Передмова

Величні, світосяйні українські храми… Вічні символи духовності нашого народу. Багато віків вони здіймаються золотими куполами і святими хрестами над суєтністю буднів, над убогістю пристрастей та приземленістю бажань. Все високе і чисте несуть в собі наші храми, як мрію про вічне спасіння, про гармонію душі з вищою природою.
Зберігаючи і розвиваючи етнонаціональне буття народу, церкви тісно пов’язані з його історією. Пів­ден­на частина України в давнину була тереном перебу­ван­ня різних кочівників. Через її територію здійснювали грабіжницькі походи на слов’янські землі монголо-татарські війська на чолі з Чингізханом та його онуком Батиєм, а в кінці ХV ст. нашу територію захопила Туреччина та її васали Кримський ханат. З давньо­руського часу вона служить простором просування русичів на південь, політичного й економічного осво­єн­ня ними Північного Причорномор’я. З середньовіччя ця територія відома як «Дике поле». З ХV – ХVІ ст. основним фактором українського заселення «Дикого поля» служили козацтво і Запорізька Січ. В умовах безперервної боротьби з татаро-турецькими нападами вони були опорою і організаційно-самоврядним бази­сом для численних втікачів від феодально-панського гніту і переселенців «уходників», котрі шукали захис­ту, волі та кращої долі на пониззі Дніпра. Українське колоні­за­цій­не просування у південні степи не припи­нялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від річки Кальміус на сході до Південного Бугу на заході.
Перші православні церкви Покров Святої Бого­родиці у нашому краї появилися у запорізьких козаків. Світогляд запорозького козацтва мав релігійний харак­тер і зовні проявлявся у формі православ’я. Запорожці щиро вірили в Бога і проголошували свою відданість ідеалам православ’я. На Запорожжі знаходили приту­лок євреї, болгари, серби, грузини, волохи, поляки, литовці, білоруси, чорногорці, татари, турки, калмики, німці, французи, італійці, іспанці, англійці. Щоб прийняли в козаки – треба було бути віруючим. Згідно переказів, прибулого до Січі звичайно приводили до кошового отамана, який питав: «В Бога віруєш?» Новоприбулий відповідав: «Вірую». – «І в Богородицю віруєш?». – «І в Богородицю вірую». – «Ану, пере­хрестись!». Цим і обмежувалося з’ясування релігійної приналежності. Якщо людина була іншої віри, то вона була змушена перехреститись у православну. У кож­ному кошу була своя церква. Козаки постували, моли­лися перед їжею, і після неї, та обов’язково перед походом на війну з турками. Вони шанобливо ставилися до православних святинь та до ікон. Козаки молилися святому Миколаю Чудотворцю, архистра­тигу Михайлу, Андрію Перво­званному, але найбільше поважали ікону Божої Матері. Із 16 церков на Запоріжжі – 10 було присвячено Покрові Святої Богородиці. Кожен козак щедро давав дари церквам та духовенству. Покрова настільки шанувалася запо­рожцями, що на храмове свято вони збиралися до Січі навіть тоді, коли там була епідемія чуми [28].
Історія виникнення православної громади у Каховці тісно пов’язана з завершенням російсько-турецької війни 1768 – 1774рр. Цариця Катерина Велика зробила все для того, щоб південні степи були православними. У 1783 році багаті землі Таврії та пер­лину Півдня – Крим було приєднано до православної Росії. Цариця Росії, приєднавши Причорноморські землі, щедро роздавала її тисячами десятин своїм військовим генералам, політичним діячам. Багато землі продавалося урядом російським та українським поміщикам, яку вони зобов’язані були заселяти селя­на­ми. Так стали появлятися перші дачі, сільця, поселення [3]. У 1784 році на території Південних степів разом з Кримом, по указу Катерини ІІ було створено Таврійську область, першим управителем якої був таємний радник Василь Васи­льович Каховський (В.В. Нечуй-Коховський). [2], [15].
Назву і початок Каховці дали брати, генерали, Михайло Васильович і Василь Васильович Каховські, які в кінці ХVІІІ ст. були губернаторами Таврійської області і Таврійської губернії [2], [30].
З 1783 року по 1919 рік наш край називався Новоросія. [15] Деякі історики ХІХ ст. пишуть, що Каховку заснував генерал – аншеф Михайло Васи­льо­вич Каховський (М.В.Нечуй-Коховський). Більшість істориків-дослідників стверджують, що перше посе­лення Каховка по річці Конці поруч з татарською фортецею Іслам-Кермен було засновано управителем Таврійської області В.В.Каховським. Та документів на землю братам Каховським по річці Конці не знайдено. Засновником Каховки є Д.М.Куликовський [15].
У кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. Каховку почав заселяти кріпаками її власник Д.М. Куликовський. Крім цього, багато сюди приїхало жити: шведів, сербів, чорногорців, французів, німців, швейцарців, італійців, вірменів, євреїв, молдаван та багато інших [14], [15].
Після знищення Катериною ІІ Запорозької Січі до нас переселилося дуже багато православних козаків. Про це свідчать нинішні прізвища жителів Каховщини: Вирвихвіст, Перевертайло, Головатий, Запорожець, Запорожченко, Осауленко, Гармаш, Тетеря, Сіромаха, Рябошапка, Лиховітер, Криворучко, Кривошея, Козак, Сивокобильський, Козачок, Білокобилко, Кривобоков, Безродний тощо [15].
Отож населення Південної Росії було строкате за національністю. Спершу німці, швейцарці і французи зберігали свою культуру, до радянських часів мали свої національні школи. Але час йшов, і в процесі аси­мі­ляції етнокультур створився особливий етнос південної України. Його особливість в тому, що через відсутність коріння предків у людей були мало роз­винені почуття патріотизму та національної гідності. І ось все це строкате, різномовне розмаїття культур об’єд­нувала православна церква, яка була об’єдну­ючим, зосереджуючим, громадотворчим чинни­ком соціаль­ного зближення. Церква, Каховщина і весь наш край 136 років знаходилися на території тодішньої Росії, тому домінувала у житті народу російська мова. По цій історичній причині жартома нас називали, а іноді серед політиків і сьогодні, називають «москалями».
В результаті насадження російської мови на півдні майбутньої України склалася своя, змішана з особливим південним говором, мова, якою люди молилися і моляться сьогодні єдиному Богу. У всій суєтності життя, тільки церква завжди була для людей вірою і надією. Професор Анатолій Колодний мудро сказав: «Релігія шукає в нації буття, нація шукає його в релігії» [11].