Дитинство. Обпалена війною юність
Дитинство. Обпалена війною юність
Народився Дьома Щербак у 1926 р. в селі Качкарівка Бериславського району. З раннього дитинства мав характер. Хрестила його мама у 2 роки. Коли священик опустив його у купель, Дьомі це не сподобалося, і він з криком міцно вчепився в бороду батюшки. Мати ледве відірвала. На що той сказав: «Шаловливое и непокорное будет у тебя чадо, Анастасия». [ 8 ] Так і вийшло. Коли перший раз пішов у школу, і з нього почали діти сміятися, що був бідно одягнений, то він категорично не захотів більше туди йти. Тоді мама почала вчити його писати і читати вдома вечорами після роботи. Проте коли він через рік таки пішов у перший клас, то всі побачили, що Дьома Щербак і читає, і рахує краще всіх. Тож перевели його зразу у другий клас. Рано почав трудитися. У теплу пору року після школи за селом пас гусей, які слухали його пісні і схвально гелготали. Коли приходила черга, то пас селянських корів. Співав у шкільному хорі. Енергія била ключем в малому Дьомці, і був він забіякуватий. Шукав пригоди, приймав участь у хлопчачих бійках. Серед хлопчаків був організатором « лиходійських походів» в сади добрих господарів за виноградом, фруктами та за кавунами. Коли господарі ловили малих крадіїв, то брали за руку і вели до батьків. Одного разу односільчанин з верхньої вулиці привів Дьомку, якого тримав однією рукою за руку, а іншою за вухо.
– Твій шибеник попсував півгороду кавунів! Я зараз покажу йому кавунів!
І він з усієї сили шмагонув Дьомку шкіряним поясом по плечах. Хлопець скрикнув. Але ще голосніше крикнула мати, ніби всю біль забрала на себе.
– Не смій бити сироту! Віддай його мені! Я сама його покараю! - Вона рвонула сина до себе. Чоловік відпустив і,лаючись,пішов геть. А вона почала кричати:
– Ти навіщо мене ганьбиш? Ти ж не вмираєш з голоду! Навіщо людям шкоду робиш, то є гріх! Твої предки були гордими, з гідністю! Я теж ніколи ні нитки не взяла чужого! У кого ж ти, поганець, вдався! Коли прийшли на подвір’я, то схопила одну із лозин, що лежали на кучі,і почала лупцювати сина, замахуючись сильно та опускаючи слабо руку. Анастасія Харитонівна била його по спині та по м'якому місці, а сама плакала, бо було шкода свою непутящу кровиночку. Анастасія Бараболя була чесна людина, і крадіжки неповнолітнього сина ображали і принижували її. Важко було одній. Потрібна була чоловіча рука. Але доля не дала їй хорошого друга життя, то ж доводилось самій виховувати пустотливого і невгамовного хлопчика. Часто читала мораль, інколи й лупасила, а потім каралася сама, сиділа і ридала. Та її уроки не проходили даром:хлопець підростав і розумнішав. Їздив з мамою на город у плавні, де допомагав обробляти землю, садити та вирощувати овочі.
Ріс на Дніпрі, тому рано навчився плавати, веслувати і керувати човном. Після 12-ти років його інколи запрошували рибалки водити човен, за це платили йому рибою, що було важливою допомогою для мами. Коли виповнилося 14 років, то вже влітку працював у колгоспі, збирав бавовну, кукурудзу. В основному,працював їздовим. Був членом ОСОАВІАХІМА, ходив з піонерами в походи. Приймав участь в різних гуртках у Качкарівському Будинку піонерів, де займався технічним моделюванням. Мріяв стати кораблебудівником. [5 ]
З роками став працелюбним, кмітливим і спостережливим підлітком. Почав задумуватися. Багато запитань задавав матері. Особливо любив слухати про своїх предків козаків. Про діда Харитона міг слухати всю ніч. Любив юнак і тонко відчував красу нашої південно-степової природи. А по осені свого життя, коли вже піде на відпочинок, коли у 50-ті роки ХХ ст. буде знищено багато первозданних куточкыв природи, то по пам' яті опише їх красу у своїх мемуарах:
«Правый берег Днепра – прекрасный край с могучими скатами, глубокими каменными кручами и глиняными оврагами, заросшими боярышником, дикими грушами и шиповником. Овраги в зелени трав и неброских полевых цветах, составляли, в целом, непередаваемый колорит украинской степи и величие красоты реки Днепр в его первозданном русле. С высокого правого берега Днепра перед тобой расстилается непередаваемая красота плавневых лесов с их могучими осокорами и дубами, лозняком, шелягом и камышами. За ними скрывались поросшие ивняком чудесные озера, затоки и протоки, где было очень много разной рыбы. Зимой подо льдом она просто «задыхалась», и жители села вычерпывали ее из полыньи ведрами, вывозили на санках и скармливали свиньям. В плавнях лежала бескрайняя черноземная земля, на которой прекрасно росли все овощи – неисчерпаемый край достатка.
