Право на витвір (про Анатолія Кичинського)

04.04.1950 р.
Право на витвір, О, який же ти правий! В муках народжуй себе і живи!... …І рух по колу. І спіральний рух. Анатолій Кичинський.
Поет, перекладач, художник.
Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників та публіцистів.
ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЯ
4 квітня 1950 – народився в селі Преображенці Чаплинського району на Херсонщині.
1972 – закінчив філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту.
174
1977 – лауреат обласної молодіжної літературної премії імені Іллі Кулика за книгу «Вулиця закоханих дерев».
1981 – закінчив Вищі літературні курси при Літінституті ім. О. Горького в Москві.
1983 – лауреат всеукраїнської літературної премії імені Павла Усенка за книгу «Землі зелена кров».
2000 – лауреат Міжнародної літературної премії імені Бориса Нечерди за книгу «Жива і скошена тече в мені трава».
2002 – лауреат Міжнародного академічного Рейтингу популярності «Золота Фортуна».
2005 – нагороджений медаллю «Незалежність України» Міжнародною Академією Рейтингових Технологій «Золота фортуна».
2006 – лауреат Національної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка за нові збірки поезій «Танець вогню» та «Пролітаючи над листопадом».
2006 – лауреат Міжнародного поетичного фестивалю «Слов’янські обійми» (Болгарія).
ПОЕТИЧНИЙ ДОРОБОК АВТОРА
1976 – «Вулиця закоханих дерев»,
1978 – «Світло трави»,
1980 – «Средь белого дня»,
1982 – «Землі зелена кров»,
1985 – «Листоноша –Земля»,
1988 – «Дорога завдовжки в любов»,
1988 – «Сотвори свет» (1988),
1990 – «Повторення непройденого»,
1991 –- «В гості до мами»,
1999 – «Жива і скошена тече в мені трава»,
2003 – «Бджола на піску»,
2004 – «Пролітаючи над листопадом»,
2005 – «Танець вогню» (2005),
2010 – «Срібна голка і нить золота» (2010).
175
Таврійський край здавна славився яскравими, непересічними постаттями і талановитими людьми. Так хочеться, щоб про це було відомо кожному ще зі шкільної лави. Ми повинні знати імена цих людей, вчитися на їх творах, прикладах, образах, учинках...
Як не пишатися нам своїм славнозвісним земляком – Анатолієм Кичинським, коли його твори перекладаються багатьма мовами світу, а пісні на слова поета співаються у далекому і близькому зарубіжжі.
Про потяг до віршування, любов до слова Анатолій Кичинський так написав у своєму вірші:
З АВТОБІОГРАФІЇ
Найперший мій вірш, народжений мною на п’ятому році життя, ні на які інші не схожий тим, що його неможливо ні зафіксувати на папері, ні прочитати вголос. Ось чому про його існування Жоден з моїх читачів навіть не здогадувався.
Як тільки мама, навчаючи мене азбуки, вивела в зошиті хімічним олівцем літеру Т, затим, притуливши бабусине ім’я до неї, ніжно прочитала написане, я, глянувши на вікно, в яке тієї ж миті зазирнула бабуся Оля, надовго завмер.
Тепер я знав, Чому рими у вікні нашої хати, через які я дивився у великий світ були саме такими – у вигляді початкової літери мого імені.
Саме з цієї дерев’яної літери І починався найперший мій вірш.
176
Дебютував поет в українській літературі у 26 років книжкою «Вулиця закоханих дерев» і відразу заявив про себе як майстер, що має, – за визначенням М.І. Братана, – «талант до віршів не позичений, а власний». Із цієї збірки, власне, і починає буяти могутня і розмаїта лірична стихія, чи це вірші на громадянську тему, чи пейзажну, чи інтимна лірика.
...Не сокіл то високо так вита – То підняли мене Ви над землею. Ви – жінка. Ви – хмариночка, Ви – та, кого чи назову іще своєю?..
Навіть у зверненні до звичайної шипшини поет оригінальний:
…Спасибі за біль, від якого несила мовчати. І хай не озлиться, вколовшись до крові, рука! Якщо неможливо життя від початку почати, продовжити решту – з червоного мусиш рядка…
Майбутнє спочатку почати не пізно ніколи. І скільки б дарів його я не тримав у руці, вклади мені в неї шипшинову ягідку, доле, – якщо не на радість, то хоч би на крапку в кінці.
