Павло Цокота "Листи з війни"

ВІДДАНІСТЬ
(Листи Івана Кудрі)

22.06.1941. Київ.
Рідна, мила, дорога моя Капушка! Ну ось, відбулося. Те тривожне становище, про яке я тобі писав значно раніше, тепер пететворилося у вибух, в бурю. У бурю народного гніву й обурення вчинками фашистських собак. Поки я маю час написати тобі листа, використовую цей час, так як в майбутньому невідомо, чи зможу я тобі писати.
Положення серйозне, люба моя. Але я сподіваюся, що ти будеш мужньо триматися. Звичайно, нікуди ти зараз не поїдеш. Я не заперечував би, якби ти поїхала куди-небудь на село. Хоча навряд чи це буде доцільно.
У Києві становище дуже тривожне. Ти знаєш – Київ бомбили одним з перших. Є пошкодження й жертви. Однак незначні. Повітряні тривоги майже кожні півгодини. Я опинився в дуже поганому становищі. Військового костюма у мене немає, плаща теж, ременя, зброї і т.д. Зброю, протигаз і літнє обмундирування я отримав. Якщо ти ще шинель не продала, утримайся від продажу. Гроші завтра я тобі вишлю. Витрати розподіляй суворо, економно і ощадливо. Бо невідомо, як я тобі зможу висилати гроші.
Але головне, я тебе дуже прошу, благаю: поводься спокійно. Мені особисто нічого не загрожує. Можливо, я виїду з Києва, тоді я тобі про це повідомлю. Якщо ж я сам не зможу написати, напише секретар.
Тебе я прошу: напиши листа додому. Я від них давно отримав лист, але відповіді так і не послав. Пам'ятай, що в даний період вирішується доля нашої Батьківщини. Ми піднімаємо Вітчизняну війну проти нелюдів роду людського – фашистів. Безумовно, що війна буде важкою і можливо затяжною. Але ми віримо в перемогу.
Народи великого Радянського Союзу не зганьблять себе. Вони знищать фашизм і принесуть свободу людству. Цілуй наших синів. У цю хвилину я хочу тобі сказати, що любив їх усією душею. Вони для мене – все моє життя. За їх щастя і долю, за їх майбутнє буду боротися разом з мільйонами інших радянських патріотів. Особливо я зараз думаю про Сашу. Адже я його зовсім не бачив, біографія буде схожа на мою. Тільки він народився – батько пішов на фронт. Так було і зі мною. Цілуй його і благослови. Нашого милого, дорогого Аркашу. Його образ назавжди заліг у моїй душі. Я завжди уявляю його собі так, наче він переді мною. Ось я качаюся з ним по тахті, він вивертається, сміється і лізе до вікна... Я беру і підкидаю його високо вгору, а він задоволений до нескінченності.
Виховуй в них з самого дитинства гарячу любов до своєї Батьківщини. Нехай вони будуть любити її так, як любить її їхній батько. І ще нехай вони ніколи не забувають, що вони – сини українця.
Україну нашу я люблю всім своїм серцем. Ти це добре знаєш. І за цю Україну, за всю нашу велику Батьківщину, за могутній СРСР, за свободу людства, за частку партії Леніна-Сталіна я, якщо треба буде, покладу свою голову.
І ще раз звертаюся до тебе, милий, дорогий ти мій друг, поводься спокійно і витримано. Прояви максимум сили волі. Ти це зробиш, адже ти ж комуністка.
Пам'ять про тебе і наших дітей буде вічно зі мною.
Можливо, я буду в Києві, а можливо і виїду. Не знаю. Але повторюю тобі: мені абсолютно нічого не загрожує.
Нескінченно люблячий вас папка. Цілую і притискаю тебе до своїх грудей, до свого серця.