Очень красочен был Днепр во время разлива: все живое, родом из плавней, искало пристанища подальше от воды, и на берег выходили зайцы, дикие кабаны, косули и другие животные. Крысы, спасаясь от воды, выползали на ветки вербы. Ребята, сидя на лодке, подплывали и специальными пиками, в конце которых был крючок, накалывали крупных плавневых крыс и так их ловили. Дома матери или дедушки кропотливо выделывали из них мех и сдавали в заготпункт. За красивый серый мех плавневых крыс платили деньги. Его красили и шили из него шубы. За 3-ий сорт платили по 30 коп, а за первый – по 50-60 копеек за штуку. В то время это были большие деньги, значительное подспорье к семейному бюджету. В плавнях нерестилась рыба, здесь перелетные птицы откладывали яйца и воспитывали своих птенцов. Когда в озерах зацветают лилии, то они просто зачаровывают человека. Сидишь в лодке и рвешь их. Рвешь бесконечное множество белых и желтых цветов и наслаждаешься нерукотворным творением Бога. Лилия растет в чистых водоемах. Она ранима. Представьте, пробивается маленький росточек из глубокого дна черного ила, тянется к солнцу и на поверхности превращается в круглый, изумрудный, гладкий и блестящий лист, который закрывает поверхность водоема, сохраняет воду от испарения и является пристанищем и комарам, и богомолам, и водомеркам, и лягушкам. А потом среди этих зеленых островков появляются бутоны и лилии – чудо природы, сотканное из лучей солнца, чистого степного воздуха и прозрачной воды. Уничтожить такую красоту – большой грех. А ведь уничтожили! Плавни были прекрасным местом отдыха для людей. Существовали хорошие традиции: летом на все праздники выезжать на песчаный берег плавней на пикники и маевки. Выезжали семьями, трудовыми коллективами, просто с друзьями. Было весело, радостно: заряд бодрости и здоровья люди получали надолго. [5]
Анастасія Харитонівна Бараболя у Качкарівці до війни працювала завідуючою магазином «Рибтрест». Роботи у неї було багато, і вихованням Дьоми займалися, в основному, школа, вулиця і природа. Його дитинство пройшло на воді і в плавнях. Взимку, на канікулах він з друзями на ковзанах, на санках і на лижах катався і на крутих схилах берега, і на льоду. І весь час з ним траплялися якісь пригоди. Мама не встигала відходити від стресів. Зимою часто доводилося підліткам ходити з санками по льоду у плавні за дровами. Їздили по двоє, одному було дуже небезпечно, бо з необережності можна було потрапити в злегка підмерзлу ополонку. У плавнях Дьома з товаришем Льонькою рубали лозу та гілки дерев, складали на санки. Сокира не хотіла рубати сирі гілки, довго вони по черзі трудилися, бувало, затримувалися до сутінок. А до села було 3 – 5 кілометрів. Санки з дровами були важкі, коли один застрягав, то інший “підпихав». Не раз заставала їх там темрява та метелиця, не видно було льодової дороги, і не раз Дьома провалювався під лід. Вірний товариш його рятував. Мама зустрічала його на березі мокрого, обмерзлого льодом, голосила, плакала і дякувала Богу, що зберіг життя її сину. Плакала від радості, бо його так довго не було, що вже й не мріяла бачити сина живого. Потім купала його у гарячій підсоленій воді, у великих дерев'яних дубових ночвах, поїла чаєм з чабрецем та липовим цвітом, закутувала у теплі ковдри і клала на гарячу піч потіти. Піч і молодість швидко покращували здоров'я маминого помічника. Хіба що примерзле вухо ще довго боліло. Дьома ніжно любив свою маму і цю любов проніс через усе своє життя.
