Дніпрова Чайка: духовний символ Херсонщини
99 років тому, 13 березня 1927, полетіла у засвіти вільна пташка – Дніпрова Чайка (літературний псевдонім Людмили Олексіївни Василевської, дівоче прізвище – Березіна). Видатна українська письменниця, поетеса та педагогиня, яка стояла біля витоків української мариністики та дитячої опери. Попри значний внесок у культуру, її ім’я тривалий час залишалося в тіні через національно-свідому позицію та активну участь у громадському житті. Її творчість не вписувалася в канони тодішньої пропаганди. Вивчення літературної спадщини Дніпрової Чайки є надзвичайно актуальним сьогодні. Розпорядженням начальника Обласної військової адміністрації Олександра Прокудіна, до 165-річчя від дня народження української письменниці та громадської діячки, 2026 рік на Херсонщині оголошено роком Дніпрової Чайки.
Вшановуючи світлу пам'ять письменниці, 13 березня фахівці відділу краєзнавства нашої Гончарівки провели літературні години «Дніпрова Чайка: духовний символ Херсонщини» для учнів старших класів Херсонського ліцею № 51, Херсонського наукового ліцею та вихователів дошкільних навчальних закладів №№ 17, 34, 35, 73 м. Херсона.
У «Записній книжці» Людмила Березіна занотувала: «Виростуть і в Дніпрової Чайки колись крильця – та ще які: паперові! І тепер уже сверблять колодочки! Тепер тільки і робить, поки чайка ще вільна птиця…».
Учасники заходів дізналися про роки становлення Дніпрової Чайки як особистості: дитинство; навчання; вчителювання; участь у створенні російсько-українського словника; представлення фольклорних матеріалів, зібраних на Херсонщині, на IV археологічно-етнографічному з’їзді в м. Одесі 1884 року. Молода письменниця стояла на захисті знедоленого народу, української культури і мови у той час, коли діяв Емський указ, що встановлював жорсткі обмеження на використання української мови у культурній, освітній та видавничій сферах. А ще молода письменниця захоплювалася творчістю Т. Г. Шевченка, у рік смерті якого народилася.
«Чайка Дніпрова пропагувала українство як могла», – зазначав херсонський літературознавець Іван Немченко.
Більш детально розглянули разом з присутніми два херсонські періоди життя письменниці: 1885–1887 та 1895–1908 роки. Цей час був досить плідним у творчості Дніпрової Чайки. Чого вартує створення у 1888 році лібрето першої дитячої української опери «Коза-дереза», музику до якого вперше аматорськи підібрали Олександр Русов, Олександр Лінфорс та Андрій Конощенко. Тобто перше лібрето до першої дитячої опери виконували не професійні актори, а зіграли чарівні малята, діти у Херсоні. Це був фурор! Захід викликав величезний резонанс у дитячої аудиторії.
За участю запрошених розмірковували над символічністю поезій авторки, переглянувши відеороботу «Береза»; захоплювалися морськими пейзажами з «Морських малюнків»; декламували вірші неймовірної глибини «Зірка» та «Єрихонська рожа».
Присутні співпереживали злетам і падінням сімейного життя Людмили Березіної та Феофана Василевського. Не всі феміністичні погляди розділяв чоловік. Учасники заходів переглянули відеосюжет, в якому кандидатка філологічних наук Олена Хобта розповідала про українофілку та феміністку Дніпрову Чайку.
За життя про письменницю мало говорили, оскільки вона абсолютно не вписувалася в тодішню ідеологію. Як героїня її легенди «Дівчина-чайка», Людмила Олексіївна прагнула свободи, світла та служіння людям. У своїй громадській та літературній діяльності письменниця виявляла стійкість, за що зазнавала утисків та переслідувань.
Дніпрову Чайку по праву вважаємо духовним символом Херсонщини за її глибокий зв'язок з краєм, де вона провела значну частину свого життя, та роль у формуванні національної ідентичності півдня України. Поетичні слова-настанови з оповідання «Самоцвіти», актуальність яких не втрачається й сьогодні, знайшли відгомін у душі кожного, хто завітав на літературні години:
«Не жалуйте праці, не жалуйте коштів, несіть подарунки та добре пильнуйте, щоб часом в руїні під навалом грузу не зникли коштовні оздоби колишні.
Шукайте, пильнуйте: срібло та злото і в смітті дзвенить, самоцвіти й крізь бруд заяскріють.
Знайшовши, обвіявши порох, несіть обережно і радо в новую будівлю: будуєм – бо ми не тільки фортецю, не тільки оселю гостинну – будуємо храм віковічний, храм величі, щастя й краси.
Пильнуймо ж оздоб дорогих!
Шануймо свої самоцвіти».
Тож пильнуймо, пам’ятаймо, вивчаймо, шануймо і зберігаймо наше українське!