Пошук і талант, пристрасть і впевненість, нові образи і художні стилі, форми та інтонації засвідчили, що в літературу влився яскравий і талановитий майстер мелодійних, ліричних і філософських творів.
Рядки: «Право на витвір. О, як ти ним правий! В муках народжуй себе – і живи», написані понад тридцять років тому, і сьогодні звучать актуально і свіжо. Інший рядок із епіграфа «І рух по колу, і спіральний рух…» налаштовує читача на зустріч із поетом 177
– філософом, авангардистом, відповідальним поетом і за форму, за зміст, і за мову, стиль, за пізнавальне та виховне значення СЛОВА.
За тридцять років творчої діяльності (з 1976 до 2010) Анатолій Кичинський написав 13 поетичних збірок із широким колом тем, розмаїттям порушених проблем, цікавим поетичним неординарним письмом, фольклорними інтонаціями, філософськими роздумами.
Професор Ярослав Голобородько цілком слушно назвав Анатолія Кичинського «поетом європейського звучання, майстром універсального поетичного потенціалу...».
Сьогодні ми маємо повне право стверджувати, що український фольклор – це вихідна його художнього мислення, духовний та образний материк, одне із джерел поетичної творчості, це духовна криниця його краю.
Народився Анатолій Кичинський у степовій Чаплинці на широких просторах Таврії, яка ще з ХІХ століття була заселена переселенцями з Полтавщини, середньої частини України. Роботящі селяни не лише ростили хліб, дітей, а й принесли на південні землі свої звичаї, обряди, любов до української пісні, мови. Поет не просто майстерно використовує фольклорну стилістику, мелодику народної пісенності, а й домагається чіткої ритміки, доскональної образності, інтонаційної неповторності народних вікових почуттів, роздумів. У його віршах, написаних на народній основі, поєднуються мотиви горя і муки, долі й кохання, історичної пам’яті і біль за негаразди сьогодення; звучить туга і надія, каяття і радість, скорбота і внутрішня сила народної душі. Як ось у вірші:
ВІСТЬ
Кінь трави не їсть, кінь води не п’є – кінь копитами шлях додому б’є.
Кінь вудила рве, кінь сльозу ковта, кінь без вершника битий шлях верста.
178
Кінь води не п’є, кінь трави не їсть – кінь про смерть мою має чорну вість...
В основі поезії лежить характерний прийом зі спадщини українського фольклору – розповідь про життєву ситуацію, що ведеться від імені загиблої людини. Використовуючи повтор «кінь води не п’є, кінь трави не їсть...», поет розгортає дивовижно проникливу, трепетну, чисту і сумну картину і цим викликає глибоку повагу і співчуття до загиблого.
Вірш «Постіль» – це вірш-причитання, у якому розробляється традиційний народний мотив – недоля покинутого кохання. Скільки у ньому, як і в подібних народних піснях, жіночого страждання, болю, зневіри, не втраченої надії:
ПОСТІЛЬ
Вже моя постіль пилом припала… Народна пісня.
Як я без тебе довго не спала! Вже моя постіль пилом припала. Пилом припала – геть посіріла. Я ж біля неї геть постаріла. Щастя, якого мала замало, теж, як та постіль, пилом припало. Ласки у долі пізно молити. Щастя – не постіль: не відбілити. Як я чекала тебе хоч у гості!
179
Як я не спала, знає лиш постіль. Як я для тебе м’яко стелила! Зціпивши зуби, губи стулила. Очі стулила – не розтулити. Час мені постіль іншу стелити. Ляжу і вкриюся в ній з головою – і припаде моя постіль травою...
Невичерпним джерелом для поезій Анатолія Кичинського, безперечно була усна народна творчість, народні звичаї і традиції, народні пісні, які він чув від мами, бабусі у своєму рідному селі. Але, щоб так вишукано і дохідливо, проникливо і глибинно передати мотив туги одинокої жінки, яку обійшла доля бути коханою і люблячою, може тільки талановитий майстер. Його художнє слово лине м‘яко та безперешкодно у самісіньку душу. Поет прекрасно розуміє, що слово – субстанція духовна, і можна лише здогадуватися, який енергетичний вплив мають на людину сказані чи написані слова, або створені завдяки їм художні образи, як от:
УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ 1
Корені слів, розгалужені в давній мелодії, переплелися, мов корені трав і дерев. В пам’ яті мови, в чорноземі етимології кожен корінчик – неначе оголений нерв.
