Поет – він завжди слова поводир (про Василя Жураківського)

КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС

01.07.1960

Короткий життєпис

Жураківський Василь Іванович- поет, член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка.
Народився 1 липня 1960 року в селі Шубівка Кагарлицького району на Київщині – в родині хліборобів.
Після закінчення середньої школи і Київського будівельного технікуму транспортного будівництва працював на спорудженні мостів у Херсонській та Миколаївських областях. Заочно закінчив відділення факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Друкувався в обласних та республіканських газетах, зокрема в «Молоді України» та «Літературній Україні», в журналах «Дніпро» і «Сільські обрії», альманасі «Вітрила», «Нова хвиля», (піврічнику «Поезія», випуск ІІ (1989), в альманахах «Нова хвиля»(1994), «Степ», «Таврія поетична"(2007), «Вежі та вітрила» (2008).
Вийшли поетичні книжки: «Приходять люди до ріки» (1991), «Не розминуся з Україною» (1994), «Я люблю ходить до школи» (2003).
Його вірші неодноразово звучали по радіо України і телебаченню. Учасник Республіканської наради молодих письменників України (1989), веде літературну студію «Кулішева криниця». Живе і працює в Херсоні.
1993 рік видався для молодого херсонського поета воістину щасливим: в перших його числах Жураківському – поету була присуд-жена літературна премія імені Василя Симоненка за кращу першу поетичну збірку. Про цю радісну подію для прихильників обдару-вання нашого земляка повідомили газети «Літературна Україна», «Вечірній Київ», українське та обласне телебачення і радіо. Знайомить із нею своїх читачів і «Наддніпрянська правда». Тоді Василя Жураківського було прийнято до Спілки письменників України.
А ось як говорив тоді про молодого лауреата голова Херсонської обласної організації письменників України Микола Іванович Братан у статті «Почерк серця»:
«Про Василя Жураківського, витоки його віршів мені довелося писати в альманасі «Поезія». Це той щасливий момент, коли творча і життєва молодість збігаються. Його дебют засвідчує вміння говорити голосом серця, відкривати «духовні острови» у безмежжі рідного народу. Тут, власне, хотілося б наголосити не тільки на тому, про що пише поет, але й як це йому вдається.
Передовсім відзначу, що автор збірки «Приходять люди до ріки» чітко визначений у духовних орієнтирах. «Частинка твоя, Україно», – заявляє він про себе, і це, далебі, не голосна декларація, а серцевина суті. Вона, ця суть, явно проблискує у програмному вірші «Дорога додому», в медитації «Почерк».
...Є почерк у стежинок і доріг,
Що до життя правдивого водили... ...
Є почерк правди – це коли назад
Ані на крок не можна відступати.
...Є дві ріки, що живлять нашу кров,
Не треба їх ніколи забувати,
  Несуть вони нам щастя і любов –
Одна з них – Батьківщина, друга – Мати. (с.17)
Почерк правди у віршах поета простежується про щоб він не писав: чи про батька-матір, чи про кохання, чи про працю тих, хто ростить хліб і дітей, чи про складнощі сьогодення і вічні істини добра і зла, смерті і життя, дружби чи зради. Особливо хвилює отака сповідь автора у вірші «Пам'ять батька»:

Чекав на внука, пам'ятаю,
Радів йому, немов дитя.
«В кого ж поради я спитаю?»
Я в чорний день себе питав.
Спитати є у кого, тату, –
Учусь у добрих я людей.
Та научитись забувати
Я не научусь уже ніде! (с.18).

Його вірші сповнені роздумами і болями про наше неспокойне і нелегке сьогодення. У віршах поета знаходимо тему болю – «Чорнобиль в піднебессі», і недругів, що «ростуть, мов дріжджі», тема розбрату, і знову ж таки – орієнтири на сутність, на життєву опору. У вірші «До і після одного мітингу» гнівно звучить застереження поета – автора:

... Збагнеш тоді, що без опори –
Ти лиш розумний остолоп... (с.31).

