Священницька династія Гошкевичів
У XVIII – першій половині ХХ столітті помітну роль в історії України відігравали представники українсько-білоруського роду Гошкевичів.
Почати висвітлення родинної історії Гошкевичів варто з етимологічного аналізу їх прізвища. Найімовірніше, цей антропонім утворений морфологічним способом, зокрема шляхом суфіксації від особового імені «Гошко». Написання прізвища в різні періоди та регіонах різнилося, зокрема в джерелах початку XVIII століття зустрічаються форми «Гасиневич» та «Гашвич». А в білоруських джерелах з кінця ХІХ століття прізвище Гошкевич почали писати як Гашкевич: заміна голосної «о» на «а» відбулася відповідно до норм білоруської вимови. Питання походження і ранньої генеалогії роду Гошкевичів до сьогодні залишається не вирішене.
Першим «історичним» Гошкевичем можна вважати Григорія Гошкевича – священнослужителя-ієромонаха, викладача Києво-Могилянської духовної академії, намісника Києво-Софійського монастиря. Очевидно, що будучи ієромонахом, тобто священнослужителем, який прийняв чернецтво й мав сан пресвітера, Григорій власних дітей не мав. Попри це, його справу продовжив родич, ймовірно племінник – Пилип Степанович Гошкевич (1718 – 1876) – вихованець Києво-Могилянської академії, священнослужитель, канцелярист Переяславської духовної консисторії, викладач поетики у Переяславському колегіумі, автор рукописної програми цього навчального курсу. За архівними матеріалами, однозначно можна сказати, що у Пилипа Степановича було як мінімум два сини: Іван та Павло. Однак, зважаючи на закономірності соціального середовища духовенства у цей період, можна припустити, що дітей у священницькій родині було більше. Пошук архівних матеріалів про них триває.
Інформації про життя Павла Гошкевича небагато. Відомо, що закінчивши Переяславську духовну семінарію, у якій він вивчав латинську мову та риторику, Павло Гошкевич став священнослужителем. Однак, досягши значних кар’єрних успіхів у священницькій справі, П. Гошкевич вирішив кардинально змінити життя і у 1780 році вступив на військову службу в Київський легкокавалерійський полк (пізніше Київський драгунський полк, сформований із колишніх запорозьких та городових козаків). Перехід у інший соціальний стан відбувся після ліквідації Січі. Подальша доля Павла Пилиповича та його нащадків невідома.
Іван Пилипович Гошкевич (1742 – 1798), отримавши традиційну духовну освіту в 1774–1777 роках, працював канцеляристом Переяславської духовної консисторії. У 1778 році він, як і батько, став священником Петропавлівського собору в м. Переяслав. З 1785 року священником цього приходу був і син Івана – Семен Гошкевич, який помер у 1786 році. Іван Гошкевич служив священником цієї церкви до смерті – 17 серпня 1798 року.
До четвертого покоління Гошкевичів належали троє синів Івана, проте скільки достеменно було дітей у Івана Пилиповича не відомо.
Старшим серед синів був Онуфрій Іванович Гошкевич – пресвітер в містечку Стрешин Рогачівського повіту Могильовської губернії.
Пресвітером у Стрешині був і другий син – Іван Іванович Гошкевич, якого згодом обрали духівником Рогачівського благочиння (деканату). Вірогідно, у шлюб він вступив пізно. Разом з дружиною Марією Йосипівною мав синів Миколу, Лева, Івана та доньку Ганну.
Третій син – Антон Іванович Гошкевич (1785– 1836) – також обрав шлях пресвітера. В 1804 році, закінчивши Могильовську духовну семінарію став канцелярським службовцем. У 1806 році він переїхав до Мінської губернії, а 1809 року був рукопокладений там у пресвітери. Місцем його служіння стало село Стрелічев Речицького повіту Мінської губернії. Тут А.І. Гошкевич одружився з представницею знаного священицького роду Гликерією Яківною Голішевич. В цьому шлюбі подружжя мало трьох синів.