2. 07. 1941, Київ.
Мила, дорога, кохана, рідна моя Капушка!
Радість, дружина моя і утіха! Дуже складна обстановка і серйозний час. Я навіть зараз не особливо сподіваюся на те, що цей лист ти отримала, так як не знаю, коли я тобі зможу знову написати і куди буду писати? Тому в цю відповідальну хвилину хочу дати тобі кілька порад.
По-перше, ти повинна виїхати з Москви. Ти там не одна, у тебе там родичі і вони повинні допомогти тобі виїхати з Москви. Не питай мене, чому це так. Я тут ближче до фронту, а вчора приїхав з фронту і тому обстановку знаю набагато краще, ніж хто-небудь інший. Можна зробити і по-іншому. Очевидно, сім'ї співробітників Наркомату будуть завчасно евакуюватися "про всяк випадок". Ти можеш зв'язатися з Івановим і він доповість Судоплатову, щоб останній розпорядився про включення тебе до списку. Але чи варто це робити? Мені здається, що треба було б тобі виїхати до Юрова або Михальова. Село є селом. Нічого особливого з ним не трапиться. І там ви разом як-небудь протримаєтеся. Мені так здається. А втім, я не знаю, як ти на це подивишся.
Вили війни, і люди якось перебивалися, жили. Думаю, що переживемо і цю війну. Буду живий – відшукаю вас і ми будемо підтримувати зв'язок. Але тільки я хочу, щоб ти мені точно повідомила, де ти будеш, щоб я знав, куди і на яку адресу тобі писати і висилати гроші. Рідна моя, війна є війна, і тому ти не повинна розгубитися, не повинна впадати в паніку. Будь стійкою і мужньою, приготуйся перенести важкі позбавлення. Тільки мужність і вперта боротьба принесуть нам майбутнє щастя. Бережи наших діток. Вони повинні бути збережені. По можливості я буду вам писати. Але готуйся до того, що, можливо, місяцями я не буду мати можливості тобі написати чи не будуть доходити листи. Не хвилюйся в таких випадках.
Все це я тобі написав, щоб ти мала на увазі. В іншому, я впевнений, все буде добре. Ворога ми розіб'ємо! Не штука, що він лізе. Я тобі вже писав, що Україною він подавиться. Нехай він займе Київ. Нехай займе всю Україну. Нехай займе Москву. Москва – це не СРСР, СРСР могутній і великий. Ми будемо всіляко маневрувати і доведемо його до останнього. Він знайде собі тут могилу. І тоді настане щастя для народів. Не тільки народів СРСР, а й народів усіх поневолених проклятим фашизмом країн.
Про мене не турбуйся. Твердо й непохитно вірю в нашу перемогу. Підставляти свою голову безцільно я не буду, але якщо треба буде покласти її за Радянську Батьківщину, за наш народ, – я готовий, і тоді на тобі буде лежати завдання – виховати з наших синів гідних борців за щастя людства. Нехай вони пам’ятають, що їх батько пристрасно любив свою Вітчизну і поліг у боротьбі за неї. В тому, що ти здатна будеш виховати з них таких людей, я анітрохи не сумніваюся.
Зберігай в них пам'ять про батька. Розкажи їм, коли вони виростуть, що їх батько був рядовим громадянином радянської держави, він палко її любив і в скрутну хвилину став на її захист, не шкодуючи свого життя. І розкажи їм ще, як гаряче їх любив батько. Як я шкодую, що не бачив їх перед цими подіями. У кожному хлопчикові я готовий бачити нашого Аркашу. Так мені хочеться до нього підійти і розцілувати, взяти на руки, підкидати його вгору, посадити верхи на себе і побігати.
Син мій, дорогий мій! Радість ти моя! Якщо б ти знав як я тебе люблю. Зараз я сиджу, пишу ці рядки, а ти в цей час лежиш у своєму ліжечку, розкидавши ручки, ротик у тебе відкритий, щічки рум'яні... Дитя моє рідне! У цей момент я схиляюся над твоїм ліжечком і цілую тебе легенько й обережно, щоб тебе не розбудити. Сльози в мене на очах, коли я пишу тобі ці рядки.
Я хотів би дати їм волю і поплакати, але навіть цього не можу зробити. Ніхто, ніде і ніколи не повинен бачити мене розслабленим, хіба що тільки вдома. Все робиться на краще для вас, щоб ви тільки з прокляттям згадували це слово – фашизм. У твій час його не буде, і лише історія відзначить факт його існування та знищення.
Сашенька, крихітка моя! Ні батько тебе, ні ти батька не побачив.
Мила моя, люба моя, рідна Лапушка! Прости мені за завдані часом тобі образи. У моєму серці залишилися самі чисті спогади про тебе і така ж чиста і гаряча любов.
Напиши, люба, напиши рідним. Я не маю можливості, не забувай хоч ти за них.
Мій низький уклін і сердечне вітання мамі і Раї.
Цілую вас всіх багато, багато разів. Цілую і хочу щоб цей поцілунок запам’ятався на все життя. Ваш рідний, гаряче люблячий вас батько.