Хлопчина дуже любив ловити рибу на літніх канікулах. Рибалки посилали підлітків в поле, щоб вони наловили «кобилок», тобто саранчі. Коли розправиш її крила, то вона досягала в ширині до 8 см. Рибалки робили гачки із хорошої сталі з «заусеницями», щоб не зірвався сом. До гачка прив’язували міцний шнур. На гачок нанизували декілька «кобилок» і опускали в річку з човна, не досягаючи дна 50 см. З човна звисало по 3 – 4 гачка. Човен виводили на «стремнину», і починалася травля сома. Соми траплялися дуже великих розмірів, тому на сома ходили тільки дорослі рибалки. Інколи брали самого сміливого і міцного з підлітків Дьомку Щербакова, де він проходив хорошу школу виживання. Окрім цих «кобилок» у рибалок був ще «клок» – спеціальне пристосування, яке видавало характерний звук «клок». Такий звук видають соми при пошуці самок. На цей звук і ловились в основному самки. «Клок» робили із акації. Це була ручка 15-20 см. довжиною і внизу ложечка з п'ятак, схожа на серп. Цим «п'ятаком» вдаряли по воді і одержувалися клокаючі звуки. Дьома був дуже радий, коли якийсь рибалка брав його на лов сома. Виїздили вони на середину Дніпра з господарем, коли було ще темно. Коли вже починало сіріти, то починали «клоками» звати сомів. Рибалки ловили сомів, а човен потихеньку несло за течією до великого села Червоний Маяк. Ловилася у Дніпрі і дуже смачна осетрова риба. Її теж ловили на великі гачки, на які одягали шматки будь-якого свіжого м’яса. Коли підпливали до Червоного Маяка, то рибалки продавали велику рибу качкарянам на пристані. На зворотному шляху господар човна відпочивав, а Дьома повинен був (згідно умови ) назад сам гребти веслами багато кілометрів аж до Качкарівки проти течії. Боротися з швидкою течією була важка справа навіть для дорослих, особливо, якщо ще й проти вітру. Сто потів сходило з Дьоми, лопались і кровили водянки на руках, поки він вів човен з господарем додому. Хлопець терпів, він з гідністю усвідомлював, що самостійно має особистий заробіток. Коли човен плив за течією, Дьома теж ловив рибу. Ту рибу, яку впіймав сам, він мав право забирати додому. Таким чином юнак отримував досвід професії рибалки, витримки, привчався до праці і терпіння, дихав свіжим повітрям, розвивав м'язи, закаляв волю.
Вправного і міцного Дьомку, який нічого не боявся, рибалки часто влітку брали з собою і на нічну ловлю риби сітками. Поки рибалки розкидали та закріплювали величезні, складні сітки, задача Дьоми була вправно вести човен - весь час енергійно гребти веслами, щоб сітка була на стремнині весь час натягнута. І треба було бути віртуозом, мати міцні руки і гребти так, щоб човна не заносило вітром і течією ні вліво, ні вправо. І так десятки кілометрів. Зате вранці, втомлений і гордий своїм трудом, насичений запахом риби і річки, напоєний енергією сонця, радісний Дьома приносив матері багато риби. Світилися щастям сині очі мами: у неї є хороший син, помічник, її господар! Вона солила рибу, смажила, а що залишалося – продавала. Рибалки навчили його готувати смачну юшку. Спочатку треба покласти в казан «сорную» рибу, тобто мілких окуньців, йоршів. Коли розвариться мілка риба, то її дуршлагом витягують і викидають, а кладуть великими шматками благородну рибу – судака, осетра або сома. Треба слідкувати, щоб риба не переварилася. Заправивши уху ароматними травами, часником та сіллю, треба вчасно зняти з вогню котел і залишити на 15 хвилин під кришкою, щоб юшка настоялася. Перед вечором Дьома інколи сам варив юшку рибалкам, і якщо вона вдавалася, тоді його голосно хвалили, а Дьома пишався цим. Після вечері, ситий і задоволений, вдихав на повні груди запах водяної м’яти, слухав жаб’ячі концерти і насолоджувався величчю заходу сонця. Згодом засинав під ніжний плескіт хвиль та таємничий шепіт листя могутніх осокорів та тремтячих осик.
У радянські часи приділялося багато уваги трудовому вихованню молоді. Учні мали ділянки при школах, де вирощували на своїх ланках і пшеницю, і кукурудзу, і картоплю, а влітку працювали на колгоспному полі. На канікулах Дьома разом з іншими хлопчаками прополював від бур'янів колгоспні поля кукурудзи та соняшника спеціальними травополами, які тягали коні. Коли підріс, йому дали коня і призначили об’їзжчиком. Запальний, енергійний Дьомка з гордістю і радістю лихо «гарцював » по полях та перевіряв, чи немає якогось «ЧП» на полях колгоспу. Перед війною Анастасія Харитонівна Бараболя жила з Дьомкою у Качкарівці. А коли вже пройшли валки біженців і відступаючі радянські війська, а потім стали з’являтися німці – переїхала у Саблуківку. У Саблуківці після війни працювала завптахофермою, згодом на різних роботах і жила там до кінця свого життя. [5]