Наприкінці XVIII століття Гошкевичі переїхали до Білоруської губернії. Тереторіально це був всього лише переїзд до сусідньої губернії, адже Малоросійська губернія, до якої в цей період входила Переяславщина, межувала з Білоруською губернією. Ймовірною причиною переїзду стало навчання Антона та Івана Гошкевичів в Могильовській духовній семінарії та Гомельському духовному училищі. Підтверджень факту переїзду в українських архівах не має, адже метричні дані про родину Гошкевичів не збереглися. Однак у Національному історичному архіві Республіки Білорусь саме в цей період з’являються згадки про невідомих тут раніше Гошкевичів, а саме про священників Антона (Антонія) Івановича Гошкевича та Івана Івановича Гошкевича.
До п’ятого покоління роду Гошкевичів можемо віднести дітей Івана Івановича Гошкевича (в офіційних документах його нащадків записали Гашкевичами, відповідно до норм білоруської вимови) та Антона Івановича Гошкевича.
Старший син Івана Івановича Гошкевича – Микола Іванович Гашкевич – закінчив Могильовську духовну семінарію та, прийнявши сан, служив у містечку Вєтка Гомельського повіту Могильовської губернії.
В тій же семінарії навчався і Лев Іванович Гашкевич, детальнішої інформації про якого бракує.
Молодший син – Іван Іванович Гашкевич (1837 – 1917) теж закінчив Могильовську духовну семінарію у 1859 році та надалі служив пресвітером в селах Шерстин та Огородня (поблизу Корми) Гомельського повіту. Тут він одружився з донькою пресвітера Марією Пилипівною Трусевич та мав з нею семеро дітей. Усі сини Івана Івановича Гашкевича – Михайло (1864–1936), Ігнатій (1867–?), Симеон (1876–?) Платон (1881–?), Іван Гашкевич (молодший) (1885–1937) – пішли шляхом батька духівника, стали священниками. Дві дочки – Тетяна Гашкевич (1872 – ?) та Ганна Гашкевич (1879 –?) теж отримали духовну освіту. У 1998 році православна церква канонізувала І. Гашкевича як святого праведного Іоанна Кормянського ( відомий також як І.І. Гашкевич-старший).
Теологічну освіту отримали й сини Антона Івановича Гошкевича, найвідомішим з-посеред яких став – Йосип Антонович Гошкевич (1814 – 1875), сходознавець та дипломат. Іван Гончаров у своїй книзі «Фрегат Паллада» (1858 рік) побіжно відзначає, що Й.А. Гошкевич «був з малоросіян», попри те, що і він сам, і його батько народилися й зростали в Білорусі. Отже, в родині плекали певні елементи української ідентичності, які впадали в око стороннім.
Інформації про старшого сина Антона Івановича – Федора Антоновича Гошкевича – небагато. Відомо лише, що він став паламарем Рудобельської церкви в Бобруйському повіті. Але з часом його перевели в Якимо-Слобідську церкву Речицького повіту Мінської губернії, де священником служив його молодший брат Андрій Гошкевич
Андрій Антонович Гошкевич (?– 1855) – навчався в Слуцькому повітовому духовному училищі. Після цього вступив до Мінської духовної семінарії, яку закінчив у 1841 році та став пресвітером в селі Якимова слобода Речицького повіту. У серпні 1846 року Андрій Гошкевич одружився з Антоніною, дочкою Адама Фирасевича, протоієрея церкви села Липово Речицького повіту Мінської губернії. З 1846 року був священником Якимо-Слобідської церкви Речицького повіту Мінської губернії. Ймовірно, у цей же період Андрій Гошкевич домігся переводу до цієї церкви і свого старшого брата Федора. 25 травня 1855 року в селі Липове, у віці 45-років, Андрій Гошкевич помер від «сухоти». У подружжя Андрія та Антоніни Гошкевичів було троє дітей: Антон (1846– 1878), Андрій (1852–1885) та Софія. Антон як і батько став священнослужителем у с. Носовичі, Речицького повіту, Мінської губернії. Пошук інформації про життя Андрія Гошкевича довгий час не давав результатів. В архіві його двоюрідного брата Леоніда Гошкевича було знайдено метричну виписку Речицького Успенського собору Мінської єпархії про смерть Андрія Андрійовича (молодшого), де зазначається, що А. Гашкевич служив 76 рядовим солдатом Ізмаїльського полку шостої роти й помер від сухоти у віці 33 років.