180
2
Ниточка голосу тягнеться, тягнеться, тягнеться. Котиться в небочко вийнятий з горла клубок. Дива не сталось, а серце ніяк не отямиться: плаче від щастя, якого не дав йому Бог.
Вірші Анатолія Кичинського випромінюють душевне тепло, свідчать про його закоханість у життя, засновану на засадах краси, добра, гармонії світу; де «кожен корінчик-неначе оголений нерв», «вічної травинки» і «щебету в осінньому гіллі», де «пісня жайворова чекає нас на сивому крилі», де «жевріє зерниною в ріллі жарина з ватри нашої любові», «корені слів, розгалужені в давній мелодії.., ниточка голосу тягнеться, а серце плаче від щастя…».
* * *
...Я лечу. Я горю. Я на попіл згорю. Я хотів би комусь нагадати зорю. І нехай я впаду, і нехай мене тьма непроглядними крильми відтак обійма –
та, коли покладуть в темну землю мій прах, тай у мене, як сон, стане кінь в головах і нехай наді мною білий світ розвидня біла зірка на лобі вороного коня.
У поезіях Анатолія Кичинського викристалізувалася творча манера, яка містить у собі не лише народно- поетичні ознаки, але й традиції класиків української поетичної культури: Т.Шевченка, І.Франка, М.Зерова, П.Тичини, В. Сосюри та інших..
Ще з дитинства він одинаково тягнувся до слова і пензля з фарбами і, на нашу думку, у нього досконала поезія і художні полотна, яким він останнім часом віддає перевагу. До теми образотворчого мистецтва поет звертається у віршах «Художник», «Акварель», «Невідомий художник», «Козак Мамай», «Катерина 181
Білокур», «Твори, художнику, твори…», «Тарас Шевченко», «Автопортрет із свічкою», «Бачити в тобі те, чого не бачать інші», «З розмови», «Вікно».
ВІКНО
Художник малює вікно, якого немає давно. Пожовкле і звіяне вітром, в пітьму відлетіло воно.
А світло розклалося на ті барви, що видно з вікна, в якому з’являється жінка. Якась невесела вона.
Небесніє в шибці блакить. Пір’їнка у вирій летить. Лиш Богу відомо, де вічність Торкнулася пензля, де мить.
Під пензлем розколеться скло. Художник нахмурить чоло, зішкрябуючи із палітри останнє осіннє тепло.
Приблудиться до полотна наївна оса мандрівна. А критиком кинутий камінь зависне навпроти вікна.
Якими ж очима мені шукати у цьому вікні того, хто на мене чекає в далекій своїй далині?
Навіть один цей процитований вірш дає уяву про неабиякий хист А. Кичинського як поета і художника.
Його поезія внутрішньо ніжна, сповідальна, тендітна, образно вишукана. Відчувається, що вона ллється прямо з глибини серця- незмінно відкритого для краси і добра. З першого погляду може скластися враження, що в ній переважає сентиментальність,
182
розчуленість, але все це від надміру почуттів. І саме це свідчить, що перед нами автор, у творах якого переважає гармонія думки і слова, вибагливого поета до змісту і форми, як от:
В ГОСТІ ДО МАМИ
Даремно осінні дощі, стіною стоять перед нами. Так легко стає на душі – ми їдемо в гості до мами.
Позаду міська суєта, надій поруйновані хмари... Позаду – літа і літа... Ми їдемо в гості до мами.
Ми їдемо в тихе село, в якому давно нас немає. Ми їдемо в тихе село, яке нас іще пам’ ятає.
Ми їдемо в тихе село, Де кожне обличчя – знайоме. Нам двічі в житті повезло: ми їдемо з дому-додому.
І знову отам, де райцентр ледь-ледве замріє вогнями, стрічатиме нас деревце, посаджене в юності нами.
І знову останнім листком воно затріпоче над нами, і стане останнім містком в дорозі до нашої мами.
І буде стежина сира. І буде рукою подати 183
до нашого з вами села, до білої нашої хати.
Ми їдемо ночі і дні. Ну як воно сталося з нами, що їдемо, їдемо – і ніяк не доїдем до мами?
Анатолій Кичинський любить життя, його велич і красу, розмаїття природи та її внутрішній зв’язок із людським буттям. Він уважно, виважено, обережно, сміливо працює з образним словом. Йому віриш, бо якимсь незбагненним дивом поету удається зберегти незрадливий тон і довірливу тональність.
ЖИВА І СКОШЕНА ТЕЧЕ В МЕНІ ТРАВА
...А буде так: принишкнуть дерева – і всесвіт мовби нерухомим стане. І я відчую вперше і востаннє: жива і скошена тече в мені трава...