МИ БРАНКИ, МИ БРАНЦІ

Ці листи не потребують коментарів. Вони красномовні за своїм змістом, який і зараз викликає не тільки роздуми, а й глибокі емоції співчуття, милосердя. Це листи дівчат, силоміць вивезених у рабство, до фашистської Німеччини. Тільки З Херсонської області їх було вивезено понад 37 І тисяч бранок і бранців.

Лист Верещак Валентини з Бельцига до Херсону Сохашевскій Олені, Шпитальна, 31.
9.09.43 р.
Здрастуйте, вельмишановні сусіди тітка Олена, дядько Коля, Женя, Ліда і Валік. Отримала від вас листівки, за які дякую. Для мене почути слово з Батьківщини – це як народитися заново. Часу вільного трохи. Зараз воно у мене є, поспішаю вам відповісти, але думки розбігаються, сльози застилають очі, серце здавлює, і тільки думаєш: повернешся ти коли-небудь додому? Як хочеться побути хоча б п'ять хвилин і тоді...
Дорога тітка Олена, передавайте привіт Маші і Олені. Як я скучила за вами! Нехай мама про мене не турбується, нехай не шле посилки, а якщо шле, то поменше. Поки до побачення. Цілую, Валя.

Лист Савченко Евгенії до Херсону, вул. Батарейна, 11. Савченку Івану.
28.08.43 р.
Дорога матуся, пишу тобі незліченого листа, але у відповідь ще не отримала ні одного. Або ви за мене забули, або немає часу писати. Я, наприклад, коли приходжу з роботи і хочеться спати, то сідаю і пишу листа. Мама, може ви не знаєте моєї адреси. Дивіться, нагорі на листівці по-німецьки. Маня по-німецьки розуміє. І напишіть мені швидше. Матусю, працюю я на старому місці, у другій зміні, з 8 вечора і до 6 години ранку. Мама, тут такий поганий клімат, що коли вигляне сонце, так це – свято. Мама, коли доживете до 25 жовтня – це день мого народження – випийте за моє здоров'я. Їсти нам дають дуже і дуже добре. Їмо, закриваємо очі й ніс. Краще годували тоді, як були полоненими.
Дорогі матусю, татусю, сестри, брат, передаю вам всім свій сердечний привіт. З тим до побачення. Цілую всіх вас безліч разів.

Лист Токарчук Раї з Берліна в Херсон Токарчук Поліні. Чернявського, 107.
30.08.32 р.
Мамо, нас послали на роботу. Працюємо на вокзалі, миємо пасажирські вагони. Робота не дуже хороша. Мама, я була 10 днів на лікарняному. Ти не подумай, що в мене якась хвороба. Мені не підійшов клімат і у мене на нозі був чиряк, опухла нога. Вже пішла на роботу. Гроші я ще не отримувала. Ми всі разом. І працюємо разом. Потрапили ми до нормального табору. Дають їсти картоплю, суп з горохом і 300 грамів хліба. Мама, я передала додому два листи. Але не знаю, отримала ти їх чи ні. Дуже прошу тебе, вийшли мені посилку. Вийшли тютюну. Не подумай, що я буду курити, я буду міняти на продукти. Мамо, з тим до побачення. Цілую тебе.

Лист Забродної А. до Херсону Забродній М., вул. Канатна, 3.
Здрастуй, дорога мамусік і дорогий Жорик. Як важко і млосно чекати на ваші листи. І врешті-решт, коли отримаєш його, то приходиш до висновку: прочитаєш два слова і думаєш – невже кінець? Так. Днями отримала дорогий листок, у якому ти пишеш мені, щоб я описала своє життя. Але, повір, моя дорога, якщо я опишу вам усе, то це може відбитися на вашому здоров'ї. Подробиці я вам писала в багатьох листах і, видно, вони не доходили до вас. О, як жаль!
Зараз сиджу в кімнаті одна, кругом тиша. Нікого немає. Що й можу зараз думати, в цей момент? Звичайно, переді мною вимальовується образ Херсона, наша стара халупка "і сумна і темна", і милі образи, дорогі для мене. Ах, як тягне додому! О, як би я хотіла зараз єдине слово почути, послати вам свій смуток і печаль! І кинути те слово на вітер.