Наймолодший з братів – Іван Антонович Гошкевич (1824 – 1871) – також обрав для навчання Мінську духовну семінарію, а опісля продовжив навчання у Київській духовній академії. Після закінчення навчання в академії Іван Гошкевич продовжив викладацьку діяльність, яку поєднував із пастирською. У 1857 році Гошкевич став штатним священником Києво-Подільського Успенського собору. Крім цього, він був ієреєм семінарської Петро-Павлівської церкви та церкви святих Костянтина і Олени на Подолі (ще відома як Царе-Костянтинівський храм, більша частина якого була зруйнована наприкінці 1920-х років). З відомого київського священицького роду походила і його дружина Ганна Іванівна Веледницька (1836 – 1912). У шлюбі з нею І.А. Гошкевич мав чотирьох синів: Михайла, Віктора, Леоніда та Миколая.
З чотирьох синів священника Івана Гошкевича, справу батька продовжив лише один – Леонід Гошкевич. Троє інших братів обрали для себе світське життя. З цього періоду репрезентантів роду Гошкевичів, за соціальним статусом, можна розділити на чотири категорії: священнослужителі (Леонід Гошкевич), інтелектуали (Віктор Гошкевич та Ірина Фабриціус), чиновники (Катерина Сухомлинова, Михайло та його син Микола Гошкевичі) та офіцери (Микола Леонідович Гошкевич та Федір Васильович Фабриціус). Таким чином, життя родини Гошкевичів – це реальна ілюстрація процесів в російській православній церкві, які виявилися у першій половині ХІХ століття й особливо у пореформену добу.
Шосте покоління Гошкевичів можна розділити на кілька великих «гілок». До першої з них («білоруської») належали нащадки І.І. Гашкевича-старшого (св. прав. Іоанна Кормянського).
Представниками інших гілок роду були Йосип Йосипович Гошкевич (1872–1911) – єдиний син Йосипа Антоновича Гошкевича, відомий статистик і почесний мировий суддя Віленського округу.
Також до шостого покоління відносяться і діти Івана Антоновича Гошкевича.
У 1917 році, коли на теренах Російської імперії розгорнулися революційні процеси, рід Гошкевичів можна було поділити на кілька регіональних гілок:
1. Херсон (брати Михайло Іванович Гошкевич, Віктор Іванович Гошкевич, Леонід Іванович Гошкевич, Миколай Іванович Гошкевич та більшість їхніх дітей) – неформальним лідером цієї гілки можна впевнено назвати науковця Віктора Івановича Гошкевича.
2. Могильовщина в її дореволюційних межах (Іван Іванович Гашкевич, його діти й онуки) – безумовним «патріархом» цієї гілки був І.І. Гашкевич.
3. Петербург (неформальна група, об’єднана навколо Катерини Вікторівни Гошкевич-Сухомлинової) – тут зосереджувалися найамбітніші представники роду які, не гребуючи морально сумнівними діями, прагнули ствердитися у середовищі російської імперської еліти.
Література та джерела:
1. Антон Костенко, Анастасія Шевченко (м. Херсон) «Одного роду, але не одного з тобою класу»: сприйняття жовтневого перевороту родом Гошкевичів Краєзнавство. 2017. N 1–2. С. 68. Електрон. дані. – Режим доступу:
https://shron1.chtyvo.org.ua/Kostenko_Anton/Odnoho_rodu_ale_ne_odnoho_z_toboiu_klas_spryiniattia_zhovtnevoho_perevorotu_rodom_Hoshkevychiv.pdf – Назва з екрану.
2. Євген Сінкевич Родина Гошкевичів та її внесок у розбудову національної самосвідомості українців в умовах Російської імперії та УСРР – Електрон. дані. – Режим доступу: https://journals.pnu.edu.ua/index.php/istgal/article/view/2789/4303 – Назва з екрану.
3. Костенко Антон, Шевченко Анастасия Виктор Гошкевич и его мир: семья, окружение, древности / А. Костенко, А. Шевченко. – Херсон, 2017. – 116 с. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://shron1.chtyvo.org.ua/Kostenko_Anton/Vyktor_Hoshkevych_y_eho_myr_semia_okruzhenye_drevnosty_ros.pdf – Назва з екрану.
4. Шевченко А.В Рід Гошкевичів у соціокультурному житті України [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://shron1.chtyvo.org.ua/Shevchenko_Anastasiia/Rid_Hoshkevychiv_u_sotsiokulturnomu_zhytti_Ukrainy.pdf?PHPSESSID=a1277n5anvbr1iiu6ng2uon0s0 – Назва з екрану.