Таки не все в житті було даремним. Моєї мислі пружна тятива дала політ і рікам, і деревам. Лиш я не знав, як пристрасно і ревно жива і скошена текла в мені трава жагучою зеленою рікою...
Глибока хвиля, чую, під рукою. Висока хвиля в серце заплива! Хмеліє і світліє голова. Й радіє, що нема їй супокою. Жива і скошена тече в мені трава, лиш потім – вічно – наді мною...
Улюбленими художніми образами поета є золотом налитий колос і соняшник; свічки тополь у рідному краї і немеркнуче світло трави та людської пам’яті. Так уміє відображати у звичайному 184
житті «незвичайне диво» лише справжній поет – залюблений у людей і природу довкілля. Тому ліричний герой його поезій прагне:
...Врятувати і птаство, і звірів, і риб, І незірвану квітку, І бджолу, що ту квітку гойдає, І незрубаний ліс, де під мохом ворушиться гриб...
У поета гарне, образне бачення світу. Життєва позиція особистості автора тверда і він відчуває свою відповідальність за долю краю, держави, адже стільки небезпеки чекає на по-дитячому беззахисний світ – від екологічних катастроф, атомних вибухів до знелюднення і збайдужіння людських душ. І тому, для збереження життя на нашій планеті, – вважає автор, – потрібні мир, злагода й порозуміння між людьми і народами. А цьому треба вчити словом, прикладом, дією.
* * *
Котиться камінь наріжний схилами тисячоліть. Начебто час зупинився – слово у горлі стоїть.
Начебто стиснувся простір й каменем на терези, мовби на душу, звалився – й не переважив сльози.
Тягнеться шлях несходимий серед проклять та розп’ять вічні, як пошуки слова, душі над світом летять.
Вітер, прискорений часом, котить сльозу по щоці. Слово було на початку. Буде воно і в кінці.
185
Не обійшов у своєму творчому доробку майстр слова мотиву війни, вселюдських болів і страждань. Із щемом і гіркотою говорить поет про жертви Великої Вітчизняної війни, про рани рідної землі, щиро захоплюється мужністю та самопожертвою воїнів-патріотів, чиї подвиги житимуть у віках: («Повоєнне»,«Двадцять другого червня», «Наполохана галич...», «Спадковість», «На усій нейтральній смузі...», «З вікон війни», «Висота», «Солов’ ї» та інші).
Анатолій Кичинський – самобутній і сучасний поет, більше того –модерний, але не формальним трюкацтвом, а думкою і музикою слів… У кожному творі цієї тематики відчуваються глибокі філософсько-політичні роздуми над героїкою минулих років і подій теперішнього життя народу, над тим болючим слідом у серцях кожного громадянина нашої країни, якого торкнулася чорним крилом війна чи полишила незгладимий спогад. Автор завжди залишається причетним до нелегкої долі свого народу. Тільки в щасті й радості, у любові поет відчуває подих вічності й безсмертя:
ВИСОТА
Уста густих могильних трав шепочуть прізвища і дати, неначе хочуть нагадати, хто смертю смерть отут поправ.
І, щоб до трав цих дорости, ти вже повторюєш за ними слова, що стали позивними відстояної висоти.
Душа угору вироста, тому що вищають могили. Здолавши їхні крутосхили, Зорить униз твоя душа.
А там шляхи біжать за пруг, і серед них твоя дорог тебе чекає, наче бога, щоби продовжити свій рух.
186
Помітно ближча небосхил. Гостріша зір. Душа мудріша. Як далі жити, все ж видніше (і навіть – вмерти як- видніше) із висоти оцих могил.
Такі твори поета сприяють формуванню свідомості підростаю-чого покоління, вихованню їх національних почуттів, становленню характеру, світогляду людини-гуманіста, громадянина, патріота; розвивають естетично, допомагають виробляти художні смаки. А ще вчать не забувати, що без минулого немає майбутнього. Поезія Анатолія Кичинського розвиває спосіб мислення і ті моральні цінності, що бережно передаються з роду в рід через пам’ять, звичаї, обряди, пісню, рідну мову. Успадковує внук гордість від діда, волелюбність від батька, працьовитість від матері – значить, продовжується український рід, не зупиняється годинник, що відраховує історичний час, «пам’ять» попередніх поколінь. А це могутній фактор впливу на життєву позицію молодої людини- нашого майбутнього.