Він, будучи ще молодим поетом, саме так рішуче повстав проти «остолопства» в нашому житті, яке, до того ж, не завжди розумне.
Є в доробку Василя Жураківського збірка «Приходять люди до ріки» і рядки задушевної інтимної лірики, виконані в сучасній образній інтерпретації: «Де ти, на якому полустанку?», «Твої слова, кохана, наче вірші», «Говори, говори...», «Засинає вечір», «Розлука», «Давно все так було...», «Травнева ніч заснула» та інші. Але хай читачі самі доскіпуються до його «несказанного, сильного, ніжного слова...
Він дебютував у літературі в молодому віці. Це була нагода щаслива, а врівні і ризикована. Щаслива, бо відразу був визнаним одним із кращих і удостоєний літературної премії ім Василя Симоненка. Ризикована і відповідальна, бо постійно треба було рівнятися на краще із кращого – творчість Симоненка. Скільки перших «ластівок» канули в Лету через молодечу наївність, художню незрілість. А поет уже в 1991 році заявив про основний орієнтир у своїй творчості: молодим розбудовувати Україну.

НАША УКРАЇНА – МОЛОДА

...Нам не треба пісню позичати –
Є в нас і весільна, й коляда...
Пісню щастя будемо співати –
Наша Україна – молода!
Нащо, браття, шаблю гартувати –
Гартувала нас не раз біда.
За Вкраїну будемо стояти.
Наша Україна – молода!
Десь зі мною колискова хати
До душі в негоду припада,
Щоб в дорозі міг я пригадати:
Наша Україна – молода!
На порозі зустрічає мати,
А крізь зморшки голод прогляда...
Як тут на весь світ не закричати:
Наша Україна – молода!
Є у мене і Дніпро, й Карпати.
Сині гори і свята вода...
Є усе, щоб гордо промовляти
Наша Україна – молода!
(Антологія «Таврія поетична», с.61)
Відстоювати правду своєї держави, її національні і державні інтереси, мову і культуру стало основним завданням у творчості поета. Про це свідчить наступний вірш:

РІДНА МОВА
Нині Йосипівні Марчук

Не раз мені доводилося чуть:
Не те, щоби дітей своїх навчати, –
Від мови почали їх відлучати...
Без пісні ж пташенята не ростуть.
У чому, запитаєте, тут суть?
Давайте всім народом міркувати:
Нам мову з молоком давала мати,
Та права не дала її забуть!
Яке це щастя – рідні чуть слова.
Кладеш на рану – рана зажива,
І хочеться не плакать, а радіти …
На полі в долі є ще будяки,
Тож виривайте їх з корінням, діти!
На мовоньку ж не підніміть руки! (с.6)

Для поета Василя Жураківського провідними в поезіях були і є мотиви: рідне слово, мова, яку кожен увібрав із молоком матері і тому повинен знати її, примножувати, захищати, плекати і передавати у спадок власним дітям і онукам; роль поезії у житті людини і суспільства: «Поезія на крилах аж до сонця піднімала…», «Поет – він завше слова поводир…»; стосунки із справжніми друзями і лжепатріотами : «Я не люблю надмірних і величних…». Йому по духу ті, у кого «Чумацький Шлях в душі проліг…», бо у таких людей у душі виростає тривога за молоді пагінці на морозі.

ПОЕЗІЯ

Це ж ти мені спокою не давала,
Палила у безсонному вогні,
На крилах аж до сонця піднімала, –
Була зі мною завжди – день при дні.
Ну що ми, смертні, у твоїм безсмерті?
Поет – він завше слова поводир:
Він входить у життєві круговерті
І не сухим виходить із води
А ти летиш, як незбагненна сила,
Тиранів розбиваєш кораблі,
Стількох людей ти словом пригостила,
Сестра молодша Сонця і Землі!
Шевченко, Стус, Франка і Симоненко –
Спішать твої гінці у всі кінці!
Щоб виростали зранечку – раненько
Морозу непідвладні пагінці. (Зб. «Нова хвиля», с.98)

З глибокою шанобою поет пише про вчителів, які з покон віків були покликані сіяти не лише розумне, добре, вічне, а у скруті чи в часи лихоліття залишалися. «Атлантами української позії…», лікували словом…, «Молилися за рідну Україну, за її долю, на біду рясну…».