Лист Самойленко Діни з Берліна до Херсону Самойленко Феофану, Кузнецька, 38.
30.08.43 р.
Здрастуйте, мої рідні тато, мама, Пава, Вітя. Я 23 числа отримала посилку. Приніс її до табору німець, солдат. Але мене вдома не було. Він віддав посилку черговому, а той – комендантові. І ось я отримала її тільки сьогодні вранці.
Було в посилці 9 яблук, ковбаса, один шматочок сала (приблизно 250 г.), насіння, коржики, мило, плаття, фартух, косинка, сорочка. Листа не було. За це все я вам багато разів вдячна. Це така для мене велика радість. І тепер, якщо прийде цей німець ще до мене, то я дещо вам передам.
Він прийшов і спитав мене, був у нас в саду. Хлопці якраз прибирали, злякалися його. Вони відповіли: пішла до міста. Він не багато поговорив з ними і перед тим, як піти, сказав: "Нема водка, нема пива — до свиданья, Украина". Вони всі сміялися. І тепер всі тільки про це і говорять. Фрося, дякуй йому мільйони разів. Привіт всім-всім. Залишайтеся живі і здорові. Зіна.

Лист Поліни Тарасової своїй матері Марії Тарасовій до Херсону Преображенська, 31.
12.09.43 р.
Здрастуй, дорога матусенька. Твою листівку я отримала, але це було давно. Чому зараз від тебе немає нічого? Отримала я твої посилочки, за які дуже дякую. Ті перші п'ять отримала, а одну отримала (сушку) позавчора. Ти турбуєшся за мене, що я худа, що мені недостатньо їжі. Але, дорога моя матусенька, не турбуйся. Ми купуємо картоплю і ще дещо. Дорога моя матусенька, я хочу дещо написати тобі про себе. Мені, звичайно, соромно перед тобою, але нічого не вдієш, правду ніде діти. Я познайомилася з одним хлопцем-бельгійцем. Хороший славний хлопець, йому 21 рік.
Матусенька, так швидко час проходить, все так добре, але одне погано, що я так далеко від тебе, нікому дати мені хорошої поради. Але нічого, скоро знову будемо разом.
Цілую тебе міцно, твоя Поліна.

Тимофєєнко Антоніна пише листа з Німеччини Тимофєєнко Петру до Херсону, Бериславська, 17.
13.09.43 р.
Здрастуйте, дорогі батьки. О, яке щастя ви мені подарували вчора – побачити улюбленого Вовочку хоч не на яву, так на фото. Скільки сьогодні сліз пролила. Сльози радості, забула все горе, читаючи листа і дивлячись на Вовочку. А сьогодні теж щастя – побачила дорогу Людочку. О, як хочеться побувати вдома. Це щастя вже недалеко, воно не за горами. Татко і матуся, ви мені пишете, що я ображаюся на вас. Ні! Ображатися я не можу. Тепер, в далекому краю, зрозуміла, не бачачи вас, що це за слова "батько", "мати". Та на кожному кроці вони мені чуються й крім подяки я нічого не можу вам сказати. Але, повернувшись до вас, я повинна буду віддячити. А зараз даю слово: де б я не була, я вас, дорогі, ніколи і ні за що не забуду і буду прагнути тільки до вас, на Батьківщину. Що я можу зробити, що листи мої ви не отримуєте? Але, виходить, і я теж не все отримую. Я думаю: у якомусь листі так написали ж за посилочки. Але такого листа я не отримала, а отримала 4 посилки – сало, насіння, коржики. О, як було на душі легко їсти приготоване руками матусі і татуся! Хоча крихта була з'їдена, але все-таки рідне... Працюю на старому місці, життя протікає по-старому. Бажаю вам жити мирно і всім разом дочекатися щасливого дня, коли б ми змогли побачитися. Залишаюся ваша Антоніна. Цілую вас, до побачення.

