих книжках письменник виявив себе як проникливий чутливий прозаїк, який тонко і трепетно фіксує ліричні настрої своїх персонажів, мелодійні візерунки навколишнього життя, єднання людини (будь-якого віку і життєвого досвіду) з природою».
Автор відчував красу природи, її надзвичайну образну вроду, чарівність і зумів не лише передати власне захоплення, а й спонукав читача милуватися нею, уважніше придивлятися до оточуючого світу.
Малюнки природи і викликаний ними стан людської душі посідають провідне місце в композиції та емоційній дії збірок «Таврійські пастелі» та «Безсмертники».
Ось як у акварелі «Перший грім» автор подає такий пейзажний сюжет, використовуючи широку гаму кольорів, прийом персоніфікації, гіперболічні метафори, порівняння:
«З далекого моря, що принишкло-причаїлося за довгою косою таврійського берега, насувалася важка хмара. Сива, з голубуватим відливом, вона рухалася повільно, стримано, аж наче врочисто, і від цієї її впевненості присмирів, притих широкий лиман, згорнув свої хвилі-крила і заховав їх на самісіньке дно.
І дерева, що досі скрипіли чорним гіллям, черкали ним по стінах, по прихопленій зеленим мохом черепиці даху, теж причаїлися. Певно, їм набридло махати довгими руками-гілками, запраглося перепочинку, і вони одразу скористалися паузою, що настала. Навіть висока телевізійна антена над нашою хатою перестала розгойдуватися і застигла в гордовитім спокої».
В акварелі «Зеленошум» виразно й мальовничо відтворено життя природи на порозі зміни пори року. Письменник уважно працює зі словом, відбираючи найбільш влучні й образотворчі вислови, фіксуючи характерні прикмети, що вказують на прихід весни – «зеленошума».
Так, тут ми зустрічаємо:
«Вже й пізній березень, а на дворі все ще зимно. Вночі – мороз, повітря дзвенить, вдень – скрадливе сонце з-за хмар, калюжі талої води, лопіткий капіж. Час від часу – більш під вечір – сніг густою завісою, з вітром, що мете його по землі, кидає жменями. Справжня хурделиця! Перебігла, встелила білизною – і враз довкіл стало чисто, ясно, свіжо. Мов би врочисто сказала: «Он що я можу... Цінуйте, любіть!»
– Швидше б теплінь, – говорили. – Швидше!
І вона, врешті, прийшла. Хоч і пізня, але швидка, владна, переможна..
Шмагким сонцегрієм упала на тонкі сніги, враз розтопила їх, бризнула дзюркотливими потічками, досхочу напоїла живлячою вологою пробуджену землю, влила нове життя в тонкі корінці трав, насіння злаків. Ожили вони, напилися цілющих соків, потяглися до світла. Бо захотіли подивитися на оновлений світ, підставити палахкому сонечку свої бліді щічки-голочки. Дружно вигулькнули з-під торішнього листу, висохлого стеблиння бур'янів, встелили видолки, пагорби, просторі рівнини ніжним килимом-оксамитом».
Можна стверджувати, що книжки «Таврійські пастелі» та «Безсмертники» пов'язані зі спогадами про дитинство, враженнями зрілих років, воєнними перепетіями, лірико-філософськими роздумами про плинність часу і сенс кожної хвилини, кожної миттєвості життя.

У 1998 році побачила світ книжка малої прози «Літо в Буркутах» (одна повість і п’ять оповідань: «Білі миші», «На планицях», «Галька», «Бабине літо», «Левант»). До неї увійшли художні твори, головними героями яких є діти середнього шкільного віку. Письменник не тільки цікаво змалював їхнє життя, показав взаємини, входження в довколишній світ, знайомство з його складнощами, але й прилучення до занять, повсякденних справ дорослих, формування активної життєвої позиції, поглядів, переконань.
Події, покладені в основу цих творів, територіально обмежені однією місцевістю – степовим півднем. У книжці багато спостережень над його природою – життям тварин, птахів, рослин, майстерно виписані образи школярів, підлітків, людей рідного краю, їх поведінки, вчинки.
Це надає книжці особливого колориту, пізнавальності і виховного значення. Тому читається вона легко, з неослабним інтересом.
Значне місце в творчості Ю.Голобородька посідає соціально-психологічний роман «Великий лиман» (1987), який видрукувано у провідному українському видавництві «Радянський письменник». У творі 7 частин, кожна з яких ділиться на середні розлогі розділи.
У цьому творі автор змальовує широку панораму таврійського буття впродовж другої половини ХХ століття з усіма його проблемами, складнощами, тривогами. Письменник зображує дійсність у її етико-моральних площинах, гострих колізіях, драматичних поворотах долі.