УЧИТЕЛЯМ

Ви – мудрі Ви – правдиві. Ви – таланти.
Ви серце віддасте, як попроси.
Поезії вкраїнської Атланти,
Вкраїни неповторні голоси.
Не носії модерної одежі,
І зовсім ви ніякі не пани,
А як горить – ви перші на пожежі.
І завжди перші проти сатани.
Коли моя земля лежала хвора,
А ліків у аптеках не було, –
Ви лікували словом – і потвора
Втекла, бо ваше слово – це зело.
Вже дехто з вас подавсь туди, за обрій,
Ну, а пісні-вони лишились тут...
Посіяні в народі любомудрім.
Вони рясним врожаєм проростуть.
А разом з ними – проростають зміни,
Ще холодно, та вітер – на весну!
Ви молитесь за вільну Україну,
За її долю, на біду рясну.
Вона для вас не просто ім'я – слово, –
Вона для вас, немов підбитий птах...
Уклін вам тополиний і кленовий,
Що носите Вкраїну на руках! (с.127)

Для поезій автора притаманна художня образність, задушевність, простота і вишуканість образів, любов до природи і довкілля…
* * *
Пере верба зелені рушники.
Ізвечора у небі замочила –
І за ніч вони виросли, мов крила,
Пере верба зелені рушники.
І хто їх тільки так повишивав,
Це ж треба стільки часу і терпіння.
А вишиті вони голками трав,
Гарячогострим сонячним промінням.
А коло неї дівчина пере,
Полоще поміж хвиль своє чекання.
А з берега навпроти: „Пташко рання!...”
Там своє поле порубок оре.
І танцювати кладка узялась,
І билися крильми об воду руки,
  А потім і печаль порозлилась,
Яка була посестрою розлуки.
Ступили в трави ноженята босі,
Пішла далеко пісня з-за ріки,
Щоб повернутись. А верба і досі
Пере свої зелені рушники.
(Антологія «Вежі та вітрила», с.103)

КОНОВ’ЯЗЬ
Вже ніхто не візьметься сказати,
Звідки тут, конов’язь повелась...
Дивиться на презнайомі хати,
Між яких дорога простяглась.
А стількох коней поприв’язала –
Білих, вороних та ще й гнідих...
Проводжала їх, немов з вокзалу,
І з доріг стрічала степових.
Де ви, де, такі вихрясті коні?
Торохтять ще гарби і вози?
У густій травиці на осонні
Прив’язала нині три кози...
Залишилось тільки спогадати
Молодість гривастеньку свою.
Вечір рано укладає спати –
Спочива в таврійському краю.
Цокають у сон чуткий підкови.
Бризка з неба зоряна роса.
Кинеться – немає і полови,
А не те, щоб гарного вівса...
Може, вже й не труть міцнющі шлеї?..
Може, прив’язали їх віки?..
Як не як, вернулися б до неї –
Нащо ж так розтягувать роки?
Їй відомо: коник є крилатий,
В її сни він прилітав не раз.
Прив’язати б – й можна помирати, –
Обминає конов’язь Пегас.
Догорають теплі краплі літа.
Дні спішать у осінь молоду.
Прив’яжи, рідненька, сивий вітер,
Що конем гарцює у саду.
(Антологія «Вежі та вітрила», с.107)

КАМЕРТОН РУХУ
Вже замели сніги Тарасів край.
Землі, здається, нічого втрачати:
Є шлях, що приведе людей до хати,
Яка мені промовила «прощай».
Розлука– пекло. Зустріч, наче рай,
І все життя я буду повертати,
І дні, як східці, буду рахувати –
На гору, що підносить небокрай.
Ламать льоди готується ріка.
Дорога до вершини нелегка –
І серце, й ноги хочуть спочивати.
Лежить, мов на долоні, білий світ
І до грудей дитину тулить мати,
Неначе Україна – «Заповіт». (Там же, с.111)

Починаючи із ранньої творчості і по день сьогоднійшній автор відстоює право використання рідної мови, яка пройшла через терни, глумління, укази-заборони і здобула право на вільний розвиток. Їй повинні поклонятися, мов святині, усі, хто народився на українській землі, хто пустив коріння в український грунт і хто з гордістю називає себе українцем

Слово рідне, українське слово,
Заведу у рамку золоту.
Ти моя розрада світанкова,
Ти моя троянда у цвіту.
Хай озвуться з давнини ікони,
Як почують пам’яті слова...
І калина розплескає дзвони,
І тобою пісню заспіва.
Скільки ти ввібрало в себе муки,
Слово, ти з життя усе береш.
Ти вкраїнців привело до злуки,
Ти нас і до щастя приведеш.
Прийде час – не будеш переймати,
В небі, серед степу, на Дніпрі,
Тих, які забули слово „мати”
І вклонялись не своїй зорі.
Слово, порозквітни вогневисто
В нашому крилатому саду.
Пелюстковим голосом іскристим
Зігрівай Вкраїну молоду.
Із тобою, слово, нас багато,
Бо твої ми сестри і брати.
Слово, ти для серця – справжнє свято,
Тож світи, світи на всі світи! (Там же, с.111)

