До 70- річчя Перемоги у Другій Світовій війні
ДІД ДЕМ’ЯН
 |
| Д.Г.Щербаков |
12. 09. 2014 р. Каховка. 10 година ранку. Задзвенів мобільний телефон. На табло висвітилося: «Дід Дем’ян». Чую трохи стомлений, але ще досить твердий голос свого земляка Дем’яна Григоровича Щербакова: «Алла, здравствуй. Ты на месте? Я через тридцять минут буду!» (Він чеканить кожне слово. У його голосі все ще зберігаються вольові нотки керівника). Я ставлю біля робочого столу крісло для шановного гостя і чекаю. Думаю: «Таня давно купила йому слуховий апарат. Чи взяв він його з собою, чи знову проігнорував?» Точно через тридцять хвилин він відкриває двері мого авторського музею в Центрі дитячої творчості. Я бачу міцну статуру земляка. Ще з дверей знімає бриля і приємно, ласкаво всміхається блакитними очима. Він охайно одягнений, обличчя його старанно поголене. І хоча йому вже майже дев’яносто років і його вже трохи хитає з боку в бік, хода його стрімка. Голова – сива, проте на обличчі майже немає зморшок. Коли приходить з вулиці, то на щоках рожевіє рум’янець. Я думаю: «Видно, що саблуківець, у нас усі люди пізно старіють. У ньому відчувається велика життєва сила. Гордий. Так і не носить слуховий апарат». Незважаючи на поважний вік, він лишається «лицарем». Впевнено підходить до мене і, як завжди, галантно цілує руку, а потім вже сідає.
– Видишь, Алла, уже одышка у меня появилась. Но все равно бегаю. Не умею я ходить медленно. Это не в моем характере! – Загадково посміхаючись, відкриває велику валізу і дістає ще дві товсті, важкі книги місцевої друкарні: «Вот принес тебе, дорогая моя землячка, в подарок и для будущого написания книги о Саблуковке еще два «талмуда» со своими сочинениями. Ты, надеюсь, первую мою книгу уже прочитала?». Я мовчу і сором’язливо ховаю очі, першу його книгу ще не всю прочитала, відклала поки що, бо багато гурткової і музейної роботи, а книга його дуже велика. Беру в руки його мемуари і читаю назви: «Щербаков Д.Г. КНИГА – СБОРНИК. Биографические рассказы. 1950 – 1989гг.» та «Щербаков Д. Г. СУЖДЕНИЯ - РАЗДУМЬЯ». Думаю: «Яка ж він ціленаправлена і працелюбна людина. Нашому нащадку запорізьких козаків майже 90 років, а він залишається мудрою активною людиною. Зібравши інформацію та вивчивши архіви чудової Качкарівської церкви, написав її історію і подарував настоятелю храму. Дем'ян Григорович звик все життя працювати, кожну хвилину створювати щось корисне для суспільства і навіть в старості не може зупинитися. Після того як пішов на пенсію, невгамовна душа його стала потребувати пізнання світу. Він постійно трудиться, щодня, коли не хворіє, пише мемуари, в яких передає майбутнім поколінням і позитивний досвід радянського періоду життя, і вказує на його політичні та економічні помилки – щоб їх не повторювали. У своїх «Сужденьях - раздумьях» він переглядає і осмислює власний світогляд, ціленаправлено вивчає історію ХVІІ –ХХ ст, фантазує і навіть намагається самотужки оволодіти такими складними науками, як політологія та філософія.
Старий поскаржився на здоров’я, проте не вірилося, що у цієї сильної людини є якісь недуги.
– Нічого, Ви ще міцний, як дуб! Вам треба обов’язково виступити у нас в Центрі дитячої творості на День Перемоги та на честь 70‑річчя Перемоги.
– А как же, выступлю. Я тебя в который раз спрашиваю, Алла, ну когда же ты напишешь книгу о нашей родной деревне Саблуковке? Ты ж сама всю жизнь воспитываешь молодежь в духе патриотизма, неутомимо возрождаешь историю Каховщины и увековечиваешь ее в своих авторских музеях и книгах. А о нашей с тобой малой Родине не хочешь написать?!
– Напишу, Дем’яне Григоровичу, обов’язково колись напишу, як піду на пенсію! Тут ми обоє сміємося, бо я уже після пенсії працюю вісімнадцять років.