Головним героєм роману є молодий чоловік – Андрій Сербин, який після служби у війську й роботи в місті, повертається додому, до рідного лиманського села у час втрати батька. У творі виведено зіткнення героя (у прямому й переносному розумінні) із реальним життям – простим й загадковим у своїй відвертості, жорстокості.
Оповідь ведеться неквапливо, розмірено; епізоди напруженої дії чергуються з уповільненим зображенням художніх реалій; побутові сцени, психологічні ситуації тісно переплітаються з пейзажними картинами.
Одразу ж прозаїк зосереджує увагу на моральній проблемі, що постала перед головним героєм: повернутися до звичного міського ритму чи продовжити справу батька-рибалки. Автор показує, як під враженням спогадів, що охопили Андрія Сербина, він вирішує змінити своє життя й залишається у Рибальцях.
Основну сюжетну колізію твору побудовано на динаміці характеру й свідомості Андрія Сербина, який, як і батько, стає рибалкою. Письменник детально розповідає про його входження в сферу по-справжньому складного життя, у зіткненні з яким і змальовано характер головного персонажа.
У романі порушено ряд важливих морально-етичних проблем, відтворено суперечливість і неоднозначність життєвих ситуацій; важка рибацька праця і матеріальний зиск.
Такий твір має не лише пізнавальне значення, а й – виховне: вчить поважати батька-матір, працю, довкілля, природу; формує світогляд майбутніх господарів життя і країни.

У повісті «Королівське полювання" (2002) відображені події 80-90 років минулого століття, час перебудови, життя і звички номенклатурних чиновників, державних службовців (від сільських до обласних рангів). За жанром – це соціально-психологічна повість.
До цієї книжки увійшло вісім оповідань: «Трамонтана», «Дрібниці життя», «Терпкий смак терену», «Букет пролісків», «Старі люди», «Падало осіннє листя», «Журавлі на світанку», «Громи гримлять» та повість «Королівське полювання». У кожному творі знайшли своє відображення суспільні проблеми в роки соціальних ускладнень та загострень збіглого століття. Дійові особи, написаних у різні роки оповідань, – прості люди, мешканці українського півдня, з своїми повсякденними, часом досить непростими стосунками, переживаннями. 
У повісті, що дала назву збірці, йдеться про порядність, розуміння честі та громадського обов’язку людини, рівень її відповідальності перед суспільством.
Героям нерідко доводиться у важкому напруженні моральних і фізичних сил розв’язувати складні життєві ситуації
Автор уводить читачів у світ мислення, дій, вчинків, морально-етичних норм, законів, які діють і за якими живуть ті, хто на даний час обіймає високі та відповідальні посади.
Ціла галерея таких «діячів» силою художнього слова розвінчується у повісті. Розкриваючи характери своїх героїв, змальовуючи перебіги подій повсякдення, письменник нічого не намагався спрощувати чи прикрашати. Правда життя у всій її неповторності, гостроті, протиріччях забезпечує напругу дії кожного твору книжки. У цьому її цікавість і цінність.
Це і заступник голови облвиконкому Рубан Леонід Васильович, якому забажалося відпочити в чарівному заповіднику Буркутів. Тому й було спущено вказівку голові райвиконкому Чорнишу Миколі Харитоновичу, у підпорядкуванні якого знаходився цей «райський» куточок, аби там було організовано полювання на дичину: фазанів, вепрів...
І колесо підготовки закрутилося – бо то був наказ «зверху». Переслідуючи власні меркантильні плани (влаштування сина Валика і його дружини після закінчення інституту у місті та ще й на пер-спективній посаді службовця). Татусь Микола Харитонович нехтує тим, що про нього, як керівника району, думають люди, які живуть поруч, хто підлеглий йому волею долі...
Він живе за законами: «Своя сорочка ближче до тіла», «Обіцянка-цяцянка», «Рука руку миє». От і створюється замкнуте коло, як колись говорив великий байкар: «А більший меншого стусає та ще й б'є, затим, що сила є!»
Заметушилася районна влада: Баранець Віктор Павлович повинен завезти у мисливський будиночок м'ясо, овочі, фрукти; Малимон Григорій Степанович – директор заповідника, мусив задовольняти забаганки обласного начальства не гірше, ніж великих начальників із столиці чи заїжджих іноземців. Хоча й відразу попередив, що полювання дозволено лише на птаство: качок, гусей, фазанів. На крупну звірину повинен бути дозвіл...
Він дав слово забезпечити відпочинок Рубану на вищому рівні; знав, що до нього на цій посаді був занадто принциповий чоловік, і того довелося прибрати, адже він кричав: «Це святе місце, світле цар-ство природи. Нікому нічого не дозволю тут нищити!»
