Листи "остарбайтерів" з Книги Пам'яті України. Херсонська область
Кіма Юдіна – батькам: 22 лютого 1943 р., Німеччина.
Дорогі мої батьки! Повідомляю вам, що я працюю на хімічному заводі. Робота важка і шкідлива. Працюємо по 14-16 годин без вихідних.
Вчора я була хвора і не могла піти на роботу. За це мене жорстоко побили і цілий день не давали їсти.
Плачу весь день. Дуже важко жити, серце розривається від болю за Батьківщину. Хоча б одним поглядом хотіла побачити вас.
Ваша Кіма.
Марія Любаченко – батькам: 8 квітня 1943 р., Бромерверде.
Добрий день, дорогі мої батьки! Ми живемо разом, як і раніше. Живемо погано. Працюємо і вдень і вночі, як воли. Їмо капусту, брукву і більше нічого. Вони вважають нас за свиней.
Рідна матуся! Якби ти бачила, як вони знущаються над нами, як тільки їм хочеться...
Не забувайте мене.
Марія.
Клава Усаченко – батькам: 11 квітня 1943 р., Німеччина.
Рідні мої тато і мама! Якби ви знали, як погано жити в чужому краю. Працюю я на фабриці. Доводиться працювати по 16 годин на добу, а годують нас дуже погано. Ходимо ми брудні, обшарпані.
Написала б вам багато, але в листі всього не скажеш. Будьте здорові!
Клава.
Надя Хорошун – мамі Тетяні Хорошун. 11 вересня 1943 р., Штольценгаген
Працюю в полі у шефа, потрапила разом з Мусею і чотирма дівчатами з Херсона. Крім того, тут ще є 60 дівчаток та хлопців. І 60 полонених... Працюємо важко – з 7 до 8 вечора. Часто йдуть дощі. Одягнути немає чого. Туфлі порвалися, холодно. Одяг теплий не знімаємо. А у мене ні теплої хустки, ні теплої кофти. І на ноги немає чого взути. Вийшли тютюну. Тут можна виміняти черевики і речі, сухарі і гроші. Пиши частіше, щотижня, тому що багато листів не доходять.
Надя.
Тамара Чуркіна – Вірі Зубович. Франкфурт-на-Майні.
Вірочка, як часто стає важко, хоча я вже й звикла. Вже рік, як я тут. Але все-таки серце болить і рветься на волю. Тільки нещодавно стали їздити на роботу без поліцейського. На мене поклали відповідальність: приводити і відводити людей. І відповідати за них, якщо хто втече. Взагалі, якщо б можна було пробратися звідси і вдома не забирали всіх, можна було б жити вдома. Але тут дуже строго щодо цього (далі цензура викреслила чорною тушшю чотири з половиною рядки). Вірочка, пиши, як живе мій коханий і де він. Передай від мене привіт йому і товаришам.
Тамара.
Людмила Самусенко – родичам: 25 листопада 1943 р., Берлін.
Сльози і печаль постійно супроводжують нас. Хотілося б полетіти до вас, але немає крил... Серце рветься на волю. Серцю душно. Може, колись і повернуся додому, то нехай ця моя листівка буде пам'яттю про моє життя в проклятій Німеччині. А життя тут порожнє і безпросвітне.
Людмила С.