–Гарно виглядаєте на свої роки, Дем’яне Григоровичу! Напевно, у Вас був міцний корінь родоводу? – Він порозовів від компліменту:
– А как же! Ты же знаешь, что в моих жилах течет горячая, вольнолюбивая казацкая кровь по маминой линии. А какая смесь кровей была у отца – неведомо. Мама о нем мне ничего не рассказывала. Кое-что знаю о своих дедах-прадедах и о нашей истории. В конце ХVІІІ века российский царизм стал бояться вольнолюбивого, могучего казацкого Войска Низового и, внезапно окружив Запорожскую Сечь своими войсками, ликвидировал ее. После окончания Российско-турецкой войны и присоединения южных степей к России казакам было позволено расселиться в Нижнеднепровских степях.
Я його перебила:
– А ви знаєте, що є доказом того, що у нас здавна проживали запорізькі козаки? Ви подивіться, які у нас на каховщині прізвища? Дійсно, запорізькі: Стукан, Криворотько, Кривоніс, Атаманів, Багно, Безродний, Безрукавий, Безбородий, Безчасний, Галушка, Гармаш, Жеребний, Какало, Ковбасенко, Калов, Херняк, Комар, Кочерга, Пупенко, Цапко, Нос, Кишка, Корж, Сало, Гусак, Цоцка, Сюкало, Куцевол, Халепа, Муха, Жеребний, Борщ, Брага, Вареник, Голота, Випирайло, Дурницький, Закаблук, Картавий, Дочупайло, Говорадло, Скороход та інші.
– Да, у моих предков было много юмора и находчивости. Но я хочу продолжить. Так вот, при заселении края сюда же приехали жить люди из Швеции, России, Франции, Польши, Германии и других стран Европы. Прошло много времени, и смешалась кровь разных этносов. И теперь в жилах моих детей, внуков и правнуков течет кровь украинцев рода Бараболей и Щербаков, (Когда-то было Щербак. Потом добавили окончание «ов»), поляков рода Завадских, французов рода Декомба, германцев рода Фишер, даже японцев. Поэтому все они у меня красивые, сильные и образованные. Я лечу по жизни соколом, потому что они – мои крылья. Однако, сегодня в моей родне, как и среди многих других украинцев, дети живут за границей… Убегают со своей Родины…
– Так. Але вони не винні. У нас 23 роки було відсутнє національно-патріотичне виховання. Відсутність національного виховання та низький матеріальний рівень загнали людину у клітку бездуховності, безкрилості, приземленості та сухого раціоналізму. Коли я робила музей історії в Каховській школі № 4, то якось зайшла в 10-й клас і попрохала розповісти мені, у кого який ідеал життя. Два юнаки назвали ім’я кращого футболіста Європи Андрія Шевченко. Останні навіть не розуміли значення слова «ідеал».
– Ну з кого ви берете приклад? На кого ви хотіли б бути схожими?
– І почали дівчатка називати імена батьків чи знайомих, які мають високі матеріальні статки, мають великі котеджі, можливості їздити відпочивати за кордон на власному транспорті. Прагматизм призводить до того, що кидають своїх дітей напризволяще і таємно їдуть працювати в Італію, Росію, Німеччину, Австралію молоді та середнього віку жінки.
Коли наша нова влада повернеться до національного, саме українського серйозного виховання і покращить матеріальний рівень народу, тоді все зміниться на краще. Але це питання вирішувати не нам, пенсіонерам, а новій, молодій народній владі. А ми давайте поговоримо про ваше велике і славне життя?
І Дем’ян Григорович знову, уже в котрий раз, почав мені розповідати уривки із своєї багатої цікавими фактами біографії і знову обурюватися деякими словами у Гімні України. Не подобаються вони йому. Він хоче їх покращити. Щоразу, коли приходить, сердито говорить:
«Мне не нравится, что в Гимне Украины есть слова «Ще не вмерли в Україні ні слава, ні воля». Почему там звучит слово «вмерла»? Почему она у нас «умирает»? Неужели в нашей стране нет талантливых людей, чтобы придумали какие-то всеутверждающие, красивые, величественные слова о нашей Родине? Обидно как!
Бачу, що Дем’ян Григорович не на жарт розхвилювався, і стараюсь його заспокоїти, бо він вже аж почервонів.