Лист Умєшко Євгенії з Берліна до Херсону, вул. Дворянська, 38, Умєшко Катерині.
23.09.43 р.
Здрастуйте, мої дорогі батьки! Я жива-здорова. Матусю, я вже і рахунок втратила тим листівкам, які вам написала. Але не знаю, отримуєте ви їх чи ні? Живу я на околиці Берліна, у таборі, працюю у самому центрі, на вокзалі, в багажному відділенні. Матусю, робота не важка. І взагалі, я влаштувалася не добре і не погано. Працюю. Живу разом з Галею. У таборі у нас людей дуже багато. А в нашій кімнаті 12 осіб.
Матусю, напишіть, як Людочка? Напевно, вже велика? Пишіть, яке в Херсоні життя, як поживають наші сусіди. Цілую всіх міцно. До побачення.

Другий лист Тимофєєнко Антоніни (напевно, сестрі Людмилі).
13.09.43 р.
Мила Людочка, сьогодні для мене щастя, та таке велике і радісне. Хоч тінь твою побачила на фото. Ти, Міля, і крапельки не змінилася. Дивилась на тебе, і лилися сльози, пригадувала всі ті дні, які ми були разом з тобою і з Миколою. Не було такого дня, щоб ми не були разом, а тепер? Де б я не була, в голові крутяться минулі дні. О, які вони були радісні! Коли отримую листи від тебе, Колі, від дівчаток, я завжди плачу. Коли будеш писати листи, пиши дрібно, вони дійдуть. Напиши за всіх. Словом, все-все. Життя моє протікає по-старому. Якщо я буду записувати своє життя, то ви листи мої отримаєте. Мила Людочка, як я рада, що ти залишилася вдома. Заходь з Колею частіше до нас. Ви для мене були і є найближчі. Цей лист, напевно, буде останнім, якщо він дійде до вас. Поки все добре. До побачення. Цілую вас всіх міцно-міцно. Залишаюся, твоя Тоня.

ДОРОГОМУ ВЧИТЕЛЮ, БАТЬКОВІ-ВИХОВАТЕЛЮ

Листи, згруповані під цим заголовком, писалися і посилалися з різних фронтів, навіть з ворожого тилу, за одною адресою: м. Махачкала, мор-рибтехнікум, Синіцину Вадимові Георгійовичу... Чому так сталося?
...18 серпня 1941 року на подвір'ї Херсонського моррибтехнікуку невелика група студентів на чолі з викладачем математики Вадимом Георгійовичем закінчувала важку роботу: все, що не встигли евакуювати в Махачкалу, закопували в землю — прилади, устаткування, підручники, парти. Ще недавно вони безтурботно користувалися усім цим добром, хто охоче, хто переборюючи власні лінощі, а тепер усі усвідомили, відчули — все це треба зберегти, не дати на пограбунок ворогові, зберегти, як і свою мрію про повоєнне життя. За околицею міста вже строчили німецькі кулемети. Останні бійці покидали місто.
— Все, хлопці, тепер — на берег, до шлюпки! — востаннє оглянувши чіпким поглядом подвір'я технікуму, наказав Синіцин.
Технікумівська навчальна шлюпка чекала на них неподалік від річкового порту. Звично піднялися і опустилися у воду весла раз, удруге, втретє. Шлюпка гінко пішла до лівого берега Дніпра, до витоку його верткої супутниці, аж від Запоріжжя, річки Конки. По ній вони допливуть до Цюрупинська.
Для Вадима Георгійовича і Дніпро, і Конка, і Цюрупинськ, і далі Таврійський степ — рідні, знайомі з дитинства. В Чолбасах, степовому селі, його батьки вчителювали ще до революції. Потім сім'я перебралася в Олешки (нині Цюрупинськ). Десятилітнім підлітком зустрів Вадим Жовтневу революцію. В Херсоні закінчив реальне училище, опанував фах слюсаря-клепапьника судноверфі. У Миколаєві на суднобудівному заводі клепав корпуси суден. Траплялася з судновими клепальниками професійна хвороба — дехто починав глухнути в цьому реві-громовинні від дзвінкого перестуку молотків. Спіткало це й Вадима Синіцина. Наполягання батьків, нарешті, вплинули на нього — вступив на фізмат педагогічного інституту в Херсоні і, коли скінчив його у 1931 році, став викладати в моррибтех-нікумі.
Без перешкод дісталася шлюпка Цюрупинської пристані. Тут Синіцин здав її військовому коменданту. Заскочив у рідну хату на десять хвилин попрощатися з батьком та матір'ю, з сином Альбертом (дружина Тетяна Модестівна, лікар-терапевт, вже була мобілізована в армію). Спитав про сестру Галину і її чоловіка Гліба Знахуренка. Сказали старі, що Гліб пише з Одеси, воює там, а Галина десь на фронті, вона ж лікар, напевне в лазареті якімсь працює. На тому й скінчились розпитування. Сказав, щоб одписали, якщо з кимось ще листуватимуться, що він незабаром буде в Махачкалі в такому ж моррибтехнікумі, як у Херсоні. Обійми, сльози матері, скупі батькові слова і сполоханий погляд малолітнього сина Альберта — це те, що поніс він із собою у далеку путь відступу.
На кінець 1942 року Вадим Георгійович Синіцин був призначений директором моррибтехнікуму в Махачкалі.
Яким чином багато довоєнних його учнів розшукали і почали листуватися з ним, важко тепер встановити. Факт лишається той, що перебуваючи далеко від рідних домівок, переносячи тягар війни, вони знаходили "свій" технікум, "свого" вихователя. То була їхня рідна пристань, їхній дім, їхня сім'я, адже у переважної більшості рідні залишились на окупованій території.
Про багатьох з авторів листів невідомо, як і де вони закінчили війну, до якого її рубежа дійшли. Гліб Артемович Знахуренко, чоловік Галини Георгіївни Синіциної, дійшов до Перемоги, був відзначений кількома орденами, багатьма медалями. Повернувся в Херсон, працював начальником електроцеху на судноремонтному заводі імені Комінтерну, трагічно загинув у 1951 році; Олексій Михайлович Школенко починав війну моряком на Каспії, потім став повітряним десантником, був комісаром партизанського загону, теж дійшов до переможеної Німеччини, по війні працював інженером-проектувальником інституту "Діпромісто" у Києві: Микола Петрович Заводюк зустрів перемогу в Празі, зараз живе в Миколаєві; до наших днів знаходиться на військовій службі підполковник Поплавський Петро Іванович.