Дідик Валерій Власович – головний районний торгівельник мав забезпечити питвом: коньяком, горілкою з перцем, «мінералкою». Тільки запитав, куди все доставляти і хто оплатить витрати...
Микитас Кость Костевич – директор одного з радгоспів, до якого завітав Чорниш, аби «вибити» гроші на оплату рубанових гостей і їхнього «королівського полювання» у заповіднику, спершу відмовився давати гроші (ніби боїться діяти протизаконно), але розумів, що це може вплинути на його кар'єру, одумався і сам зателефонував Миколі Харитоновичу – оплата ґарантована.
Колись Чорниш врятував Микитаса від скарги, що була подана в райком партії. Після того Кость Костевич добре старався, догоджав своєму спасителю. І до свят, і в будні доставляв різні презенти, в місто шановним людям возив подарунки, робив інші послуги.
Тому вирішив «із шкіри вилізти», а прохання Чорниша виконати. Гроші він дістав і відвіз їх Дідику, реабілітувавши себе в очах начальника.
На полювання Рубан приїхав зі своїми друзями: начальником залізничної станції Федором Петровичем Попругою та полковником Іллею Петровичем Білокуром.
Крім забитих зайців, гостям забагнулося вполювати диких кабанів, хоча дозволу на це вони не мали. Забили вони вепрів по голові на брата, але злочин виявили єгері, склали протоколи.
Скарга єгерів потрапила до обласного суду і тільки втручання Рубана, звернення його до голови комітету обласного народного контролю все спустило на гальмах.
Цей твір, як і усі попередні, приваблює життєвою вірогідністю, правдою, щирим ліризмом, дошкульними сатиричними прийомами у зображенні вчинків, поведінки, мови героїв. Твори Ю.Голобородька, наповнені високим життєстверджуючим оптимізмом, живуть і шануються читачами, як дорогоцінне надбання духовної культури.
Творчість Майстра слова самобутня, непересічна, духовно невичерпна, глибинно мудра і прониклива, бо йде від серця самого народу, переосмислена автором.
Кому не байдужа доля українського народу, того не може не хвилювати синівська любов письменника до рідної землі, людей праці.

Повість «Музика для себе» була надрукована у часописі «Вітчизна» числом 9-10 2001 року.
Як і в попередніх творах, у ній відображені суспільні проблеми 90-х років минулого століття.
Голова Висунської райдержадміністрації Несвітей Павло Кіндратович, його заступник Шамрай Віталій Михайлович – головні персонажі твору.
Несвітей колись працював першим секретарем міськкому партії, а прийшла перебудова – став керівним працівником нової влади.
Шамрай Віталій Михайлович, його перший заступник, п'ять років працював радгоспним агрономом, секретарем первинної організації. Потім взяли в райком, а після закінчення ВПШ в Києві, обрали на посаду другого секретаря.
Більше 20 років він прожив із Лесею – учителькою за фахом, народили двох дітей: сина Сергія, який став студентом медінституту, та доньку Оленку – школярку. Коли був час, що студентам не платили стипендію, син очолив комітет страйкарів, а батько його не розумів, засуджував і повчав, як треба пристосовуватися у житті до нових умов.
Віталій Михайлович мав коханку Томочку (Тамару Семенівну Гудиму), з котрою вже декілька років поспіль потай від дружини відпочивав у Криму. Для того, щоб забезпечити своїй любці комфорт і розваги, вимагав від підлеглих дарунки, за що обіцяв захистити їх перед вищим начальством, чи покрити махінації.
Так у залежність до Шамрая потрапляють Лимар Євген Павлович, Шурдук Іван Петрович...
Курортний роман завершується неприємною новиною: Томочка сказала, що вийде заміж за більш надійного.
Усе таємне стає явним. Приїхавши з санаторію, Шамрай дізнався, що Павла Кіндратовича підвищили в посаді – забрали в обласну держадміністрацію, на його місце в районі запропонована кандидатура Шамрая. Але дружина довідалася про зраду чоловіка, про путівки в санаторій, які він викупив у обласному центрі. До нього звертається Лимар з погрозою розкрити хабарництво.
Відразу декілька ударів зазнає Шамрай, бо він жив за законами миттєвої насолоди, задоволення і вважав у цьому головну суть кожного людського життя. Оправдував себе тим, що живе на світі один раз. Та чи буде він щасливим?

Посмертно у 2010 році побачила світ книжка Юрія Голобородька «Зостанеться в серці назавжди», підготовлена до друку і перевидана його синами та дружиною. Під однією обкладинкою об’єднано три повісті, написані автором на документальній основі: «Зостанеться в серці назавжди», «Дороги в грозах», «Останній соловецький юнга». Ці повісті написані на документальній основі. Будучи учасником Великої Вітчизняної війни, автор зі знанням справи і за допомогою майстерного художнього слова, змалював героїчні вчинки відданих захисту Вітчизни бойових друзів (Павла Йосиповича Сахна, Василя Івановича Гайдаша, Миколу Кривоноса, Дмитра Пилиповича Шелеста…), їхню високу моральність і стійку життєву позицію на полі бою і в повоєнні роки.