– Дем'яне Григоровичу, не хвилюйтеся. Мені подобаються ваші патріотичні бажання душі. Ви істинний син України і турбуєтеся про неї, як про матір рідну. Звісно, ми любимо свою Батьківщину-Берегиню. І нам хочеться для неї змінити все на краще. Але сьогодні конче потрібно встановити мир в Україні. Можливо, наша з вами оця маленька книжечка колись ненароком попаде в руки молодим депутатам і вони задумаються над нашою пропозицією. Змінити слова у гімні можна, тільки треба ж спочатку добитися миру в Україні.
– Алла, почему нашу отчизну называют Украина? Почему, например, не «Руславия?
Назва «Україна» народжувалася протягом століть у дуже складні часи. Були тоді навіть складніші часи, ніж зараз. Різні історики по різному пишуть про походження цієї назви.
По В. А. Смолію та О. І. Гуржію першу згадку про Україну було знайдено в Іпатіївському літописі 1187 р. Оповідаючи про смерть князя Володимира Глібовича – захисника краю від кочівників-половців, літописець зазначив: «И плакашася по нем вси Переяславци.., о нем же Оукраина много постона». В 1189 р. джерело називає Украйною частину Галицького князівства, розташовану між південним Бугом і Дністром. У літописах назва Україна неодноразово вживалася параллельно з терміном Русь і Руська земля. У наступні кілька століть вона застосовувалася переважно для визначення території Середнього Подніпров’я, а пізніше поширилася на всі південно-західні руські землі, серед них і на Північну Буковину та Закарпаття. Приблизно з середини ХVІІ ст., особливо у роки Визвольної війни українського народу проти шляхетної Польщі (1648 – 1654), політонім Україна утверджується на більшості земель, де мешкали українці, визначає межі розселення місцевого етносу. Сама назва «український» усе частіше зустрічається в джерелах ХVІІ – ХVІІІ ст. під час організованого заснування нових населених пунктів на Лівобережній Україні. Як тільки в різні часи не називали нашу Причорноморську землю?! З кінця ХV до кінця ХVІІІ ст. її напівофіційно називали: «Ханщина», «Турецька область», «Татарія», «Південний Ногай», «Слов’яно-Сербія», і офіційно – Таврійська та Херсонська губернії. Але саме назва «Україна» утвердилася назавжди. Кінець ХVІІІ ст. можна вважати важливим етапом формування української нації, бо першорядне місце у освоєнні незаселених земель належало українському народові. У 1919 році наша земля була приєднана до Західної та Центральної України і вже безповоротно стала називатися Україна.
Чому саме Україна? Академік О.Н. Трубачов виводить етнонім «анти» від індоіранського слова «Анта» –край, рубіж. Він писав, що оскільки «так звані анти займали південно-східний край слов’янства, відомий під назвою Україна», то й виводить нашу національну назву від слів «край, пограниччя». Дослідник П. І. Лаврів пише, що колись на території нашої країни жило плем’я укри (пізніша назва –украни), і від них пішла наша назва. Деякі західні народи до сих пір нас називають украми. Цікаво, що ще у 1252 р. відомий франузський королівський посол Вільгельм Рубруквіс бачив на лівому березі Танаїсу (Дону) гарний ліс, а на правому – шатро, де жили русини - бродники, які бродили по степах. За наказом Батия і за винагороду від нього бродники мали перевозити через ріку купців і мандрівників. Такими людьми були бродники й у якійсь мірі дружинниками Буй - Тура Всеволода зі «Слова о полку Ігоревім»: «під трубами повиті, під шоломами злеліяні, кінцем спису годовані». Цим воїнам «усі путі відомі, яруги знайомі, вони ж самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі слави». Така доля України: скільки вона існує, стільки йде боротьба за її родючі чорноземи та природні багатства. Початок Україні дали Запорізькі козаки, ваші предки, Дем’яне Григоровичу, то, можливо, у їх пам’ять нехай залишається назва «Україна», га ? Про Україну є такі чудові книжки. Наприклад, у 1573 році у Парижі вийшла книга французського мандрівника Блез де Віженера «Опис Польського королівства», у якій так красиво зображена наша країна: «…Хто хоч раз побував на Україні, не може розлучитися з нею, бо вона притягує кожного, мов магнітом залізо. Українське небо сміється і вабить людину до себе. Всюди ростуть фруктові дерева і виноград. У старих дубах і буках рої бджіл і джмелів. Звірів на полях і в лісах так багато, що зубрів, диких коней і оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами. На ріках повно бобрових гнізд. Птаства стільки, що навесні хлопці наповнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів і лебедів. Собак годують м’ясом і рибою. На Поділлі вистачить один раз виорати і засіяти зерном, двічі родить земля. В одному році можна збирати два, а то й три врожаї». Мені здаєься, що до цих описів назва «Руславія» уже ніби і не підходить, правда? Ви, як і кожна людина, маєте право на власний погляд. Я вважаю, що не дуже важливо, як називається країна. Важливо, як у ній живуть люди та які у них керівники.