18.12.42 р. Привіт Вам з фронту, Вадим Георгійович! Сьогодні отримав листа від Вас і від Тамари Хрінкової. Хочу про все Вам написати. Багато чого пережив, а не знаю про що писати. Незабаром зробимо одну велику справу, тоді і напишу великого листа. Правда, вже одна велика справа зроблена, що й було потрібно від нас – це зупинити проклятого ворога у Сталінграді. Тепер треба йти далі. Ви питаєте, чи багато гітлерівців на моєму бойовому рахунку? У цій справі у мене не все гаразд, поки налічую лише до десятка. Але зате у мене сотні доставлених документів і донесень. Моє завдання – безперебійно забезпечувати зв'язок підрозділів під час бою. З цим у мене ніколи затримок не було і не буде. В одному бою за висоту під час налагодження зв'язку мене поранили, але я не залишив поле бою, і до цього дня воюю. Рана гоїться вже. Поки все в порядку.
Забув Вам написати – Мішу Турченко вбито.
Велике спасибі за теплий лист, за турботу. З гвардійським привітом Володимир Коломійцев.

26.02.43 р. Дорогий Вадим Георгійович, сьогодні отримала від Вас два листа. Дуже дякую. Моє життя проходить, я б сказала, навіть дуже добре. Всім я задоволена, а головне, що Харків – моє рідне і улюблене місто – наш! Я написала туди листа, можливо, там хтось залишився живий. Скоро вже й Дніпро буде наш. Отримала листи від Каті Костянтинової, Абрама Кушніра, написала їм. Ми поки стоїмо на місці. З привітом червоноармієць Тамара Хрінкова.

25.09.43 р. Лист від бійця Антона Тищенко.
Здрастуйте, Вадим Георгійович! З самого початку свого листа поспішаю повідомити Вам про своє щастя і радощі, про те, що сьогодні почув по радіо: "...Наші війська визволили місто Золотоношу...". Ось зараз написав додому листа, вперше написав, а тепер пишу Вам. Перебуваю на Україні. Тут, звичайно, не те, що на Кубані. Все німець зруйнував, розбив. У селах – глухо, мертво. Ось і все. Не маю часу писати Вам багато про все. Антон.