ВІД НАСЕЛЕННЯ І ДО НАРОДУ
Від населення і до народу шлях завдовжки в любов до землі, де кожнісіньке дерево роду на невсохлім гойдало б гіллі
зелен- пам’ять про власне коріння та про квіт, що не раз облетів, та ще віру в нові покоління, нечервивих вагомих плодів.
Мій народе, родючий мій саде, хай тебе лиш плодами зігне. Хай ніхто тебе не обікраде, ну хіба що тяжіння земне.
187
Різні часові пласти стають об’єктом художнього зображення в ліриці поета. Тут перехрещуються епохи і постаті, античне прозирає в сьогодення й озивається в майбутньому, як от: «Голосом скіфа», «Пам'ять іде», «Язичницький мотив», «Шлях»», «Пересохле річище». У кожній добі автор знаходить визначальні загальнолюдські цінності, підносить їх, як у віршах: «Іспанська печаль», «Згадуючи Литву», чи «Друзям», бо «зло розколює навпіл планету – наш круглий стіл», «кулі летять коричневі, затуплені об серця» чи, як палко захищає «землі зелена кров» в «пам’яті та в серці віру, і надію, і любов».
ГОЛОСОМ СКІФА
Стоїть у степу скам’янілий мій час, мов ідол камінний, стоїть. І тягнеться в ньому грабіжницький лаз, завалений прахом століть.
Розвіявся попіл жертовних багать, мов курява, збита конем... Останнього разу від мене вже тать цим лазом вертавсь порожнем.
Пощо ж йому, справді, руків’я мечів, та глина, руда від іржі, та чаша, в котрій я вуста омочив на гострій –
188
що меч мій – межі?..
Щоб міг я в сідлі її спити до дна, я сонцю і степу моливсь. Я думав чомусь, що солодка вона. Жорстоко ж я в ній помиливсь!
Це в ній запеклася по вінця іржа, неначе в землі – моя кров. І вже не болить мені гостра межа, котру я колись перейшов.
Я переступив не для того її, щоб нині у надрах земних про те лиш повідали кості мої, що хтось потоптався по них...
Поряд із біблійними, міфологічними, фольклорними героями у поетичному доробку А. Кичинського широко представлені всесвітньовідомі постаті: Данте, Лорки, Шевченка, Тичини, Білокур і простих людей, таких як: тітка Оксана, котра «лузає насіння і думає думу свою», баба Марина, яка «востаннє собаку з котом помирила- і стала зозулею в казці моїй», діди Іван та Никодим, яких довкола тисячі. Але в кожному випадку – це особистості, яскраві індивідуальності. Адже кожна людина – це окремий неповторний світ. І поет ставиться до нього з незмінним інтересом чи то знаменитість, чи рядовий трудівник, виписуючи їх портрети з особливою любов’ю та повагою.
189
ТАРАС ШЕВЧЕНКО «АВТОПОРТРЕТ ІЗ СВІЧКОЮ» 1845
Намалюю себе зі свічкою, поки сонця на небі нема, поки землю і душу пітьма непроглядністю кута своєю.
Хоч самому собі присвічу. Хоч себе обнадію – і, може, саме це мені і допоможе на папері палити свічу.
І чим більше при ній серед ночі зрячих гоїтиме собі очі, тим скоріше у темних мине
сліпота, наче віра у бога, – і розвидниця їм ця дорога, що веде через пекло мене.
У сонеті-монолозі автору вдалося точно передати почуття геніального поета й майстра пензля в один із найдраматичніших моментів його буття. Йдеться про написання Кобзарем славнозвісного малюнка, за яким пізніше, вже у 1860 році, буде створений відомий офорт. А.Кичинський намагався проникнути у найпотаємніші закутки Шевченкової душі, мотивуючи появу малюнка, як наслідок болючих розміркувань над долею Кобзаря і долею заярмленого українського народу. Автор зумів проникнутися душевним станом Тараса, який усвідомлював своє покликання – бути світочем для інших, для всієї поневоленої нації. Звідси й символічний образ свічки, що втілює полум’я просвіти й духовного очищення народу, його відродження до гідного життя.
Задушевним ліризмом і водночас високою патетикою сповнений наступний вірш поета:
190
НА МОГИЛУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На могилу Тараса Шевченка мов на круги вертають своя і мала моя Преображенка, і велика Вітчизна моя.
То на гору, на небо неначе, не струмок витіка, не ріка – і вузенька стежна дитяча, і широка дорога людська...