Ех, познайомити б Вас, Дем’яне Григоровичу, з головою Тягінської сільської ради Тарасом Мацурою. Вам було б з ним про що погомоніти. Дуже цікава, неординарна людина, патріот України, яких мало. Він має власну позицію на походження і буття українців та української нації в цілому, на процес державотворення, виняткову роль вітчизняної влади та політичної системи у розбудові сьогоденного суспільства. Він говорить: «Ми все чекаємо месій, шукаємо провідників і вождів часто не у своїй Вітчизні і при цьому боїмося навіть припустити, що ті, кого ми чекаємо і на кого готові покластися, знаходяться у кожному із нас… Убийте в собі рабське, усвідомте себе особистостями – і ви знатимете напевно, як будувати своє майбутнє і своєї держави, а ті, кого оберете або на кого покладете функції державного управління, будуть вірою і правдою служити вам… Особливим засобом виховання духовності, формування патріотизму, становлення індивідуальностей, суспільства, держави є національна мова». Але як жаль, що сьогодні і дорослі, і молодь не люблять читати книжок.
Книги Т. Мацури виховують патріотизм, підказують шляхи виходу із кризи. Відсутність виховання привела до того, що сьогодні майже ніхто із молоді не читає книжок. Всі віддають перевагу комп’ютеру чи телевізору. Це тупикова ситуація для самовдосконалення людини та розвитку її інтелекту взагалі. Тому сьогодні мало людей творчих. М.Сріблянський говорив: «У нашої інтелегенції Дух спить, підсвідома, дійсно творча імпульсивність стоїть у мозку, як тихе, мертве озеро в лісі; а так зване життя виникає від зовнішніх ударів, механічних поштовхів – і тому воно не носить ніяких прикмет творчості. Замість життя – виходить животіння». [15]
Він мовчки, з великою цікавістю слухав, а потім сказав:
«Интересно ты все это рассказываешь, Алла. Но мне это осмыслить сложновато. А вот мысли Мацуры меня заинтриговали! Значит, Тарас Мацура считает необходимым, чтобы каждый человек стал индивидуальностью? Мысль хорошая. Тогда бы общество стало идеальным: отпала бы надобность в тюрьмах, больницах, милиции, не было бы голодоморов и войн. Но как это сделать на практике? Кто должен сначала воспитать талантливых, мудрых, честных, волевых личностей – руководителей украинской нации, чтобы они создали такие социально-экономические, политические, культурно-экологические условия, при которых каждый мог бы иметь возможность стать личностью? Наша страна до сих пор не имеет осознанной и определенной стратегической цели. Депутаты, в большинстве, молодые, не профессиональны, импульсивны и прагматичны. И вообще, разве есть на земле цивилизация, которая знает совершенные модели и формы полических систем, государственных и властных структур? Не знаю. Не могу сказать. По поводу украинскогоязыкая согласен. Нежелание разговаривать на родном языке есть признаком низкого интеллекта и духовности. Ты молодец, что свободно владеешь родным языком. Это у нас в Каховке еще прекрасно общаются украинским языком патриоты Украины –твои подруги Тамара Корнацкая и Лидия Цолина, да? Нас в свое время учили говорить по-русски. Жаль, что мне уже поздно изучать украинский язык. Но я в своей жизни сделал для Берегини-Украины все, что мог».
Він трохи зблід, зітхнув і промовив: «Все, Алла, надо уже ехать домой». Встав, поцілував мені руку, визвав таксі і поїхав додому. Хоч і тримається ще по-козацьки, та далеко від своєї оселі вже не відходить, їздить тільки на таксі. А на зустрічі з молоддю, на різні свята, пов’язані з Днем Перемоги у Другій Світовій війні, полковник у відставці, Заслужений раціоналізатор України Д. Г. Щербаков останні два роки приходить у супроводі доньки Тетяни Дем’янівни.
Я стала переглядати його мемуари. Його велике життя виявилося цікавим, історично та етнологічно пізнавальним, корисним для майбутніх поколінь.