12.03.44 р. Лист батьків Антона Тищенка В.Г. Синіцину до Махачкали.
Дорогий товариш директор. Спасибі Вам за перше повідомлення про нашого сина Антона. Від Вас ми отримали лист раніше, ніж від сина. А тепер ми повідомляємо Вам свою гірку і сумну новину: Антона вже немає. Антона вбили 5 грудня 1943 року, він похований у радгоспі "Червоний чабан" Каланчацького району Запорізької області (нині - Херсонської області – П.Ц.). Він нагороджений орденом Червоної Зірки.
Як тільки шкода Антона! Нам дуже важко пережити це. Він жив не для себе. Він – нова людина, жив для нового суспільства.
Товариш директор, до Вас єдине прохання: можливо, у когось з його друзів є фотографії Антона. Знайдіть і вишліть нам, тому що у нас немає жодної. Він жив, навчався, у всьому собі відмовляв. Хай буде йому земля пухом.
До побачення. Тищенко.

9.05.43 р. Добрий день, Вадим Георгійович! Під час навчання в училищі я мало писав Вам. Тепер справа інша. Я відчуваю себе справжнім командиром і вимагаю від своїх підлеглих всього того, чого вимагають від нас партія і уряд. Спасибі Вам, дорогий Вадим Георгійович, за виховання. Я його з честю виправдаю. Доводиться бачити всяке: і хороше, і погане. Але треба йти вперед. Скоро сфотографуюсь в новій формі з погонами й пришлю фото. Ваш вихованець Н. Заводюк.

14.04.44 г. ...Нам вже відомо, що наш фронт кілька днів прорвав сильно укріплені поліції німців. У цих жорстоких боях я особисто брав участь. А тепер перебуваємо в декількох кілометрах від Чорного моря. У цих місцях, де я так мріяв побувати, тепер побував. Мешканці сіл дуже радісно і гостинно зустрічають нас. Фашисти не встигли навіть підірвати – тільки великі споруди, заводи, – а решту не встигли. Ми їх гнали так, що вони спочатку каски кидали, а потім і голови.
Залишилось звільнити невеликий шматочок землі і місто Севастополь, і нам Батьківщина буде салютувати. Міцно тисну руку. Ваш вихованець Микола Заводюк.

Вересень 43 р. Добрий день, дорогий Вадим Георгійович! Пишу Вам листа з далекого німецького тилу. Я зараз призначений комісаром одного з партизанських загонів. Б'ю німецьких загарбників, надаю допомогу Червоній Армії у визволенні рідної землі. Наша армія все ближче і ближче просувається до нас, форсує Дніпро. Вадим Георгійович, я вже маю невеликий бойовий досвід. Хоча мені доводиться керувати операціями, але і на моєму особистому рахунку чотири забитих солдата і п'ять офіцерів противника, підірвав одну машину з піхотою і одну – з саперами противника.
Живу добре. Вчора був по той бік фронту, де мене тепло зустріло командування і червоноармійці. У вільну хвилину поспішаю написати листа батькові і Вам, а Вірі вже не встигну. Ви їй повідомте, що отримали від мене листа.
Сьогодні повертаюся в загін. Незабаром буду мати можливість написати Вам більш детально про все.
До побачення, з комсомольським привітом. А. Ніколенко.

23.11.43 р. Евакогоспіталь 3771, м. Тбілісі.
Добрий день, дорогий вчителю, батько-вихователь. Багато часу пройшло, я втратив з Вами зв'язок. Це був час, коли я бився на фронті, захищаючи радянський Кавказ. Сьогодні радісний для мене день: отримав з Москви вашу адресу і пишу Вам з госпіталю. Пару слів про себе. Мій бойовий шлях розпочався у вересні 42 року під Моздоком. Я пройшов з боями до міста Новоросійська, де був повторно поранений осколком бомби, в стегно лівої ноги з переломом кістки. Вже сім місяців у госпіталі.
Вадим Георгійович, напишіть мені про інших членів нашої колишньої херсонської родини. Якщо можна, то й адреси повідомте. Постараюся заїхати до Вас, якщо доведеться їхати через Махачкалу. Вибачте за неакуратність листа. Гвардії лейтенант Петро Іванович Поплавський.