І широку дорогу ту братську підіймають над тином Дніпра і низенька могилка солдатська, і висока Чернеча гора.
Провідними у цьому творі є образи, на перший погляд, неспівмірні: «і мала Преображенка,і велика Вітчизна моя», »...і низенька могила солдатська, і висока Чернеча гора»… Але це вічні символи загальнонаціональної гордості й любові до Кобзаря, священного ставлення до його могили, на яку йдуть мільйони людей, ніби на одвічну сповідь, «на небо неначе».
До образу канівської святині, як до місця своєрідного духовного очищення, автор повертається у вірші
ЗІБГАЛАСЯ КАЛАЧИКОМ ДУША
Зібгалася калачиком душа і спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша тим, що до зір подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри, тече Дніпро, стоїть гора Чернеча,
191
і вся земля навкруг її гори згори – неначе колесо лелече, що все кудись котилося колись, котилося, крутилося у возі, і вихоплена пісня з-під коліс про чаєчку-небогу при дорозі над ним летіла, мов чиясь душа, мов сива хмарка пилу степового, що так змішався з сіллю Сиваша, що й досі в роті солоно від нього...
Читати поспіхом поезію А.Кичинського не можна. ЇЇ треба сприймати вдумливо, пропускаючи через власну душу кожен рядок, кожну строфу, мотив чи художній образ, бо автор навертає читача до розмислів, власного висновку.
Осібне місце у творчості поета Анатолія Кичинського займає інтимна лірика – безупинного всесвіту кохання : «Розгорни цей жорстокий папір», «В’ється хміль по тичинках дощу», «Накинь на плечі плащ», «Заплющеними очима», «Кує зозуля ковалю», «Я тебе роздягаю» та інші. Поет відчуває кожне мовлене слово, яке тісно переплітається з емоційним порухом думки. Вражають художні засоби у його інтимій ліриці, які допомагають передати найпотаємніші і найніжніші почуття:
НАКИНЬ НА ПЛЕЧІ ПЛАЩ
Накинь на плечі плащ – на дворі дощ іде. Прощаючись, не плач – Ніколи і ніде.
Замолено гріхи. Замовлено таксі. Розходяться шляхи. Прощайся, як усі.
192
Болить? Переболить. Пора іти? Іди. Прощайся – не на мить. Прощайся – назавжди.
Йдучи, дверей не муч. Ступивши за поріг, сховай подалі ключ, щоб він знайтись не міг.
В сирий пісок зарий і не шкодуй за ним. Все дно замок старий Заміниться новим.
Іржа той ключ найде – не кайсь і не карайсь. Іди – як дощ іде. Як дощ – не озирайсь.
Мелодійні ліричні поезії А.Кичинського «На відстані сльози», «Пливе над світом біла наша хата», «Підковане наше щастя», «Сама здогадайся», «В’язниця», «Золота моя жінко», «Накинь на плечі плащ, «Свічка» стали визнаними піснями. Ці твори поклали на музику О. Грицишин (Кривий Ріг), Ю.Поліщук (Рівне), А. Шейченко (Херсон), а виконують їх Павло Дворський, Марічка Бурмака та інші. Їх знають не лише в Україні, а й в далекому і близькому зарубіжжі.
НА ВІДСТАНІ СЛЬОЗИ
На відстані сльози осінній сад стоїть, одним один листок шумить мені у ньому. Шумить мені листок, погойдується віть, вітаючи мене з поверненням додому.
На відстані сльози над полум’ям рудим стоїть холодний дим до самого до неба.
193
Холодний і гіркий іде у небо дим. Теплішого мені й солодшого не треба.
На відстані сльози ідуть за днями дні, одним одне вікно горить мені між ними. Горить мені вікно у рідній стороні, щоб я не заблукав між вікнами чужими.
На відстані сльози, ковтаючи слова, кладу своє лице у мамині долоні. І хай мені у них життя моє сплива. Не сплинули б вони, від сліз моїх солоні.
Творчість херсонського поета Анатолія Кичинського, дійсно, приносить радість, захоплення, колосальну насолоду і гордість за нашого поета-краянина, який дає підставу стверджувати, що Таврія багата на щедрі таланти. Своєю творчістю він довів, що має право на вагомий витвір і що достойний високих державних нагород та літературних премій. Йому заслужено присвоєна найвища Національна премія імені Тараса Шевченка і він гідно презентує українську літературу рідного Таврійського краю сьогодення не лише в Україні, а й на європейському рівні.