Про поетичне слово поета Василя Жураківського, викохане й виплескане на степових просторах Таврії, яка давно вже стала другим його отчим домом, хочеться зазначити так: наснагу для написання нових віршів йому дає усна народна творчість – невичерпна скарбниця мудрості, саме життя, природа степового краю, добрі люди, з якими спілкується поет і де пустив своє коріння зі своєю сім’єю, родиною, а ще безмежна любов до рідного краю, людей і щирий намір робити у всьому добро.
Щодня доводиться поету торувати свою дорогу у багатотрудному житті, але звороту немає. Лише є нові гони, нові перспективи, нові творчі пошуки і відкриття.
Тематичний обшир поезій В.Жураківського багатоплановий, різноманітний. Йому болить доля України, з її негараздами, виборами-перевиборами, відношенням до мови і духовної пам’яті; його хвилює день прийдешній, відношення до батька-матері, роду-народу, слова, мови, долі України.
Серед розмаїття гами ліричного світу поета чільне місце відведене інтимній ліриці. З особливим поетичним настроєм автор передає чудовий дивосвіт, невмирущу якість людей – уміння кохати ту єдину, яка дарована тобі долею.
Нас чарує ніжна таїна поетичного слова, невичерпне душевне і духовне тепло кожного знайденого слова. Кожен рядок віршів В.Жураківського утверджує в довколишньому світі високі ідеали добра та краси, гуманності й благородства, поваги до роду і народу, українського слова і Вітчизни, тих, хто віддав своє життя за мирне сьогодення:

ЗАПОВІДАНО ЖИТИ
Рідні птахи злетілися із віддалених днів,
Привітаю вас, пташечки, та чи стачить дротів?
Повсідалися гамірно, на дротах – доміно,
Відключили електрику – не дивлюся кіно.
А крізь шибу стуманену, у глуху далину,
По слідах незачовганих, в незабутню війну,
Я пішов серед ночі, щоб не знала сім'я,
Щоб малий не допитувавсь, чи поранений я.
І добрався до Бреста тятивою дротів,
Там я діда Семена так зустріти хотів.
Білоруси сказали: «На Вкраїні лежить,
Він, як падав, ми чули, завіщав тобі... жить...»
Діду! Діду! Дідуню! Як я, діду, живу?
Суєтою й піснями душу надвоє рву,
У стихії розбурханій – і куди я пливу?
Потріпа добре нерви – натягну тятиву...
Загубилася вісточка з полум'яних фронтів.
Як тебе в сорок першім відшукать я хотів!
Своїм серцем гарячим твоє серце обнять
Й на весь світ прокричати, що не треба стрілять!
В тебе, діду, і в мене є і донька, і син,
То чому ж повертаюсь я додому один?..
Підключили електрику ластівки й голубки,
Не співали—балакали про роки, як віки.
Гей вітри, не сполохайте – хай спочинуть вони:
Їхні крила обпалені у пекельні війни.

– На цих віршах, – як зазначала Лада Федоровська, – можна відпочивати душею. І не тому, що вони безхмарні чи безпечальні – навпаки, «осмута – як печать», позначає їхні мовби беззахисні у своїй щирості рядки. Та й як може бути інакше – вірші, коли вони справжні, завжди діти свого часу, а нині, коли «вже й золото пішло на злам», має рацію поет, усі ми «вже носимо в серцях свою тривогу». То ж звідки тоді оте цілюще почуття спочинку, якогось доброго, шляхетного відгуку, що ним обдаровують при читанні сторінки? Озватися до душі може лише душа, душа й поезія Василя Жураківського – бо то жива сповідь серця, яке непокоїться і болить, «щоб виросла на світі доброта».
Тож, доторкаймося своїми серцями до поетичного слова Василя Жураківського, для якого поезія була, є і буде живою сповіддю поета, людини, громадянина рідної неньки – України. А справжній поет є, був і буде поводирем на життєвій дорозі.
 

 Федоровська Лада. Чи врятуємося? [Про поета В.Жураківського] 1992. –№10. –с.124.