23.01.44 р. Пише Вам Володимир Андрєєв.
Повідомляю про себе. Перебуваю в бадьорому, веселому настрої. Воюю з фашистами, які хотіли забрати у нас квітуче життя. Незабаром вони зазнають повного краху, знову будемо жити ми мирним життям.
Дорогий Вадим Георгійович, до чого ж на фронті багато техніки під час наступу. Коли наступаємо, то все небо горить від залпів наших "катюш" і знарядь. І все це зроблено вами, мирними трудівниками тилу, для нас, фронтовиків. Я зараз маю звання старшого сержанта. Командую бійцями. Загалом воюю добре. Ваш вихованець Володимир Андрєєв.

28.01.44 р. Здрастуйте, дорогий і коханий Вадим Георгійович!
14 лютого виповниться 6 років мого самостійного життя, тобто шість років мого життя без матері. І ось зараз подумаю – скільки все ж таки самостійності було в мені в ці шість років. Напевно, самою самостійною я стану в армії.
Вадим Георгійович, живу я добре, перебуваю знову на батьківщині М. Сигарєва. Погода тут кепська. Січень, а на дворі – справжній вересень. Будьте живі і здорові. З гарячим привітом Ваша вихованка Костянтинова Є. Привіт всім від мене. Пишіть про хлопців. Що чути про Антона Тищенко?

Листи з фронту близьких і рідних В.Г. Синіцину.
14.11.43 р. Дорогий Вадим, ще раз вітаю тебе з звільненням рідних країв. Я вже написав туди дві листівки, з нетерпінням чекаю відповіді. Від Галі одержав листа з Воронежа. Про себе повідомляти нічого. Як і раніше воюю. Що ти думаєш робити? Обов'язково інформуй мене. Цілую. Гліб.

5.01.44 р. Дорогий Вадим, отже, знову наступаємо. Той Моздок, який німці брали протягом двох місяців, ми взяли за два тижні, і тепер рухаємося далі. Стеж за подіями в Сталінграді, на Дону. Від них багато в чому залежить наше просування. Працювати, як і раніше, доводиться багато. Правда, ми на це не зважаємо. Сьогодні вступили в російське село, де ще вчора були німці. Жителі дуже чекали нашого приходу. Так, це набагато приємніше, ніж залишати Одесу і Севастополь.
З привітом Гліб Знахуренко.

Фронт. 6.05.44 р. Дорогий Вадим, сьогодні отримав твою московську листівку. Дізнався, що ти моїх листів зі "звітом" про поїздку до Херсона не отримав. Вони чекають на тебе в Махачкалі. Толя зараз у Миколаєві, працює інструктором у транспортному відділі обкому партії. Послав виклик сім'ї до Тюмені. Я в Одесі зустрів батька. Був у нього три години. Не знаю, поїхав він додому? З Цюрупинська давно не отримую листів. Та й взагалі кореспонденція до нас йде погано. Цілую, Гліб.

10.04.44 р. Сталінград, евакогоспіталь 19/10.
Дорогий Вадим Георгійович! Мало пишемо тобі тому, що страшно завантажені роботою. Причому, працювати доводиться в зовсім інших умовах, ніж у нас на Україні. Від Гліба Знахуренка отримали останній лист, датований одинадцятим січня. Пише, що швидко рухається вперед. Так що польова пошта відстає і не встигає обслуговувати бойові частини. Якщо це так, то дуже добре.
Я часто замислююся над долею Гліба: він брав участь в обороні Одеси і Севастополя і вийшов звідти неушкодженим, а тепер можна всього чекати.
Всі ми здорові, чекаємо-не дочекаємося відправлення в райони, звільнення від ворога. Валя, Поля, Галя.

...У червні 1944 року до Херсона прибув незвичайний товарний вагон. В ньому повернувся до рідного міста кколектив морського риболо-вещького технікуму — директор В.Г. Синіцинн та кілька викладачів-жінок. Воїни привезли з собою евакуйоване в Маххачкалу устаткування, дещо подароване дагестанськими побратимами з с обладнання та приладь.
І вже восени того ж року технікум прийн.няв "новобранців" на перший курс. Розпочався навчальний процес.
З 1951 року моррибтехнікум перетворенао в морехідне училище Міністерства риболовецького флоті.

Павло Цокота "Листи з війни"

Календар подій