Новаторська суть творчості письменника-прозаїка полягає в переосмисленні самих підходів до літературної діяльності, позначена точністю висловів, афористичністю, новизною мовлення. Кожен його твір – це простий, доступний для реалістичного осмислення малюнок долі людини чи тих обставин, в яких вона знаходиться, живий відгомін подій, підсилених художньо вираженими деталями, які вражають уяву читача.
Легкий виклад, при тому, що мова повістей гарна, вміння зосередитися на головному, знання людської психології, добре орієнтування у часі і просторі, – все це робить його твори цікавим і пізнавальним читанням. Він виробив власний стиль мужнього і чесного оповідача; відтворював дійсність такою, якою вона була насправді. Майстерно вмотивовані образи тільки підсилюють враження, змушують краще осмислювати життя.
До останніх днів свого життя Юрій Голобородько цікавився майстрами красного письменства – поетами, прозаїками, публіцистами, котрі народилися, жили й працювали у нашому місті, Таврійському краї, а чи були причетні до нього. Збираючи матеріали про творчих людей, їхнє перебування в Херсоні та на Херсонщині, письменник завжди намагався уявити конкретну особу, обставини її життя, коло інтересів, оточення, захоплення.
Цьому допомагало вивчення конкретних ситуацій, суспільно-політичних подій, що відбувалися, умов життя людей, уподобань письменника. І загальну уяву, і конкретику давало, безумовно, знання їхньої творчості, мемуарної літератури, спогади, листування з друзями, ознайомлення з тогочасною періодикою, у якій йшла мова про соціальні та культурні події того часу. Усе те проливало світло на людину, характеризувало її, знаходило відображення у творчих працях, визначало суспільну позицію. Без такої підготовчої роботи немає чого приступати до написання художнього твору. Ось як Юрій Голобородько згадував свою роботу над книжкою «У років своя пам'ять»:
«…Моя уява малювала особу в конкретних умовах життя. Я бачив її в оточенні знайомих, приятелів чи наодинці, чув голос, спостерігав за поведінкою. Можливо, справжня, дійсна реальність була трохи іншою, навіть не схожою на створену моєю думкою. Але зібрані дані, прочитані художні твори говорили, що вона має бути саме такою і варто зосередитись саме на цих рисах характеру чи поведінки».
Дійсно, у нашому регіоні побувало чимало діячів української та російської літератури, котрі полишили помітний слід у духовному житті суспільства й активно сприяли його культурному розвитку, утвердженню демократичної і національної свідомості. Тому й не дивно, що увагу Юрія Голобородька привернули такі яскраві особистості, як: Микола Чернявський і Михайло Коцюбинський, Микола Куліш і Іван Дніпровський, Олександр Пушкін і Віссаріон Бєлінський, Борис Грінченко і Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Лев Толстой і Олексій Пєшков (Горький), Остап Вишня та Іван Гайдай, Леонід Куліш і Олексій Гмирьов, Борис Лавреньов і Коста Хетагуров… Це саме про них він розповів у оповіданнях, нарисах, незабутніх спогадах, виокремлюючи певні моменти із їхнього життя, пов’язані саме з Херсоном і Херсонщиною. Гадаю, що ця книжка нашого письменника буде у великій нагоді студентам, учням, небайдужим людям до історію краю і тих, хто побував у ньому, чиє ім’я записане на скрижалях нашої пам’яті і що сприяє підносенню рівеня нашої духовності, краси взаємин.
Юрій Голобородько жив і творив для людей, їхні думи були його думами, їхня важка доля глибоко хвилювала його серце і душу. Його доля тісно переплелася з долею захисників Вітчизни, освітян, хліборобів, рибалок, із Херсонщиною, з мріями і надіями на краще у житті країни, її людей.
Такі твори покликані будити в людині Людину, вчать пам'ятати кожному з нас, якого ми роду, чиї ми діти, де живемо, що знаємо про свій край, його історичне минуле, яка наша мета у житті, до чого прагнемо, що сповідуємо, що робимо і який слід полишимо за собою.
Читаючи твори Ю.Голобородька, доторкаєшся серцем до народних традицій, вікових здобутків людської моралі, чеснот, які множаться на землі добром.
Письменник своєю глибокою думою, своїм болем, багатою уявою, життєвим досвідом і даром невгамовного серця цінував кожну секунду прожитого життя, створив такі образи, до яких буде припадати не одне покоління шанувальників художнього слова, як до невичерпної криниці мудрості.